Це був чистий розбишака-халамидник.

Не було того дня, щоб хто-небудь не жалівся на Федька: там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму «закадишному» другові; там перекинув діжку з дощовою водою, яку збирали з таким клопотом.

Наче біс який сидів у хлопцеві! Усі діти як діти — граються, бавляться тихо й лагідно. Федькові ж неодмінно, щоб битися, щоб що-небудь перевернути догори ногами. Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці.

Наприклад, таке: ліплять хатки з піску. Перед будинком, де жив Федько, була незабрукована вулиця, і там завжди грузли в піску коні. Після дощу цей пісок ставав липким і вогким — для будування хаток немає краще. Поставиш ногу, обкладеш її піском — і виймай потихеньку. От і хатка. Хто хоче, може навіть димаря приробити. Коло хатки можна тин виліпити, а за тином натикати насінинок — і сад є.

А між хатками йде вулиця. Можна в гості ходити одне до одного.

Федько теж ліпить. Але раптом встане, подивиться-подивиться — візьме та й повалить усе чисто — і своє, і чуже. Ще й регочеться.

А як хто розсердиться або заплаче, так і штовхана дасть. Битися з ним і не пробуй: перший по силі на всю вулицю. Ураз тобі дасть підніжку, зімне, насяде й питає:

— Ну? Нажився на світі? Говори!

Як той каже, що нажився, то милує, а як пручається — іще б’є.

Або пускають хлопці змія.

Плац великий — ні будинків, ні магазинів, розбігтися є де. І вітер там раз у раз найкращий. От заносять змія.

Федько сидить у себе на воротях, як Соловей-Розбійник на дереві, і дивиться. Він любить або по кришах лазити, або на воротях сидіти. Ворота високі, і там ніби скринька така зроблена. У тій скриньці й засідає Федько.

— Пускай! — кричить той, що держить.

Змій виривається, але зразу ж козиряє і б’ється об землю.

Федькові досадно: дурні, хвіст короткий! Але він сидить і не кричить нічого. Його думка зовсім інша.

Хлопці здогадуються й прив’язують до хвоста ганчірку. Тоді змій плавно й легко піднімається вгору. (...)

Нитка ріже руку, але то дурниця. Змій в’ється в небо, стає менший і менший. (...)

Але тут усі разом чують крик і переводять очі зі змія на землю. Іде Федько. Іде й кричить. (...)

— Ану, гей там, давай сюди змія!

Буде віднімати. Федько йде змія віднімати. (...)

Хлопці починають швидко зсотувати нитки. Але що то поможе?

— Давай змія! — підходить ближче Федько.

Гаврик кривить губи й хмикає. Стьопка зблід, але хутко зсотує нитки, зиркаючи на Федька.

Спірка піднімає із землі камінь і кричить:

— Ану, підійди! Ану!

Але Федько навіть рук не виймає з кишень і таки підходить:

— Давай сюди змія!

Та він уже виймає руки з кишені, бо Спірка затуляє собою Стьопку й піднімає руку з каменем. Але сам Федько каменя не шукає, він тільки дивиться за Спірковою рукою.

— Даєш змія?

— А це твій змій?

— Одніму, та й буде мій!

— Овва! Задавака! Так і провалю голову, тільки підійди. (...)

Але Федько вмить зривається з місця, налітає на Спірку, ловко підставляє ногу й кидає його на землю. Тут же підскакує до Стьопки, хапає нитку й рве її до себе. Нитка тріскає, змій диркає. Гаврик плаче, а Федько намотує нитку на руку й помалу задом іде додому. Вигляд у нього гордий. Спірка й Стьопка кидаються на нього, очі аж горять, шпурляють каміння, але Федько тільки вгинається й регоче.

— Халамидро! Ну, не попадайся ти на нашій вулиці! Босявка! Зараза!

А Федько все йде та йде. Змій уже його.

Але тут, буває, візьме й зробить несподіване. Коли вже хлопці далеко й не можуть йому нічого зробити, він раптом повертається й віддає змія. Навіть принесе ще своїх ниток і дасть:

— На твого змія! Думаєш, мені він потрібний? Схочу, зроблю із цілого аркуша. Тато з друкарні принесе червоного паперу, так он якого зроблю...

Але так нечасто буває. Частіше закінчується тим, що хлопці біжать додому, жаліються, а їхні тато чи мама йдуть до Федькової матері й теж жаліються. А Федькові ввечері вже прочуханка. Але й тут він поводиться не як усі діти. Федько не плаче, не проситься, не обіщає, що більше не буде. Насупиться й сидить. Мати лає, грозиться, а він хоч би слово з уст, сидить і мовчить.

Приходить тато з роботи. Він стомлений та сердитий. Руки сиві від олова літер, які він складає в друкарні. Щоки теж ніби оловом налиті, худі-худі, борода на них така рідка, що видно крізь неї тіло.

— Що? Уже знов? — питає він, глянувши на Федька.

Федько ще більше насуплюється й починає колупати пальцем кінець столу. А мати розповідає.

— Правда то? — питає батько у Федька.

Федько мовчить.

