Б. Лепкий до масштабного епічного полотна наближався поступово. Спочатку в поезії з'являлися мотиви реабілітації гетьмана, якого царські сатрапи разом із московськими попами «і осквернили, й оплювали, / І по церквах скрізь проклинали» за те, що він «хотів Україну збудити, / Підняти з гробу й обновити / Життям державним» (вірші «Полтава», «Ой гіркі тоті бенкети», «Мазепа»).

Згодом виник цикл віршів «Батуринські руїни», сповнений тяжких роздумів про долю колись славної столиці гетьмана І. Мазепи, ущент зруйнованої московськими зайдами 1708 p.: захопивши місто після тривалої облоги, вони вирізали все населення, майже 15 тис. осіб.

Це була ще несмілива спроба висвітлити цю тему, яка повніше зазвучала 1914 р. в драмі «Мотря» (рукопис цього твору згорів під час війни).

Загалом же звернення Б. Лепкого до теми Мазепа для багатьох його читачів і шанувальників стало дещо несподіваним. Автор меланхолійно-ліричної поезії, здавалося б, далекий від гострих політичних проблем, нараз «вибухає» циклом повістей: «Мотря» (1926 р., дві частини), «Не вбивай» (1926), «Батурин» (1927), «Полтава» (1928-1929 рр., дві частини). Уже після смерті прозаїка з'являється друком у Нью-Йорку остання частина епопеї «З-під Полтави до Бендер» (1955).

Отже, маємо п'ятитомне епохальне полотно, об'єднане автором під спільною назвою «Мазепа». Відомо, що цими творами Б. Лепкий не вичерпав свого задуму: він не встиг написати повість «Войнаровський», яка мала ввійти до згаданого циклу (Андрій Войнаровський — небіж, спадкоємець і продовжувач справи І. Мазепи).

Безумовно, реалізація такого грандіозного задуму вимагала великих творчих зусиль, глибоких знань з історії України, Росії, Польщі та Швеції, студіювання праць дослідників цієї епохи, художніх творів інших письменників, зокрема зарубіжних, які зверталися до постаті І. Мазепи.

Важливо, що Б. Лепкий відійшов від усталеної на той час традиції. Вольтер, Дж. Байрон, О. Пушкін, П. Чайковський, Ф. Ліст зображували І. Мазепу як романтичного героя, захопленого насамперед своїми любовними пригодами. В українського прозаїка І. Мазепа — передусім державний діяч, полководець, політик і дипломат, будівничий та просвітник, який своє особисте життя зумів підпорядкувати вищим інтересам нації.

А на відміну від офіційних царських і радянських істориків, Б. Лепкий прагне збагнути й пояснити логіку досить складної поведінки І. Мазепи. Адже гетьман змушений був до певного часу задобрювати Петра І, слухняно виконувати його сваволю, зокрема посилати козаків у Московію на тяжкі фортифікаційні роботи, а разом із тим шукав можливостей розірвати військовий союз із царем-деспотом.

У полемічному протиборстві з ненависниками гетьмана письменник прославляє його як національного героя. Часом бракує належної психологічної мотивації тих чи тих рішень і вчинків героїв. Проте, мабуть, неможливо створити цілком бездоганне настільки масштабне полотно за такий короткий час і ще й адресуючи його найширшому колу читачів.

Ретельно продумана, бездоганна багаторівнева композиція епопеї. Кожна частина є окремим, цілком завершеним твором, але разом вони становлять струнку ідейно-художню цілість.

Василь Кочубей

Своєрідним лірико-драматичним заспівом до твору є повість у двох частинах «Мотря». В її основі — уже традиційна для цієї теми любовна колізія Мазепа — Мотря. Перед нами розгортається широка, колоритна, історично достовірна панорама життя України на початку ХVІІІ ст. Майстерно відтворені основні події того часу, переконливо виписані образи історичних постатей (Петра Першого, Меншикова, генерального судді В. Кочубея, його дружини та ін.).

У цій частині, крім взаємин Мазепи й Мотрі, окреслюється й інша колізія — протистояння гетьмана й Кочубея. Їхня ворожнеча поступово переростає зі сфери особистих стосунків у політичну боротьбу. Повість переповнена яскраво змальованими картинами й образами, побутовими сценами, уводить читача у світ глибоких інтимних переживань героїв.

