Герой і кохання

Інженер-хімік Іполіт Варецький у голодні пореволюційні роки, поки не відбудували заводську лабораторію, працював у різних закладах: викладав у школі, читав лекції червоноармійцям, був репетитором. Коли ж впливовий керівник із Москви, який щойно перебрався до Києва, запросив «підтягнути» з хімії його доньок, Варецький не дуже й вагався: не відмовлятися ж від підробітку!

Так він познайомився з родиною Тихменєвих: подружжям Олександра Владиславовича і Мар'ї Семенівни та двома їхніми доньками — старшою Лесею й зовсім юною шістнадцятирічною Зиною. Уже тоді Варецький звернув увагу, наскільки різними є рідні сестри: «Леся, та вся вкладається в канонічну чіткість класичних строф 4-стопового ямба. Для Зини, навпаки, характеристичний vers-libre, розірвані рядки, поплутані слова, повна занедбаність метричних розмірів, галаслива безглуздість плутаних фраз, де кінець попереджає початок і де синтаксичну усталеність послідовної зміни головних і додаткових членів речення обернено в хаос сумбурної «вздибленості».

Сцена з вистави київського театру «На Подолі» «Дівчинка з ведмедиком, або Неповнолітня...»

На літній період заняття припинилися, і Варецький відчув, що йому бракує Зини. Довго не міг заспокоїтися, але із часом переконав себе, що його почуття навіяні самотністю й нудьгою. А коли знову відчув самоту, згадав про свою колегу Мар'ю Іванівну, шкільну вчительку. З нею все було просто. Вона не брала на себе жодних зобов'язань і нічого не вимагала. Залишок літа Варецький і Мар'я Іванівна вирішили провести разом.

Кохання в романі зображене у складній конфігурації. Мар'я Іванівна у стосунках з Варецьким шукає спосіб урізноманітнити своє існування й одержати частку потрібного їй чоловічого тепла. Варецький подобається й Лесі Тихменєвій, бо відповідає уявленням про прийнятну шлюбну партію, до того ж є людиною доброю й уважною. А Зина чекає від стосунків з Варецьким того, чого він їй дати не може — кохання без обмежень та умовностей: «Вона була надто розумна, щоб надавати будь-яку вагу й значення цінностям, що їх попередні покоління вважали за усталені правила, принципи, норми й мораль. Для Зини не було нічого забороненого, недозволеного, неможливого або ж недосяжного». І в коханні дівчина сама встановлює норми, точніше, шукає способу звільнитися від будь-яких норм. Коли Варецький заговорив про одруження: «А для мене кохання є спосіб звільнитись од шлюбу, одруження, родини — всього, що зв'язує і може зв'язати мене і волю. Я хочу бути вільною й залежати в своїх вчинках від себе й нікого більше».

Філолог Василь Гриб, який добре усвідомлює проблему кризи старої епохи з її цінностями, пояснює Варецькому: «Ви озброєні цілим арсеналом усталених упереджень та забобонів: поняттями про честь дівчини, порядність чоловіка, падіння, дівоцтво, шлюб. Вас турбує, що дівчина може нехтувати всім цим. Ви турбуєтесь за неї, а вона вважає, що ваша стурбованість з-за неї — то вираз невіри в її сили. Ваше поводження аж надто необережне й майже образливе».

Зрештою драма нерозуміння призводить до кризи в стосунках. Ось як коментує це сам Варецький: «Вона сподівалась, що кохання є щось більше, ніж кохати, що наше кохання спопелить попельність буденних днів і тижнів, що в коханні розквітне блакитний сон незнаного майбуття. Вона сподівалась, вона чекала на це. Але що я можу дати їй, окрім самого себе, я — проста, звичайна людина, надто звичайна для дівчини, яка шукає незвичайного, неможливого й неправдоподібного?»

Роздуми про сутність людини

Однією з прикмет інтелектуального роману є художнє розкриття проблем у різних, часто не пов'язаних з основним сюжетом епізодах. Щоб розвинути свої ідеї, автор «Дівчини з ведмедиком» теж запропонував низку історій переважно філософського характеру, що доводять умовність звичних поглядів на людину й культурну традицію.