— Кому ж я говорю?! Правда те, що мати каже?

— Правда, — тихо відмовляє Федько.

— Скидай штани.

Федько мовчки встає, скидає штани й чекає, похиливши голову. Батько знімає ремінь, кладе Федька на стілець і починає бити. Федько здригується всім тілом і шарпає ногами.

— Лежи! — кричить батько.

— А кляте ж яке! А кляте! — сплескує руками мати. — Хоч би ж попросило тата, хоч би заплакало. Камінь, а не дитина! Сибіряка якийсь...

Вибивши «сибіряку», батько виймає з кишені дві або три копійки й дає йому:

— То тобі за те, а це за те, що правду говориш...

Федько витирає сльози, що виступили з очей, бере гроші й ховає в кишеню. Він за ремінь не сердиться: він розуміє, що так і треба. Але й три копійки бере, бо справді не брехав. Якби він схотів, то міг би відбрехатися, але Федько брехати не любив.

Не любить також Федько й товаришів видавати.

Батько й за це Федька хвалить, а мати так само сердиться:

— Так-так, потурай йому, давай йому гроші, давай. Він навмисне робитиме бешкет, щоб правду сказати. Розумний батько, учить сина. Замість того, щоб повчити його за те, що покриває других, він хвалить...

— Нічого, стара... За все бити не можна. За що й бити, а за що й хвалити...

— Так-так! Хвали його, хвали...

А найбільше Федькові діставалося за Толю. Толя був син хазяїна того будинку, де вони жили. Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив надвір трошки боязко, жмурився від сонця й соромливо посміхався своїми невинними синіми очима. Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав. Але цей халамидник неодмінно спокушав його, і бідненький Толя приходив додому задрипаний, подраний, з розбитим носом. Мати його, жінка чула й теж делікатна, трохи не вмлівала, бачачи таким свого Толю.

— Де ти так убрався?! Хто тебе так? — жахалася вона.

Толя, плачучи, казав, що він не винен, що Федько призвів на те.

У той же вечір батько Федьків допитував уже «сибіряку»:

— Ти лазив із Толею драти горобців?

— Лазив.

— Ти порвав йому штани?

— Він сам порвав. Не вміє лазити, а береться. Хай не лізе.

Але тут вмішувалася мати.

— Та як ти смієш так говорити? То дитина благородна, ніжна, а ти, мужиченя, з ним так, як із Стьопкою. Та через тебе нас із квартири виженуть... Щоб ти не смів підходити до нього, мурло ти репане. Із свинопасами тобі гратися, а не з благородними дітьми. Нещастячко ти моє! І за що мене бог покарав такою сибірякою... А батько нічого йому не каже, роби, синку, що хочеш, бий дітей, хай нас виженуть із квартири...

Батько мовчить і хмуро дивиться у вікно. Надворі вечір. З вікон хазяйського дому ледве чутно вибиваються звуки ніжної музики. Тепло й затишно там. Батько Толин десь походжає собі по просторій хаті, задумливо слухаючи музику. Тут же, мабуть, Толя — чистенький, ніжний, із щічками, як проскура. Мати грає. Ні сварок у них, ні бруду, ні клопоту. Пожильці їм знесуть плату за квартири, мужики за землю грошей привезуть. Їх ніхто не вижене з квартири, хоч би Толя як обидив Федька.

— Скидай, сучий сину, штани! — раптом грізно звертається батько до Федька.

Федько спідлоба дивиться на тата.

— За віщо? — ледве чутно питає він.

— За те, що водишся з благородними дітьми. Я тобі, паршивцю, скільки раз казав: не смій із панами водитися. Не кумпанія вони тобі.

— Та я з ним не воджуся, він сам лізе.

— Жени його під три чорти від себе... Яка він тобі компанія?.. Лягай!

Федько лягає, але батько так б’є, що мати залишається зовсім невдоволена.

А на другий, третій день Федько знову спокушає Толю. І спокушає якраз у такий момент, коли ні одному чоловікові в голову б того не могло прийти.

Скажемо так. Надворі буря, дощ ллється з неба такими патьоками, наче там тисячі Федьків перекинули тисячу діжок із водою. Хмари аж сині, кошлаті, так і розрізують їх зеленаві блискавки. Грім тріскає з такою силою, що аж посуд дзвенить у шафах.

Толя, притаївшись біля вікна, дивиться на вулицю. Пусто, немає нікого, усе поховалося. Тільки згори біжить цілий потік брудної води з бульками. Дощ січе воду, камінь, стовпчики. З ринв цілі водоспади спадають у палісадник. Темно, сіро, страшно. Мама в себе в покої лежить з пов’язаною головою: вона не виносить бурі й завжди хворіє.

Толя теж заховався б кудись, але мама заборонила йому сидіти біля вікна, і через те Толі страшенно кортить ще посидіти й подивитися.

У, який буйний та брудний потік біжить по вулиці! І де він береться завжди?

Трах-тах-тах! — лускає грім, і лампа в їдальні дзвенить.

Толя тихенько хреститься й блідніє, але від вікна відійти не може.

