У кіноповісті всебічно розкрито менталітет української нації. Письменникові гостро пекла бездержавність України. Причина цього явища прочитується на підтекстовому рівні в багатьох абзацах твору. Але найбільш виразно О. Довженко робить акцент на тому, що немає національної самоідентифікації, адже навіть батько, відповідаючи допитливому Сашкові на запитання, хто вони, називає себе хохлом, що свідчить про занижену самооцінку.

Далеко не останню роль у кіноповісті відіграє гумор. У сценах повені на Десні та сварки за копиці сіна між дядьком Самійлом і батьком, коли Сашко уявляє собі «побоїще» на кшталт воєнних протистоянь козаків із супостатами, у епізодах із морквою, левом, прокльонами прабаби Марусини, які лилися з її уст як вірші натхненного поета, філігранно відтворено українську сміхову культуру в усіх її проявах.

У творі також є трагічні картини, зокрема зворушливо описано смерть чотирьох Сашкових братів, коли батько плакав над ними, приказуючи: «Дітки мої, соловейки! Та чого ж так рано відспівали?». Зі співчуттям і любов'ю автор розповідає про коней, розмову між ними і нарікання на господаря за свої страждання, про пса Пірата.

Особливо важливими є філософські відступи. Митець витворює пафосно-ліричний гімн річці дитинства Десні, називає її цнотливою дівчиною і дає опис боїв на Десні під час наступу фашистів. А ще він учить «бачити зорі в калюжах», і цей фразеологізм має не меншу потужність, аніж знаменита фраза філософа Іммануїла Канта: «Дві речі на світі переповнюють мою душу священним трепетом - зоряне небо над головою і моральний закон усередині нас».

Олександр Івахненко. Ілюстрація до кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна» (1975-1976)

На кіностудії «Мосфільм» Ю. Солнцева зняла російськомовний фільм «Зачарованная Десна» (1964). Кінокартина складається з двох частин: у першій майже реалізовано кіноповість О. Довженка, роль малого Сашка зіграв Вова Гончаров; у другій - подані спогади та міркування літнього полковника, який нібито звільняв від окупантів рідне село письменника.

Кадри з фільму «Зачарована Десна» (режисер Ю. Солнцева)

Діалог із текстом

• 1. Коли була написана й опублікована в журналі, а згодом як художня книжка кіноповість «Зачарована Десна» О. Довженка?
• 2. Визначте головні тему та ідею твору.
• 3. Розкрийте дві іпостасі образу автора. Чому, на вашу думку, Олександр Довженко вдається у кіноповісті до такого прийому? Які теми та проблеми він розглядає крізь сприйняття дорослого, а які думки вкладає в дитячі вуста?
• 4. Усебічно проаналізуйте образ головного героя-дитини, доведіть, що в Сашка добре розвинена уява і яскраве творче мислення.
• 5. Складіть таблицю про два образи автора та заповніть її цитатами-характеристиками з твору.
• 6. Розкрийте один із образів близьких родичів Сашка (на ваш вибір).
• 7. Дайте характеристику художніх пейзажів у «Зачарованій Десні».
• 8. Як саме у творі реалізовано ідею пробудження національної самоідентифікації?

Діалоги текстів

• 1. Прокоментуйте думку О. Довженка: «Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу», - на матеріалі його кіноповісті «Зачарована Десна».
• 2. Проаналізуйте наведену в підручнику цитату Олеся Гончара.
• 3. Що, на вашу думку, втратив чи здобув російськомовний фільм «Зачарованная Десна»? Свої висновки аргументуйте.

Мистецькі діалоги

• 1. Розгляньте художні ілюстрації та кадри з фільму й доберіть до них цитати з кіноповісті «Зачарована Десна». Як вони відображають подвійну художню природу твору?
• 2. Чим відрізняється кіноповість від повісті? А від кіносценарію? Як ви думаєте, який із цих жанрів особливо сприятливий для сприйняття?

«Мала» проза Олександра Довженка

Під час війни О. Довженко рвався на фронт добровольцем, але його змусили евакуюватися в тил, у Середню Азію, куди перевезли й усю Київську кіностудію. Він опинився в Ашгабаті, пройшов військове навчання в батальйоні всеобучу й почав настійливо проситися на війну.

