Українська поезія другої половини XIX ст.
- 5-12-2022, 19:34
- 297
10 Клас , Українська література 10 клас Слоньовська, Мафтин (рівень стандарту)
Українська поезія другої половини XIX ст.
В українській літературі другої половини XIX ст. спостерігалося домінування прозових жанрів, що й позначилося на особливостях розвитку поезії та її місці в літературному процесі.
«Поети єсть сіль землі, гордість і слава того народу, серед котрого з’явились; вони служать вищим ідеалам, вони піднімають народний культ».
Іван Карпенко-Карий
Для поезії зазначеного періоду характерне проблемно-тематичне, образне й верифікаційне оновлення, пошук відповідних форм для відтворення різноманітних проявів впливу дійсності на людину. За тематикою і стильовими особливостями лірику поділяють на такі типові різновиди: а) філософську; б) громадянську; в) інтимну; г) пейзажну. А в кожному з цих різновидів трапляються взірці інтелектуальної і сатиричної лірики.
У другій половині XIX ст. динамічно розвивалася громадянська лірика, в якій домінували мотиви підневільного національного життя українців. Поети творчо розробляли концепцію національної незалежності України, що засвідчують, наприклад, такі твори, як «Боже великий, єдиний», «Острожник», «Заповідь» Олександра Кониського, «Ще не вмерла Україна» Павла Чубинського тощо, у яких лунають заклики розірвати кайдани багатовікової неволі, відчутна віра в щасливе майбутнє України.
Як і в тогочасних ідеологічних повістях, так і в громадянській ліриці окреслюється коло однодумців ліричного героя, що в будь-яку хвилину прийдуть йому на допомогу, а у випадку трагічного фіналу гідно продовжать розпочату справу.
У центрі реалістичної лірики опиняються проблеми інтимного характеру, розробляються теми закоханості ліричного героя, емоційних сумнівів щодо права кохати, коли довкола убозтво народу, політичний гніт. У широку палітру ніжних почуттів ліричного героя закрадаються елементи драматизму: розлука через нерозділеність почуттів чи смерть.
Перші зразки елегійної лірики зустрічаються в поетичному доробку Леоніда Глібова («Як за лісом, за пралісом», «Вечір», «Журба»). Динаміку її розвитку засвідчує творчість Юрія Федьковича («Як я, браття, раз сконаю»), Сидора Воробкевича («Молодосте, відрадосте!..», «Старі пісні чую знов»), Олександра Кониського («Листя пожовкле опало», «Покинь мене, забудь мене»), Володимира Самійленка («Весняна елегія», «Непевність», «Дві планети»), Олени Пчілки («Минула молодість!..») та ін.
Елегія - один із жанрів лірики, ліричний вірш сумного характеру, в якому звучать мотиви жалю за минущістю життя.
Жанрового розмаїття українській поезії другої половини XIX ст. додає творчість Степана Руданського (1834-1873), який оригінально продовжив традицію гумористичної лірики Левка Боровиковського та Євгена Гребінки, розвинувши її у формі співомовок «Сповідь», «Піп на пущі», «Страшний суд», «Чого люди не скажуть», «Просьба», у яких висміюються лицемірство й удавана аскетичність духівництва.
Співомовки - це короткі гумористичні твори, часто написані у формі діалогу, мають викривальний характер, їм притаманна іронія та сарказм.
В алегоричній поезії «Гей, бики» поет звертається до української інтелігенції, яка має викоренити бадилля і бур’ян із національного життя і посіяти добротне зерно, яке «Обіллє золотом поля, / І потече ізнову медом / І молоком свята земля. / І все мине, що гірко було, / Настануть дивнії роки».
Доволі значною кількістю зразків представлена пейзажна лірика, в якій розкривається особистість, її інтереси, ставлення до світу.
У зазначений період розвиваються такі ліро-епічні жанри, як байка, балада, легенда й притча. Леонід Глібов (1827-1893) своєрідно модифікував жанр байки: ліричне начало в ній характерне для відтворення як зовнішньої предметності, так і внутрішньо-психологічних змін. Його твори детально охоплюють усі сторони народного життя, що базується на традиційних моральних засадах, утверджують настанову на розсудливість, скромність і поміркованість. У байках Глібова виразно постає протиставлення жорстокого світу «вищих» до представників «нижчих» соціальних верств («Вовк та Ягня»), несправедливість судочинства («Щука»).
Ліричні твори Л. Глібова написані в народнопісенному стилі коломийковим чотирнадцятискладовим віршем. Широко відомою стала народна пісня «Стоїть гора високая» (вірш «Журба»).
80-90-ті рр. XIX ст. - новий етап у розвитку української поезії. У той час на повну силу розкривається поетичний талант Івана Франка (збірки «Балади і розкази» (1876), «З вершин і низин» (1887), «Зів’яле листя» (1896)) та починає друкувати свої твори Леся Українка.
