«ОЙ ТИ, ДІВЧИНО, З ГОРІХА ЗЕРНЯ...»

У вірші поетизується краса дівчини та кохання до неї, яке ліричний герой називає «згубою». Це твір-романс, який передбачає щире зізнання в почуттях, що приносять страждання, але вони високодуховні, бо очищують душу, даруючи їй і сум, і просвітлення водночас. Своєрідність романсової форми в тому, що емоції ліричного героя спрямовуються і на читача (слухача), який співпереживає ліричному героєві.

Ліричне переживання почуття у вірші «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» відтворюється як згусток радості й горя. Це знайшло своє відтворення в майстерній побудові твору. Його перша частина — це низка риторичних запитань, які вибудувані за принципом антитези (зовнішня краса — норовливий характер, приємна розмова — гострі відповіді закоханому). Йдеться про нещасливу любов, як і властиво романсу. Саме вона поетизується на початку твору й нагадує у сприйнятті ліричного героя вселенську пожежу, яку неможливо згасити, адже таке полум’яне почуття — у його серці та думках.

Друга частина вірша — це вже низка ще більш емоційно наснажених окликів, які стверджують усвідомлення ліричним героєм марності свого кохання, його приреченості. Проте сила пристрасті в нього така потужна («запалює серце пожаром»), що він не відмовляється від своїх почуттів («...Тебе кохаючи, загублю душу»). Ліричний герой розуміє весь драматизм ситуації, усвідомлює, що з ним діється. Власне, він розуміє і поведінку дівчини, але не може її не кохати. Тому й кохання — «згуба» душі.

Щоб передати стан напруження й душевного потрясіння закоханого, І. Франко обирає короткі дворядкові строфи, які концентрують у собі ніби згустки почуттів. Сердечне страждання передається за допомогою порівнянь «серденько — колюче терня», «устонька — тиха молитва», «слово — гостре, як бритва» тощо. Епітети також підкреслюють душевні порухи ліричного героя: «колюче терня», «тиха молитва», «буря люта», «ясная зоре». Вони (наприклад, «колюче терня») викликають спогад про народну пісню «Цвіте терен, цвіте терен...», також присвячену нерозділеному коханню. Епітети є постійними, запозиченими з народної творчості.

Лексика твору насичена словами зі зменшувальними суфіксами (серденько, устонька), антонімами, які влучно характеризують нерозділене кохання (радощі — горе, усміх — скрута, любити — загубити). І. Франко не лише акцентує на байдужості дівчини (вона ж бо не кохає), а й зупиняє увагу на найхарактернішій деталі людського обличчя — очах, оспіваних не один раз поетами. У відтворенні автора через погляд ліричного героя вони найчарівніші, хоча й «темніші ночі», тобто загадкові, причаровують і відштовхують одночасно («Ох, тії очі темніші ночі, / Хто в них задивиться, й сонця не хоче!»).

Поезія «Ой ти, дівчино, з горіха зерня...» покладена на музику композитором А. Кос-Анатольським.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно