Розстріляне відродження

Матеріал цього розділу відкриває перед вами широкі можливості

 

для розвитку допитливості, критичного мислення, естетичного смаку, уміння шукати необхідну інформацію, аргументовано доводити власні судження.

Опрацьовуючи матеріал розділу, ви маєте змогу набути та виявити такі компетентності:

• літературну — уміння характеризувати історичні та суспільні умови розвитку літератури у ХХ ст., розповідати про основні напрями, стильове розмаїття мистецтва 1920-х років, пояснювати поняття «розстріляне відродження», значення термінів «авангард», «футуризм», «урбаністичний роман», жанрові особливості усмішки; розповідати про життя і творчість письменників «розстріляного відродження», аналізувати їхні твори;
• ключові — уміння висловлювати власну думку про суспільно-історичні умови розвитку української літератури ХХ ст., літературну майстерність авторів, порівнювати явища, події, знаходити необхідну інформацію, використовуючи різні джерела, встановлювати причинно-наслідкові зв'язки між подіями в житті героїв твору, аналізувати та інтерпретувати твір в аспекті національної культури та загальнолюдських цінностей.

• «РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ» ЯК ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКЕ ПОКОЛІННЯ

У перші роки існування радянської України література розвивалась дуже швидкими темпами. Розширилась читацька аудиторія, прийшло нове покоління письменників.

Щоб завоювати довіру селянства та інтелігенції, нова й не надто популярна радянська влада в 1920-х роках підтримала процес українізації, уживаючи тимчасових заходів щодо впровадження української мови в різні сфери суспільного життя. За тих умов уповні розкрився талант Павла Тичини, Максима Рильського, Володимира Сосюри, Остапа Вишні, Миколи Куліша, Олександра Довженка, Миколи Зерова, Володимира Свідзинського та ін.

Серед представників цього покоління вирізнявся Микола Хвильовий — визнаний літературний лідер і прихильник європейського розвитку українського мистецтва. Він став ініціатором літературної дискусії 1925—1928 років. У своїх сатиричних памфлетах виступив проти примітивізму радянської пролетарської літератури й закликав орієнтуватися на вершинні зразки західноєвропейського мистецтва.

Обкладинка часопису «Нова генерація» (1926)

У памфлеті з провокативною назвою «Московські задрипанки» він писав: «Отже, оскільки наша література стає нарешті на свій власний шлях розвитку, остільки перед нами стоїть таке питання: на яку із світових літератур вона мусить взяти курс?

У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких застережень. Не треба плутати нашого політичного союзу з літературою. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування. Отже, вигодовувати на ній наше молоде мистецтво — це значить затримати його розвиток. <...>

Наша орієнтація на західньоевропейське мистецтво, на його стиль, на його прийоми».

У дискусію втрутилась влада, побачивши в ідеях М. Хвильового серйозну загрозу. Під жорстким моральним тиском він мусив публічно зректися своїх поглядів, а за кілька років покінчив життя самогубством.

На початку 1930-х років природний розвиток мистецтва було штучно припинено. Свобода творчості відійшла в минуле. Розпочалась багаторічна доба «сталінізму», за якої в суспільстві запанувала атмосфера страху, породжена масовим терором.

Багатьох митців було заарештовано і страчено, або ж їхній слід зник у таборах. До них належать поети, прозаїки, драматурги, перекладачі М. Зеров, Є. Плужник, М. Семенко, В. Підмогильний, М. Куліш, В. Свідзинський, М. Йогансен, М. Драй-Хмара, Я. Савченко, Д. Загул, П. Филипович, О. Слісаренко, Ґео Шкурупій, Д. Фальківський, О. Влизько, театральний режисер і драматург Л. Курбас і багато інших.

1959 року в Парижі Ю. Лавріненко видав літературну антологію «Розстріляне відродження». Відтоді літературно-мистецьке покоління 1920-х років минулого століття дістало відповідно назву «розстріляного відродження», адже радянською владою було знищено цілу генерацію талановитих майстрів слова. Поет і філософ Євген Сверстюк уточнив, що ж саме означає ця назва: «Слова, які ввійшли в історію і означили в ній долю української культури після революції і програної війни. Причому ця метафора охоплює і мертвих, і живих, яких не страчено, але позбавлено свободи творити».

Справді, ті, хто вижив під час репресій (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, М. Бажан, Ю. Яновський, Остап Вишня), на довгі роки або й назавжди втратили творчу свободу.

Постер документального фільму «Будинок «Слово» (2017)

Коментар фахівця

Хоча доба розквіту української радянської літератури була короткою, вона надзвичайно важлива в історії цієї літератури. В цей час українська мова в пресі, публікаціях і в літературі мала широке побутування. Серед письменників були не тільки представники інтеліґенції, а й пролетаріату і села. Стиралися межі між класами і відбувалася демократизація культури. Література стала не тільки ширшою, а й глибшою. Найважливіше, що постали нові орієнтири — «до джерел», «геть від Москви» та інші, які закріплювали незалежну думку. Здобутки були не лише на теоретичному фронті, а й у практиці. Опубліковано багато високовартісних художніх творів, які до сьогодні зберегли своє значення.

