Василь Стус

Готуючи друге видання «Сонячних кларнетів» (1920), П. Тичина мав намір доповнити його новими творами, але у перевидання були введені лише такі поезії, як «О, панно Інно...», «Світає...», «А я у гай ходила...», «Хор лісових дзвіночків» (уривок із поеми «Дзвінкоблакитне») та «Зелена неділя». Третє видання побачило світ у 1922 р. Четверте - вийшло у 1925 р. 5-тисячним тиражем у Харкові й з відомих причин зазнало купюр: у ньому, наприклад, уже не було поезій «Зелена неділя» та «Війна. І - II».

Поява «Сонячних кларнетів» у мистецьких колах викликала неабиякий ажіотаж1. На думку Сергія Єфремова, радісне авторське світовідчування виростало «на пантеїстичному2 вбиранні в себе ритму, і руху, і згуків з усього незмірного космосу», адже в ньому «вилився весь Тичина з надзвичайно своєрідною поетичною індивідуальністю, з дужим талантом, з усіма своїми позитивними й негативними сторонами».

Закономірно, що найталановитіші критики й літературознавці того часу не могли не помітити, що церковна атрибутика першої поетичної збірки Павла Тичини творила ефект урочистості й свята. Андрій Ніковський навіть порівнював «Сонячні кларнети» з прекрасним церковним концертом. Інша річ, що радянська атеїстично-соцреалістична критика навіть у таких рядках, як «Душа причастилася кротості трав» чи «На квітці метелик, мов свічечка», однозначно вбачала «тиск на свідомість поета» церковної обстановки. Проте вдумливий читач безпомильно відчував красу цілісної картини поетового світовідчуття, а не прагнення новаторських метафор і порівнянь («пітьми... хітон» («Не Зевс, не Пан...»), «розп’яте серце», «дзвін гуде» («Гаї шумлять...»), «серцем дзвонили» («Цвіт в моєму серці...»), «в клубках фіміаму», «на ранню молитву» («Світає...»)). На думку Євгена Сверстюка, поет не грався словом, не підпадав під церковні впливи і не виконував чиїхось замовлень, а цілком природно «був носієм і виразником української релігійної традиції». Стиль першої збірки Павла Тичини не випадково отримав назву «кларнетизм».

1 Ажіотаж - тут: розголос.

2 Пантеїстичний - тут: той, що ототожнює Бога з природою.

Поетична збірка «Замість сонетів і октав»

Друга поетична збірка П. Тичини «Замість сонетів і октав» (1920) - це тяжкі роздуми поета над останніми кривавими подіями в Україні й однозначні висновки: «Прокляття всім, хто звіром став!», «Соціалізм без музики ніякими гарматами не встановити. / Все можна виправдати високою метою - та тільки не порожнечу душі. / Стріляють серце, стріляють душу - нічого їм не жаль».

Ідейна основа збірки. Орієнтиром для Павла Тичини у книзі «Замість сонетів і октав» стала «філософія серця» Григорія Сковороди. Саме йому присвятив поет свою другу збірку.

Учення українського філософа про три світи (макрокосм, мікрокосм, Біблію) і дві натури людини (видиму й невидиму, тілесну і духовну) було так само близьке П. Тичині, як і раннім українським символістам, а творчість Г. Сковороди, погляди на мистецтво і засоби його впливу стали для поета зразком досконалості.

Символічні образи Павло Тичина використав, щоб спонукати читачів замислитися про страшні події громадянської війни і братовбивство, свідком якого він став, подорожуючи Україною з капелою Кирила Стеценка.

Обкладинка першого видання збірки «Замість сонетів і октав» (1920)

Орел, Тризубець, Серп і Молот...

І кожне виступає як своє.

Своє ж рушниця в нас убила.

Своє на дні душі лежить.

По виході з друку 1920 р. книгу одразу вилучили через складність, різкість окремих місць, у яких критика побачила «контрреволюційність».

Композиція та образність. За вченням Г. Сковороди, важливі засоби впливу на людину на шляху її «перетворення» є як символічні образи, так і почуття, що їх супроводжують, а також спосіб пізнання - роздуми. П. Тичина глибоко перейнявся ідеями українського філософа і під час створення збірки «Замість сонетів і октав» використав їх як естетичну1 основу.

У збірці ліричний герой проводить читача шляхами роздумів-пошуків істини. Це становить базу для психологічної єдності книги П. Тичини. Шлях людини, за Г. Сковородою, - це шлях світу, що рухається «між протилежностями й антитезами. Він розпадається, розсипається і збирає себе знову у єдність» (Д. Чижевський). А сукупність фрагментів книги «Замість сонетів і октав», як химерна мозаїка, що віддзеркалює множинні прояви дійсності, згодом збирається у свідомості читача в єдине ціле й дозволяє осягнути дійсність уповні у формі античної багатоголосої трагедійної лірики.

Тенденцію до злиття народного та елітарного у збірці «Замість сонетів і октав» простежує Надія Надярних і переконливо доводить, що у названій книзі Павло Тичина широко використовує форму притчі-загадки, а також діалогічну мову, «що сприйняла сковородинівську школу».

Збірка композиційно складається з 11 тез і 11 антитез-катренів. Замість вітаїзму «Сонячних кларнетів», автор трагічно відчуває наближення апокаліпсису2.

Чи не одним із перших П. Тичина відгукнувся і на «пробний» радянський голодомор українського народу 1921-1923 рр. та розв’язану більшовиками братовбивчу війну в Україні. Насамперед це стосується віршів «Голод» (1921) і «Загупало у двері прикладом» (1921), що увійшли до четвертої книжки поета «Вітер з України».

