Михайло Коцюбинський

(1864—1913)

Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в м. Вінниці в чиновницькій родині. Батько, Михайло Матвійович, був дрібним державним службовцем (губернським секретарем). Від природи людина неспокійна, він не зносив утисків начальства й тому змушений був часто міняти роботу. Тож сім'ї доводилося мандрувати з місця на місце.

Своїм вихованням М. Коцюбинський зобов'язаний матері, Гликерії Максимівні, яка походила з аристократичних родів — польського (по материній лінії) і молдавського (по батьковій). Від неї він успадкував «тонку душевну організацію», «любов і розуміння природи» — про це дізнаємося з автобіографії письменника.

В 11-річному віці Михайло мусив уперше відірватися від рідної домівки. Закінчивши дворічну народну школу в м. Барі, де мешкала тоді родина, хлопець їде до Шаргорода, щоб продовжити навчання в духовному училищі. І хоча в школі було скасовано в цей період «волосодраніє», «вуходраніє» і вистоювання голими коліньми на гречці, проте задоволення від навчання учні все одно не отримували, адже лекції обмежувалися запитаннями й відповідями, від учнів вимагали лише зазубрювання текстів підручників.

У родині Коцюбинських панувала російська мова. І як же були здивовані батьки, коли якось 9-річний Михайло, занедужавши на запалення легень, під час марення раптом заговорив по-українськи. Після одужання хлопчикові розповіли про це, і він ще більше загорівся цікавістю до рідного слова.

В училищі сталася подія, про яку письменник згадував з деяким гумором. 12-літнім підлітком він закохався в 16-річну дівчину, а щоб привернути її увагу, вирішив стати «великою людиною», тому почав багато читати. Твори Т. Шевченка, Марка Вовчка справили на Михайла таке сильне враження, що він і сам захотів стати письменником. Почав складати українські пісні на зразок народних, а потім узявся за написання повісті.

Михайло мріяв по закінченні семінарії навчатися в університеті. Але через тяжке матеріальне становище рідних юнакові не вдалося продовжити освіту: мати осліпла, а згодом (у 1886 р.) помер батько. Відповідальність за велику родину (матір і чотирьох молодших братів і сестер) лягла на плечі Михайла. Він дає приватні уроки й продовжує навчатися самостійно, а 1891 р., склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного вчителя, працює репетитором.

Михайло Коцюбинський. 1870-і роки

У ці роки майбутній письменник захоплюється визвольним, народницьким рухом, який охопив тоді всю імперію, займає активну громадянську позицію, пропагує революційні, самостійницькі ідеї. Відтоді поліція встановила за Михайлом таємний нагляд, на квартирі Коцюбинських неодноразово вчинялися обшуки.

Літературна кар'єра Михайла розпочалася з провалу. 1884 р. він написав оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма». Цю першу спробу молодого автора було оцінено скептично. Один з критиків у кінці відгуку на оповідання радив початківцеві «не калічити святу нашу мову». Але присуд критиків не спинив творчого запалу М. Коцюбинського, він пише й далі, проте свої твори до друку не подає, а згодом замовкає на кілька років, вражений своїм невдалим дебютом. Друкуватися почав 1890 р. — львівський дитячий журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка».

Важливу роль у формуванні світогляду молодого митця відіграла поїздка до Львова 1890 р. Тут він знайомиться з І. Франком, зав'язує контакти з редакціями журналів «Правда», «Зоря», «Дзвінок» та ін. Поїздка поклала початок його постійній співпраці із західноукраїнськими виданнями.

Написані 1891 р. перші серйозні твори — оповідання «Харитя», «Ялинка», «П'ятизлотник», повість «На віру» — засвідчили, що в українській прозі з'явився талановитий автор.

Окремою сторінкою в біографії митця стала його робота (1892-1896) у Бессарабії1 та в Криму в складі спеціальної комісії, створеної урядом для боротьби з філоксерою — брунатно-зеленою тлею, яка знищувала плантації виноградників. Ознайомлення з життям молдовського й кримськотатарського народів дало багатий матеріал для нових творів — «Пе-коптьор», «Посол від чорного царя», «Відьма», «В путах шайтана», «На камені», «У грішний світ», «Під мінаретами». У цих оповіданнях і новелах М. Коцюбинський одним з перших у нашій літературі вийшов за межі суто української проблематики, майстерно передав неповторний колорит молдовського села, Криму з прекрасним теплим морем, скелястими берегами, вузькими татарськими вуличками й мінаретами.

1 Бессарабія — південно-східні українські й молдовські землі між Дністром, Прутом, гирлом Дунаю та Чорним морем.

У філоксерній комісії працювало багато учасників «Братства тарасівців». На основі спільних поглядів М. Коцюбинський близько зійшовся з братчиками. У його творах того часу (зокрема, в оповіданні «Для загального добра», казці «Хо») утверджується думка про потребу просвітницької роботи серед темного, затурканого простолюду.

1898 р. М. Коцюбинський переїхав у Чернігів. Тут письменник зустрів свою долю — Віру Дейшу. Вона походила зі старовинного українського дворянського роду, здобула вищу освіту в Петербурзі, викладала французьку мову в Чернігівській гімназії. Дівчина входила до місцевої «Громади», брала активну участь у культурному житті Чернігова, в українському революційному русі. За це була заарештована, однак її не зламало й семимісячне ув'язнення в одиночній камері. Віра стала не тільки дружиною письменника, а й вірним другом і помічником. Згодом Михайло Михайлович називав її єдиним критиком, якому вірив і на смак якого покладався.

Віра Дейша. 1887 р.

Як «політично неблагонадійному українофілові», М. Коцюбинському довго не давали роботи, потім призначили на скромну посаду до міського статистичного бюро.

З неабиякими труднощами письменникові вдалося придбати будинок, який став затишним гніздом для великої родини — дружини, чотирьох дітей, немічної матері. Нині в цьому домі діє меморіальний музей.

М. Коцюбинський організовує в себе «понеділки», а потім «суботи», які стали справжньою літературною школою для молодих письменників (П. Тичини, В. Еллана-Блакитного та ін.). Ці зібрання відвідували патріотично налаштовані інтелігенти, насамперед художники, музиканти, письменники — Б. Грінченко, М. Вороний, В. Самійленко, М. Жук. У будинку Коцюбинських працювала підпільна друкарня для видання україномовної літератури.

Незважаючи на постійну матеріальну скруту, Михайло Михайлович залишався справжнім інтелігентом, європейцем, і не лише у своїх творах, а й у повсякденному житті. Володів дев'ятьма мовами, зокрема грецькою, кримськотатарською, мовою ромів.

Гліб Лазаревський (близький знайомий письменника): «Михайло Михайлович завжди був одягнений дбайливо, навіть чепурно. Улітку в ясно-кремовому в синю смужку костюмі, жовтих черевиках, у білій панамі з чорною стрічкою, з незмінним ціпком — гуцульським топірцем у руках, з квіткою в петельці. Іноді з квітами в руках. На тлі чернігівської звичайної людності він завжди здавався мені елегантним європейцем, "європейським українцем”, а не "малоросійським українцем”».

Мало хто й знав, що М. Коцюбинський до кінця життя віддавав борги за будинок, часто відмовляв собі в найнеобхіднішому, що гонорари за численні друковані твори майже не надходили (друкуватися ж можна було тільки за кордоном, у Львові).

1903 р. письменник узяв участь у відкритті пам'ятника І. Котляревському в Полтаві, виголосивши палку патріотичну промову. Цього ж року написав першу частину знаменитої повісті «Fata morgana». А етюдом «Цвіт яблуні», написаним 1902 р., митець засвідчив остаточний перехід від реалізму до модернізму, зокрема до імпресіоністичного стилю.

Родина Коцюбинських

На революційні події 1905-1907 рр. письменник відгукнувся активною громадсько-культурною діяльністю: очолив чернігівське товариство «Просвіта», читав публічні лекції. На Михайла Михайловича було посилено поліцейський тиск, здійснено в його будинку обшук. У творах цього часу (новели «Сміх», «Він іде», «Persona grata», «Intermezzo», повість «Fata morgana») глибоко розкрито трагічні події революції, разюче точно передано стан людської душі в екстремальних умовах.

У середині 1909 р. виснажений митець виїздить на лікування за кордон. Його мучать астма й сухоти. На острові Капрі (Італія) він познайомився й заприятелював з видатним російським письменником Максимом Горьким, який сприяв появі творів українського колеги в російських видавництвах. М. Коцюбинський ще двічі відвідував Капрі (у 1910 і в листопаді 1911 — березні 1912 р.). По дорозі, їдучи втретє до Італії, письменник завітав у с. Криворівню на Прикарпатті, відтоді розпочався його «роман» з Гуцульщиною, що переріс у знамениту повість «Тіні забутих предків».

Особливо тяжкими виявилися останні роки майстра. Він переживав, що не може допомогти безпомічним сестрам, за неоплачені власні борги, тероризували постійні переслідування властей. Також ятрили душу негаразди в родині, муки боротьби між почуттям та обов'язком: саме в цей час доля подарувала Михайлові Михайловичу радість і сум останнього кохання. Він палко закохався в Олександру Аплаксіну (1880-1973), з якою разом працював у статистичному бюро. Протягом тривалих закордонних мандрівок написав їй понад 300 листів — справжній роман у листах. До речі, нещодавно це листування було перевидано без цензурних виправлень і скорочень. Єдиним виходом у цій ситуації залишалося розлучення. Але М. Коцюбинський глибоко шанував свою дружину, був удячний їй за багаторічну підтримку, жалів дітей...

Олександра Аплаксіна

1911 р., завдяки клопотанням меценатів, М. Коцюбинському призначили пожиттєву стипендію, щоб він міг звільнитися від марудної служби й зосередитися на літературній праці. Проте було вже пізно. Час відлічував останні дні полум'яного життя. У квітні 1913 р. — у час цвітіння яблунь, який він так любив, — великого Сонцепоклонника не стало. Поховали письменника на мальовничій Болдиній горі в м. Чернігові — на улюбленому місці його щоденних прогулянок.

• Завдання основного рівня

• Ознайомтеся з романом-біографією М. Коцюбинського «Що записано в книгу життя» М. Слабошпицького. Які додаткові відомості про життя митця вас зацікавили? Поділіться ними з однокласниками.

Творчий доробок. М. Коцюбинський — автор кількох повістей («Дорогою ціною», «Fata morgana», «Тіні забутих предків») і понад сорока оповідань і новел, а також багатьох нарисів, статей та листів.

Літературну біографію розпочинав як дитячий письменник. Його оповідання «Харитя» та «Ялинка» були опубліковані 1891 р. у львівському журналі «Дзвінок». Ці твори позначені симпатією автора до своїх маленьких героїв, спробою заглибитися в їхній внутрішній світ.

Потім з'явилися твори з життя селянства. Так, в оповіданні «П'ятизлотник» (1892) показано моральну красу літнього подружжя, яке, незважаючи на свою бідність, жертвує останні гроші голодним людям. В оповіданні «Ціпов'яз» (1893) через долі братів Семена й Романа Воронів розкриваються соціальні суперечності на селі.

Оповідання-казка «Хо» (1894) дає можливість краще зрозуміти ідейно-художні пошуки письменника в період перебування в «Братстві тарасівців». Твір складається з кількох майже самостійних частин, які об'єднує казковий образ Хо, що символізує страх людей, котрі бояться сміливо подивитися в очі небезпеці. Правда, не всі бояться Хо, персоніфікованого страху в подобі сивого дідугана, — не кориться йому лише вчитель-письменник, який зазнав у житті «і кайданів, і голоду, і всього, що мусить зазнати співак невільного народу».

Завершує етап ранньої творчості М. Коцюбинського оповідання «Для загального добра» (1896), у якому автор відверто показує наївну примітивність, ілюзорність багатьох народницьких ідей. Насправді надзвичайно складно, а то й неможливо поєднати, узгодити інтереси загалу й конкретної людини. Постає надскладне питання: чи може, чи має право людина пожертвувати добром одного (та ще й не себе) заради загального добра. Проникливий аналіз цієї етичної проблеми приведе автора до звільнення від популярних тоді соціалістичних ілюзій, які він мав у юності.