І раптом він бачить щось надзвичайне. На вулиці, у самому потоці, під дощем, мокрі, без шапок бредуть Федько, Стьопка й Васька. Вони позакачували штани аж до живота, пацають ногами, сміються, щось, видно, кричать. Їм весело й любо! Вода, мабуть, тепла, а дощ, як душ у бані, так і обливає їх. Ось Федько підставляє лице під дощ, ловить краплі ротом. Які в них смішні мокрі голови!..

Васько щось знайшов у воді. Що то?.. Підкова. Федько ховає в торбинку. Вони знову назбирають гвіздків, підков, залізячок! А Федько раз найшов навіть п’ять копійок.

Толя стає у весь зріст на вікні й махає руками, щоб його бачили. Але хлопці не дивляться на вікно. Вони пацають ногами, бовтаються, грім тріщить у них над головами, але їм те й за вухом не свербить. Хмари над ними такі страшні, що дивитися моторошно, а їм те якраз і мило, — дощ, значить, ще довго буде. (...)

Але Толі грім уже не страшний. Толя й сам би побіг на вулицю. Він ще дужче махає руками, але постукати боїться, бо мама почує.

Нарешті Федько помічає Толю й починає махати рукою, закликаючи до себе. Васько та Стьопка теж вимахують, показують підкови, гвіздки, пацають ногами, підскакують. Васько падає і сідає просто у воду, Федько та Стьопка регочуться, а Васько за ними.

Толя раптом зістрибує з вікна, швидко скидає черевички, закачує штани й тихенько вибігає в сіни, із сіней на ґанок. На ньому бархатові курточка та штанці, — жалко їх. Але хлопці вже коло ґанку й кричать:

— Іди, не бійся! Дощ теплий.

— Та йди! От баба, мнеться... Раз-два!

Толі холодно й страшно, але він не хоче, щоб його звали бабою. Він сходить із ґанку й обережно йде до хлопців. Ніжні, випещені ніжки його спотикаються, брудний потік заливає бархатові штани, дощ ураз вимочує акуратно зачесане волосся й курточку. Спершу від цього холодно, але потім робиться так славно й мило. Толя від приємності аж вищить і пацає ногою по воді. Хлопці теж кричать і, схопившись за руки, біжать униз. Толя посередині.

Увечері Толя хворий, гарячий лежить у постелі, а Федька кладуть на стілець і луплять.

* * *

Наставала весна. Сніг зробився жовтий та брудний, а лід на річці такий, як намочений цукор. Потім почали текти річечки по вулицях і стала парувати земля на сонечку.

Раз підвечір Стьопка, Грицик, Спірка й інші хлопці пускали кораблики по вулиці. У цей час вийшов Толя на ґанок і дивився на них. Він сам не пускав, бо йому строго заборонено було гратися з вуличними хлопцями, але стояти на ґанку можна було.

Раптом звідкись прийшов Федько. Кожушок його був увесь мокрий, чобітки аж порижіли від води, шапка в болоті. Але він увесь сяяв і махав величезною палицею, яка була вдвоє більша за нього.

— Хлопці! А де я був! — закричав він ще здалеку.

Усі кинули кораблики й підбігли до нього:

— А де? А де?

Федько ловко заткнув палицю в купу мокрого снігу, зняв шапку й витер піт:

— Ху! От так наморився, братця! Ну, так і робота була!

— Та де ж ти був? Яка робота?

— На річці був. Там таке-е!.. Крига йде страшенна. Базарний місток знесла к бісу. Он як! Ми ловили дошки... Я такого дуба витягнув, що ой-ой-ой!

Хлопцям аж дух захопило... А вони й не знали!

— Та брешеш? Правда?

— Піди подивися. Сидять тут, кораблики пускають... Я завтра в школу не піду, зранку на річку збираюся...

— Як у школу не підеш? А батько?

— От штука! Візьму та й не піду. Здоров, Только!

Толя чув усю розмову, і йому страшенно кортіло розпитати, як там, на річці, крига йде. Але він терпіти не міг, як йому цей Федько говорив «Толька». Наче він йому товариш.

Толя відвернувся й нічого не сказав, немов не чув Федька. Але так було цікаво послухати, як крига йде на річці, що він зараз же повернувся й сказав:

— Здоров! Ти був на річці?

— Був.

— Здорово йде?

— Біжи подивися, як мама пустить, — посміхнувся Федько й одвернувся від Толі. (...)

А Федько розказував тим часом далі:

— Уся річка йде. Страшенно так суне та тріщить... А на-ро-о-ду на березі — повно! Один хлопець хотів поїхати на кризі та злякався, а я завтра поїду.

Толя хотів іти додому, але, зачувши ці слова, навіть зійшов униз, до хлопців.

Хлопці теж були вражені — от скажений цей Федько! Там десь дивитися страшно, а він полізе туди.

— Ти на саму кригу полізеш?

— А то ж куди! От і палиця вже є, — показав Федько на застромлену палицю. — Весело на кригах. Я бачив, як торік їздив Антошка... Та я тоді не дістав палиці... Гайда завтра разом? Га? (...)

