Сергій Єфремов

Збірка «З вершин і низин»

Найвизначнішою у поетичній спадщині Івана Яковича слушно вважають збірку «З вершин і низин» (1887), присвячену дружині - Ользі Хоружинській. У першому виданні вона налічувала 252 сторінки. До неї ввійшли навіть такі ранні поезії, як «Народна пісня» і «Котляревський» (1873). Громадянська лірика з її різновидами - політичною й патріотичною - у цій поетичній збірці виразно домінувала.

На відміну від першого видання, у другому (1893) назва «З вершин і низин» уже звучить афористично, як своєрідний підсумок поетичної творчості І. Франка за 20 попередніх років. Автор, готуючи до перевидання «З вершин і низин», не тільки значно розширив її (500 сторінок), а й дуже уважно поставився як до підбору творів, так і до самої структури збірки. Її поділено на шість розділів («De profundis» («З глибин»), «Профілі і маски», «Сонети», «Галицькі образки», «Із жидівських мелодій», «Легенди»). Перші чотири розділи складаються з циклів; шостий - містить лише поеми («Смерть Каїна», «Цар і аскет», «Панські жарти»). У передмові до збірки автор зауважив: «Укладаючи матеріал для сеї книжки, я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім не пригожий в книжці так різномастого змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку-таку артистичну суцільність». Продумана письменником структура поетичної книги засвідчувала аналітичний склад розуму1 її автора, вміння розставляти логічні акценти.

1Аналітичний склад розуму - надзвичайна природна особливість інтелекту деяких людей, міркування і висновки яких вирізняються логічністю і структурованістю.

Обкладинка збірки поезій Івана Франка «З вершин і низин» (1887)

У царській Росії збірку «З вершин і низин» заборонила цензура, а київський цензор з іноземної літератури писав у Санкт-Петербург, що Іван Франко «виступає палким захисником осіб, які прагнуть шляхом насильницького перевороту змінити чинний лад».

Чільним віршем збірки «З вершин і низин» є поезія «Гімн» («Вічний революцьонер»). В алегоричній формі в образі Духу змальована безсмертна душа нації. Водночас Дух є провідником українського народу, а на думку літературознавця Миколи Ткачука, ще й «уподібнюється могутньому архангелу, пророку, месії». Звук «р», який у поетичних текстах вважають ознакою наступальної енергії, активності, завзяття й затятості, навіть агресивності, у вірші «Гімн» повторюється понад 30 разів. Чотиристопний хорей із вкрапленням пірихія створюють монументальність, величність звучання, які завжди притаманні пісням-славням, якими насамперед є державні гімни.

Василь Лопата. Ілюстрація до вірша «Гімн»

Змістове наповнення вірша зростає з кожною наступною строфою. Від авторського представлення читачам «Духа, що тіло рве до бою», обсервації (панорамного огляду) злиденного народного життя («місця недолі й сліз») І. Франко переходить до пророчого віщування могутності всенародного прозріння й визвольної боротьби:

І де тільки він роздасться,

Щезнуть сльози, сум, нещастя,

Сила родиться й завзяття

Не ридать, а здобувати

Хоч синам, як не собі,

Кращу долю в боротьбі.

Завершальна строфа вірша уточнює узагальнений образ національного прогресу («Дух, наука, думка, воля») і завершується важливим риторичним запитанням. Цей вірш уперше поклав на музику львівський композитор Станіслав Людкевич, але найкраще він звучить у музичній обробці Миколи Лисенка.

У радянські часи І. Франка характеризували тільки як революціонера, а тим часом саме він був провідником і поборником національних інтересів. У поезії «Гімн» («Вічний революцьонер») поет наголошував на силі національного духу, який живе в генах представників нації, спонукає до боротьби за волю і незалежність нові й нові покоління, піднімаючи їх на боротьбу за державність. Образ Духу в цьому творі також можна трактувати і як символічне уособлення національної ідеї, і як національну самоідентифікацію народних мас, і як ознаку зрілості народу, його переростання в політичну націю, свідому своїх інтересів і готову до власного державотворення.

Поезія «Каменярі» є «художнім узагальненням, алегоричним змалюванням могутньої боротьби народу за своє соціальне і національне визволення...» (Іван Пільгук). Як згадував сам Іван Франко, «в основі сеї теми лежали конкретні враження робітників, що товкли каміння на дорозі, і оповідання про пробивання залізничного тунелю в Карпатах». Написаний шестистопним ямбом, вірш «Каменярі» звучить повільно й упевнено. Ритм вірша - урочистий, оптимістичний, алітерації створюють враження гуркоту, шуму і ударів:

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так наші молоти гриміли раз у раз.

