Павло Тичина (1891—1967). «О, панно Інно...»
- 8-12-2022, 23:17
- 267
10 Клас , Українська література 10 клас Пахаренко (профільний рівень)
«О, панно Інно...»
«О, панно Інно...» (1915) — найвідоміший, найпопулярніший зразок інтимної (любовної) лірики П. Тичини. Мотив твору — нестерпна туга за втраченим коханням, поєднана зі світлим спогадом про нього.
Ще в ранній юності П. Тичина романтично закохався одночасно у двох сестер, Полю та Інну, — доньок чернігівського поета І. Вороньківського. У його домі часто відбувалися літературні вечори, куди приходив і двадцятилітній семінарист П. Тичина. Особливо запала в серце поетові Поля, але вона не відповіла взаємністю.
Докладно про історію цього кохання йдеться у фільмі «Земне останнє цілування (Павло Тичина)». Подивіться фільм і поділіться з однокласниками додатковими відомостями та своїми враженнями.
Ця нерозділена любов ранила молоду душу.
І ось через якийсь час поет, можливо, побачив на вулиці дівчину, чимось схожу на Інну. Одразу ж у серці завирували спогади. «Я — сам» — відчуття внутрішньої порожнечі після розриву з коханою. Але як пов'язати з мотивом вірша наступні образи — «вікно, сніги»? Вікно, вочевидь, асоціюється з розлукою: у вікно дивляться, коли проводжають близьку людину й коли виглядають її. Сніги — це холод на душі, смерть надії. Для характеристики своєї закоханості ліричний герой добирає неологізми й зрозуміло, з якою метою — аби підкреслити унікальність свого кохання, його первозданність, неподібність до будь-чийого. Чому ж «дитинно»? Бо саме для дитини найбільш характерні наївність, щирість, захват. «Злотоцінно», тобто цінувалася ця любов вище за будь-який скарб. Пригадується атмосфера того давнього кохання, воно асоціюється з красою різнобарв'я, з тонкощами аромату квітучого лугу. А цей уже образ (кохання — квітучий луг) підказує висловити думку про неповторність і скороминущість спалаху почуття в такій інакомовній формі — «Любові усміх квітне раз — ще й тлінно». Після згасання ж спалаху любові особливо разюче відчуваються самотність, безнадія, фатальність існування — «сніги, сніги, сніги...»
Сестри Інна й Поліна
Взаємопереливи радості та смутку в тому давньому коханні, усеосяжність почуття П. Тичина передає згадуваним уже прийомом синестезії — зорові враження переходять у слухові («Я ваші очі пам'ятаю, як музику, як спів»), а слухові — у зорові («І раптом небо... шепіт гаю... О ні, то очі ваші...»).
Драматизм переживання, збуреність душі увиразнюють також різностоповий ямб, психологічні, логічні й ритмічні паузи, діалогічність, численні асонанси й алітерації, фоносимволіка.
На слова вірша В. Морозов написав пісню, вона відома в різних аранжуваннях. Послухайте два з них — у виконані автора і гурту «Мертвий Півень» (https://www.youtube.com/watch?v=87GiBO9HX2A). Чим відрізняються ці виконання? Яке з них вас більше зацікавило? Чому?
До речі, щира й нерозділена поетова любов до Полі спричинила появу ще одного шедевра символістського мистецтва — таємничого панно М. Жука «Біле й чорне».
• Завдання основного рівня
- Уважно розгляньте картину М. Жука. Чим, на ваш погляд, вона може бути пов'язана з постаттю П. Тичини, зокрема з віршем «О, панно Інно...»? Порівняйте свої спостереження й асоціації з поданим нижче прочитанням твору мистецтвознавцями.
М. Жук. Біле й чорне. 1912-1914 рр.
«По кривавій по дорозі...». Ще в ранньому вірші «Арфами, арфами...» — нагадаймо — поет передчував можливі випробування на шляху до волі: «Сміх буде, плач буде...». Тепер — з наростанням анархії, насильства, зовнішніх загроз — трагічні передчуття посилюються. П. Тичина з тривогою помічає незахищеність, дитинність молодої демократичної державності й палко закликає земляків: «Гей, разом, разом станемо на ворога ми, браття. / Хто зрадить неньку Україну, прокляття тим, прокляття!»
І ось перший віроломний удар. У грудні 1917 р. більшовицький режим Росії без вагомих на те причин розв'язує війну супроти УНР. Перед цим, демонструючи свою миролюбність, Центральна рада наївно розпустила багатотисячне українське військо. Шлях на Київ виявився відкритим. І тоді київські студенти та гімназисти вирушили назустріч ворогові, аби захистити столицю.
16 (за новим стилем — 29) січня 1918 р. відбувся запеклий бій під станцією Крути (Чернігівщина, 130 км від Києва). Протягом п'яти годин чотири сотні студентів і козаків стримували озброєну й вишколену чотиритисячну російсько-більшовицьку армію.
Коли нападники прорвали оборону й почали оточувати наші частини, бійці студентського куреня, не бажаючи здаватися, пішли в останню багнетну атаку й майже всі полягли на полі бою. Але вони дорого віддали свої юні життя: втрати ворога становили три сотні вбитими, українців — півтори. Завдяки цьому бою на кілька днів вдалося затримати наступ окупантів на Київ, багато людей зуміли евакуюватися, а Центральна рада встигла укласти Берестейський мир і зберегти ще на якийсь час молоду Українську державу.
Юнаки, які загинули під Крутами (використано фрагмент картини А. Серебрякова «Крути». 2006 р.).
Ще на початку бою 28 студентів потрапили в полон, після жахливих знущань їх стратили. Як розповіли потім місцеві селяни, які бачили страту, перед смертю учень 7 класу гімназії Григорій Пипський заспівав: «Ще не вмерла Україна...», гімн підхопили за ним усі інші юнаки.
Їх розстрілювали, а потім добивали штиками й ножами. Поховати знівечені тіла селянам не дозволили. У березні 1918 р., коли Україну очистили від більшовиків, тіла цих юнаків перевезли до Києва й поховали на легендарній Аскольдовій могилі над Дніпром.
Пам'ятник Героям Крут на Аскольдовій могилі. м. Київ. 2012 р.
Коментарі (0)