Основні риси характеру Гамлета та засоби їх розкриття
Трагедію В. Шекспіра «Гамлет» всі одноголосно вважають загадковою. Всім здається, що вона відрізняється від інших трагедій самого Шекспіра та інших авторів перш за все тим, що в ній хід дії розгорнутий так, що неодмінно викликає деяке нерозуміння і подив. Тому дослідження та критичні роботи про цю п’єсу носять майже завжди характерні тлумачення, і всі вони будуються по одному зразку – намагаються розгадати загадану Шекспіром загадку. Загадку цю можна формулювати так: чому Гамлет, який повинен вбити короля зараз же після розмови з тінню, ніяк не може цього зробити і вся трагедія наповнена історією його бездіяльності?
Для вирішення цієї загадки, яка дійсно постає перед розумом всякого читача, тому що Шекспір у п’єсі не дав прямого і ясного пояснення повільності Гамлета, критики шукають причини цієї повільності у двох речах: у характері і переживаннях самого Гамлета або в об’єктивних умовах. Перша група критиків зводить все на проблему характеру Гамлета і намагається показати, що Гамлет не мстить відразу тому, що його моральні почуття противляться акту помсти, або тому, що він нерішучий і безвільний за самою своєю природою, або тому, що занадто велика справа покладена на занадто слабкі плечі. І так як жодне з цих тлумачень не пояснює до кінця трагедії, то можна з упевненістю сказати, що ніякого наукового значення всі ці тлумачення не мають, оскільки з рівним правом може бути захищене і абсолютно зворотне кожному з них.
Протилежного роду дослідники відносяться довірливо і наївно до цього художнього твору В. Шекспіра і намагаються зрозуміти повільність Гамлета з складу його душевного життя, точно це живий і справжній чоловік, і в загальному їх аргументі майже завжди аргументи від життя і від значення людської природи, але не від художньої побудови п’єси. Критики ці доходять до тверджень, що метою Шекспіра і було показати безвольну людину та розгорнути трагедію, що виникає в людській душі, душі, яка покликана до скоєння великої справи, але у якої немає для цього потрібних сил. Вони розуміли «Гамлета» здебільшого як трагедію безсилля і безвілля, зовсім не рахуючись з цілим рядом сцен, які малюють в Гамлеті риси абсолютно протилежного характеру і показують, що Гамлет – людина виняткової рішучості, сміливості, відваги, що він анітрохи не коливається з моральних міркувань і т. д.
Інша група критиків шукала причини повільності Гамлета в тих об’єктивних перешкодах, які лежать на шляху здійснення поставленої перед ним мети. Вони вказували на те, що король і придворні роблять дуже сильну протидію Гамлету, що Гамлет не вбиває короля відразу, бо не може його вбити. Ця група критиків стверджує, що завданням Гамлета було зовсім не вбити короля, а викрити його, довести всім його винність і тільки після цього покарати. Доводів для захисту такої думки можна знайти багато, але настільки ж велика кількість доводів, взятих з трагедії, які легко спростовують і цю думку. Ці критики не помічають двох основних речей, які змушують їх жорстоко помилятися: їх перша помилка зводиться до того, що такого формулювання завдання, що стоїть перед Гамлетом, ми ніде в трагедії ні прямо, ні побічно не знаходимо. Ці критики вигадують за В. Шекспіра нові завдання, ускладнюють справу і знову-таки користуються доводами від здорового глузду і життєвої правдоподібності більше, ніж від естетики трагічного. Їх друга помилка в тому, що вони пропускають повз очі величезну кількість сцен і монологів, з яких для нас абсолютно зрозумілим стає, що Гамлет сам усвідомлює суб’єктивний характер своєї повільності, що він не розуміє, що змушує його зволікати, що він наводить кілька абсолютно різних причин для цього і що жодна з них не може служити підпорою для пояснення його характеру та його дій.
