Образ Мефістофеля в трагедії Й. В. Ґете «Фауст»

«Фауст» — найвище досягнення Ґете. Легенда про доктора Фауста, ученого-чорнокнижника, виникла ще в XVI столітті. Розповіді про доктора Фауста, що зміг навіть викликати з небуття Єлену Прекрасну, оспівану Гомером, були над­ звичайно популярні в народі. Однак Ґете, переосмисливши відомий сюжет, спо­внює цю легенду глибоким філософським і символічним змістом, створивши один з найвизначніших творів світової літератури.

Зав’язку конфлікту автор подає вже у «Пролозі на небесах»: об’єкт парі між Богом і Мефістофелем — учений Фауст — має витримати всі спокуси, підготов­лені йому духом зла.

При цьому Фауст не просто узагальнений, типовий образ прогресивного вче­ного. Перш за все він уособлює все людство, ницість якого й має довести.

Мефістофель каже, що Бог наділив людину іскрою розуму, однак користі від цього жодної. Люди за своєю природою настільки зіпсуті, що дияволу немає потреби робити зло на землі:

Я свідок лиш мізерності людської.

Смішний божок землі не зміниться ніяк —

Як спервовіку був, так і тепер дивак.

Погано він живе! Не треба

Було б йому давать і крихти світла з неба.

Мефістофель не просто дух руйнування. Він — скептик, який зневажає людську природу й упевнений, що знає про неї всю правду. Він не змушує людей грі­шити, торгувати своєю совістю та душею. Навпаки, диявол залишає людям пра­во вибору: «Я тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого».

Зрозуміло, що Бог (він у трагедії є алегорією Природи) від самого початку не вірить у перемогу Мефістофеля, однак доволі легко дозволяє випробовува­ти, спокушати, бентежити свій витвір. На мою думку, автор прагне показати, що Мефістофель насправді потрібний у цьому світі. Уособлюючи людські пристрас­ті, захоплення, що нерідко зводять людину з правильного шляху і навіть завда­ють болю, дух зла водночас допомагає їй підтримувати в собі прагнення до піз­нання, діяльності, боротьби.

Уже на початку твору стає зрозуміло, що Фауста й Мефістофеля об’єднує неординарність, а різнить призначення. Фауст і Мефістофель — антиподи, як і Ме­фістофель із Богом. Перший прагне сягнути глибин мудрості, а другий знає, що там немає нічого. Перший невгамовний у пошуках, другий пересичений тим, що впродовж тисячоліть спостерігав на землі.

На мій погляд, спочатку Мефістофель просто грається з Фаустом, як із ди­тям, адже він домовився про все з Богом!

Мефістофель дуже врівноважений, а на світ дивиться швидше презирливо, аніж із ненавистю. Знущаючись із Фауста, який занапащує юну Маргариту, він говорить йому багато гіркої правди. Мені здається, що іноді він уособлює і пев­ний тип людини, яка під тиском навколишнього зла цілком зневірилася в усьо­му доброму, що є у світі.

Мефістофель у Ґете не страждає, оскільки ні в що не вірить, а ще знає, що зло на землі — вічне. Тож, спостерігаючи над тим, як людство постійно прагне досягти ідеалу, змінити щось на краще, він просто сміється з недосконалого Божо­го створіння.

Достатньо згадати його іронічне зауваження щодо людського марнославства у розмові зі студентом, який сплутав Мефістофеля із Фаустом:

Теорія завжди, мій друже, сіра,

А древо жизні — золоте.

Ґете не сперечається з Мефістофелем. Звісно, смерть, як і час, знищує все: до­бре і зле, прекрасне і потворне. Однак жити все ж таки варто, адже справжнє щастя в активній діяльності. У людині завжди жив і буде жити інстинкт творен­ня, будування нового життя. І цьому Мефістофель не може протистояти.

Пошук Фауста спокутує його помилки: саме тому він опиняється в раю по­ряд із Маргариток). Однак, на мій погляд, парі Бога з Мефістофелем на цьому не завершується. Адже їхня розмова на небесах стосується життєвого вибору кожного, зокрема й майбутніх.