С. Жила

Читацькі діалоги

Для розуміння змісту повісті «Тіні забутих предків» слід пам’ятати, що Михайло Коцюбинський у своїй творчості спирався на фольклорні джерела. Одне з них — українська міфологія, у якій поєднуються християнські релігійні уявлення з язичницькими віруваннями, присутні взаємопереплетення елементів анімізму, фетишизму й тотемізму.

Історія написання. Перед початком роботи над твором Коцюбинський двічі приїздив у Карпати, щоб краще пізнати життя людей цього краю. У чарівні гори його запросив Володимир Гнатюк, відомий етнограф і фольклорист. Улітку 1911 р. письменник удруге відвідує Гуцульщину, піднімається в гори до пастухів, вивчає життя селян. В основу повісті були покладені спостереження і враження від побаченого й почутого, а також «Етнографічні збірники» і «Матеріали до гуцульської демонології» А. Онищука, п’ятитомне дослідження В. Шухевича «Гуцульщина» та фольклорні збірники В. Гнатюка.

Назва твору письменникові далася не відразу: «В зелених горах», згодом: «Тіні минулого», «Голос віків», «Відгомін передвіку», «Подих віків», «Голоси передвічні», «Спадок віків», «Дар предків забутих»... І нарешті — «Тіні забутих предків», що містить натяк на загадковість, казковість і подих віків.

М. Коцюбинський — художник-психолог, який прагне зазирнути в душу людини, зрозуміти, чим вона живе й на що сподівається. Саме психіка людини, особливості духовного світу цікавлять письменника насамперед: звідки з’являються фантастичні уявлення, що своїм корінням сягають вірувань далеких предків? Як вони зберігаються протягом усього життя? На ці запитання письменник намагається дати відповідь уже на перших сторінках твору, зокрема показуючи формування характеру головного героя Івана Палійчука, його світосприйняття. Одухотворення природи ніби розгортає зміст заспіву твору: «Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна».

Як і в трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульетта», є в повісті роди, що ворогують, світле й чисте кохання, трагічна смерть. Однак, на відміну від англійського драматурга, змальовуючи непереборну силу кохання, М. Коцюбинський шукає його джерела в таїнстві природи, життя, людської душі, яка зберігає у своїх глибинах віковічний досвід предків.

Образи повісті. Герої повісті — Іван та Марічка, діти ворогуючих родів Гутенюків і Палійчуків, кохають один одного щиро, легко та невимушено. Обоє наділені поетичними рисами характеру. Світ гір, лісів, річок для них зрозумілий і близький, бо він ґрунтується на гармонії, якої бракує людському суспільству. Саме природа стає не тільки тлом, на якому розвивається кохання Івана й Марічки, а й джерелом, яке породило це кохання. Вони обоє розуміли природу, сприймали як живу істоту, навіть чули її подих. Любити для Марічки й Івана — значить поєднати серця, душі, думки в одне ціле, злитися зі світом природи.

Костянтин Маковський. «Ромео і Джульетта» (1890)

Іван був дев’ятнадцятою дитиною в сім’ї Палійчуків. Уже на початку повісті автор підкреслює незвичайність свого головного героя: «Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не «сокотилася» баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки, і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня».

У сім років він умів уже знаходити цілюще зілля, розумів, про що співають птахи, знав про арідника (злого духа), що в лісах повно лісовиків і блукає чугайстер, живе голос сокири, у скелях ховається щезник, а в річках живуть русалки. Весь світ був наповнений чудесами й казковими істотами, яких Іван «бачив на власні очі».

Підрісши, Іван став гарним парубком: «стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню». Він уже господар, «ґазда»: знає, як доглядати за худобою, як зберегти овечок від злих духів.

Юнак здатний на велике почуття, щирий і відданий у коханні. Та чи пронесе протягом свого життя це почуття Іван?

Марічка на початку повісті — маленька дівчинка, що ласкою та добротою розтопила лід ворожості в серці малого Іванка. Діти потоваришували, а згодом і покохали одне одного. Дівчина мала таку ж поетичну душу, як і Іван. Усе, що вона бачила, про що чула від коханого чи від людей, виливалося в пісню.

Після загибелі Марічки Іван пішов із села. Повернувшись додому через шість років, він одружився з Палагною, бо «треба ж було ґаздувати». Палагна була повною протилежністю Марічки: горда, пихата, зарозуміла, «здорова дівка з грубим голосом й воластою шиєю».

Сімейне життя не склалося. Та й не могло скластися у цих таких різних людей. Зрештою Палагна стає коханкою мольфара Юри. Іван, як і в дитинстві, залишається сам на сам у своєму світі, серед своїх думок і почуттів. І немає жодної людини поруч, щоб сприйняла та зрозуміла його сум та тугу.

Олена Кульчицька. Ілюстрація до твору «Тіні забутих предків» (1929)

Показуючи поступові зміни психологічного стану героя, автор змальовує втрату ним відчуття реальності. Його манили гори й поклик Марічки. Голос, у якому був «поклик кохання і муки», — це останнє, що він чув у своєму земному житті.

Майстерно й психологічно тонко описує М. Коцюбинський і жагу почуттів Палагни та Юри. Їхні стосунки чимось схожі на змагання пристрасті й гордості, втішеного самолюбства й фізіології. Образ мольфара набуває гіпертрофованих фантастичних рис. Він здатний керувати хмарами, впливає на життя та людей: «Був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. У своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я худоби й людини, його боялись, але потребували всі».

М. Коцюбинський розкриває особливості ментальності українського народу, схильність його оживлювати все навкруги себе, намагання естетизувати навколишнє. Світ повісті «Тіні забутих предків» цілком заселений істотами традиційної української міфології, які живуть поряд з людьми, втручаються в їхнє життя. Це нявки, злий арідник, щезник, лісовик, добрий чугайстер.

Довідник читача

Метафора належить до основних тропів поетичного мовлення, що побудований за принципом подібності й слугує одним із засобів посилення образності й виразності мови. Будь-яка метафора є переносно вжитим словом, що виступає засобом образної художньої характеристики.

Метафори Коцюбинського поєднують ознаки досить віддалені: рух і колір, відчутна музичність барв, зорового вираження набувають звуки, а слово стає образом. Маленький Іван ловить «химерну мелодію пісні, що вилась, тріпала крильцями і не давалась». Мороз блискає «срібним мечем, потинаючи звуки в повітрі». Іван чує, як «затоплював гори глухий гомін ріки, а з нього капав час од часу прозорий дзвін колокільця». Привертають увагу лексичні сполуки, у яких змістові ознаки слів характеризуються несумісністю, наприклад: «Кипів холодний Черемош». Такі метафори оксюморонного типу у М. Коцюбинського завжди вмотивовані за змістом та емоційно. Малий Іван «німо кричав од холодного жаху», а саме так і кричать у страшному сні. Він слухає «дзвінку тишу», яка для нього в горах справді дзвенить «хвоєю смерек», «шумом ріки», «оксамитовим гулом грому». І здається, що навіть сонце, яке «налляло золотом... долину, зазеленило трави», теж її напоює звуками.

У повісті великого значення в організації метафоричного контексту набуває принцип контрасту. Контраст барв містить у собі оцінно-психологічні моменти, пов’язані з усталеною в мові символікою: «чорні смерекові ліси» і «ясна зелень царинок» як змагання темного і світлого в житті. Так само, як і контрасти, посилюють динаміку, драматизм оповіді численні метафори, побудовані на дієсловах руху. Обличчя гір робиться «рухливим» від гри світлотіні. В уяві Івана міняються гори — вони теж рухаються, ростуть. Іван рухається, підіймаючись угору, а в зображенні — рухаються гори, бо чим вище він підіймається, тим ширшає обрій навколо: «За плечима в Івана росли вже гори і голубіли удалині. [...] розросталось небо». Далекі гори одкривали один за одним свої верхи, вигинали хребти, вставали, як хвилі в синьому морі. [...] колола землю та небо гострим шпилем Говерла, і Чорногора важким своїм тілом давила її. [...] блакитне море збурених гір обляло Івана широким колом, і здавалось, що ті безконечні сині вали таки ідуть на нього, готові впасти до ніг».

Запитання і завдання

1. Поміркуйте: чи відповідають складному духовному життю і настроям героїв метафоричність зображення дійсності, відчутно рухомі, постійно мінливі картини природи?

2. Наведіть 2-3 приклади з твору, які свідчать, що після смерті Марічки Іван утратив сенс життя.

3. Проаналізуйте розмову Івана з нявкою. Чи є в ній деталі, які вказують на неминучість трагедії?

4. Як проявляється благородство Івана у ставленні до нявки?

5. Чому гине Іван? Чи був він щасливим в останні хвилини свого життя? Чи сприймається його загибель як трагедія?

6. Назвіть основні проблеми, порушені М. Коцюбинським у повісті «Тіні забутих предків». Які з них хвилюють вас найбільше? Чому? Який шлях їх розв’язання ви бачите?

Культурно-мистецький контекст

Нам треба стояти... ногами на нашій землі, головою бути в Європі, а руками обхоплювати якнайширше справи української нації.