У січні 1942 р. із неймовірними труднощами добирається поїздом через Ташкент до Куйбишева, а звідти - в Москву. У лютому-липні митець уже був військовим кореспондентом газети «Известия» на Південно-Західному фронті, але через інтриги та доноси його звинувачують у дезертирстві з Києва в перші дні війни і розвалі роботи на кіностудії.

За рік як військового журналіста митця перекинули на Воронезький фронт. Олександр Довженко брав участь у визволенні Харкова, його затвердили членом Надзвичайної комісії зі встановлення і розслідування злочинів окупантів. Та сталінське керівництво намагалося припинити будь-які контакти митця з народом. Із Кремля надіслали директиву «не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Дізнавшись про це, письменник записав у щоденнику: «...Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм... в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?..».

Воєнна «мала» проза О. Довженка - це кілька оповідань, написаних під час війни на основі реальних подій. Його твори піднімали бойовий дух бійців, тому часто звучали по радіо, їх друкували на шпальтах газет. Найбільш відомими є «Воля до життя», «Мати», «Ніч перед боєм» та «Сон». Оповідання «Ніч перед боєм» ви вже читали й аналізували на уроках української літератури у 8 класі.

«Мати»

Незважаючи на просту й коротку фабулу, оповідання Олександра Довженка «Мати» має складну композицію. Літературознавець Юрій Барабаш вважає, що воно має «подвійне обрамлення», яке «наче розширює межі факту, допомагає глибше осмислити материнський подвиг».

Твір розпочинається із заспіву-прологу, в якому автор повідомляє, чому і з якою метою взявся за написання цього твору: «Не ради сліз, і розпачу, й скорбот...., а задля слави нашого роду... і во ім’я любові, про цю високу смерть... про матір Марію Стоян».

Вибір імені героїні засвідчує підтекстову асоціацію звичайної селянки з пречистою Дівою, а прізвище вказує, що представники цього роду були стійкими, мужніми, непохитними. Твір розпочинається з кульмінації, а риторичні запитання підсилюють відчуття від побаченого і глядачем, і Василем, одним із синів Марії Стоян: «Хто це стогне?.. Хто мертвий висить коло хати під небом?». Син ще не бачить шибениці, але вже відчуває біду: «Де ви, голубко, матінко моя сива?». Переповнені синівською любов'ю слова засвідчують не лише стосунки в родині, а й те, що мати завжди була доброю і лагідною берегинею сімейного гнізда, мала неконфліктний характер.

Борис Неменський. Мати (1945)

Екскурс у минуле допомагає відтворити набагато раніші в часі події. Два молоді юнаки - поранені льотчики, чий літак збили німці, знаходять у хаті Марії і тепло, і їжу, і щиру турботу. Стояниха ставиться до чужих дітей як до рідних: «Вже обмивала й ноги їм гарячою водою, і грубу натопила, розігрівала разів зо три їжу... і плакала вночі і вдень, згадуючи своїх синів...».

Два тижні переховувала льотчиків Марія, щохвилини ризикуючи життям. Співчуття Марії переважили тверезий розум - свого прізвища вона льотчикам не сказала, чим припустилася непоправної помилки. Автор наголошує, що старенька «стерегла хату, годувала, а коли все вийшло, ходила по селу просити милостині», хоч для себе у важкі воєнні роки не насмілилась би ні в кого нічого просити. Селяни це знають: «Не пішла б же Стояниха отак просити для себе».

Сергій Герасимов. Мати партизана (1943-1950)

Коли ж німці знаходять поранених, Марія вдається до відчайдушної спроби захистити юнаків, спромагається на святу брехню: «Не дам! Бийте мене... Не дам, людоїди!.. Сини мої... Не брешу, клянуся!.. Не трогайте, не вовчиця ж вас народила, а людина, мати!».