Хлопці почухались і таки вирішили йти завтра до річки. Умовилися, що всі троє зійдуться на цьому самому місці рівно о восьмій годині.

Коли Федько прийшов на другий день на призначений пункт, він застав там Спірку, Стьопку... і Толю. Толя був увесь закутаний у шарфики, через які визирали тільки кінчик носа й оченята! Оченята йому були якісь чудні, не то винуваті, не то злякані.

Федько Толі здивувався:

— А ти чого? Може, теж із нами?

Толя трішки почервонів і сказав:

— Я тільки підійду подивлюся, а потім піду в школу.

— Іди дивися, — згодився Федько й почав витягати зі снігу палицю. Він її сховав туди ще вчора ввечері. (...)

Стало видно річку. Повені ще не було, але яка стала чудна річка! Уся сіра, покопирсана, ряба. На березі комашнею стоять і ходять люди. (...)

— Ану, наввипередки! — раптом закричав Федько та, як вихор, зірвався з місця.

Стьопка та Спірка заверещали й побігли за ним. (...)

Толя тільки дивився, як миготіли ноги Спірки та Стьопки. Ось Стьопка загубив книжки. Зупинився, підхопив, знову фицнув і полетів за передніми.

Толя нагнав їх аж коло річки. Зблизька річка здавалася ще чуднішою. Видно було, як помалу й тяжко йшла крига. Лід тріщав, лускався, крижини лізли одна на одну, чисто було схоже на те, як женуть великий гурт волів. (...)

По всьому березі стоїть народ. Хлопці жевжиками просуваються поміж дорослими та безперестанку кричать дзвінкими й веселими голосами. Скільки тут школярів, які завтра скажуть учителеві, що їм у цей день «голова боліла» і вони не могли прийти «у клас»!

А річка все суне й суне вперед. Крижини з мокрим рипом труться одна об одну. Вони такі поважні та старі, аж жовті. Звідки вони припливли сюди? І куди попливуть? От сісти б на одну з них та їхати на ній десь далеко-далеко. Кругом другі крижини, їх треба відпихати, щоб не лізли на цю, а то як налізуть, то потоплять. Добре, як устигнеш перестрибнути на другу, а як шубовснеш у воду? А вода, ух, чорна, глибока та холодна, аж пищить.

Але знаходяться сміливці, що стрибають на крижини та їдуть на них якийсь час. Десятки хлопчачих очей із заздрістю слідкують за молодцями. А молодці візьмуть і ще й ногами потопають по льоду, от, мовляв, крига яка, не провалиться. Деякі з них перестрибують на інші й навмисне зупиняються на самому кінчику над чорно-синьою, густою водою.

— Ану, ти там! Хочеш раків половити? — кричить хто-небудь із дорослих на молодця. — Злізай на берег!.. Шубовсне у воду, витягай його...

Молодець ніби не чує, але, потопавши на кризі, сходить на берег.

Толя часто подивлявся на Федька: ну, що ж він не йде на кригу. Федько щось говорив Стьопці й Спірці та показував на річку головою.

Толя підійшов ближче й почав слухати.

— ...А то що! Стрибають тут... — говорив Федько. — Подумаєш, яка штука. Ні, нехай хто на той бік по кризі перейде, от буде герой!

— Ну, на той бік! — покрутив головою Стьопка. — Як затре кригою, що будеш робити?

— А ти на другу! — блиснув очима Федько. — А з тієї ще на другу!.. От зроби так! Зробиш? Га?

— А ти зробиш?

— Може, і зроблю...

Толі страшенно хотілося подивитися, як Федько буде стрибати з крижини на крижину. Він пострибає і, звичайно, злякається й почне плакати; його знімуть із криги, а всі потім будуть із нього сміятися. Хай не задається.

— Нізащо не зробиш! — сказав Толя Федькові, киваючи на річку.

Федько мовчки подивився на нього й нічого не сказав. А Толя бачив, як у Федька навіть губи побіліли, а очі стали такі чудні, гострі, коли вдивлявся в кригу. Ага! Мабуть, боїться.

— Ану, спробуй! — знову сказав Толя. — Ти ж хвалився, що будеш їздити на крижинах. Ану! (...)

— А давай об заклад, що перейду на той бік! — умить звернувся Федько до Толі.

— Ба не перейдеш!

— Ну, давай! (...) Як перейду, даси мені свій ножик, що з костяною ручкою. А як не перейду, я тобі дам свого чижика. Хочеш?

Толі зовсім не хотілося чижика, — навіщо йому чижик? — але він згодився.

— Ну, добре! Давай руку! Спірка, перебивай!

Спірка перебив, і Федько став тісніше підперізуватися, оддавши Стьопці свої книжки.

— Тільки ви мовчіть... — тенором сказав усім Федько. — А то як побачать, що я хочу переходити на той бік, то не пустять. Нехай думають, що я хочу коло берега походити.

— Добре!

Федько підперезався, узяв у руку палицю, спробував її і насунув щільніше шапку.

— Ну, гляди ж! — промовив він до Толі якимсь чудним голосом і пішов просто на кригу.

— Федько пішов! Федько пішов! — закричали хлопці, які вже давно зачіпали його, щоб ішов на кригу.

Федько стрибнув на лід і, наче пробуючи його, потопав ногами. Крижина була добра — товста, міцна.

Федько потрошки наблизився до другої, походив і палицею зміряв, чи товста. Потім озирнувся до берега й раптом стрибнув на другу крижину.

Спірка, Стьопка й Толя дивилися за ним із замиранням серця.

— А куди ти там? — закричав до Федька якийсь робітник збоку. — Куди тебе понесло? Вертайся назад!

Але Федько, мов не чуючи, підбіг на край своєї крижини й знову став тикати під нову крижину. Та була зовсім тонка. Спробував надушити її палицею — угинається. А позаду кричать і махають руками, щоб вертався. Федько вибрав іншу — ця товща. Розбігся й стрибнув. Крижина тільки злегка хитнулась і заспокоїлася. (...)

— Ну, дивіться на цього одурілого хлопця!

— Та біжіть стягніть його!

Але бігти було вже пізно. Федька несло вниз, і він був уже на середині. Він часом оглядався, піднімав на палиці шапку, весело крутив нею і кричав щось. Розібрати не можна було, що саме він кричав, але щось веселе й завзяте.

— Та чий він? — питалися кругом.

— Федько, Івана друкаря син. Халамидро звісне.

— Ну й пробийголова... Ач, яке виробляє! Ах ти ж, боже наш!

А Федько, справді, щось надзвичайне виробляв на річці. Він то повз на животі по тонких крижинах, то впирався палицею та перестрибував через водяні латки, то бігав із кінця в кінець криги, не маючи виходу. Здавалося, ось-ось налетить на нього ота кучугура криги, зітре, зімне й сліду не зостанеться від комашинки-хлопчика. Але комашинка, якимсь чудом, ловко видряпувалася на самий гребінь кучугури, скоренько з’їжджала з неї і бігла знову з крижини на крижину.

На березі було тихо. Хлопчики завмерли з роззявленими ротами й широкими очима. Старші хвилювались і пильно слідкували за кожним рухом «шибеника». Як той щось замнеться, так усі зараз затурбуються, деякі починають кричати всякі поради:

— Управо, управо бери! (...)

На щастя, Федько не може чути ніяких порад і щасливо добирається до берега.

Хлопчаки починають од щастя пищати, боротися, кидати каміння в кригу. Дорослі легше зітхають і, хитаючи головами, лають Федька-халамидника. Але в лайках немає ні злості, ні досади. Ловкий хлопчак, що й говорити. Як брався, собака, га?

Федько з того боку махає надітою на палицю шапкою. Той берег пустий, бо туди не можна пройти з вулиці — чиїсь мури й тини.

— А як же він назад добереться? Невже знову по крижинах?

— А так і є, він знову на крижинах!

Справді, Федько стрибнув на крижину, потім на другу, і знову на березі всі притихли, слідкуючи за відчайдушним хлопцем. Ніхто вже не давав порад, ніхто не лаявся, тільки не зводили очей із маленької комашинки, яка дряпалася, бігла серед страшних сірих крижин, стрибала, метушилася. (...)

— Ну, і шибеник! — зітхав хтось, як Федько видряпувався із скрутного місця.

А «шибеник» дедалі ближче присувався. Ось уже недалеко. Видно вже, як швидко оченята його бігають на всі боки, вишукуючи місце, де перестрибнути. Знайшов. Уперся палицею. Палиця спорснула. Ударив дужче в лід і знову вперся. Стоїть добре. Раз! — і вже на другій крижині. Жилаве, чортове хлопча. Стрибає, як кішка.

І от хлопча вже на березі. Круг його крик, писк товаришів. Оце молодець, так молодець. От як треба!

— Ну, щастя твоє, що ловкий! — хитають головами дорослі. Але не лають і не сердяться, — що говорити такому зайдиголові!

Толя аж задихався, дивлячись, як Федько перебирався по крижинах. Оченята йому розгорілися, серце билося міцно й гаряче. Нічого там страшного немає на тих крижинах. А зате як інтересно, як весело! От би взяти та й собі побігти. Тільки скинути калоші, а то в них важко. То зовсім не трудно. Узяти у Федька палицю, устромляти в лід і стрибати. Велика штука!

А коли Федько вийшов на берег, коли його оточили хлопці й із радістю та захватом дивилися на нього, як на героя, Толя відчув, що він теж може перейти. І не тільки може, а от візьме й перейде!

І він, нічого нікому не кажучи, швидко зняв калоші, струсив ранець із плечей на землю й підійшов до Федька.

— Дай мені свою палицю, — сказав він.

Федько здивовано подивився на панича:

— Нащо тобі?

— Я теж хочу йти на той бік!

— Куди?

— На той бік.

Спірка й Стьопка так і фиркнули, але Федько не засміявся.

— А як упадеш у воду?

— Не бійся, не впаду. Давай!

— Краще не треба, Только... Ти не вмієш.

— Овва! Ти один умієш! Ну, давай палицю. Що, може, жалко?

