Іван Карпенко-Карий

В українській літературі другої половини XIX ст. спостерігалося домінування прозових жанрів, що й позначилося на особливостях розвитку поезії та її місці в літературному процесі. Іван Франко, аналізуючи шляхи розвитку української поезії після смерті Тараса Шевченка та наголошуючи на потужному впливі його поетичного слова на творчість наступного покоління митців, серед іншого зауважував: «Тою дорогою, яку перший проложив і до кінця пройшов він (Т. Шевченко. - Ред.), іти далі було нікуди; той окремий стиль, який вніс він у нашу поезію, був властивий йому, був його індивідуальний стиль. Хоч і як легко видавалось наслідувати його, та проте під руками інших він виходив паперовою квіткою, а часто подобав на карикатуру». Літературознавець Микола Бондар, дослідивши поезію післяшевченківського періоду, переконливо доводить, що «відсутність Т. Шевченка як працюючого поета значно ослабила внутрішній потенціал української поезії цього часу, проте вона скоріш усього тільки зовні збіглася з "піком” інтенсивних художніх переорієнтацій української поезії», бо нові шляхи розвитку окреслилися ще в 50-х рр. XIX ст., тобто за життя Кобзаря.

За тематикою і стильовими особливостями лірику поділяють на такі типові різновиди: а) філософську; б) громадянську; в) інтимну; г) пейзажну. А в кожному з цих різновидів трапляються взірці інтелектуальної і сатиричної лірики. Зауважимо, що в тогочасних поетичних творах іще звучали притаманні українським романтикам мотиви смутку й туги, проте вже домінувало об’єктивне змалювання дійсності, відчутно поглибилося індивідуально-суб’єктивне бачення актуальних проблем, розширився спектр художніх засобів.

У другій половині XIX ст. динамічно розвивалася громадянська лірика, в якій домінували мотиви підневільного національного життя українців. Поети творчо розробляли концепцію національної незалежності України, що засвідчують, наприклад, такі твори, як «Боже великий, єдиний», «Острожник», «Заповідь» Олександра Кониського, «Ще не вмерла Україна» Павла Чубинського тощо, у яких лунають заклики розірвати кайдани багатовікової неволі, відчутна віра в щасливе майбутнє України. Автори поетичних творів висловлюють упевненість, що вже ніщо не може зупинити визвольної ходи України, яка здатна об’єднати розділену між імперіями свою предковічну територію і навіть розширити її: «Од Вісли до Дону, од ляхів до чуді, / По Тавр і преділи Карпат / Цвіте, будто мила милому на груді, / Вишневий насіяний сад» (Микола Устиянович). Заявлена проблематика зумовлювала появу нового ліричного героя, наділеного рисами національно-культурного діяча, який готовий пожертвувати власним життя, заради державності й свободи України:

Я не боюсь тюрми і ката,

Вони для мене не страшні!

Страшніш тюрма у рідній хаті,

Неволя в рідній стороні.

(О. Кониський)

У більшості випадків новий ліричний герой наділений автобіографічними рисами митця, є адекватним виразником авторської позиції. Як у тогочасних ідеологічних повістях, так і в громадянській ліриці окреслюється коло однодумців ліричного героя, що в будь-яку хвилину прийдуть йому на допомогу, а у випадку трагічного фіналу гідно продовжать розпочату справу.

У центрі реалістичної лірики опиняються проблеми інтимного характеру, розробляються теми закоханості ліричного героя, емоційних сумнівів щодо права кохати, коли довкола убозтво народу, політичний гніт: «Маруся», «Хата», «Пісня» Якова Щоголева, «На озері», «Виклик», «Не сумуй, моя зоре кохана», «Сиділи ми, каганчик миготів» Михайла Старицького.

Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна:

Ясно, хоч голки збирай...

Вийди, коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай!

(М. Старицький)

У широку палітру ніжних почуттів ліричного героя закрадаються елементи драматизму: розлука через нерозділеність почуттів чи смерть («Цвіли дві рожі білі» Сидора Воробкевича, «Волошин» Юрія Федьковича); відмова від почутів через застороги чи обов’язок («Його я не любила» С. Воробкевича); фатальне непорозуміння («Чого шукали - не знайшли» О. Кониського); ревнощі, зрада чи легковажність об’єкта кохання («Присягалась, що кохаєш» С. Воробкевича, «Дзвінка» Ю. Федьковича); неможливість розділити почуття кохання через своєрідність і непоступливість натур («На зеленій млаковині» Ю. Федьковича, «Гульвіса» Пантелеймона Куліша, «Забудь мене!» Олени Пчілки).

На другу половину XIX ст. припадає розквіт елегії та лірики, яка містить елегійні мотиви. Перші зразки елегійної лірики зустрічаються в поетичному доробку Леоніда Глібова («Як за лісом, за пралісом», «Вечір», «Журба»). Динаміку її розвитку засвідчує творчість Юрія Федьковича («Як я, браття, раз сконаю»), С. Воробкевича («Молодосте, відрадосте!..», «Старі пісні чую знов»), О. Кониського («Листя пожовкле опало», «Покинь мене, забудь мене»), Володимира Самійленка («Весняна елегія», «Непевність», «Дві планети»), Олени Пчілки («Минула молодість!..») та ін.

Як за лісом, за пралісом

Ясне сонце сходить,

Як за морем за далеким

Десь воно заходить, -

Я згадую інший ранок,

Інший вечір бачу.

Та й думаю: було колись,

Тепер не побачу.

Я згадую тоді про степ,

Широкий, пахучий,

Та й думаю, і я тоді

Неначе був луччий.

(А. Глібов)

«Чим більше в опис внесете свого я, свого власного серця і чувства, тим він буде інтересніший і цікавіший».