На очній ставці Марія спонукає все село визнати чужих юнаків її рідними синами, і люди, незважаючи на небезпеку, роблять це. Вороги здогадуються про змову і розстрілюють льотчиків, але мужність старенької стає для бійців взірцем - вони називають Марію найсвятішим словом «мама».

Бути повішеною для Марії Стоян - ганьба: «Як же мені висітоньки? Я ж таки жінка стара. Дайте мені кулю, одну кулиночку, молю вас...». Коли ж домовитися з катами про розстріл не вдається, поведінка матері змінюється, вона демонструє окупантам свою огиду і сама одягає зашморг на шию.

Авторська характеристика в оповіданні є дуже емоційною, а вшанування подвигу героїні ротою солдат, які пройшли повз повішену, скинувши шапки, підсилює велич простої селянки. Епілог надзвичайно важливий для розуміння твору. Олександр Довженко вдається до портретної характеристики Марії Стоян, наголошуючи на простому способі її життя і великій працездатності: «Ви, як та пчілка, були зайняті і од роси до роси носили все мед до вулика».

Письменник робить висновок, який підносить Марію Стояниху над усім буденним і минущим: «Хай же знає весь світ, як висіли ви, мамо, на старій груші за други своя у велику всесвітню війну в українському кривавому селі на Вкраїні кривавій». Стриманість автора у сцені надривного жалю спонукає читачів ставитися до Марії Стоян з особливою повагою.

Діалог із текстом

• 1. Що саме ви довідалися з оповідання про рідних синів Марії Стоянихи?
• 2. Чому селянка поставилася до поранених російських льотчиків як до власних дітей?
• 3. Чи могла Марія врятувати юнаків на очній ставці?
• 4. У який момент сила духу повернулася до юнаків?
• 5. Чи є у творі оповідач і яка роль авторської позиції?

Діалоги текстів

• 1. Пригадайте фабулу оповідання О. Довженка «Ніч перед боєм». Що спільного, а що відмінного в ньому з твором «Мати»?
• 2. Страта матері стала також головним лейтмотивом новели Миколи Хвильового «Я (Романтика)». У цій новелі образ матері символізує Україну. Чи можемо провести паралелі між цими двома прозовими творами? Чому?

Мистецькі діалоги

• Розгляньте картину Сергія Герасимова «Мати партизана» й опишіть це художнє полотно. Чи може воно бути ілюстрацією до оповідання О. Довженка «Мати»? А однойменна картина Бориса Неменського? Чому ви так вважаєте?

«Воля до життя»

В основу оповідання лягла одна з багатьох розповідей чоловіка єдиної сестри О. Довженка - фронтового хірурга Миколи Дудка. Із тексту читачам стає зрозуміло, що автор ніби вихоплює цілі епізоди з життя досвідченого лікаря, який давно втратив страх перед власною смертю й постійно оперує в екстремальних умовах, аж ніяк не наближених до лікарняних: «В оббитій ряднами і простирадлами сільській хаті хірург працював без перерви оце вже кілька днів. Перед його очима на столі розверзались такі безодні страждань, що всяка свіжа людина зомліла б або зійшла б слізьми, наблизившись хоч на годину до цього жахливого жертовника війни. Вже винесли двох сестер в безтямі від багатьох безсонних ночей. Вже інші сестри й санітари клали на стіл пошматованих людей. Смерть жерла багату здобич в цім бою, і решток од бенкету старої перепадало хірургові чимало. Хата тремтіла від гуркоту й вибухів бомб».

Юрій Непринцев. «Рідна земля» (1967)

Робота хірурга стає своєрідним конвеєром, і лікар намагається врятувати насамперед тих, хто ще має шанс на життя, тож сортування поранених санітарами - страшна необхідність і водночас жахливий реалізм війни: «Надворі лежали просто на землі бійці. Їх покладено в три черги, за характером поранення - головні, порожнинні й інші». Поранені відчувають, що їхнє життя - в руках лікаря, котрий «знов, у тисячний раз, шив людину з рваного, кривавого дрантя». Своєю покірливістю і мовчазною мужністю воїни стараються хоч таким чином допомогти йому не витрачати енергію на емоції, адже, щоб успішно зробити операцію, потрібна зібраність і внутрішня сила.