І та і інша групи критиків згодні в тому, що ця трагедія у високому ступені загадкова, і вже одне це визнання абсолютно позбавляє сили переконливості всі їхніх аргументів. У будь якому випадку, знайомлячись з трагедією В. Шекспіра «Гамлет» разом з трагічним героєм ми починаємо відчувати себе в трагедії машиною почуттів, яка направляється самої трагедією, яка саме тому набуває над нами абсолютно особливої і виняткової влади.
Для вирішення цієї загадки, яка дійсно постає перед розумом всякого читача, тому що Шекспір у п’єсі не дав прямого і ясного пояснення повільності Гамлета, критики шукають причини цієї повільності у двох речах: у характері і переживаннях самого Гамлета або в об’єктивних умовах. Перша група критиків зводить все на проблему характеру Гамлета і намагається показати, що Гамлет не мстить відразу тому, що його моральні почуття противляться акту помсти, або тому, що він нерішучий і безвільний за самою своєю природою, або тому, що занадто велика справа покладена на занадто слабкі плечі. І так як жодне з цих тлумачень не пояснює до кінця трагедії, то можна з упевненістю сказати, що ніякого наукового значення всі ці тлумачення не мають, оскільки з рівним правом може бути захищене і абсолютно зворотне кожному з них.
Протилежного роду дослідники відносяться довірливо і наївно до цього художнього твору В. Шекспіра і намагаються зрозуміти повільність Гамлета з складу його душевного життя, точно це живий і справжній чоловік, і в загальному їх аргументі майже завжди аргументи від життя і від значення людської природи, але не від художньої побудови п’єси. Критики ці доходять до тверджень, що метою Шекспіра і було показати безвольну людину та розгорнути трагедію, що виникає в людській душі, душі, яка покликана до скоєння великої справи, але у якої немає для цього потрібних сил. Вони розуміли «Гамлета» здебільшого як трагедію безсилля і безвілля, зовсім не рахуючись з цілим рядом сцен, які малюють в Гамлеті риси абсолютно протилежного характеру і показують, що Гамлет – людина виняткової рішучості, сміливості, відваги, що він анітрохи не коливається з моральних міркувань і т. д.
Інша група критиків шукала причини повільності Гамлета в тих об’єктивних перешкодах, які лежать на шляху здійснення поставленої перед ним мети. Вони вказували на те, що король і придворні роблять дуже сильну протидію Гамлету, що Гамлет не вбиває короля відразу, бо не може його вбити. Ця група критиків стверджує, що завданням Гамлета було зовсім не вбити короля, а викрити його, довести всім його винність і тільки після цього покарати. Доводів для захисту такої думки можна знайти багато, але настільки ж велика кількість доводів, взятих з трагедії, які легко спростовують і цю думку. Ці критики не помічають двох основних речей, які змушують їх жорстоко помилятися: їх перша помилка зводиться до того, що такого формулювання завдання, що стоїть перед Гамлетом, ми ніде в трагедії ні прямо, ні побічно не знаходимо. Ці критики вигадують за В. Шекспіра нові завдання, ускладнюють справу і знову-таки користуються доводами від здорового глузду і життєвої правдоподібності більше, ніж від естетики трагічного. Їх друга помилка в тому, що вони пропускають повз очі величезну кількість сцен і монологів, з яких для нас абсолютно зрозумілим стає, що Гамлет сам усвідомлює суб’єктивний характер своєї повільності, що він не розуміє, що змушує його зволікати, що він наводить кілька абсолютно різних причин для цього і що жодна з них не може служити підпорою для пояснення його характеру та його дій.
І та і інша групи критиків згодні в тому, що ця трагедія у високому ступені загадкова, і вже одне це визнання абсолютно позбавляє сили переконливості всі їхніх аргументів. У будь якому випадку, знайомлячись з трагедією В. Шекспіра «Гамлет» разом з трагічним героєм ми починаємо відчувати себе в трагедії машиною почуттів, яка направляється самої трагедією, яка саме тому набуває над нами абсолютно особливої і виняткової влади.