Цікавою є розповідь про «дивного поета» Стефана Хоминського, який «цитував німецьких романтиків і проповідував вогневе оновлення світу в полум'ї революційного катаклізму, загибель старого світу й прихід світу нового...» і сам немовби складався з парадоксів. Він заявляє: «Шукаючи останньої істини, я, Стефан Хоминський, метр ґільдії деструктивістів, заперечую все правдоподібне задля вищої єдино істинної неправдоподібності».

У розповіді про Миколу Буцького автор розглянув різні пояснення його жахливого вчинку. Перше: чоловік убив дружину, бо в нього були приховані гроші, мовляв, не хотів сплачувати аліменти. А друге пояснення парадоксальне: основним мотивом стала велика любов. У відчаї, щоб полегшити долю дружини, Буцький зважився на вбивство — із любові, а не з корисливих міркувань: «Він не міг звільнитись од думки, що вбити — це єдиний спосіб позбавити страждань жінку, яку він кохає». Дві версії автор розглянув як рівноцінні, визнаючи, що тут немає абсолютної правди.

Із відступом про Буцького узгоджуються авторські роздуми про матір і дочку: «На розі коло ліхтаря старенька бабуся немолоду вже жінку, вагітну, мабуть, дочку, турбуючись, повчає бути обережною, берегтись і не посковзнутись». Письменник замислюється над умовністю нібито непорушних речей — йдеться про материнську любов. Перша версія: мати з великої любові піклується про свою дочку. Однак є й інша версія: «Ми тільки що бачили дочку й матір. Ми бачили, як мати турбувалася за свою дочку. Хіба не це ми називаємо звичайно любов'ю? Але справді те, що ми в даному разі значимо іменем любові, має тільки її вигляд. Ця зворушлива сцена на вулиці, що на неї ми випадково натрапили, вона тільки вміло виконаний трафаретний любовний маскарад — тому й виконано уміло, що він є традиційний і трафаретний. <...> Уявіть собі, що дочка посковзнувшись, а сьогодні, до речі, дуже слизько і посковзнутися — річ дуже легка, так ось уявіть собі, що дочка, посковзнувшись, зламає ногу, або ж станеться викидень, і тоді для матері почнуться важкі дні, безсонні ночі, прийдуть тисячі прикрих небажаних піклувань. До того ж, дочка вже немолода, невродлива і, певне, на дитину, що має народитись, покладено багато надій та розрахунків. Як буде дитина, вона зв'яже чоловіка, зміцнить родину, чоловіку важче буде кинути дружину й розійтись. <...> Те, що ми звемо любов'ю, надто складне й суперечливе почуття, і в ньому завжди найменше того, що ми звикли називати любов'ю».

А ось історія, запозичена автором із твору філософа Н. Мак'явеллі. Герцог Чезаре Борджіа призначив Раміро Д'Орко намісником в одну з провінцій, щоб вогнем і мечем припинити там розгул злочинності, а коли місію було виконано, той-таки герцог віддав Д'Орко під трибунал і засудив до страти. «Це, — закінчує Макіавеллі своє оповідання, — задовольнило почуття ненависті в народі і викликало жах та повагу до герцога». Філософ вважав, що любов, милосердя, жорстокість — це умовні поняття, які мають відносне й випадкове значення. «Любивши, вбити; убити, жаліючи, шукаючи милосердя, — Макіавеллі настоює, що ці неправдоподібні словосполучення не є безглуздя. Іноді обставини складаються так, що жорстокість людини суворої та невблаганної буває милосердніша од слабкодухості людини гуманної й лагідної».

Коментар фахівця

«Дівчину з ведмедиком» можна прочитати як захопливий і доволі екстравагантний любовний роман. Але водночас це й роман про ірраціональність історії, про зміну культурних орієнтацій і про трагічну розколотість людини, якій випало жити у кризову добу. У «Дівчині з ведмедиком» проблема зміни культурно-історичних епох інтерпретується, зокрема, як проблема стилю. Стилю життя, побуту, людських взаємин, навіть і стилю кохання.