Про себе, і не лише з гумором («Моя автобіографія»)

Не дивно, що справжній гуморист навіть серйозний діловий документ, приміром автобіографію, може перетворити на гумореску. Остап Вишня так і зробив, а щоб ніхто не засумнівався, що пише він про себе, — підкреслив це тавтологічною назвою — «Моя автобіографія».

Твір поширений у двох варіантах. Цікаво, що пізніший варіант має подвійне датування — не лише 1927, а й 1955 роком, коли автор мусив скоротити гумореску на догоду цензурі. Початковий текст був набагато змістовніший. Його й подав Ю. Лавріненко в антології «Розстріляне відродження».

«У мене немає сумніву в тому, що я народився...», — із першого рядка самоіронія. В Остапа Вишні вона є ефективним засобом створення легкої ігрової атмосфери. Він іронізує з літературознавчих штампів про «сприятливі обставини», «родинне оточення» й «формування свідомості письменника». Ось хоча б таке: «Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа — картопля, коноплі, бур'яни».

Між іншим, автор пригадав і навчання в Зіньківській школі разом із Миколою Зеровим та «втрачений» тоді шанс теж стати «неокласиком»: «Самі ж знаєте, неокласиком бути — силу треба терпіння. Читай Горація, Вергілія, Овідія та інших Гомерів. А бути сучасним письменником значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені».

Є й про участь в українській революції: «Як ударила революція — завертівся. Будував Україну, бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду». Саме іронія нерідко дозволяє гумористові приховати й сумні спогади, наприклад, про арешт: «Ну, а потім під'їхала "платформа”, мене й посадили. Потім відпустили, але я вже з "платформи” не злазив. Нема дурних». Слід зауважити, що в УРСР могли творити лише ті письменники, які «визнають і підтримують політичну платформу радянської влади». Тож зрозуміло, що означає тут авторське «нема дурних» і у якій емоційній тональності воно звучить.

Остап Вишня пише, що в Харків його «переїхали», натякаючи на арешт і перебування в тюрмі. Вийшовши на волю, працював у газеті, а згодом став літератором, хоч і про це — не без іронії: «Потім купив портфеля — зробився вже справжнім солідним письменником».

Змішування стилів дозволяє йому промовляти «на межі» серйозного й сумного. Участь у революції, арешт, літературні організації, друзі-письменники Хвильовий і Досвітній — і поряд кумедні роздуми про «секрети літературної творчості». А далі таке, що зовсім не годиться для поважної автобіографії, а швидше для приватного альбому: «Із тварин — найбільше люблю кіз. Із комах — осу. Найулюбленіший колір — жовто-бурий. Запах — фіалка. Із квіток найбільше люблю — фуксію. Котів люблю за хвіст тягати. Із страв найсмачніша — смажена картопля, щоб хрумтіла на зубах. Жінок люблю стрижених і голених, і щоб у чоботях».

Дуже легко розгубитись читачеві, котрий збирається враз скласти якісь чіткі визначення «теми» та «ідеї»! Адже автор розповідає про себе в особливий — ігровий спосіб. За смішним приховує сумне, за показною відстороненістю або байдужістю — щирий ліризм. Органічно поєднує автобіографічні факти із суб'єктивними оцінками та виявляє психологію переконаного життєлюба, для якого іронія (подекуди гірка) — то не лише художній засіб, а ще й дієвий складник не надуманого, а вистражданого в нелегких випробуваннях філософського оптимізму.

Опрацьовуємо прочитане

• 1. Про які факти, відображені в гуморесці «Моя автобіографія», ви дізналися під час ознайомлення з біографією письменника?
• 2. У яких двох варіантах існує гумореска «Моя автобіографія»? Що зумовило їх появу?
• 3. Як Остап Вишня у своєму творі використовує іронію? Наведіть приклади.
• 4. Якої тональності додає твору розповідь про смаки автора?

Досліджуємо самостійно

• 5. Доведіть, що назва твору «Моя автобіографія» є тавтологічною. Зробіть висновок: якої мети автор досягає за допомогою цього художнього засобу.

Читацький практикум

Прочитайте уривок із гуморески Остапа Вишні «Моя автобіографія». Виконайте завдання.

Моя автобіографія

Гумореска

(Уривок)

...Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.

Що проста людина? Живе собі, поживесобі, помре собі.

А письменник — ні. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері підцицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».

Бо письменники так, спроста, не бувають.

І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б таких явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.

Підскочать оті явища — і записала людина.

Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа — картопля, коноплі, бур'яни. <...>

Із подій мого раннього дитинства, що вплинули (події) на моє літературне майбутнє, твердо врізалася в пам'ять одна: упав дуже я з коня. Летів верхи на полі, а собака з-за могили як вискочить, а кінь — убік! А я — лясь! Здорово впав. Лежав, мабуть, з годину, доки очунявся. Тижнів зо три після того хворів. І отоді я зрозумів, що я нащось потрібний, коли в такий слушний момент не вбився. Неясна ворухнулася в мене тоді думка: мабуть, я для літератури потрібний. Так і вийшло.

Отак між природою з одного боку та людьми — з другого й промайнули перші кроки мого дитинства золотого. <...>

Ну, а тепер про процес творчості. Як я пишу.

Пишу я так. Беру папір, беру олівця чи перо в руки й починаю писати. І пишу.

Міряю завжди температуру, коли пишу. Нормальна. І до того, як сідаю писати, нормальна, і після того не підноситься.

З пульсом у мене під час роботи не гаразд. Не можу порахувати. Як пишу, рука біжить по паперу, ніяк артерію налапати не можна. А кинеш перо — нема рації рахувати, бо це вже ж не буде «момент творчості». Так я вам і не докажу, що воно з пульсом робиться, коли письменник пише.

Щодо голови під час творчості. Пробував мотати головою, як пишу — нічого не виходить. Чому це так, так я напевне не знаю. Очевидно, думки в голові розхлюпуються. Коли поставити на голову під час творчості гарячого чайника — замість прози вірші виходять. І то якісь невиразні. Коли розігнатись і вдаритись головою об стінку — тоді якийсь такий плутаний верлібр пишеться, що й сам нічого не розбереш.

Живіт у творчості займає так само неабияке місце. Коли людина, сівши щось писати, правою рукою пише, а лівою держиться за повний живіт, виходить дуже довга психологічна повість, ідеологічно заплутана. Коли живіт порожній і рука од буркоту в ньому одскакує од нього, тоді здебільша буде або короткий ямбічний вірш, або гарна новела.

Коли починаєш писати, треба сідать на стілець цупко, бо інакше разом з головою в процесі творчості починає брати участь ота частина тіла, куди ноги повтикано. Виходять твори, щоправда, непогані, але, беручи під увагу буйний розвиток нашої культури, час вже нам робити переключку на голову.

Всі ці спостереження з власного досвіду.

Трохи ще про вплив полового збудження на процес творчості. Дехто з творців вважає, що найкращі твори виходять з-під пера людини, що «налита вкрай» всякими половими імпульсами. Не скажу, наскільки це вірно. Тут щось не те, по-моєму. Як ти його встигнеш слідкувати за «половими питаннями», коли ж ти пишеш і рука в тебе зайнята. Та й голова так само. Як на мій погляд, тяжко це робить. Краще вже що-небудь одно: або пиши, або «полового імпульсу» бережи.

На підставі свого досвіду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка...

Як я ставлюся до теперішніх літературних організацій?

Ставлюся. Ставлюся я до «ВАПЛІТЕ», до «Плуга», до «ВУСПП», до «Молодняка», до «МаРСу», до «Неокласиків», до «Бумеранга» (чи як він там зветься...). До всіх ставлюся.

Ех, дорогі мої товариші! Був колись на світі один мудрий філософ. Звали його Йосипом, а по батькові й на прізвище, не знаю, як там він був.

Так отой мудрий філософ Йосип казав колись:

«Мотузочка? Давай сюди й мотузочку! В дорозі все в пригоді стане».

Із теперішніх письменників більше від усіх я люблю Хвильового й Досвітнього.

Якби ви знали, які це прекрасні письменники! Як з ними хороше на полюванні!

Коли ранок, коли над лиманом срібний туман устає, коли сидиш у ямці й очі твої плавають у тумані, вишукуючи десь аж он там чорну крапку з чиряти або з крижня.

Ах!

А праворуч од тебе Хвильовий, а ліворуч од тебе Досвітній. Як їх не любить?!

І коли вони, — ні Хвильовий, ні Досвітній, — ніколи не говорять про літературу.

А решта всі — хороші письменники, — так тільки ж вони весь час про літературу, і стрілять не вміють.

Я й їх люблю, тільки менше.

Опрацьовуємо прочитане

• 1. Яке враження справив на вас твір Остапа Вишні «Моя автобіографія»? Чи викликав він у вас сміх? Чому?
• 2. Яку різницю між письменником і звичайною людиною визначає автор? Які засоби допомагають йому комічно відобразити цю різницю?
• 3. Яку роль, за текстом гуморески, відіграла природа у формуванні майбутнього письменника? Що саме автор називає природою в цьому випадку?
• 4. Яка подія в дитинстві героя змусила його замислитися про власне призначення?
• 5. На які компоненти творчого процесу звертає увагу письменник? Що в описі творчого процесу здалося вам найбільш комічним? Чому?
• 6. Як герой відповідає на запитання про своє ставлення до сучасних йому літературних організацій? У чому комічність такої відповіді?
• 7. Яких письменників-сучасників найбільше любить герой гуморески? За що він їх любить? У чому парадоксальність такого ставлення?

Виявляємо творчі здібності

• 8. Спробуйте скласти власну автобіографію в стилі Остапа Вишні. За бажанням запишіть її або просто перекажіть однокласникам та однокласницям. Проведіть конкурс на найсмішнішу автобіографію.

Коментар фахівця

Як мудрий знавець природи й співець її щедротного світу постає Остап Вишня в усмішках власне мисливських — про перебування людини на полюванні, риболовлі, про допитливість і вміння пізнавати звички й характери «мешканців» лісу, степів, річок, озер. Поетичний лад усмішок зумовлений тим, що в них діє спостережливий, багатий душею оповідач, якому притаманне чуття прекрасного й який уміє скористатися народним колоритним словом, знає численні «бувальщини» з мисливського побуту.

Iван Зуб, дослідник літератури

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Українська література 11 клас Борзенко, Лобусова (профільний рівень)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)