Восени 1920 р. Павло Тичина здійснив концертну мандрівку Правобережною Україною, в результаті з’явився поетів унікальний щоденник «Подорож з капелою Кирила Стеценка», який проливає світло на джерела образів збірки «Замість сонетів і октав». Гастролі дали можливість митцеві побачити наслідки радянського «щасливого» життя й колективного господарювання.

Майже тридцятилітнього поета вітали як патріарха радянської української літератури, але славослов’я на свою честь П. Тичина завжди слухав із похиленою головою. Коли ж в одній з установ настільки ідеологічно підготувалися до зустрічі із «самим Тичиною», що навіть зробили полотняну зірку, всередині каркасу якої горіла електрична лампочка, то колір її світла в півтемряві залу виявився настільки неприємним, що поет сказав своєму сусідові: «Подивіться, яке дивне світло в тієї зорі!» Світло радянської зорі виявилося не тільки дивним, а й зловісним. Голодомор на початку 1920-х рр. підтвердив сатанинське нутро сталінських посіпак, і нібито «вже приручений» Павло Тичина відчував потребу відгукнутися на це страшне лихо віршами, які могли йому коштувати не тільки волі, а й життя.

Михайло Жук. Портрет П. Тичини (1919)

За останніми припущеннями літературознавців, такі поезії, як «Розкривши Гомера» та «До кого говорить?», були написані не в 1925-му, а саме в 1921-1922 рр. Росія як символ новітньої тиранії у першому з них постає у зловісному образі:

Що ж, Росіє, немов Навсікая полощеш білизну.

Ні, ти рабинь одпусти, одпусти їх на волю!

Кажеш, ти хочеш робить? Так я й повірив тобі.

Царськії звички забудь, годі визискувать нас!

У 1920 р. виходить друком межова збірка П. Тичини «Плуг», якою поет заявив про своє вірнопідданство радянській владі. Якщо у «Сонячних кларнетах» автор був певний своєї радості, у книзі «Замість сонетів і октав» своїх психологічних терзань, то у збірці «Плуг» - лунає-стогне лише болючий його сумнів щодо свого призначення у світі й призначення світу для добра взагалі. Митець відчуває наближення чогось неминучого і страшного: «Стоїть сторозтерзаний Київ, / і двісті розіп’ятий я».

У 1920-х рр. Павло Тичина працював у журналі «Червоний шлях» у Харкові. Тут він видав останню бодай частково цінну в художньому плані книжку поезій «Вітер з України». Особливу увагу в цей час поет приділяв вивченню іноземних мов: знав їх понад п’ятнадцять. У 1929 р. його було обрано дійсним членом Академії наук УРСР. Найбільший український модерніст 1920-х рр. мусив стати прирученим, загнаним у глухий кут буденним віршописцем. Микола Вороний, прочитавши вірш «Нехай Європа кумкає», із сумом поставив страшний висновок-діагноз: «Це останній твір поета і перший твір академіка».

Збірка «Чернігів» (1931) не додала жодного позитивного штриха до творчих здобутків П. Тичини, адже свідчила тільки про те, що митець ось-ось буде зламаний остаточно. Важко чимось іншим, окрім надзвичайного нервового виснаження й страху, пояснити той факт, що навіть у приватному листуванні Тичина підписувався на диво вірнопіддано: «Осяяний сонцем Партії Леніна - Павло Тичина».

Вірш «Партія веде», написаний у рік штучного голодомору, відіграв фатальну роль. З одного боку, цей опус1 гарантував Павлові Григоровичу життя, привілеї, псевдославу. З іншого - саме за цей вірш Бог покарав Тичину найстрашнішою карою: забрав талант, за силою рівний хіба що Шевченковому. Внутрішні боріння П. Тичини із самим собою і власним талантом позначилися навіть на його зовнішності. Художники, які малювали Павла Григоровича в різні роки, відтворювали абсолютно іншу особистість на своїх портретах.

Коли ж репресії 1937-1939 рр. торкнулися науковців Інституту літератури імені Т. Шевченка, П. Тичина не витримав і подав заяву з проханням звільнити його від обов’язків директора цього закладу.

1939 р. Павло Тичина одружується з Лідією Папарук. Вони познайомилися ще далекого 1916 р., коли Павло винаймав помешкання у Папаруків. Лідія Василівна та її мама Катерина Кузьмівна стали янголами-охоронцями поета від суворих життєвих буднів.