Панорамна картина вигідно виокремлює найважливіший стержень твору: ідея визвольної боротьби рано чи пізно охопить широкі маси, а не лічені одиниці. Піднесений дух згуртованого колективу однодумців, які не бажають слави й навіть свідомі того, що можуть поплатитися життям за поступ уперед, засвідчує віру цих людей у перемогу й досягнення мети:

Та слави людської зовсім ми не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пута. Ми рабами волі стали;

На шляху поступу ми лиш каменярі.

Василь Лопата. Обкладинка до видання: Іван Франко. Каменярі («Веселка», 1975)

Форма сну в літературі завжди широко використовувалася: згадайте для прикладу поему Тараса Шевченка «Сон» («У всякого своя доля...»). У поезії «Каменярі» Іван Франко вивів символічні образи українських титанів, які в камінних горах прорубують шлях для свого народу, виводять його з долини неволі на вершину незалежності.

Івана Франка називають Каменярем. Пам’ятник на могилі поета (скульптор Сергій Литвиненко) якраз символізує той факт, що для України цей поет був титаном найтяжчої добровільної праці на благо народу.

Пам'ятник на могилі Івана Франка на Личаківському кладовищі у Львові

Вірш «Сікстинська Мадонна» (1881) уперше надрукований у книзі поезій «З вершин і низин». Сонет Івана Франка, найімовірніше, був написаний під свіжими враженнями від картини Рафаеля Санті, якою в ті часи пишалося місто Дрезден. Щоправда, документально підтвердженої інформації, що Іван Якович бачив оригінал картини, немає. Зате існують неспростовані факти, що трохи пізніше у 1887-1897 рр. в «Kurjerzie Lwowskim» І. Франко робив регулярні критичні огляди дрезденського двотижневика поезії й театру, тому його знайомство з оригіналом картини Рафаеля Санті «Сікстинська Мадонна» - цілком імовірне. У роки Першої світової війни було надруковано збірник Івана Франка «В наймах у сусідів» (1914), куди увійшли його статті, написані польською та німецькою мовами впродовж 1886-1890 рр., що теж опосередковано підтверджує зацікавлення митця німецькою культурою.

Рафаель Санті. Сікстинська Мадонна (1514)

Найбільше на картині італійського художника часів Відродження Рафаеля Санті «Сікстинська Мадонна» Івана Франка схвилював образ Діви Марії. Босонога Мадонна самовіддано й водночас мужньо та свідомо несе на руках світові Спасителя-немовля. Хоча на картині присутні інші персонажі, погляд Марії - відчужений, обличчя - сумне й просвітлене високою місією. Відчувається, що Богоматір свідома своєї долі й майбутнього власного Дитяти. Її жертовне рішення продиктоване Богом і водночас особистим вибором, що дуже важливо для розуміння образу Діви Марії.

За будовою ця поезія - класичний сонет, який складається з двох катренів і двох терцетів (разом - із 14 рядків). Написаний вірш п’ятистопним ямбом. У першій строфі, як це притаманно сонетам, автор гостро ставить проблему, яку доводить до кульмінації у наступній строфі. Третя строфа - це констатація істини, остання - логічний висновок (умовивід) зі сказаного вище.

Цікаво знати!

Знаковий художник італійського Відродження Рафаель Санті (1483-1520) писав цю картину на замовлення церкви святого Сікста у місті П’яченці (Італія) приблизно у 1512-1514 рр. Кардинал Ровере, майбутній папа Юлій II, збирав кошти для будівництва каплиці з мощами папи св. Сікста II (цей улюблений папа італійців, після смерті залучений до лику святих, - на картині ліворуч) і св. Варвари Великомучениці (ця свята - на картині праворуч), тож надалі у назві художнього полотна («Madonna Sistina») уточнена його належність конкретному храмові. Папа Сікст V у рисах обличчя папи Сікста II на картині Рафаеля впізнавав свого попередника - самого папу Юлія II, що цілком ймовірно, адже в часи італійського Відродження художники часто змальовували меценатів на власних картинах в образах інших історичних осіб. Значно пізніше (1754) цю картину за 70 кілограмів золота (20 000 цехінів) купив німецький монарх із династії Габсбургів Фрідріх III (Красивий). Картина зберігалася й зберігається у місті Дрездені, хоч у роки Другої світової війни мало не загинула.