Але для самого лікаря покора важкопоранених, особливо тих, що перебувають на межі життя і смерті, є ознакою передчасної капітуляції: «Чотирнадцять місяців ріжу, і хоч би тобі один загукав, почав клясти, ненавидіти смерть, лаяти її, суку! Ні! Мовчать, покірливі». Досвід навчив його, що навіть найкращий лікар не здатен урятувати людину, якщо вона сама не протистоїть смерті. Так само й на війні, у боях і найтяжчих випробуваннях: «Людина на війні - це воля. Є воля - є людина! Нема волі - нема людини! Скільки волі, стільки й людини».

Таким вольовим борцем зі смертю постає 25-річний подолянин Іван Карналюк. Отримавши важке поранення, Іван усвідомлює, що ліву руку він уже втратив, але всіма можливими способами намагається зупинити кровотечу, а коли санітари підбирають поранених, боїться, щоб його не проминули як мертвого. Ампутація руки не допомагає, не рятує і протигангренозна сироватка, введена хірургом. Кровоносні судини спорожніли, переливання крові не дало результатів, газова гангрена ширилася. Іван розумів, що життя покидає його, але протистояв смерті до кінця.

Микола Бут. Лист до мами (1970)

Він не кричав від болю, як інші солдати, «ні одна душа в палаті не почула від нього жодного зойку», але акумулював усі фізичні сили. Коли вже пропав пульс і всі зрозуміли, що Іванів спротив смерті марний, Карналюк силою волі встав із ліжка й зайшов у операційну: «Хірург глянув - Карналюк! Він стояв у дверях у самій білизні, в мокрих од крові та гною бинтах і весь у холодному поту.

«- Перев'язку!.. - застогнав Карналюк і, простягнувши вперед праву руку, рушив до операційного столу. - Жить хочу!..»

Карналюк ішов до операційного столу, розхитуючись, немов на палубі корабля в ураганному морі. Вражений небаченим видовищем, хірург прикипів до місця. Страшний був Карналюк і прекрасний.

«- Ви думаєте, я вже помер?.. Перев'язку! Дайте!.. Жить хочу!.. А-ай...

І Карналюк упав на руки лікарів».

Поранений, виснажений гангреною, важив як хлоп'я, тому медперсонал не вірив у його порятунок. Але хірург думав інакше: «Він уже сам себе врятував». Лікар знаходить особливі слова для Івана Карналюка, коли той уже починає видужувати: «Ви виграли генеральну битву майже без всяких засобів до перемоги... Ви навчили мене жити. Я схиляюсь перед благородством вашої волі».

Діалог із текстом

• 1. Як ви думаєте, чому автор підкреслює, що Іван Карналюк не вирізнявся серед інших бійців? Опишіть цього юнака.
• 2. Із якою метою у творі показано сцену марення Івана? Про що вона говорить читачеві?
• 3. Яким у творі постає фронтовий хірург Микола Дудко? Які риси характеру лікаря вам особливо імпонують?
• 4. Поясніть значення слова «вольовий». Чому ця риса характеру іноді рятує життя? Як вона впливає на долю людини в мирному житті?
• 5. Як можна співвіднести волю до життя людини й волю до життя нації? Проаналізуйте останній абзац твору.

Діалоги текстів

• 1. Прочитайте оповідання Джека Лондона «Любов до життя». Розкрийте поетику цієї назви й заголовка оповідання О. Довженка «Воля до життя». Подискутуйте, яка назва більш вдала й чому.
• 2. Об'єднайтеся в пари й, обстоюючи позиції головних героїв оповідань Джека Лондона та Олександра Довженка, розкрийте вітаїстичність характерів персонажів.

Мистецькі діалоги

• 1. Розгляньте репродукції картин про війну та вірність. Яка з цих картин вам імпонує найбільше? Яку можна використати як ілюстрацію до оповідання О. Довженка «Воля до життя»? Чому ви так вважаєте?
• 2. Чому, на вашу думку, у творах мистецтва теми війни і вірності - суголосні. Поясніть вислів: «У війни нежіноче обличчя».