А що, якби знайшлася хоч одна —

в монастирі десь або на горищі?

Якби вціліла в тому пожарищі —

неопалима — наче купина?

І ми б читали старовинний том,

де писар вивів гусячим пером,

що року Божого такого-то, і місяця такого-то, і дня,

перед Мартином Пушкарем, полковником,

в присутності Семена Горбаня,

що був на той час війтом у Полтаві,

перед суддею, Богом і людьми

Чурай Маруся — на підсудній лаві,

і пів-Полтави свідків за дверми.

І загула б та книга голосами,

і всі б щось говорили не те саме.

І чорні бурі пристрастей людських

пройшли б над полем буковок хистких.

Тоді стара Бобренчиха, вдова,

суду такі промовила б слова:

— Пане полковнику і пане войте!

Ускаржаюся Богу і вам

на Марусю,

що вона, забувши страх Божий,

отруїла сина мого Григорія.

І втеди син мій Григорій наглою смертю вмер,

на здоровлі перед тим не скорбівши,

през отруєння і през чари бісовські.

То вам, панове, правдиво, під сумлінням, кажу

і людьми те освідчу.

Оскаржену Марусю Чураївну

тоді суддя суворо запитав, —

коли, чого і для якой причини

таке незбожне діло учинила?

Але вона ні слова не сказала,

усправедливлень жодних не дала,

тілько стояла, яко з каменю тесана.

Тоді громада загула прелюто:

— Вона ж свій злочин визнала прилюдно!

Бо, як до Гриця, мертвого, припала,

казала все — як зілля те копала,

як полоскала, як його варила

і як уранці Гриця отруїла.

Вона ж співала, наче голосила,

на себе кари Божої просила.

Співала так, як лиш вона уміла!

А потім враз — неначе заніміла.

Тоді ми, вряд, упевнившись на ділі,

що Гриць умер, отруєний, в четвер,

предать землі звеліли до неділі,

прийнявши справу криміналітер.

Убивницю ж, Марусю, до розправи

скріпить в'язеням города Полтави.

Бобренчиха ж, та зацна удова,

нехай на Бога в горі упова

та настановить свідків, віри годних,

не підозренних у проступствах жодних.

Аби по правді свідчили про злочин,

що тут убивці іншого нема,

бо то не є ще доказ остаточний,

якщо підсудна визнала сама. (...)

Горбань сказав, що й сумніву нема.

Звичайно, вбивство. Та іще й нецнота.

Він, як Горбань, вважає зокрема:

їй треба дьогтем вимазать ворота!

(Тут принагідно варто зауважити,

що дьогтю він мав, справді, предостатньо,

оскільки він, як виявилось потім,

«з комори мєской потай дьоготь крав»,

за що і був поставлений пред врядом.

А втім, і згодом він ще війтував.

І вже аж гетьману Дем'яну Многогрішному

уже аж на полковника Жученка

устиг іще й «крамулку» довести).

Пушкар сказав, що так-то воно так.

Не шануватись дівчині негоже.

Але ж і з Гриця добрий був лайдак.

Тут, товариство, дьоготь не поможе.

Бо незалежно, що то за пиття

і що там мовить злість тисячоуста, —

не хто ж, а він звів дівчину з пуття.

І то була любов, а не розпуста.

Тоді вдова Бобренчиха озвалась:

— Та вуха ж в'януть на таку олжу!

Вона сама Грицькові нав'язалась.

— В який би спосіб?

— Зараз розкажу.

Було це, люди, на Петра Капусника,

якраз на самий сонцеповорот.

Я мала, люди, сина не розпусника.

Він шанував і хату, і город.

Коли ж вона його причарувала,

він як сказився, геть одбивсь од рук. (...)

Він перестав ходить на вечорниці,

не зачіпав дівчат і молодиць.

А все ходив до тої чарівниці,

недарма в річці топлять чарівниць.

Вона його їднолітка, панове.

Пора кебету мати на плечах.

Я вже й варила зілля полинове,

щоб мій Грицько від туги не зачах.

А він — весь там! Якраз перед походом

не спалося мені, як на біду.

Грицько устав та шась поза городом.

А я тихенько назирці іду. (...)