— На... — стиснув плечима Федько. — Тільки гляди...

Толя взяв палицю і пішов на кригу.

— А куди знову? Чого? Хто? — раптом закричали люди, побачивши Толю на льоду.

Але Толя, так само, як Федько, побіг далі й стрибнув на другу крижину. У цей час насунула ціла купа льоду й одрізала Толю від берега. Він опинився сам серед страшних і холодних крижин, які всі ворушилися, лізли одна на одну, тріщали та крутилися.

На березі щось кричали, бігали. Толя розгубився, хотів бігти назад, але не можна — перед ним ціла смуга води. А ззаду суне величезна скеля льоду. Вона наче спеціально хоче налізти на Толю, так увесь час напирає на його кригу.

Толі зробилося страшно. У руках стало якось дуже холодно, ноги ослабли й сковзнули по льоду. Хотілося впасти на лід, притулитися до нього всім тілом і кричати, кликати на поміч. Але він і те боявся зробити. Тільки стояв і тихенько став плакати.

А люди на березі хвилювалися, кричали, радилися, як урятувати Толю, і не знали, що зробити, бо кожний радив одне, другий — друге, третій — третє. Усі йшли рядом із крижиною, на якій стояв і плакав Толя, кричали, махали руками, кудись когось посилали. А Толя тим часом плив далі. Він уже випустив палицю з рук і хукав на червоні пальці, обливаючи їх сльозами.

Деякі з дорослих пробували зайти по крижинах до Толі з другого боку, але крига вгиналася, ламалася під ними, й один швець навіть трохи не впав у воду.

У цей час звідкись узявся Федько. Він, як тільки Толя розгубився на льоду й усі побачили, що злякався, десь зразу зник. Його навіть хотіли вилаяти, що призвів панича до такої біди, але Федько як під кригу пішов.

— Ага! Злякався, стервин син! Шибеник чортів, навчив хлопця та й утік.

Усі вже знали, що Толя — хазяйський синок, а деякі навіть побігли за його папою.

І от, коли всі метушилися, бігали й не знали, як урятувати Толю, несподівано з’явився Федько. У руках у нього була довжелезна палиця, у яку він почав забивати гвіздка, раз по раз заклопотано подивляючись на Толю. Спірка й Стьопка всіма силами старалися допомагати йому. (...)

— Ану, гей, дайте дорогу... З дороги!

Усі розступилися на крик. А диви, знову цей шибеник! Але він із палицею, чи не рятувати панича збирається?

— Ти куди, халамидро?

— Дорогу!.. Ану, дайте дорогу!

Федько продерся крізь юрбу, вибрав крижину й стрибнув.

— Держися, Только! Я зараз буду коло тебе. Держися, не бігай, стій на місці!

Толя, побачивши Федька, захвилювався і хотів бігти йому назустріч, але наказ Федька зупинив його.

Хвилин через п’ять Федько вже був на Толиній крижині.

— Ну, давай руку... Іди за мною. Та не бійся, іди сміливо. Палицю візьми та впирайся. Ну, так... Держися... Стій... Я перестрибну, а ти підожди...

— Ой, не ходи!.. Я боюся... — ухопився за нього Толя.

— Та стій! От дурне... Я перестрибну й присуну до тебе свою крижину, а ти перейдеш... Бо сам же не перестрибнеш...

Федько перескочив, підбіг на край своєї крижини й уперся палицею в сусідню купу льоду. Крига зашаруділа й підсунулася до Толі.

— Тепер переходь сюди!.. Ну, от бачиш... Тепер іди на цей край. Іди сміливо, не бійся... Ставай тут. Стій, не бійся. Я піду назад, підштовхну тепер до берега...

Федько перебіг на другий кінець крижини й тільки хотів упертися палицею в дно річки, як раптом під ним почувся тріск, крихка крижина розламалася надвоє — і Федько зник із льоду. Усі так і завмерли.

Але Федько не розгубився, він ухопився руками за кригу й з усієї сили пнувся, щоб його не знесло. Але на латку води, яка сталася від цього, уже сунула нова крига. Вона знесе Федька.

Толя побачив це та з криком забігав по крижині.

— Толю! Толю! — кричав Федько. — Подай мені палицю свою. Подай палицю свою... Я вилізу...

Але крижину в цей час підбило до берега, і Толя, як стріла, вилетів із неї.

Стьопка, Спірка й інші хлопці кинулися до Федька й протягнули йому палицю. Федько весь посинів й хотів узятися за палицю, але рука не слухалася, заклякла.

А підійти до нього не можна, бо крижина вгинається, заливається водою і може розвалитися знову.

— Стьопко, ляж на лід і підсунься до мене, — прохрипів Федько.

З берега дорослі щось кричали, але хлопці їх не слухали. Стьопка ліг і став підсуватися до Федька.

— Зійдіть там із криги, хто лишній, — крикнув Стьопка, озирнувшись.

Але в цей час один із хлопчиків подав Стьопці шворку, зв’язану з поясів. Стьопка кинув її Федькові.