Оригінальним поетичним талантом вирізнявся Яків Щоголів (1824-1898), який довгі роки підтримував гарні стосунки із сучасниками Тараса Шевченка, відомими вам ліриками й водночас науковцями: Амвросієм Метлинським, Ізмаїлом Срезневським і Миколою Костомаровим.
«...Поет правдивий, а не підспівач... Не чуже-бо добро він собі присвоїв, а своїм власним даром нас чарує».
Пантелеймон Куліш
Звуконаслідуванням у вірші «Косарі» філігранно передано шелест скошених стебел, клепання коси, звукове тло косовиці: «Тягнем коси - так блищать, / Вдарим в жито - / аж бряжчать».
Іван Манжура (1851-1893), якого ще за життя називали мандрівним поетом і вченим, викликає захоплення своєю високою працьовитістю та активною життєвою позицією. Літературознавець Сергій Єфремов називав його «співцем степу, тихої господарської праці».
У вірші «Пісня» перед читачами постає бурлака-нетяга1, який не тільки не доробився бажаної копійки, а й через довгу відсутність, можливо, втратив кохану:
Трохи не загинув,
Що то дома стріну?
Ледве це чвалаю2;
Сумно, як згадаю!
1Нетяга (діалектне) - невдаха.
2Чвалати - перебирати ногами, йти.
Микола Кузнецов. Етюд до картини «На заробітки» (1882)
Вагоме місце в літературному процесі другої половини XIX ст. посідає творчий доробок Юрія Федьковича (1834-1888), якого небезпідставно вважають найяскравішим представником тогочасної західноукраїнської літератури. У поезії Ю. Федьковича домінує романтична естетика, її ліричний герой - пасивний страждалець, який постійно перебуває у стані меланхолії.
Спадщина Ю. Федьковича - різножанрова поезія, проза та драматургія. Перші його поетичні твори були німецькомовні, згодом він почав писати українською.
Найтрагічнішим за змістом поетичним твором Ю. Федьковича вважається «Дезертир» (1862). Фабула проста: молоденький солдат отримує листа, в якому ненька скаржиться, що зима дуже холодна і вона замерзає в хаті, бо нікому нарубати дров. Люблячий син самовільно покидає казарму й поспішає до матері, не відаючи, що за такий вчинок як солдат буде строго покараний: «Бо він летить до матоньки / Старої домів, / Дрівець єї врубатоньки, / Би хатку нагрів».
«Він не декадент і не символіст, не модерніст і не консерватист, не революціонер і не реакціонер... він українець, свідомий українець, усею душею відданий своїй країні та своєму народові, - і се в Росії тип поки що свіжий, тип, можна сказати, будущини».
Іван Франко
Якщо говорити про поезію другої половини XIX ст., не можна обійти увагою поетичного доробку Володимира Самійленка (1864-1925), для якого характерна глибока змістовність і філігранність вислову. Значний вплив на розвиток його поетичного таланту мали І. Франко, Леся Українка, Л. Глібов, із якими у В. Самійленка були дружні стосунки. Поет друкував свої твори у львівських періодичних виданнях: «Зоря», «Правда», «Дзвінок», «Літературно-науковий вісник» та ін. Серйозно захоплювався музикою, освоїв гру на багатьох інструментах. Його сатиричні твори досі не втратили своєї актуальності. У вірші «Ельдорадо»1 (1886) поет розкриває гнітючу атмосферу суспільного життя в Російській імперії і називає її вбивцею всього прогресивного й духовного:
Там письменникам за працю
Сам уряд складає дяку
І з тріумфом їх провадить -
В Сибіряку, в Сибіряку.
1Ельдорадо - країна казкових скарбів.
Павло Грабовський (1864-1902) - поет-мученик, довголітній в’язень царських тюрем і сибірського заслання. Загалом із 38 років свого життя П. Грабовський 20 літ провів у неволі. Авторові вдалося створити новий для тогочасної поезії образ ліричного героя, для якого революційна боротьба - справа усього життя. Він сповнений оптимізму, фанатично вірить у світле майбутнє для свого народу: «Прийде день великої відради: / Чоловіцтво, змучене украй, / Ворожду закине братства ради, / На землі побачать люди рай».
У віршах «До сіячів», «До України-Руси», «До українців», «До галичан» звучать роздуми над історичним минулим України, її сьогоденням та перспективою на майбутнє («Боже! Чи знайдеться край, так зрабований, / Як Україна, чи ні? / Люд наш цупкими кайданами скований, / Гине без світла на пні... Що й розмовлять та писати заказано / Рідною мовою нам?»), уболівання за долю народу, державу та культуру. П. Грабовський пояснює ті причини, які підняли його на нерівну боротьбу з владою.
Українські поети, які ввійшли в літературу після Т. Шевченка й П. Куліша, своїми творчими набутками однозначно довели, що навіть у вкрай нестерпних і несприятливих умовах колоніального поневолення Російською чи Австро-Угорською імперією український літературний процес розвивався і готував благодатний ґрунт для появи нових національних геніїв.
Коментарі (0)