Прозове розмаїття
- 1-12-2022, 11:20
- 283
11 Клас , Українська література 11 клас Слоньовська, Мафтин (рівень стандарту)
ПРОЗОВЕ РОЗМАЇТТЯ
На початку XX ст. українська проза вже досягла високого рівня розвитку, відзначалася тематичним багатством, жанровою повнотою і стильовою різноманітністю. Її вершини - класичні твори Михайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, Марка Черемшини, Леся Мартовича. Українська проза 1920-х рр. - це виразний «модерністський феномен».
Літературний процес цього етапу можна ідентифікувати «як сукупність індивідуальних стилів, які лише умовно можна типологізувати в межах стильових течій», у яких важливими стають суто модерністські домінанти-маркери1: «ірраціональність2, активізація ігрового чинника, метаморфози романтизму в системі модернізму, експресіонізм та урбанізм».
Раїса Мовчан
1 Домінанти-маркери - ознаки, які переважають.
2 Ірраціональність - від ірранаціоналізм: домінування чуттєвості, інтуїції над розумовими доводами.
До речі, з усіма ознаками модерністського тексту ви ознайомилися ще під час аналізу повісті-новели Івана Франка «Сойчине крило». У цьому творі маємо монолітний сплав двох різних жанрів, ірраціональність, яка проявляється у всепрощенні й любові Хоми до Марії навіть тоді, коли виявилося, що кохана його безжалісно зрадила й упродовж довгого часу «переходила» з рук у руки різних чоловіків, але завжди мріяла повернутися до свого Массіно.
Символізм твору виявляється у майже ритуальному вбивстві дівчиною і спільному поїданні закоханою парою сойки, яка нібито була символом кохання Хоми та Марії, моторошних пророчо-застерігальних криках сови, художніх деталях, які є не чим іншим, як фетишизмом3 (засушене крило, збережена Марією сукня, у якій вона найбільше подобалася Хомі).
3 Фетишизм - один із проявів язичницьких вірувань про всемогутність предметів побуту; фетиш - предмет, який вразив людину й надалі видається їй талісманом.
Модерністськими елементами «Сойчиного крила» стали також зображення урбаністичного середовища злодіїв і мало не кругосвітніх мандрів Марії та її проживання в різних європейських містах, у Москві й віддалених від центру російських містах; використання автором виразних елементів гри: юна Марія бездумно грається долею Хоми і старістю та життям власного батька; Марією безсердечно граються Генерись, Свєтлов та інші випадкові супутники її життя, а фатальна доля жорстоко грається і Марією, і Хомою.
Малі прозові форми демонстрували широкий спектр стильових манер, хоча у перші роки переважають експресивність (Микола Хвильовий, Іван Дніпровський, Іван Сенченко), елементи імпресіонізму (Григорій Косинка, почасти Валер'ян Підмогильний), орнаментальність в оформленні психологічної новели (Микола Хвильовий, Андрій Головко, Григорій Косинка, Петро Панч, Олександр Копиленко).
Вікторія Франсіско. Джульєтта (2009)
Одна з поширених рис прози періоду 1920-х рр. - імпресіоністична манера письма, що перейняла традиції митців кінця ХІХ ст. та видатних майстрів ХХ ст. (Гі де Мопассан, Альфонс Доде, Стефан Цвейг, Стефан Жеромський, Станіслав Віткевич, Михайло Коцюбинський). Зокрема, вона проявилася у творах Гната Михайличенка («Блакитний роман»), Миколи Хвильового («Сині етюди»), Мирослава Ірчана («Карпатська ніч»), у новелах Григорія Косинки, Аркадія Любченка, Михайла Івченка та ін.
«Український модернізм загалом і почався з активізації в художній свідомості романтичного як перетворювального, виражального начала, що зумовлено новою інтерпретацією світу, витворенням нової мистецької концепції людини, не споглядальною, а дієвою кореляцією1 ідеалу й дійсності».
Раїса Мовчан
1 Кореляція - тут: відповідність, узгодження, зведення до спільного знаменника.
Основні властивості імпресіоністичної новели - витончене відтворення суб'єктивних вражень та спостережень, мінливих відчуттів і переживань, найтонших змін у настроях, багатство відтінків у зображенні дійсності, тонкий психологізм у змалюванні персонажів, особливий лаконізм оповіді, ритмічність.
Навіть більшовицьку революцію українські письменники сприймали здебільшого як метафоричний образ оновлення, змін, перетворення людських душ, а не політичне явище, тому революційні події у власних творах вони розглядали насамперед у метафізичній, містичній, міфологічній площинах.
