Наче сонце, що разом прогонює тьму,

Так богиня в опівніч явилась йому.

Прихилилась і мовить: «Мій вірний слуго,

Чим тебе вдоволить? Чи бажаєш чого?»

Аскет мовить:

«Хоч яке се життя і трудне, і сумне,

Дай, щоб старість і смерть оминули мене».

Богиня мовить:

«Ну, як се в тебе дар найцінніший з усіх,

На ж тобі сей малий золотистий горіх.

Одну нічку не спи, один день промовчи

І, очистивши ум, сей горіх розтовчи.

Шкаралющу в огонь, а розкусиш зерно,

Дасть тобі молодим вічно жити воно».

2

Цілий день промовчав, і не спав усю ніч,

І готовивсь аскет на великую річ.

Ось огонь розпалив із пахучих полін,

І кадило в огонь щедро кидає він,

І закони господні проходить умом,

Щоб очистити ум, не схибити притьмом.

Та ось сумніви в серці повстали страшні:

«Вічно жить — молодим — ну, пощо се мені?

Чи вертати у світ, де панує борба?

Чи ось тут вічно жить? Се ж безумство хіба!

О богине, прости! Я згрішив, бачу сам!

Та безцінний твій дар комусь іншому дам.

У нас цар молодий, богорівний наш цар!

Богорівним зовсім його зробить твій дар.

Міліонам він сонце, життя є нове,

Для добра міліонів хай вічно живе».

3

Олександер Великий весь світ звоював,

Та дівчини рабом себе він почував.

Персіянки Роксани предивна краса

В його серці горить, мов пожар, не згаса.

У обіймах його та красуня горда

Наче тає, на груди його припада;

Та хвилина мине, і він чує, що ось

В її серці вороже ворушиться щось,

І в очах, ще вогких від любві і жаги,

Дикі іскри горять, наче злі вороги.

З її уст вилітають бажання страшні —

Се бажання пожарів, убийства, різні.

Їй опертись король не здоліє й на мить:

Там згорів Персеполь! Завтра Суза згорить!

Кліта вбив при вині! Чи любов се, чи чад?..

День у день із небес його кидає в ад.

4

Олександер Великий богині моливсь:

«Дай, богине, щоб нині весь світ проваливсь!

Або дай, щоб скінчилася мука моя,

Щоб я знав, чи богиня вона, чи змія?

Чом міняється так, кілько є в дні годин?

І чи в серці її я паную один?»

В тій хвилині аскет перед ним опинивсь

І покірно царю до землі поклонивсь.

«Вічно жий, царю мій! Хай твої вороги

Згинуть! Ось тобі дар від твойого слуги.

Не згордуй! Сей малий золотистий горіх —

Від богині се дар! Моя гордість, мій гріх».

І він все розповів, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

«Міліонам ти сонце, добродій єси, —

Будеш жить вічно юний, як плід сей з’їси».

5

«Вічно жить! Молодим! Справді, божеський дар!»

І великим, безсмертним почув себе цар.

«Вічно жить! Молодим! А вона? А вона?

Постаріє, зів’яне, мов квітка марна!

Що без неї життя? Сонце? Небо? Сам рай?

З нею жить! Або радше ти сам умирай!»

Вже й не думає цар, до Роксани біжить:

«Серце, ось тобі дар: вічно в юності жить!»

І сказав їй усе, відки має сей плід,

Що робить, щоб богині сповнить заповіт.

«Коли любиш мене, моє сонце ясне,

Дасть безсмертя обом нам зерно те дрібне.

А не любиш... — урвав. — Кого хочеш люби!

Ось тобі сей горіх! Що захочеш — роби!»

Зчервоніло дівча, в личко вдарила кров, —

Олександер не ждав її слова — пішов.

6

Гей, Роксано, красуне, що думаєш ти?

Чи про те, щоб з царем до безсмертя дійти?

Не про те! Інший жар в її серці горить!

Інший бог там живе! Інший цар там царить.

Він мета її мрій, осолода очей,

Над усіх милий їй генерал Птолемей.

Хоч не любить її і холодний, як лід,

Вона рада свій вік дать за сам його вид.

«Вічно жить молодій, а без нього? О ні!

Краще він хай живе, дасть безсмертя й мені!

Ну ж, поможе сей плід його серце здобуть!

А як ні, то мені краще в світі не буть».

Птолемея знайшла, і дала йому плід,

І сказала, який в нім лежить заповіт.

А як ніч надійшла, вона тихо пішла,

Олександру в вино трути-зілля влила.

7

Занедужав король, важко стогне, кричить,

А Роксана при нім не ридає, мовчить.

Головами хитають старі лікарі,

І тривога, як ніч, залягла у дворі.

По всім краю йде вість, наче змора та сон,

І сумує весь край, і рида Вавилон.

Ось у строях, білилах, рум’янах ціла,

В Олександрів покій куртизанка ввійшла.

«Вічно жий, царю мій, на потіху для всіх!

Ось від мене тобі чудодійний горіх!

Се богині є дар. Як з’їси те зерно,

Вічно жить тобі дасть вічно юним воно».

Спалахнув Олександер: «Нещасна, дрижи!

Від кого маєш плід сей? По правді скажи!»

Та дівча не дрижить, не спускає очей:

«Мені дав його твій генерал Птолемей».

8

Олександер у болях жорстоких лежав

І в руці своїй плід чудодійний держав.

«Вічно жить і любить! День за днем! День від дня!

А життя — то борня! А любов — то брехня!

Вічно жить у борні! Биться в сітях брехні!

День за днем! День за днем! Без кінця! Ні, ох, ні!

Не для нас, о богине, твій божеський дар!

Хоч над світом я цар, та над серцем не цар.

Міліони людей можу вбить, погубить,

Та чи змушу кого мене вірно любить?

Вічно жить! О богине, се жарти, се сміх!

Вічне щастя чи дасть сей чудовний горіх?

А без щастя, без віри й любові внутрі

Вічно жить — се горіть вік у вік на кострі!

Ні, богине! Візьми свій дарунок назад!

Я в нірвану волю, чи в Олімп, чи у ад!»

9

Серед болю в постелі підводиться цар,

І побожно цілує чудовний той дар,

І в тріскучий огонь із пахучих полін

Чудодійний горіх бистро кидає він.

І здалось, що вже біль не так люто палив,

Мовби в збурену кров охолоди налив.

Прояснів його ум, серце збулось химер,

А в опівніч саму Олександер умер.

6. Прочитавши огляд поеми «Мойсей», заповніть літературний паспорт твору.

Поема «Мойсей». Справжньою вершиною поетичного генія І. Франка стала поема «Мойсей» (1905). У ній реалізувалися найважливіші політичні, філософські, етичні й естетичні погляди автора.

Поетові довелося жити, певно, у найтяжчу для мислячої людини епоху - епоху духовних зрушень і потрясінь. У статті «Одвертий лист до галицької української молоді» І. Франко сформулював найважливіше завдання для себе, для провідної верстви того часу: «Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії (ідеться про лібералізацію під час Революції 1905 р. — Авт.), величезна дійова задача — витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здатний до самостійного культурного й політичного життя...»

Саме ця проблема — формування нації — є основоположною в поемі «Мойсей». Поштовхом для написання твору стала Революція 1905 р. в Російській імперії.

Письменник дійшов висновку: розпочинається епоха руйнування імперій, старого несправедливого суспільного устрою. Тому поневолені народи матимуть шанс на визволення. Треба зробити все, щоб українська нація також була готовою гідно скористатися цим шансом.

Творчий задум зародився під час перебування поета 1904 р. в Римі. Його дуже вразила скульптура Мойсея, створена на початку XVI ст. Мікеланджело Буонарроті.

Тема й проблематика. За основу сюжету взято біблійну історію про старозавітного пророка Мойсея, який вивів єврейський народ з єгипетської неволі.

Мікеланджело. Мойсей

I. Франко так визначив тему твору: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ця тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні».

У творі порушено широке коло загальнодуховних і національних проблем, які, на думку письменника, є життєво важливими для українців.

1. Народ може стати нацією тільки з вірою в Бога, у його доброту й мудрість, а також у своє високе покликання й щасливе майбутнє.

2. Треба бути готовими на тяжкі випробування й жертви заради свободи.

3. Смертельно небезпечно для народу спокушатися на підступні обіцянки лукавих псевдовождів, бо насправді єдина їхня мета — влада, вони ведуть до катастрофи.

4. Істинні духовні провідники в жодному разі не повинні впадати у відчай та зневіру, бо посіяні ними в людських душах зерна правди й добра рано чи пізно проростуть.

Жанр і композиція. Символічний зміст твору має глибокий філософський підтекст, отже, за жанром це — філософська поема-притча.

Композиційно «Мойсей» складається з прологу та двадцяти пісень.

Цікаво, що пролог був написаний пізніше за поему й, так би мовити, вимушено. Під час друкування книжки допустили помилку: перші кілька сторінок залишилися незаповненими. Видавець запропонував І. Франкові написати якесь вступне слово, щоб заповнити місце. На другий день поет приніс не передмову, а геніальний поетичний пролог. Він став своєрідним коментарем, який увібрав основні ідейно-філософські настанови твору, головні проблеми, а також громадянський та національно-визвольний пафос. Пролог промовисто засвідчує, що поема спроектована в сучасну для автора українську дійсність, адже в ньому поет (який у цьому разі цілком ототожнює себе з ліричним героєм) безпосередньо звертається до рідного народу: Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу...

Своєрідною композиційною особливістю твору є поєднання різних віршових розмірів: усі двадцять пісень (сюжетна частина поеми) написані анапестом, а пролог — ямбом. Також розрізняються дві частини строфічним ладом: пісні складаються з катренів (чотирирядкових строф), а пролог — з терцин.

Поштовхом до прологу, очевидно, стала «пісня» Мойсея (Второзакония. 32: 1-47), якою пророк перед смертю звертається до громадян Ізраїлю. В обох текстах є безпосереднє звернення до народу, посвята йому, передбачення його майбутнього.

Помітний перегук твору з «Божественною комедією» Данте, яку саме тоді перекладав І. Франко. Звідси — терцинна строфіка.