1 Опус - твір дуже низького ґатунку.

Лідія Папарук і Павло Тичина. Фото

У роки Другої світової війни муза поета на якийсь час відродилася, з’явилося друком кілька справді високохудожніх і вистражданих творів. П. Тичину не забули відзначити Сталінською премією. Улітку 1943 р. він потрапив у лікарню через поранення і під наркозом несподівано почав віршувати. Так народилася одна з найкращих його поезій «Я утверждаюсь», у якій від імені українського народу поет заявив про свою незнищенність, волю до життя і потенційні сили для державобудування.

Після війни П. Тичина перебував на високих посадах міністра освіти, депутата Верховної Ради СРСР та УРСР. Саме Павло Григорович домігся, щоб школи з викладанням українською мовою перевели з околиць Києва до центру. Протестуючи проти нав’язаного народові закону про школу, за яким національну мову й літературу дитина за бажанням її батьків мала право й не вивчати, П. Тичина виявився тим єдиним депутатом, який не побажав голосувати за драконівський закон і несподівано для всіх демонстративно пішов із посади Голови Верховної Ради УРСР та заступника Голови Ради національностей Верховної Ради СРСР. Для такого вчинку в ті часи треба було мати велику мужність.

Цього Павлові Григоровичу не забули: не дали Ленінської премії, не дозволили стати номінантом Нобелівської (1966), на яку цього українського поета висували закордонні організації: Асоціація англійських учителів (Велика Британія) та Гарвардський університет (США).

Партія пильно слідкувала й за хворим на цукровий діабет, уже літнім і безпомічним поетом. За півроку до смерті П. Тичина став Героєм Соціалістичної Праці. А ще мав аж 5 орденів Леніна та 2 ордени Трудового Червоного Прапора.

Наприкінці життя П. Тичина все частіше почав для себе самого робити висновок, що змарнував власний талант. Митець іще старався завершити поему-симфонію «Сковорода», очолював комісію з роботи з молодими літераторами у Спілці письменників України. Коли до Києва приїхав Мікулаш Неврлий зі Словаччини, Павло Григорович запросив його до себе додому й почав наполягати, щоб той напам’ять зацитував йому вірш Євгена Маланюка, в якому є рядки про пофарбовану дудку. Автор «Сонячних кларнетів» уважно вислухав Маланюків присуд, а тоді притишеним голосом відповів: «Він єдиний сказав мені правду... А інші мені кадили... Від кларнета мого пофарбована дудка осталась...»

Олексій Шовкуненко. Портрет поета Π. Г. Тичини

Будівля й інтер'єр музею-квартири Павла Тичини. Київ, Терещенківська, 5

Помер Павло Тичина 16 вересня 1967 р. Похований митець на Байковому кладовищі в Києві. Колись Максим Рильський казав, що Україна знає двох найбільших новаторів - Шевченка й Тичину. У наш час творчість автора «Сонячних кларнетів» надзвичайно важливо переосмислити, щоб збагнути його долю, велич та призначення для України.

Діалог із текстом

1. Яке враження на вас справила розповідь про батька поета?

2. Де здобував освіту П. Тичина? На яких музичних інструментах умів грати?

3. Хто з українських класиків відкрив у П. Тичині майбутнього поета?

4. Що ви можете розказати про збірку «Сонячні кларнети»? Якії оцінили критики й літературознавці? Чому свій геніальний талант Павло Тичина так і не зміг реалізувати?

5. Що вам відомо про джерела образності та роль у доробку поета збірки «Замість сонетів і октав»?

6. Доведіть, що П. Тичина в житті виявляв не тільки обережність, а й велику мужність.

7. У чому полягало ідеологічне «полювання на поета»?

8. Із якої причини талант Павла Григоровича несподівано відродився у роки Другої світової війни? Самостійно прочитайте і проаналізуйте вірш «Я утверждаюсь».

Мистецькі діалоги

1. Розгляньте картину Катерини Білокур «За селом». До якого вірша юного Павла Тичини ви могли б використати це художнє полотно як ілюстрацію?

2. Порівняйте портрети Павла Григоровича у виконанні Михайла Жука й Олексія Шовкуненка. Що ви можете сказати про авторські акценти на цих полотнах?