Партизани Шахая воюють проти деніківців, проти реставрації «единой и неделимой»... під червоним прапором. Але автор змушений був «натикати червоних прапорців» у свій роман для цензорів, «нащадків північних завойовників, які в радянські часи спорядилися в криваві тоги більшовицьких святош» (М. Наєнко).

Микола Самокиш. Бій за прапор. Атака (1922)

У п'ятій частині автор устами ченця говорить про причини поразки державності в Україні: «У вас добре уміють тільки умирати»; «вони були (...) довірливі, коли ворог хотів ошукати їх; нетривкі, де треба було перечекати; жалісливі там, де ворог удавав, що просить милостиню».

Сьома пісня - зустріч друзів після боїв, що відгриміли. Тепер вони усі - шахтарі. Авторська іронія особливо виразно звучить у фіналі: колишні лицарі степу, волі («Яка воля віє над землею!», - колись захоплено вигукнув Шахай) спускаються в шахту, у незвідані глибини, де немає зірок... Кліть, якою транспортують шахтарів під землю, прочитується як символ клітки, радянської тюрми для колишніх борців за волю для всієї України.

Микола Глущенко. На морі (1970)

Хоча дія в перших частинах роману «Чотири шаблі» відбувається на степових просторах України, твір наповнений романтизацією вітрильників і морської стихії, що підкреслює, героїзує дух свободи, якої так жадають персонажі Ю. Яновського.

У віршованих рядках прологів, як і в самому тексті, образність часто ґрунтується на морській тематиці. Цим твір також був новаторським в українській літературі, у якій море зустрічалося вкрай рідко, та й то лише як реалістичний пейзаж. Модерна ж українська література позначена ростом зацікавлення морською тематикою.

Окрім того, новаторство прози Ю. Яновського виявилось і у синтезі мистецтва слова й кіномистецтва. Батальні сцени, степові рейди, мужні вершники, що проносяться сторінками роману, наче у кінокадрах легендарної стрічки, - це справді наблизило стиль прози Ю. Яновського до мистецтва кіно. Така тенденція виявилася в художній літературі вже на початку ХХ ст. (художні експерименти Джека Лондона («Серця трьох»), Ґійома Аполінера («Зона»), Джона Дос Пассоса («Манхеттен»), проза Михайла Коцюбинського, що також виразно позначена цією прикметою). У 1920-ті рр. «кінохвиля» в нашій літературі вже була досить помітною.

Роман «Чотири шаблі» радянською владою було визнано ворожим і націоналістичним. Над автором нависла загроза страшної розправи. Щоб уникнути ув'язнення і тоді вже неминучого розстрілу, Ю. Яновський узявся писати роман «Вершники» про перемогу більшовизму на теренах України і славну Червону армію. Та незважаючи на замовний характер теми роман виявився важливим літературним явищем: сила таланту митця перемагала навіть на прокрустовому ложі «соцреалізму».

Обкладинка роману Юрія Яновського «Вершники». Видавництво «Дніпро» (1987)

Новий роман про революцію Ю. Яновський писав три роки: «Вершники» вийшли друком аж 1935-го. Цей твір у дусі «соцреалістичного вітаїзму» став компромісом у відповідь на виявлені у «Чотирьох шаблях» симпатії до ідей національно-визвольних змагань, які вловила сталінська цензура. Але й у «Вершниках» письменник зумів геніально змалювати стихію боротьби, сказати в підтексті більше, ніж зумів прочитати цензор. За цей твір Ю. Яновського прозвали «українським Гомером» - адже він зумів створити одну з найлаконічніших у світовій літературі епопей.

У романі, що складається із сорока новел-фресок, також змальовано події національно-визвольної боротьби. Драматична напруга боротьби передається автором шляхом застосування техніки кінематографічного монтажу, а також завдяки образності, що закорінена в морській тематиці, і використанню ремінісценцій із «Слова про Ігорів похід». Автор зробив свій «фрагментарний» твір панорамним романом.

Любов Кир'янова. Портрет Юрія Яновського (2008)

Із початком війни родину Ю. Яновського евакуювали в Уфу. У письменника були серйозні проблеми зі здоров'ям, але, незважаючи на це, він рвався на фронт. Невдовзі вже був там як військовий кореспондент.

Після війни - відряджений на Нюрберзький процес, під враженням участі в якому написав цикл нарисів «Листи з Нюрберга». У 1947 р. письменник завершив роботу над романом «Жива вода». Твір зазнав гострих нападок, автора звинуватили в «буржуазному націоналізмі», затаврували як «петлюрівця». Юрій Іванович був змушений «покаятися» і, як гірко іронізував колись над собою Тичина, «й собі поцілувать пантофлю папи». За «Київські оповідання» (1948), у яких письменник учинив наругу над власним талантом, його нагородили Сталінською премією.

Перу письменника належать також кілька п'єс, серед яких вершинними є «Дума про Британку» і «Дочка прокурора». Історичну драму про Т. Шевченка «Молода воля» автор закінчити не встиг, як і реалізувати задум твору про Лесю Українку. Незадовго до смерті Ю. Яновський почав писати роман про українське підпілля в Києві під час війни. Ця тема фактично була заборонена радянською владою, адже підпілля насправді було оунівським1. Та митець поринув «у стоси архівних документів, стенограм, книжок, звітів підпільних організацій»...

1 ОУН - Організація українських націоналістів, якою в Києві керував Олег Ольжич.