Микола Бурачек. Березень (1917)
Визначну роль у становленні та розвитку української прози 1920-х рр. відіграє повість. Для цього був добрий ґрунт: адже в українській прозі XIX ст. повість - чи не провідний жанр, який досяг сюжетного розмаїття і тематичного багатства, подавши зразки родинно-побутової повісті-хроніки, соціально-побутової, соціально-історичної, історично-пригодницької, психологічної, фольклорно-поетичної повісті.
Невдовзі після завершення громадянської війни з'являються повісті Петра Панча «Старі гнізда» (1923), Дмитра Бузька «Лісовий звір» (1923), Олександра Копиленка «Буйний хміль» (1924), що намагалися художньо осмислити гострі соціальні процеси тієї доби. Чутливо реагує повість і на створення нових форм співжиття й господарювання - «Пасинки степу» (1924) та «Зелені серцем» (1924) Андрія Головка.
У 1920-ті рр. жанрова палітра української повісті збагатилася мотивами політичного детективу й політичної сатири (Юрій Смолич), світового революційного пригодництва (Олесь Досвітній), історичного біографізму (Степан Васильченко), експериментальними формами (Олекса Слісаренко, Майк Йогансен).
Видатна роль у розвитку української прози 1920-1930-х рр. належить Володимиру Винниченку. У його широкій творчій спадщині - оповідання й новели, повісті, роман-антиутопія «Сонячна машина» (1924) та багато драматичних творів, які справили значний вплив на українську літературу.
Помітне місце в літературному процесі 1920-х рр. належить таким прозаїкам, як Гнат Михайличенко («Блакитний роман», новели циклу «Місто»), Олекса Слісаренко (оповідання, роман «Чорний ангел»), Ґео Шкурупій (експериментальний роман «Двері в день», 1929) та ін.
Логіка жанрової еволюції вела до появи наприкінці 1920-х рр. творів великої епічної форми - романів. Перші спроби письменників нової генерації ще не в усьому долають «опір жанру» - «Американці» (1925) Олеся Досвітнього, «Останній Ейджевуд» (1926) Ю. Смолича, та невдовзі з'являються справді визначні твори - «Бур'ян» (1927) Андрія Головка та «Місто» (1928) Валер'яна Підмогильного.
Потреба епічного синтезу кличе до життя низку різноманітних жанрових форм великої прози - це і соціально-побутові романи А. Головка, і психологічні твори В. Підмогильного, й історичний роман Сави Божка, й історико-революційний Олеся Досвітнього, і пригодницький Олекси Слісаренка, і наукова фантастика Ю. Смолича, і політичний роман та сатира Миколи Хвильового та ін.
На початок 1930-х рр. в українській прозі вже є розгалужена система добре розвинених жанрів, на вершині якої утверджується роман. Стильове розмаїття, багатство форм і стратегій образотворення свідчать про те, що українське мистецтво слова увійшло у фазу розквіту.
Найвідомішим прозаїком-новатором періоду «розстріляного відродження» став Микола Хвильовий. Закономірно, що підозрілива увага влади до його літературних образів комуністів була найбільшою. А його роздвоєні, часом самозакохані, розчаровані чи фрустраційно саморозірвані літературні персонажі аж ніяк не імпонували сталінському режиму.
Не міг видаватися вірнопідданим слугою радянської влади й урбаніст Валер'ян Підмогильний. Своїми прозріннями у завтрашній день і похмурими розв'язками життєвих доль персонажів із чистими помислами й благородними серцями він видавався владі «несучасним», «ворожим» і навіть «небезпечним».
Урешті, режим тоді вже остерігався усіх: талановитих і не дуже, у своїй творчості герметичних1, далеких від пропаганди «нового життя» і тих, які намагалися передумови цього «життя» художньо інтерпретувати.
1 Герметичний - закритий, камерний, сам у собі, аполітичний.
Прозаїки-модерністи виявилися для Сталіна і його опричників найнебезпечнішими, адже попит на літературну прозу був значно більший, ніж на поезію чи драматургію. Проза видавалася людям зрозумілішою, вона відповідала на питання часу, які ставили перед собою не тільки читачі-інтелектуали, а й увесь масив різноманітного радянського соціуму.
Отже, митці повинні були або взагалі навіки замовкнути, або творити на замовлення майже нечитабельну, ідеологічно заангажовану2 літературу. Якщо письменники погоджувалися на друге - відчайдушно бунтував їхній Богом даний талант, а тому навіть довести до кінця розпочату справу за титанічних авторських зусиль часто не вдавалося. Прикладом цього можна вважати повість «Артем Гармаш» (1951-1970) Андрія Головка. Автор навіть отримав за цей незавершений твір Державну премію (нонсенс3!), але так ніколи його й не дописав.