У поезії «Голод» Тичина змальовує товарний вагон, у якому голодні й доведені до відчаю селяни їдуть у місто, марно сподіваючись на порятунок. У містах робітники отримували пайки, але приїжджі не могли влаштуватися на роботу, тож селяни, навіть подолавши страшну дорогу до найближчого міста, виявлялися приреченими на мученицьку смерть. Люди до краю знервовані, виснажені, тому навіть між рідними спалахують сварки й прокльони. Ситуація така, що матір щиро бажає своєму немовляті швидкої смерті: «В лахмітті, в скорбі, у болячках / зігнулась мати. В щось дитя / укутала, та все: ну спати - / навік заснуло б ти... Життя!»

До 1990-х рр. ніхто й не відав про заборонену поезію П. Тичини «Загупало в двері прикладом», у якій безпристрасно мовиться про голодомор 1920-х рр. і жахливий факт людоїдства. Представники радянської влади вдираються в селянську оселю, наче ординці: одночасно гупають у двері прикладом, гримають у шибку, кричать. Мати - «удова молодая», отже, її покійний чоловік, може, теж воював за радянську владу, яка на своїх багнетах несе голод і смерть!

Звертаючи увагу на її усмішку: «всміхається тихо», «всміхається чудно», «всміхається страшно», - й тональність голосу, Тичині вдалося відтворити складну

1 Естетичний - тут: пов'язаний зі створенням, відтворенням сприйняттям прекрасного в мистецтві та житті.

2 Апокаліпсис - тут: кінець світу.

гаму почуттів матері, котра любила, леліяла, але вбила свою дитину, збожеволівши від непосильних випробувань долі. Під час допиту нещасна жінка на якусь мить приходить до тями й пояснює причину вбивства: не лише її голодування, а й страждання від голоду насамперед дитини спонукали нещасну покінчити із сином. Ось чому й звучить таке трагічне у страшній ситуації запитання: «Хіба ж то йому я не мати?» Закономірно, що й наступні фрази, які сприймаємо вже як похоронне голосіння, лише наголошують на трагедії нещасної:

Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка,

голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно;

заплакала б тяжко - не може, лиш б’ється об піл головою:

- Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила!

Український діаспорний письменник Іван Багряний у статті «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» доступно пояснював ситій Європі: «Ви, матері цілого світу, ви можете уявити собі такий стан і такий режим, коли б ви могли з’їсти власну дитину? Ні! Ви не можете цього навіть збагнути, ані в це повірити!.. Але... до такого ступеня трагізму були доведені українські матері більшовизмом... І людожерство - його породження і його суть».

Поет працював над поемою «Чистила мати картоплю...», яку почав друкувати в журналі «Вапліте». У 1926 р. його першим звинуватили у «протягуванні в літературу буржуазного націоналізму» за саме цю художню річ, у якій однозначно йшлося про те, що «Ленін-антихрист явився». Переляканий перспективою репресій Павло Тичина власноруч приніс письмове каяття голові Ради народних комісарів УРСР Власові Чубарю. Відтоді вже ніколи не дописував її, не пробував надрукувати в незавершеному вигляді. У цьому творі народ називає Леніна антихристом, показано, як радянська влада руйнувала родинні зв’язки українців, налаштовувала дітей проти батьків. Однак починаючи з 1926 р., як слушно зазначав Василь Стус, «не одну ніч Тичина лягав спати не роздягаючись: він чекав арешту».

Другий етап творчості - лірика 1932-1940 рр. «приборканого» й «прирученого» П. Тичини. Цей етап ознаменувався збірками «Чернігів» (1931) і «Партія веде» (1934, тираж 25 000 примірників, які майже дублювалися з кожним наступним перевиданням), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Декларативність віршованих рядків, афішування вірнопідданства, римовані партійні гасла засвідчують смерть тонкого лірика в його ще живому тілі. Новостворена Спілка письменників СРСР (1934), членом якої одним із перших став П. Тичина, вимагала від письменників повного підпорядкування і служіння тоталітарному режиму.

Третій період творчості - 1941-1956 рр. Проживання поета в Уфі та Москві, туга за поневоленою нацистами Україною ненадовго «вивели з коми» талант поета. У цей час П. Тичина створює високохудожню поему «Похорон друга» (1943). А його вірш «Я утверждаюсь» був відповіддю на завойовницьку політику не лише Гітлера, а й - у підтексті сказаного поетом - Сталіна.

Останній, четвертий, етап творчості охоплював 1957-1967 рр. У цей період Павло Тичина багато переклав українською закордонних митців - самотужки досконало вивчив майже 20 іноземних мов, зокрема вірменську, грузинську, арабську, турецьку, ідиш, обіймав високі посади в уряді, часто друкувався, але вершин «Сонячних кларнетів» уже досягти не міг. Єдина знакова збірка «Срібної ночі» ще нібито мала філософський характер, але водночас щільно лягала в рамки дозволеного в СРСР. Якщо Олесь Гончар писав: «Павло Григорович - це шукання й шукання, праця й вимогливість, і, нарешті, вміння з безконечного плину образів відібрати найсвіжіший, найсміливіший, наймузикальніший», - то, безперечно, мав на увазі колишнього, юного, а не похилого літами поета. Радянська влада обвішала митця «брязкальцями»: орденом Героя Соціалістичної Праці, п’ятьма орденами Леніна, двома орденами Трудового Червоного Прапора, проте все це було нікчемною платою за його змарновану геніальність як унікальний дар Божий.

«Партія таки дочекалася від поета, чого хотіла, і масштаби промокампанії1 були просто космічні».