Кличка багатостраждального собаки Сабирли перекладається як «терплячий». Поясненням цього слова розпочинається оповідання: «Його звали Сабирли - Терплячий». Категорією терплячості як мірою внутрішньої сили духу в контексті оповідання про сталінську депортацію Е. Умеров наголошує на витривалості й міці кримських татар, їхньому обов'язковому поверненні додому, у Крим, усупереч волі всіх окупантів.

Письменник дуже вдало використовує екскурси в минуле свого чотирилапого героя. У дусі кримськотатарських уявлень про собаку як надійного помічника пастуха вмотивована потреба вівчаря мати пса, який силою, розумом і відданістю не поступався б вовкові. Бувалий і розумний лісник Дагджи з першого погляду забракував породисту, але добродушну й надто спокійну вівчарку свого родича Сулеймана, яку той виміняв за десять овець у знаного в окрузі псаря-грека аж у Маріуполі. Лісник переконав Сулеймана, що тільки її потомство від вовка виявиться ідеальним, хоч сам Дагджи для появи такого приплоду мусить наражатися на смертельну небезпеку: громадські інтереси лісник вважає вищими за своє життя. «Уся наша худоба - в твоїх руках, - сказав тихо. - Не заради тебе я це роблю. Так що не варто дякувати».

Сабирли росте, поважає і любить доброго Сулеймана. Уже п'ятирічна вівчарка витримує свій перший життєвий іспит: «Сабирли збивав грудьми вовків, крутився дзиґою, ляскав зубами, захищався і люто нападав. Йому перекусили хвоста; відчув як розрізали йому вухо - сутичка наближалася до кінця. Врятували пса два оглушливі постріли. Це прибігла з рушницею дружина вівчаря Пакізе. Вовків розігнав не так звук, як яскраві спалахи від пострілів». Собака рятує овець від зграї вовків, хоч мало не втрачає власне життя, а його мужній господар Сулейман таки гине.

Після смерті господаря «собаку вперше охопило почуття самотності», й недарма, адже новий пастух виявився п'яницею і жорстокою людиною, постійно зганяв свою безпричинну злість на Сабирли, люто шмагав його батогом: «Через день вівчар знову замахнувся, тоді пес мовчки пішов на нього. Злякавшись, пастух відступив крок, потім ще, а потім побіг. Сабирли за ним не погнався, а повернувся й підцюпцем побіг додому».

Син Сулеймана Айдер вийшов обороняти батьківського собаку від пастуха-садиста з рушницею, і надалі Сабирли таки залишився в домі Сулеймана, а коли його син підріс і також став вівчарем, «Сабирли допомагав заганяти отару на пасовисько, не давав вівцям розбрідатися, заходити в хащі, вночі охороняв кошару».

Здається, звичайна життєва ситуація, звичайна доля чабанського собаки. Та ось помирає дружина Сулеймана Пакізе, і під час її похорону старий пес тікає в дикий сад, цілу ніч виє, страждає, наче людина, і відчуває, що жити йому залишилося також недовго: «Порожнеча самотності заповнювала його все більше і більше...».

Війна, окупація Криму фашистами наочно переконує собаку, що смерть чигає на кожному кроці не тільки на собак, а й навіть на дорогих його серцю людей: «Хати були порожні; на підлозі валявся побитий посуд, все було перевернуто догори дном. У сусідній хаті, куди недавно вселився старий Дагджи, голосила його дружина - вона знала, що буде з невісткою та онукою, яких недавно забрали з дому німці, адже Айдер добровольцем пішов на фронт...».

Пам'ятник кримськотатарським дітям, які загинули під час війни в німецькому концтаборі на території радгоспу «Червоний» біля Сімферополя, де фашисти замордували 15 тисяч мирних жителів Криму

Захищаючи маленьку доню Айдера від німців, які женуть її з матір'ю на вірну смерть, очевидно, у концтабір, про що в оповіданні сказано лише натяком, пес отримує кулю, але й цього разу виживає. І знову страждання собаки розглядаються в особливому ключі: «Він страждав не так від голоду, що став його постійним супутником, і не так від холоду, що не давав спати ночами і змушував бігати, загрузаючи в глибокому лісовому снігу, як від самотності».

Коли ж Сабирли не витримує самотності й усупереч небезпеці пробирається в село, то знаходить старого Дагджи, який, як і старий немічний пес та й усе кримськотатарське село, мало не вмирає з голоду. Контужений вибухом міни, якої торкнувся з цікавості, Сабирли уже нічому не дивується, до всього готовий. Хоч пес не вміє розрізняти німецькі й радянські війська, новий прихід у село солдатів зі зброєю в руках він сприймає як чергову біду. І Сабирли не помиляється: взявши село в кільце, енкавеесники розпочинають депортацію кримськотатарського народу з віками насиджених місць.

Умеров не випадково наголошує на фактах мародерства й грабежів у перші ж дні після депортації. У безлюдному селі з'являється чужий чоловік із повним возом награбованого майна: «Стирчали ніжки столів, стільців, зверху на пожитках лежав дитячий триколісний велосипед, його колеса сиротливо крутились. У двох пузатих мішках жалібно квоктали та тріпотіли кури».

Заради наживи цей грабіжник люто лупцює шкапу, що вже не має сили тягти важкий віз і гине від його ударів кілком по голові. Коли ж незнайомець сідлає хворого старого коня, добре знайомого Сабирли, старий пес не витримує: «Під бороданем був Чатир, той самий Чатир, на якому колись їздив Айдер, господар собаки... Сабирли відчув, що на його очах чиниться ще одна несправедливість... Той надів на Чатира ярмо, поліз по упряж. Сабирли встиг взяти відстань для розбігу. Він забув про свою старість, всі страхи, пережиті за останні роки, знову відчув себе сталевою торпедою, зробив перші кроки, розбігаючись сильніше, ступаючи м'яко, пружно, по-вовчи. Стрибок! Розрахунок був точним. Він повис на спині бороданя, як шуба, повалив його на землю, клацнув іклами - з одягу полетіло шмаття».

Та перемога не на боці старого собаки, як не на боці кримськотатарського народу - справедливість. Сабирли ще стає свідком пожежі в хаті старої Аніфе, в якій перелякана депортацією бабуся необачно залишила вогонь у печі; чути, як по всіх стайнях і хлівах реве ненагодована й ненапоєна худоба.

Усі ці художні деталі оповідання «Самотність» Ервіна Умерова суголосні реальним фактам: напризволяще покинутими в Криму лишилися 80 тисяч домівок, 360 тисяч гектарів землі, сотні голів домашньої худоби, десятки тисяч тонн сільськогосподарської продукції.