Сюжетні лінії, започатковані в першій частині, набувають подальшого розвитку в повісті «Не вбивай!». Особисті взаємини Мазепи й Мотрі тут відходять на другий план, натомість головна увага прикута до конфлікту Мазепи й Кочубея та його приятеля-однодумця Іскри. Ображений у глибині душі на гетьмана, підбурюваний своєю амбітною «ясновельможною панею», яка мріє за допомогою царської ласки зробити чоловіка гетьманом, а самій стати гетьманшею, Кочубей з Іскрою вдаються до підступу — пишуть на Мазепу донос.

Письменник переконливо показує всю складність ситуації, у якій опинився гетьман, розкриває його вміння відвести від себе небезпеку, запевнити Петра у своїй вірності настільки, що могутній цар віддає авторів доносу в руки гетьманові. Драматизм твору наростає: Мазепа наочно пересвідчився, що серед найближчого оточення знайшлися підступні зрадники. Ситуація ускладнюється ще й тим, що головний із них — Мотрин батько. Гетьман мусив вирішити не лише політичну, а й етичну проблему: помилувати запроданців чи скарати.

Тільки найвірнішим побратимам гетьман відкриває свій заповітний намір — шукати союзу з могутнім тоді шведським королем. Ми бачимо тяжкі сумніви провідника, який цілком усвідомлює всі небезпеки такого кроку. Цілком зрозуміло: ні Мазепа, ні його однодумці не були достатньо готові до здійснення задуманого, але примусили діяти самі історичні обставини — черговий спалах російсько-шведської війни. Мазепа вирішує виступити не проти шведського війська, а разом з армією Карла XII стати на двобій з Петром І.

Третя частина епопеї «Батурин» відображає моторошну картину руйнування московськими військами на чолі з кривавим генералом Меншиковим гетьманської столиці — Батурина. Відчайдушна, але невелика залога не могла довго втриматися перед натиском численного ворожого війська. Гетьманська столиця була вщент зруйнована. Кров стигне в жилах, коли перед очима проходять жорстоко-трагічні картини тієї руїни, якої зазнала столиця Мазепи. Це був великий удар не лише по Батурину, а й по Мазепі: Петро жорстокістю — з одного боку, облесливістю, обманом, підкупом — з іншого, хотів паралізувати виступ гетьмана, його спілку з Карлом XII вже на початку війни.

Об'єднання української та шведської армій для спільної боротьби проти Петра, сувора холодна зима й злигодні таборування шведських і гетьманських воїнів, зрештою, полтавська трагедія, незважаючи на весь героїзм шведів та українських козацьких загонів, — усі ці події становлять зміст четвертої частини епопеї, що має назву «Полтава».

Письменник проникливо змалював характер і перебіг Полтавської битви, її наслідки для українського народу, що потрапив під ще тяжчий московський гніт. У цій частині майстерно відтворено чимало батальних сцен, показано героїзм шведських та українських воїнів. Автор з болем описує трагічний відступ переможених, переслідуваних безжальними переможцями. Читача вражає мужність і незламність Мазепи, який, незважаючи на безвихідність ситуації, і на смертнім одрі залишається вірним своїм ідеалам. В останню мить, звертаючись до Бога, він вимовляє святі слова: «Дай нам, Боже, вольними бути».

Козаки не піддалися на царські лестощі, не зрадили Мазепиних ідеалів, у далекі світи пішли вони з думою про Україну, щоб там, на чужині, стати першими українськими політичними емігрантами й продовжити боротьбу за визволення Батьківщини від московського гніту. Цим подіям присвячена остання частина епопеї — «З-під Полтави до Бендер».

Щоб показати величезну, багатогранну історичну панораму українського життя початку XVIII ст. зримою, конкретно-життєвою, автор, як бачимо, удається до прийому кінематографічного монтажу. Не випадково епопею-пенталогію1 становлять не романи, а повісті (менші за обсягом), і то поділені на частини. А кожна з них, мов мозаїка, утворюється низкою коротких розділів зі стрімким сюжетом. Автор уміло переплітає політичні конфлікти, суспільні процеси з особистими переживаннями й долями героїв. У реалістичний плин подій умонтовує символічні деталі й епізоди, містичні передбачення. За допомогою всіх цих прийомів тримає читача в постійному напруженні, зберігає інтригу.

1 Пенталогія — літературний, музичний або кінематографічний твір, що складається з п'яти самостійних частин, але об'єднаних героями та спільною ідеєю.