У центрі твору трагедія родини молдовського селянина Замфіра: філоксерна комісія знищує його заражені шкідником виноградники. Робить це для «загального добра» — щоб урятувати інші виноградники, але цим самим відбирає в Замфіра будь-які засоби до існування. Нещасний селянин, закономірно, проклинає таких рятівників.

Інтелігент Тихович, в образі якого легко пізнаємо самого М. Коцюбинського, прагнув безкорисливо працювати для народу, але переконався не тільки в марності своїх намірів, а й у їх явній (хоч і зовсім неумисній) шкідливості для конкретних людей.

Прозаїк переважно звертався до тем сучасності. Про історичне минуле нашого народу йдеться тільки в повісті «Дорогою ціною» (1901), що написана в романтичному стилі.

• Завдання основного рівня

• Цей твір ви вивчали у 8 класі. Пригадайте, яку історичну епоху зобразив автор. З якими труднощами та заради чого боролися Остап і Соломія? Які стильові особливості романтизму проступають у творі?

Творча еволюція Коцюбинського-прозаїка була разюче стрімкою. Почавши в традиційній реалістичній манері, зорієнтованій на оповідні взірці Марка Вовчка й І. Нечуя-Левицького, він через якихось десять років визначив для себе нові естетичні орієнтири. У стилі його прози з'явилися неоромантичні й імпресіоністичні ознаки.

Отже, умовно можна говорити про «двох Коцюбинських»: автора оповідань «Ціпов'яз», «Хо», «На віру», бессарабського циклу («Для загального добра», «Посол від чорного царя», Відьма», «Дорогою ціною») і творця шедеврів, написаних протягом останніх десяти-дванадцяти років життя, уже у ХХ ст. (від новел «На камені» й «Цвіту яблуні» — до капрійського циклу та «Тіней забутих предків»). Хоча непроникної прірви між двома періодами творчості митця не було. І в ранніх творах спостерігається інтерес до внутрішнього світу героїв, вигранюється художня деталь. Разом із тим і в модерністський період письменник зберігає інтерес до суспільно-побутової, політичної проблематики (згадати хоча б повість «Fata morgana», новели про Революцію 1905 р. й пізнішу реакцію, державний терор).

І. Северин. Вечірній пейзаж. 1910-і роки

Зміна естетичних поглядів була ознаменована великим інтересом М. Коцюбинського до художнього досвіду найвидатніших зарубіжних майстрів-сучасників (Е. Золя, Ґ. де Мопассана, К. Гамсуна, Ф. Достоєвського, А. Чехова).

Серед найхарактерніших особливостей стилю М. Коцюбинського:

• зосередження уваги на психологічних мотивах вчинків персонажа, на його внутрішньому стані;
• змалювання подій з погляду героя, іноді цей погляд проводиться через увесь твір, частіше окремі епізоди подано з позицій різних персонажів (якраз на зіткненні протилежних поглядів, оцінок нерідко і твориться могутній емоційний ефект);
• майстерне використання психологічних деталей;
• надзвичайно промовиста, точна назва твору, яка символічно розкриває його надідею;
• улюбленим жанром М. Коцюбинського стає новела.

Теорія літератури

Новела (з іт. novella — новітній) — невеликий прозовий твір про якусь незвичайну подію з несподіваним фіналом. Новела споріднена з оповіданням. Але, на відміну від нього, • менша за обсягом; • вирізняється особливим динамізмом і психологізмом. У творах цього жанру найчастіше зображується подія, яка стала поворотною в долі героя. Напружений стиль оповіді неодмінно веде до раптового фіналу, який часто не відповідає очікуванням читачів. Через лаконізм цього жанру особливого значення набувають у ньому художні деталі, які, відкриваючи широкий підтекст, замініють розлогі описи.

Особливої популярності в часи модернізму набула психологічна новела. У ній докладно розкриваються відтінки людських емоцій та особистісних драм. Психологічні портрети виникають з думок героїв, сумнівів, переживань, внутрішніх монологів. Подієвий сюжет може бути повністю відсутнім або проступати окремими штрихами через сприйняття персонажів.

Творці цього жанру в українській літературі — М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська.