— Хватай, Федю! Хватай... Швидше, Федю, бо крига йде.

Федько простягнув руку, але знов ухопився нею за лід.

— Не можу... — прошипів він. — Руки не держать, упаду...

І раптом ухопив зубами за шворку, набрав повний рот, міцно стиснув зуби й мотнув головою, мовляв: «Тягни!»

Стьопка, хлопці й дорослі з берега почали тягти Федька.

— Держися, Федю, держися, нічого... Ех, держися, ще трішки! Браво!

Федько був увесь синій од холоду й того, що держався зубами за пояс. Але, як тільки витягнули його на тверде, він став на ноги й почав швидко-швидко топати та махати руками. Вода лилася з нього, зуби йому цокали, але він на те не зважав:

— Нічого, не перший раз, я цієї зими три рази на льоду провалювався. Треба тільки бігати.

Але йому не дали побігати. Десь узялися папа й мама Толині, а з ними мати Федька. Толя, побачивши їх, затрусився та з криком і плачем кинувся до них:

— Папочко!.. Мамочко!.. Я не винен, я не винен!..

Але папа й мама не дали йому говорити. Схопивши його під руки, шарпнули й потягли додому.

Мати Федькова теж схопила Федька й так торсонула, що з того аж бризки посипалися.

— Додому, іроде! Ось я тобі покажу! — І знову так потягнула, що Федько мусив бігти за нею. Такою блідою і лютою Федько ніколи не бачив свою матір.

А попереду батьки тягли Толю, який увесь час спотикався, щось кричав і голосно плакав. Батьки йому щось одповідали й шарпали так, що в Толі кілька разів спадала з голови шапка.

Раптом вони зупинились і почекали Федька з матір’ю.

— Він був на льоду? — грізно звернувся Толин батько до Федька.

Федькові було дуже холодно, зуби йому не переставали стукати, усе тіло боліло від шарпання матері, але він усе-таки встиг помітити, що в батька Толиного аж слина запеклася на губах, а очі налилися кров’ю. А Толя із жахом задирав голову то до мами, то до папи й жалібно говорив:

— Я не винен, я не винен...

— Мовчи! — крикнув до нього батько й знову повернувся до Федька: — Був він на льоду?

— Був... — цокаючи зубами, сказав Федько.

— Неправда! Неправда! — ще жалібніше й зі страхом забився Толя. — Я не хотів іти, а вони мене потягнули на річку. А потім Федько взяв і пхнув мене на кригу... Спитайте всіх... Я не винен...

Федько аж тремтіти перестав і подивився на Толю. А мати Федькова так і спалахнула:

— Ох, боже ж мій! Та що ж ти собі думаєш, люципере ти! Та батько ж із тебе три шкури здере, та він же на тобі живого місця не залишить. Чому тебе чортяка не вхопила там, у воді, ти, ідоляко?!

І вона з усієї сили вдарила Федька по голові. Федько аж упав на одне коліно й закрив руками голову. Мати знову хотіла вдарити його.

— Підождіть, Іванихо! — зупинив її батько Толин і підняв Федька. — Устань... Чекайте, Іванихо... Я хочу спитати його... Федьку, я вірю тобі, я знаю, що ти ніколи не брешеш, не бреши й тепер: говори, ти потягнув Толю на річку?

Федько трусився, коліна йому зігнулись і хилиталися на всі боки. Він мовчав.

— Говори ж, падлюко! — торсонула його мати.

Федько глянув на Толю, той великими, повними страху й тоски очима дивився прямо на нього. Сльози текли йому по щоках і зупинялись у куточках рота. Толя машинально злизував їх язиком і дивився на Федька з чеканням чогось страшного.

— Ну, говори ж, Федьку, — нетерпляче сказав Толин батько.

Федько відвів очі від Толі, похилився і тихо сказав:

— Повів...

— І пхнув його на кригу?

— Пхнув...

— Паршивець же ти! — крикнув Толин батько та сильно хляснув Федька по лиці. А потім повернувся до Федькової матері й сказав: — Надіюся, що на цей раз Ваш чоловік покарає його як слід... Інакше очистіть мені квартиру.

Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толин батько. Він підняв її і подивився на Толю. Але Толя тулився до матері, яка милувала вже й жаліла його.

* * *

А ввечері, коли мав прийти Федьків батько з роботи, Федько кашляв та облизував гарячі губи. Йому було страшенно жарко.

— Ага, бухикаєш, кашляєш, ідоле? — обзивалась од печі мати. — Підожди, підожди, візьме тебе чорт... Ось нехай ще батько прийде та погріє ременем. Що, жар?

— Є... — тихо відповів Федько, а сам придивлявся, як в очах його стояли жовті й зелені плями.

Коли батько прийшов і мати стала йому розказувати, Федькові в очах уже було зовсім жовто, і голова була страшно тяжка й гаряча; така була тяжка, що не можна було держати її на плечах і хотілося покласти чи на стіл, чи на землю, чи хоч у піч — аби покласти.

Мати говорила, але Федько навіть не слухав і не пам’ятав уже нічого. Він тільки як крізь сон бачив, що тато чогось став страшенно лютий, такий лютий, що аж говорити не міг, а тільки хапався то за горло, то за ремінь.