Коли щось манячить

од Чураїв, туди, в осокори.

А вечір темний. Хмари як повісма,

Гора шумить... Було перед дощем.

Вона ж на шиї так йому й повисла! —

то я собі й засіла за кущем.

Хтось засміявся якось недоречно.

Мартин Пушкар бровою ворухнув:

— Вчинили ви, сказати б, нестатечно.

Який вас біс на тоє подоткнув?

— У мене син одинчичок, панове,

і запечалля на душі одне,

одна у серці шпичечка тернова, —

не дай же Бог, у прийми дремене!

— Ну, добре, як воно вам ув охоту,

то діло ваше, хоч воно і гріх.

Ви, мати, знавши отаку нецноту,

чого тоді ж не розлучили їх?

— Щоб у заміжніх погубив підметки?

Чи, як чернець, скоромився мирським?

Чи щоб пішов до Таці Кисломедки,

котра тягалась бозна-де і з ким! (...)

Загомоніли люди, закивали, —

що там казати, всі парубкували.

І всім усе зробилося ясне,

хтось і слівце сказав уже масне.

Тоді устала мати, Чураїха,

і сказала так:

— Пане Пушкарю, полковнику полтавський,

а добродію наш!

Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу.

Он сидить писар, Туранський Ілияш.

Хай він мої сльози запише.

Чужа душа — то, кажуть, темний ліс.

А я скажу: не кожна, ой не кожна!

Чужа душа — то тихе море сліз.

Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.

І чим же, чим ви будете карати

моє смутне, зацьковане дитя?

Чи ж вигадає суд і магістрати

страшнішу кару, ніж таке життя?!

Ви грамотні. Ви знаєте латину.

За крок до смерті, перед вічним сном,

одного прошу:

у мою дитину

не кидайте словами, як багном!

Притихли люди, знітилися свідки,

сльозина блисла у якоїсь тітки.

Відтак, уже не ставлений ніким,

прийняв присягу Шибилист Яким.

— Даруйте... я... незвичка промовляти...

Хотів сказати річ іще таку:

Марусю знаю ще із немовляти

і Гриця знаю ще у сповитку.

Он там сидить та бідна Чураїха.

Чи на суді була вона коли?

Проз їхній двір тоді я саме їхав,

коли Грицька на цвинтар повезли.

Чи рвала мати так на собі коси,

як задзвонили по його душі?

Та він же їй як рідний син і досі,

у них і виріс там на спориші.

Вона ж свою дитину годувала

та вже й сусідську бавила, чужу.

Бобренчиха ж тим часом воювала —

за курку, за телицю, за межу.

Все ніколи. То в них і повелося:

сьогодні ситий, бо учора їв.

То те дитя й на ноги зіп'ялося,

і розуму дійшло у Чураїв.

Коли ж у Гриця вибилось навусся

і Чураївна стала на порі,

то полюбилась хлопцеві Маруся, —

могли б лише радіти матері.

Воно на те й заходилось спочатку.

Грицько пішов тим часом у похід.

Попідростали верби і дівчатка, —

про це в суді, можливо б, і не слід, —

але ж Маруся так його чекала,

такі літа одна перебула!

Нікому ні руки не шлюбувала,

ані на кого й оком не вела.

Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму.

Він народився під такою зіркою,

що щось в душі двоїлося йому.

Від того кидавсь берега до того.

Любив достаток і любив пісні.

Це як, скажімо, вірувати в Бога

і продавати душу сатані.

— Хай Бог почує сльози удовині! —

Бобренчиха зайшлася від ридань.

— Панове суд! Я вірю цій людині, —

сказав Пушкар.

І втрутився Горбань:

— А чим довір'я ваше обґрунтоване?

Ведете суд на хибну колію.

— У мене, пане, слово не куповане,

і я його не продаю.

А хто тут, може, хоче хабаря,

то хай мені подивиться у вічі.

— Панове!

До Мартина Пушкаря

тут посланець прибув із Січі. (...)

Посланець від кошового отамана запорожців з листом передав наказ Мартинові Пушкарю вирушати зі своїм полком на допомогу Богданові Хмельницькому. Доки Пушкар читав лист, козак з'ясував, кого й за що судять, після чого схвильовано промовив: