|
У своїй резонансній статті «Сьогочасне літературне прямуваннє» (1878) І. Нечуй-Левицький сформулював три головні принципи українського письменства: 1) реальності (реалістична література «повинна бути дзеркалом, у котрому б одсвічувалась правдива жизнь... обчищена й гарна в естетичному погляді, добре спорядкована й зґрунтована, освічена вищою ідеєю»); 2) національності («складається з двох прикмет: з надвірної, зверхньої - народного язика і осередкової - глибокого національно-психічного характеру народу»). За І. Нечуєм-Левицьким, літературний персонаж має виявляти національний дух і характер, щоб читач одразу впізнав у ньому українця. А український дух і характер - це широка гаряча фантазія, глибоке ніжне серце, тиха задума, сміх крізь сльози, гумор; 3) народності, що включає кілька елементів: жива народна мова (для літератури «взірцем книжного язика повинна бути мова сільської баби, з її синтаксисом»); епічні та ліричні форми народної поезії («це ті блискучі, поетичні фарби, котрими обсипана прозаїчна народна мова...»); дух народної поезії, її «глибоке чуття». Ці принципи, проголошені Іваном Нечуєм-Левицьким у статті, послідовно втілювалися у його творчості, найяскравішим підтвердженням чого є передусім повість «Кайдашева сім’я». Історія написання. Прототипи. Актуальність Повість Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» написана 1878 р., а вже наступного року - надрукована у львівському журналі «Правда». У Наддніпрянській Україні вона побачила світ 1886 р., після майже десятирічних цензурних зволікань, у процесі чого було вилучено аж 25 уривків. Удруге автор видав цей твір 1887 р. в Києві, змінивши завершальний розділ у зв’язку з тим, що дехто з представників інтелігенції відверто дорікав письменникові, нібито він вивів українців дріб’язковими і сварливими. Насправді ж ішлося про яскраво виявлений індивідуалізм як домінантну рису в менталітеті українців. Якби старі Кайдаші та сім’ї їхніх синів Лавріна і Карпа жили не по сусідству, а на значній відстані, кращих і дружніших родичів не було б у Семигорах. Якраз на це виразно натякає баба Палажка, наче підсумовуючи думку всього села, а отже, народну: «Якби хто взяв Лаврінову хату та одіпхнув її геть-геть на гору або й за гору, а Карпову хату одсунув ген-ген за ставок, аж у діброву, то вони б помирились». Також варто погодитися з думкою Володимира Панченка: «Річ не в прив’язках до певного історичного часу і до соціальних умов»....
|