ЖИТТЄВИЙ І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Микола Гурович Куліш народився 18 грудня 1892 р. в селі Чаплинка на Херсонщині в бідній селянській родині. Вже в зрілому віці він згадував так про своє дитинство:

«...самотність у хаті (мати йшла на поденну роботу) і схильність до бродяжництва. Базар мене принаджував їстівними покидьками, ярмарок — каруселями; церква процесіями і співом хору; весілля — своїми обрядами й музикою; поховання — поминанням і бубликами й тим ще, що на похоронах мене не били».

У цих, нейтральним тоном висловлених думках, прочитується ціла гама почуттів маленького хлопчика, який зростав у багатодітній сім'ї бідняка й сам шукав собі засобів до виживання й розваги. Незважаючи на наймитування — випасання телят, свиней і коней, — майбутній драматург тягнувся до знань, до книг. Після закінчення початкової школи, а згодом Олешківського міського училища вступив до Одеського університету на історико-філологічний факультет. Проте розпочалася Перша світова війна — і юнака забирають до армії.

У 1915-1920 рр. Микола Куліш бере участь у боях, зазнає поранення. У цей період вступає до більшовицької партії, працює на різних посадах в органах радянської влади. Пізніше в одному з листів драматург занотує: «Забруднилось життя. Пасха революції минула. Будні й пережитки старого, а нового так мало». Як і Микола Хвильовий, М. Куліш зрозумів, що його віра в неминучість суспільних змін виявилася оманливою.

У 1924 р. М. Куліш опублікував першу п'єсу «97». Проте літературна творчість привабила його вже давно — ще під час навчання в Олешках. Згодом були гумористичні й сатиричні вірші, одноактні п'єси, які розігрувалися перед солдатами.

У 1925 р. розпочинається харківський період у житті драматурга: його призначено на посаду шкільного інспектора. У цьому місті М. Куліш поринає в літературне життя: спільно з Миколою Хвильовим організовує літературне об'єднання ВАПЛІТЕ, співпрацює з Лесем Курбасом і театром «Березіль». Влада звинувачує драматурга за національне спрямування творів, критику радянської системи, формальне експериментаторство, участь у ВАПЛІТЕ. Його найкращі вистави забороняють одразу ж після прем'єри. Деякі п'єси взагалі не дозволяють ставити. Наприклад, складний новаторський твір — трагікомедія «Народний Малахій» (1927) — понад шістдесят років замовчувалася, трагедія «Патетична соната» (1929) так і не була поставлена на сцені театру. Драматург змушений ревізувати свою творчість і в одному з листів гірко зізнається:

«Зараз я... переглядаю увесь свій партійний, громадський і особливо літературний шлях, здираю із себе всі помилки й жорстоко самокритикуюся. Написав до редакції Комуніста листа. Коротко його зміст: 10-7=3, себто, що мені треба викреслити з десяти років моєї літпраці (саме в листопаді 1923 року я узявся за 97) сім років, що пішли на Малахія, Мину, Патсонату...».

Лист датовано 1933 р., і він засвідчує ту духовну боротьбу, яка точилася в його серці, драму комуніста й талановитого художника слова.

Микола Куліш із дружиною Антоніною.

У 1934 р. Миколу Куліша заарештували у справі так званої української націоналістичної контрреволюційної організації. Це сталося у тяжкий для драматурга день похорону його друга ще з юнацьких літ письменника І. Дніпровського. А до того М. Куліш уже пережив самогубство Миколи Хвильового, знищення «Березолю», виключення з партії. Спочатку драматурга було позбавлено волі на десять років, а в 1937 р. розстріляно на Соловках.

Трагізм життя й долі цього майстра художнього слова засвідчується і тим, що навіть у 1990-х рр. ХХ ст., коли з'являються численні розвідки про нього, дата смерті драматурга вказується по-різному: то 1937, то 1940 рік. А у свідоцтві про смерть, виданому його дружині вже за кілька років після смерті чоловіка, указується, що М. Куліш помер у 1942 р. від крововиливу в мозок.

Микола Куліш — драматург зі світовою славою. Для українського театру він створив цілісну трагедійну форму, увів новітні жанри гумору та сатири, збагатив арсенал зображально-виражальних засобів п'єс. У його творах — увесь спектр людських взаємин, вони «зіткані» з гуманістичного пафосу, це діалог автора та глядачів (читачів) про питання одвічні, загальнолюдські.