2 Заангажований - політично чи ідеологічно змушений.
3 Нонсенс - парадокс, безглуздя, нісенітниця.
Українські письменники 1920-х рр. жили з постійним відчуттям нагляду за літературним процесом «згори», під невсипущим контролем із боку влади, з підозрою в неблагонадійності. Почалися страшні звинувачення, а тоді й неприховані цькування та відверті репресії, які змушували українських літераторів «одягати маски».
Як слушно зауважує Р. Мовчан, український модернізм у бездержавній Україні вимушено пристосовувався до прокрустового ложа більшовицької ідеологізації та разом із тим вбирав у себе революційний час, обстоював законне право на існування.
«Міф "пролетарської літератури” в 1920-ті роки інтенсивно підривався зсередини багатьма талановитими митцями й проектувався в мистецькому річищі, підготовленому ранніми модерністами. Саме поняття "пролетарська література” насправді було ширшим за своє номінативне значення... Ця література модерністами 1920-х років мислилася як "позакласова”, узагалі означала насамперед усе новаторське».
Раїса Мовчан
Тож українська література «розстріляного відродження» могла відверто полемізувати з реалізмом та просвітництвом і лише приховано - із зародками соціалістичного реалізму. Іншими словами, українські митці отримували шанс зберегти собі життя і реалізувати свої таланти, лише якщо творили в рамках міфу «пролетарської літератури» як одного «із протоваріантів1 соцреалістичної літератури» (Т. Гундорова), хоч самі письменники мали на увазі насамперед власні спроби відтворення революційних і пореволюційних подій.
1 Протоваріант - предтеча якоїсь події, мистецького явища. Тут: великою мірою - предтеча методу соціалістичного реалізму.
Однак за таких вимушених компромісів «поступова асиміляція модернізмом неприродних для нього тенденцій» неминуче вела до згасання його внутрішніх потужностей.
Саме в цей час фатально обривається природний плин художнього розвитку, припиняється вільне творче змагання і владним втручанням література втискається в прокрустове ложе «єдиного методу». Репресії і політичні гоніння нищать найкращі сили молодого покоління прозаїків, на довгі десятиліття утверджується похмура агітка, продукуються «колгоспні епопеї», «виробничі», історико-революційні та інші романи, сконструйовані, окрім невеликих винятків, не так за художніми, як за ідеологічними законами.
ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПРОЗИ УКРАЇНСЬКИХ МОДЕРНІСТІВ
- 1. Твори митців 20-30-х рр. ХХ ст. належать до основних течій модернізму, зокрема: неоромантизму (Юрій Яновський, Олександр Довженко), імпресіонізму (Григорій Косинка, Мирослав Ірчан), експресіонізму (Осип Турянський), символізму (Григорій Косинка), а також орнаменталізму (Микола Хвильовий), якому притаманні мозаїчність композиції, показ світу як динамічної системи символів, фольклорна тропіка, культ аскетизму і «сильної людини». Але творів із більш-менш однорідними стильовими рисами однієї течії модернізму, як це спостерігалося раніше (М. Коцюбинський, О. Кобилянська, В. Стефаник) в українському красному письменстві 1920—1930-х рр. уже суттєво поменшало, зате помітний прояв симбіозу рис неоромантизму, символізму й імпресіонізму; неоромантизму, імпресіонізму й експресіонізму як загальна ознака модерності в цілому.
- 2. Тематика і проблематика Першої світової та громадянської воєн, а також двох революцій.
- 3. Філософський світогляд героїв-інтелектуалів.
- 4. Культ сильної особистості, яка ставить дуже високу планку для себе самої й гине або деградує через неспроможність досягти поставленої мети.
- 5. Урбаністичність: велике місто як тло, мегаполіс як специфічний соціум і місто як вершина, яку герої - вчорашні вихідці із села - прагнуть освоїти, завоювати, підкорити, щоб уже не повертатися назад.
- 6. Типовий для модернізму ігровий ситуативний аспект вибору «людина чи доля», «обов'язок чи мораль», «домінанта свідомості чи підсвідомості».
- 7. Амбівалентна поетика назв прозових текстів; глибокий і надзвичайно важливий для розуміння змісту підтекст у творах.
- 8. Утвердження романного жанру (роман О. Кобилянської «Апостол черні», епопея-тетралогія Б. Лепкого «Мазепа», роман У. Самчука «Волинь», романи В. Підмогильного «Місто» та Ю. Яновського «Майстер корабля», а також його роман у новелах «Вершники»).
Коментарі (0)