Юрій Луцький, канадський літературознавець

• ЛІТЕРАТУРНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Характерна риса літературного процесу 1920-х років — утворення літературних угруповань, завдяки яким письменники реалізовували прагнення до самовиявлення й творчої свободи.

Найбільш чисельними були організації «Плуг» (спілка селянських письменників) і «Гарт» (спілка пролетарських письменників). Учасники «Плугу» (Сергій Пилипенко, Андрій Головко, Петро Панч, Докія Гуменна та інші) виступали за масовість і простоту літератури — щоб була доступною й для малоосвічених читачів.

Коли «Гарт» 1925 року припинив своє існування, його учасники утворили ВАПЛІТЕ (Вільну академію пролетарської літератури), що діяла в Харкові у 1926—1928 роках. Лідером був Микола Хвильовий, а серед його однодумців — Павло Тичина, Майк Йогансен, Аркадій Любченко, Микола Бажан, Микола Куліш, Іван Дніпровський та ін.

Члени ВАПЛІТЕ в Харкові.

Сидять, зліва направо: Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко.

Стоять, зліва направо: Михайло Майський, Григорій Епік, О. Коваленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Іван Дніпровський (1926)

Члени ВАПЛІТЕ обстоювали вільний розвиток своєї творчості, орієнтувалися на кращі зразки західноєвропейського мистецтва.

У Києві схожі літературні принципи сповідували група «неокласиків» (Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Юрій Клен) та організація МАРС (Майстерня революційного слова), до якої входили Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Григорій Косинка, Іван Багряний, Борис Антоненко-Давидович, Марія Галич та ін.

Роль активного пропагандиста провладних ідей узяла на себе Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП). Її склали колишні члени «Гарту» та «Плугу», які не ввійшли до ВАПЛІТЕ. Це Іван Кулик, Іван Микитенко, Володимир Коряк, Наталя Забіла, Павло Безпощадний, Леонід Смілянський та ін.

Зрештою комуністична влада заборонила всі без винятку літературні групи й організації. Замість них 1934 року створила Спілку радянських письменників України. За її статутом, у мистецтві міг існувати лише один творчий напрям — соціалістичний реалізм. Митці повинні були в оптимістичному ключі зображувати побудову соціалістичного суспільства. Насаджуючи соцреалізм, радянська влада намагалася перетворити письменників на пропагандистів комуністичних ідей.

Коментар фахівця

Мені здається, та доба дуже нагадує наш час і ті люди дуже схожі на нас, теперішніх. У 1920-х була можливість вибору, і вона визначала атмосферу в суспільстві. Можна було обирати літературну організацію, до якої належати, стати селянським чи пролетарським письменником, долучитися до деструктивних авангардних рухів. Можна було писати любовні романи, а можна виробничі, можна детективи, а можна шкідницькі повісті. З середини тридцятих вибору вже не було. Був один правильний метод соціалістичного реалізму, одна Спілка радянських письменників України. <...>

І цей період — розмаїтих можливостей, проектів, творчих пошуків і досягнень — він захоплює навіть сьогодні.

Ярина Цимбал, дослідниця літератури

Опрацьовуємо прочитане

• 1. Визначте політичні та культурні чинники розквіту української літератури 1920-х років.
• 2. Назвіть літературні організації, що діяли в 1920-х роках. Поміркуйте, чому письменники об'єднувалися в літературні організації.
• 3. Чому в 1925—1928 роках розпочалася літературна дискусія? Хто був її ініціатором? Як влада зреагувала на дискусію?
• 4. У короткому есеї розкрийте метафоричний смисл поняття «розстріляне відродження».

Досліджуємо самостійно

• 5. Знайдіть у мережі Інтернет і перегляньте першу частину фільму Віктора Шкуріна та Олександра Фролова «Червоний ренесанс. Пролог» (2004). Які факти, наведені авторами фільму, вас зацікавили, вразили, здивували? Про що ви хотіли б дізнатися більше? У який спосіб ви могли б задовольнити свою цікавість? Організуйте в класі обговорення фільму.
• 6. Ваші однолітки склали асоціативне ґроно до поняття «розстріляне відродження». Які з названих понять вам знайомі? Про які ви хотіли б дізнатися? Доповніть ґроно своїми асоціаціями.

Готуємо проект

• 7. Складіть «портрет» доби «розстріляного відродження»: історичні обставини, побут, література та інші види мистецтва. За підсумками роботи проведіть літературні читання.

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Українська література 11 клас Борзенко, Лобусова (рівень стандарту)", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)