У новелі «Лялечка» (1901) автор через внутрішній світ земської вчительки розкриває важливі особистісні й тогочасні соціальні проблеми. Раїса Левицька ще зі студентської лави намагалася «вилущитися» з лялечки й стати метеликом, тобто реалізувати себе, бути гідним, саможертовним народним учителем: «Вона... почувала в собі таку любов до нещасного "народу”, що спочатку хотіла вмерти для нього, а потім роздумала й поклала жити». Іронія в характеристиці героїні явна, вона зникає лише тоді, коли Раїса зустрілася з тим «народом» віч-на-віч: «На всьому відтворилися сліди убожества. І житла, і люди, що вічно риються в землі, прийняли, увижалося Раїсі, колір землі, здавалися деталями мертвої природи». Спочатку героїня не мирилася з грубим утручанням сільського священика в шкільні справи, але потім поступово потрапляє під його вплив — стає «лялечкою», заплутавшись у тенетах «павука».

Новела «На камені» (1902) побудована на різкому протиставленні світлого й чистого кохання двох молодих людей та бездушного, забобонного, корисливого, буденного світу людей. Фатьма, молода жінка, яку насильно віддали, «як овечку», заміж за старого, огидного їй різника Мемета, закохується у вродливого й чуйного весляра Алі. Закохані наважуються втекти із села, щоб бути разом, але розлючений чоловік разом з односельцями наздоганяють утікачів у горах і жорстоко вбивають.

Усі події у творі відбуваються «на камені» — на скелястих берегах моря, але назва прочитується й символічно: «кам'яні» душі цих людей, які безжально знищили прекрасне кохання.

Новела написана на екзотичному для української прози кримськотатарському матеріалі. Важливу роль у ній відіграють мариністичні малюнки. Море тут виступає мовби ще одним персонажем. Воно одухотворене; це прекрасна у своїй дикій первозданності стихія, уособлення вільного духу й неприборканості. Новела «На камені» стала своєрідним «прологом» до повісті «Тіні забутих предків»: ці два твори близькі з огляду на характер конфлікту, героїв.

Сюжет етюду «Цвіт яблуні» (1902) — розмитий, що властиво імпресіоністичним творам: на очах батька вмирає його ніжний цвіт — люба донька; уночі батьком оволодіває почуття спостерігача; він намагається запам'ятати кожну деталь, кожне відчуття та враження, бо вони колись стануть «матеріалом» для творчості. Адже батько дівчинки — письменник.

Теорія літератури

Недарма ця новела (як і «Лялечка») має авторське жанрове визначення. Етюдом (з фр. etude — вивчення) називають найчастіше малярський твір допоміжного характеру, виконаний з натури з метою її вивчення в процесі роботи над якоюсь великою картиною. Завдання автора такого твору — якнайточніше зафіксувати вибраний ним момент. М. Коцюбинський успішно передає специфіку цього малярського жанру за допомогою засобів словесного мистецтва.

Розповідь у новелі ведеться від першої особи — самого батька, тому читач стає інтимно посвяченим у душевні переживання героя, який ніби роздвоєний у своїх почуттях. З одного боку, він — люблячий батько, а з іншого — письменник, який у моменти трагедії фіксує процес народження образів у своїй уяві. Таке роздвоєння підсилює психологізм у творі. Символічний образ зірваного яблуневого цвіту, яким батько обкладає тільце дитини, асоціюється з передчасно перерваним життям. Цей образ глибоко вражає ще й тому, що життя дівчинки обірвалося саме у весняну пору, коли все в природі народжується або відроджується.

В. Винниченко. Яблуні. 1933 р.

• Судження

Михайло Наєнко: «"Поведінка” героя "Цвіту яблуні” не просто відображає різні стани його свідомості й душі, а дає змогу глянути на найжахливіший людський стан, стан... цинізму. Найжахливіший він тому, що здатний зруйнувати головну складову "світової гармонії” — саму людину. Один із варіантів такої руйнації — в останніх словах героя-письменника над могилою доньки: "Моя мила донечко, ти не гніваєшся на мене?”»

• Завдання основного рівня

• Удумливо прочитайте етюд. Які враження справив на вас твір? Висловте свою думку щодо поданого вище судження літературознавця.

