За сміхом Сервантеса криються сльози
Чим же цінний для нас образ Дон Кіхота, смішну і комічну, на перший погляд, людину, яка бореться з вітряними млинами, приймаючи їх за велетнів, на яку за його доброту сиплються удари в прямому сенсі цього слова, який придумав собі благородну даму серця Дульцінею Тобосську, насправді – просту селянську дівчину Альдонсу Лоренсо? Він вважає своїм обов’язком допомагати бідним і нещасним, хоча і сам є і бідним, і нещасним.
Якщо в першій частині роману на перший план виступає більш виразно комічна сторона особистості Дон Кіхота, то в другій частині він – носій гуманістичної моралі, яка і для нас, людей, що живуть чотириста років після появи роману Сервантеса, актуальна. Візьмемо для прикладу слово «чернь». У часи Сервантеса це слово мало становий сенс: черню називали нижчі верстви суспільства. Сервантес вкладає в це поняття не становий, а культурний зміст . «Всякий неук, будь то сеньйор або князь, може і повинен бути зарахований до черні, так само як і всяка людина, що діє безчесно».
Друга частина роману визрівала довго – десять років, і поступово образ Дон Кіхота еволюціонував. З комічної нескладною худої фігури фантазера він перетворюється на людину, що сповідує людинолюбні ідеї. У другій частині роману Дон Кіхот і Санчо Панса потрапляють у володіння герцога і герцогині, які вирішують посміятися над мандрівним лицарем і його зброєносцем. Герцог призначає Санчо Панса губернатором острова Баратарія, що було потаємної мрією Санчо, якому Дон Кіхот обіцяв, що коли-небудь він стане губернатором.
Найцікавіше в цій ситуації полягає в тому, що глузування герцога і його наближених розбиваються об повну серйозність, з якою і Дон Кіхот, і Санчо Панса сприймають призначення на посаду губернатора, тому глузування не досягають своєї мети. За такого серйозного приводу Дон Кіхот дає Санчо ряд порад, як йому керувати островом: «Якщо коли-небудь жезл правосуддя зігнеться у тебе в руці, то нехай це відбудеться не під вагою дарів, а під тиском співчуття», «Ні в якому разі не керуйся законом особистого свавілля: цей закон дуже поширений серед невігласів, які видають себе за розумників», «Свобода, Санчо, одне з найбільш необхідних умов існування людини».
Високі гуманістичні думки Сервантеса, висловлені устами його героя, знайшли відгук майже у всіх знаменитих письменників і породили у світовій літературі цілу галерею образів, подібних Дон Кіхоту. Англійський перекладач «Дон Кіхота» Мотте ще в 1700 році говорив, що в кожній людині є щось від Дон Кіхота і у кожного є своя дорога серцю Дульцінея, яка надихає на божевільні вчинки.
У ХIХ столітті роман Сервантеса став «літературної моделлю» для німецьких романтиків, що позначилося на творчості Гете, зокрема, на його романі «Вільгельм Майстер». Німецькі романтики і філософи відкривають в образі Дон Кіхота втілення вічної протилежності між мрією і дійсністю, поезією і прозою, ідеальним і реальним. Гейне говорив про Дон Кіхота як про втілення людської захопленості, він вважав, що за сміхом Сервантеса криються сльоза, а герой його найвидатнішого роману скоріше трагічний, ніж комічний персонаж.
Якщо в першій частині роману на перший план виступає більш виразно комічна сторона особистості Дон Кіхота, то в другій частині він – носій гуманістичної моралі, яка і для нас, людей, що живуть чотириста років після появи роману Сервантеса, актуальна. Візьмемо для прикладу слово «чернь». У часи Сервантеса це слово мало становий сенс: черню називали нижчі верстви суспільства. Сервантес вкладає в це поняття не становий, а культурний зміст . «Всякий неук, будь то сеньйор або князь, може і повинен бути зарахований до черні, так само як і всяка людина, що діє безчесно».
Друга частина роману визрівала довго – десять років, і поступово образ Дон Кіхота еволюціонував. З комічної нескладною худої фігури фантазера він перетворюється на людину, що сповідує людинолюбні ідеї. У другій частині роману Дон Кіхот і Санчо Панса потрапляють у володіння герцога і герцогині, які вирішують посміятися над мандрівним лицарем і його зброєносцем. Герцог призначає Санчо Панса губернатором острова Баратарія, що було потаємної мрією Санчо, якому Дон Кіхот обіцяв, що коли-небудь він стане губернатором.
Найцікавіше в цій ситуації полягає в тому, що глузування герцога і його наближених розбиваються об повну серйозність, з якою і Дон Кіхот, і Санчо Панса сприймають призначення на посаду губернатора, тому глузування не досягають своєї мети. За такого серйозного приводу Дон Кіхот дає Санчо ряд порад, як йому керувати островом: «Якщо коли-небудь жезл правосуддя зігнеться у тебе в руці, то нехай це відбудеться не під вагою дарів, а під тиском співчуття», «Ні в якому разі не керуйся законом особистого свавілля: цей закон дуже поширений серед невігласів, які видають себе за розумників», «Свобода, Санчо, одне з найбільш необхідних умов існування людини».
Високі гуманістичні думки Сервантеса, висловлені устами його героя, знайшли відгук майже у всіх знаменитих письменників і породили у світовій літературі цілу галерею образів, подібних Дон Кіхоту. Англійський перекладач «Дон Кіхота» Мотте ще в 1700 році говорив, що в кожній людині є щось від Дон Кіхота і у кожного є своя дорога серцю Дульцінея, яка надихає на божевільні вчинки.
У ХIХ столітті роман Сервантеса став «літературної моделлю» для німецьких романтиків, що позначилося на творчості Гете, зокрема, на його романі «Вільгельм Майстер». Німецькі романтики і філософи відкривають в образі Дон Кіхота втілення вічної протилежності між мрією і дійсністю, поезією і прозою, ідеальним і реальним. Гейне говорив про Дон Кіхота як про втілення людської захопленості, він вважав, що за сміхом Сервантеса криються сльоза, а герой його найвидатнішого роману скоріше трагічний, ніж комічний персонаж.