Потім Федька поклали на стілець і били вже як слід. Але Федько й на цей раз навіть не скрикнув. Тільки, як батько пустив руку, якою держав його, Федько впав додолу й не ворушився.

— Устава-ай!!! — ревнув батько й шарпнув сина за руку; але рука була така гаряча, а лице сина було таке дивно спокійне, що батько кинув ремінь і нахилився до Федька. Федько вже нічого не чув і не бачив.

* * *

А через три дні він лежав мертвий. Разів зо два він приходив до пам’яті, питав, чи били Толю, щось бурмотів і знову падав непритомний. А в непритомності когось просив, комусь грозився та все чогось допитувався в Толі.

Батько й мати не відходили від його постелі, трусились і мовчки боролися зі смертю. Але смерть поборола.

На четвертий день Федька ховали. На кладовище йшли всі хлопці з усіх сусідніх вулиць. Спірка, Стьопка й Гаврик плакали навзрид.

А Толя тихенько виглядав із вікна. Мама йому строго наказала не виходити до вуличних хлопців. А йому було цікаво подивитися, як будуть ховати Федька-халамидника.

Коли Федькова труна сховалася за рогом вулиці й не було вже нікого видно, Толя відійшов од вікна, перекрутився на одній нозі й побіг гратися із чижиком.

Цього чижика він сказав Федьковій матері віддати йому, бо він його виграв у Федька.

Розвиваємо компетентності

Події оповідання В. Винниченка «Федько-халамидник» відбуваються понад сто років тому, коли не було мобільних телефонів. До якої служби треба негайно звернутися в ситуації, що сталася на крижинах? Який телефонний номер цієї служби?

Відтворюємо прочитане

1. У дитинстві В. Винниченко своєю вдачею був схожий на

• А Стьопку
• Б Спірку
• В Федька
• Г Толю

2. Слова «Ну? Нажився на світі? Говори!» належать

• А Стьопці
• Б Спірці
• В Федькові
• Г Толі

3. Толю описано словами

• А «...спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці...»
• Б «...чуб йому стирчком виліз із-під картуза, очі хутко бігають...»
• В «...дитина ніжна, делікатна, смирна... виходив надвір трошки боязко...»
• Г «...жилаве, чортове хлопча... стрибає, як кішка...»

Аналізуємо зміст та особливості художнього твору

4. З яких деталей ви дізналися, що події в оповіданні В. Винниченка «Федько-халамидник» відбуваються в невеликому місті?

5. Пригадайте епізод із повітряним змієм. Чи вважали Федька своїм другом Стьопка, Спірка й інші хлопчаки?

6. Як характеризує Федька той факт, що він повернув відібраного змія, ще й ниток своїх дав хлопчикам?

7. Прокоментуйте слова Федькової мами: «То дитина благородна, ніжна, а ти, мужиченя, з ним так, як із Стьопкою. Та через тебе нас із квартири виженуть... Щоб ти не смів підходити до нього...» Розтлумачте значення слова мужиченя.

8. За яку рису вдачі батько особливо поважав Федька?

9. Доведіть, що оповідання «Федько-халамидник» належить до епічних творів.

10. Через що, на вашу думку, помер Федько: через застуду чи недбайливе ставлення батьків? Чи можна було зарадити смерті хлопчика?

Творчо мислимо

11. Опис природи називають пейзажем. Знайдіть в оповіданні пейзажі й прочитайте їх. Висловте свою думку про те, як вони підсилюють психологічний стан літературного героя або впливають на сприйняття читача.

12. Виразно прочитайте за ролями уривок, що починається словами: «Толя часто подивлявся на Федька: ну, що ж він не йде на кригу...» і закінчується реченням: «...Але не лають і не сердяться, — що говорити такому зайдиголові!»

Виконуємо домашнє завдання

1. Текст оповідання В. Винниченка «Федько-халамидник» поділено на частини. Доберіть до кожної з них заголовок, запишіть у зошит.

2. Випишіть із тлумачного словника всі значення слів пан і панський. У якому значенні їх ужито на позначення членів родини Толі? Проілюструйте свій вибір конкретними прикладами з тексту (за бажанням).

Теорія літератури

Герої та героїні в художньому творі

Читаючи художні твори, ви часто мимоволі ставите себе на місце героя/героїні, здебільшого того/тієї, що вам найсимпатичніший/найсимпатичніша. Читаючи оповідання В. Винниченка «Федько-халамидник», ви, напевне, найбільше симпатизуєте бешкетнику. Чому? Мабуть, через те, що він має багато хороших рис: Федько чесний, у складній ситуації завжди готовий підтримати чи захистити того, хто потребує його допомоги. Кожний/кожна мріє про такого друга. Яскраві особистості (позитивні вони чи негативні) в основному відіграють головну роль у художньому творі, решта перебувають ніби в тіні або ж з’являються в полі зору читача/читачки лише іноді. З огляду на це героїв/героїнь літературного твору поділяють на головних і другорядних.