Сюжет «Цвіту яблуні» належить до «мандрівних», адже він відомий у багатьох літературах («Гамлет» В. Шекспіра, «Творчість» Е. Золя, «Чайка» А. Чехова).

На зіткненні протилежних поглядів та оцінок створено разючий емоційний ефект у новелі «Подарунок на іменини» (1912). Рядовий поліцейський Карпо Петрович Зайчик дуже пишається своїм сином Дорею, який успішно навчається в гімназії разом з дітьми «начальства». Щоб вразити Дорю, він робить йому особливий подарунок на іменини — везе показати страту жінки-революціонерки. Батько переконаний, що син буде надзвичайно вдячний йому за таке цікаве, «доросле» видовище. Одначе хлопчик не захопився стратою, а вжахнувся, у відчаї кинувся захищати жертву. Ця подія стала для Дорі справжнім одкровенням: страхітлива й потворна та державна машина, яка вішає людей. І батько є слухняною часткою цієї машини. У душі дитини зароджується протест і ненависть до батька, якого ще вчора він любив і шанував.

У повісті «Fata morgana» автор зобразив «сільські настрої» у складну, суперечливу епоху Революції 1905 р. Хоча ця тема й була вже традиційною в українській літературі, проте М. Коцюбинський, утілюючи її, поглибив принципи реалістичного зображення села, а також використав імпресіоністичні прийоми в описах і в драматичних ефектах (монологи, діалоги), які мають важливе ідейне навантаження. Тому повість «Fata morgana» сприймається як глибоко новаторський твір з життя села.

Назва повісті символічна: у перекладі з латинської fata morgana означає «марево». У творі простежено, як руйнуються (перетворюються на міраж) мрії, сподівання представників різних суспільних верств села — від безземельних наймитів, заробітчан до багатіїв.

Головний образ повісті — розбурхане революційними подіями село. Із загальної маси вирізняється родина Воликів — Андрій, Маланка та їхня дочка Гафійка. Маланка залюблена в землю, для неї вона — символ життя, щастя. Андрій — навпаки — уже не мріє про землю, його надії вирватися зі злиднів пов'язані із заробітками на фабриці. Гафійка мріє про щасливе родинне життя. Вона закохується в Марка Гущу — робітника, якого під конвоєм з Одеси в рідне село привели жандарми. Дівчина захоплюється його ідеями про спілку (об'єднання селян), поширює листівки, відвідує нелегальні молодіжні зібрання, вишиває прапор. Саме під проводом Марка Гущі й Прокопа Кандзюби селяни організовано відбирають панську економію, намагаються в ній разом господарювати. Розгром панського маєтку й гуральні (горілчаного заводу) стає кульмінаційною вершиною повісті. Але революційна хвиля швидко спадає, і селяни, очікуючи неминучої розправи, у відчаї вирішують самотужки покарати своїх учорашніх керівників, щоб хоч якось відвернути від себе лихо. У фінальній сцені читач стає свідком безглуздого й жорстокого самосуду. Так руйнуються сподівання кожного з героїв. Символічно, що здійснюється мрія лише Хоми Ґудзя — «вічного наймита», у якого залишилося єдине прагнення — помститися панам. Він підбурює селян та організовує погром поміщицького маєтку й гуральні.

Завдяки імпресіоністичній спостережливості М. Коцюбинський чи не першим розкрив справжню глибинну сутність революції як вибуху колективного позасвідомого. У повісті переконливо показано, як, згуртовуючись у колектив, керуючись ненавистю й помстою, кожна людина втрачає свою індивідуальність, перетворюється на пасивну, безвольну частку демона-натовпу, який керується тільки двома інстинктами — руйнування та самозбереження. Прикметно, що на другий день після погрому селяни, повернувшись до нормального стану, самі не вірять, що вони накоїли.

«Fata morgana» стала одним із найбільших досягнень нової української прози. У ній органічно поєдналися реалістична й імпресіоністична поетика в розкритті внутрішнього стану героїв і колективної свідомості маси, у переданні «сільських настроїв».

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Українська література 10 клас Пахаренко (профільний рівень)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)