Зірка Мензатюк (нар. 1954 р.)
- 17-01-2023, 01:24
- 326
5 Клас , Українська література 5 клас Борзенко 2022
Зірка Мензатюк
(нар. 1954 р.)
Зірка Захаріївна Мензатюк народилась 21 жовтня 1954 року в селі Мамаївцях Чернівецької області. Писати вірші почала в шкільні роки. Закінчила Львівський університет, працювала журналісткою в різних газетах. У дитячому журналі «Соняшник» вела пізнавальні рубрики «Храми України», «Фортеці України», «Щоденник мандрівника».
Зірка Мензатюк
Письменниця є авторкою багатьох прозових творів для дітей та підлітків. Вона видала книжки «Тисяча парасольок», «Мільйон мільйонів сестричок», «Київські казки», «Казочки-куцохвостики», «Таємниця козацької шаблі», «Катрусині скарби», «Як до жабок говорити», «Зелені чари» та ін.
Зірка Мензатюк переконана, що діти мають самостійно обирати собі читання: «Хай діти читають те, що хочуть, — хтось казки чи пригоди, а хтось пізнавальну літературу; хтось про котів чи піратів, а інший про видатного математика чи знаменитого футболіста».
Обкладинка книжки З. Мензатюк «Таємниця козацької шаблі» (Назар Гайдучик, Оксана Йориш, 2006)
Перевіряємо, чи уважні ми читачі й читачки
- 1. Де народилася Зірка Мензатюк?
- 2. Яку освіту вона здобула?
- 3. Які книги для дітей і підлітків вона написала?
- 4. Яка позиція письменниці щодо читання дітей? Чи погоджуєтеся ви з цією думкою письменниці?
Пригодницька повість («Таємниця козацької шаблі»)
Задум повісті виник у письменниці під час подорожей історичними куточками України. Спершу вона мала намір зобразити пригоди родини мандрівників на чарівному автомобілі, а вже потім вирішила залучити ще й тему пошуків старовинної козацької шаблі. Тож і вийшло, що в повісті поєдналися неймовірні пригоди, фантастика й навіть трохи детективу.
Таємниця, зіткнення, переслідування — у пригодницьких творах вони є речами звичними, а ще там часто наявні загроза, ризик, подолання страху, загадка й чудесний порятунок від небезпеки.
Обкладинка книжки З. Мензатюк «Таємниця козацької шаблі» (Оленка Бугренкова, 2019)
Пригодницькі твори розповідають нам про героїв чи героїнь, котрі розв’язують складні (або й навіть надскладні) завдання на шляху до своєї мети. А коли мета дуже шляхетна, то за неї конче слід боротися! Ось і Наталочка Руснак та її батьки без жодних коливань вирушають шукати легендарну шаблю — символ героїчного духу славних предків: не можна ж бо допустити, щоб ця українська реліквія потрапила до лихих рук.
Відвідуючи різні старовинні замки й місця козацьких битв, Руснаки проводять також ретельне розслідування, що й додає повісті детективних рис. Слово «детектив» походить від латинського detectio — розкриття. Детективами називають літературні твори та кінофільми, у яких герой або героїня розкривають таємницю якогось злочину.
Героям повісті вдається перемогти у змаганні чи не із самими силами зла — запобігти злочину й уберегти давню козацьку зброю. А ще ж так багато цікавого дізнаються вони про свою рідну Україну та її славне минуле!
Читацький практикум
Таємниця козацької шаблі
Пригодницька повість
(Скорочено)
Розділ 1. В якому з’являється Машка
[З першого розділу читачі дізнаються, що Руснаки — мама, тато та їхня дочка Наталочка — стали власниками старенького авто вітчизняного виробництва. Мама, яка першою сіла за кермо, назвала машину Машкою. І ще читачі здогадуються, що Машка не зовсім звичайна машина.]
— А що вам казав, дівчата, — торжествував тато на задньому сидінні. — Не машина — звір! Можеш перевірити ще й гальма.
Мама притьмом надавила на педаль, і — бум! — Наталочка врізалася лобом у вітрове скло, аж загуділо.
— Хто так гальмує? — залементував тато.
У Наталочки на лобі поволі наливалася велика синювата ґуля.
— Я не винна, гальмувала правильно. Це твоя Машка з вибриками, — виправдовувалася мама.
Тато розсердився ще дужче.
— Ти не вмієш водити машину! Чого тебе на курсах учили! — розрепетувався він і не заспокоївся, поки сам не сів за кермо.
Назад до будинку вони під’їхали пересварені й набурмосені, а Наталочка світила ґулею.
Як на те, біля під’їзду стовбичив татів приятель пан Богдан, історик, мандрівник і взагалі вельми цікавий чоловік. Він заусміхався, побачивши тата за кермом.
Ілюстрація до книжки З. Мензатюк «Таємниця козацької шаблі» (Івета Ключковська, 2006)
— О, панство Руснаки купили собі авто! — і зрадів, і здивувався він.
— Еге, — кивнув тато, знову просяявши, мов повен місяць на небі. — Поїдемо на море своїм ходом.
— Гм, на море, — повторив пан Богдан загадковим голосом, що обіцяв цікаве продовження.
Мама запросила гості в хату, і невдовзі вони сиділи за обіднім столом, смакували борщем зі свіжими пампушками й обговорювали Машчині достойності.
І тоді пан Богдан сказав таке, від чого Наталоччина душа затрепетала.
— Добре, що ви придбали машину, — сказав він. — Тепер ви зможете врятувати одну дуже цінну старовинну річ, нашу історичну реліквію, якій загрожує небезпека, а то й навіть знищення.
Розділ 2. У якому з’являється патріотично настроєний привид
— Ну, знаєте! Це виходить достеменно як у казці: піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю котре! — обурилася мама, коли пан Богдан пояснив, у чому річ.
А йшлося от про що. У пановій Богдановій квартирі на Русанівці уподобав собі з’являтися один привид, дуже патріотично настроєний. Зазвичай то траплялося в дні національних свят чи після мітингів, бо привид любив обмінятися враженнями з паном Богданом. А це якось він завітав несподівано, украй розхвильований. Розмахував руками й вимагав найрішучіших дій, тому що, наскільки вдалося зрозуміти, дуже цінній, старовинній, безсумнівно вартісній у мистецькому відношенні реліквії загрожувала небезпека.
— Може, то статуетка індіанського божка з чистого золота? — замріяно прошепотіла Наталочка, що начиталася книжок про індіанців.
Але пан Богдан вважав, що йдеться про реліквію українського походження, бо привид-патріот неймовірно хвилювався.
На лихо, привид не вмів пояснити, де шукати цінну річ. Він намагався витлумачити це жестами, адже привиди, як відомо, здебільшого не розмовляють.
— Він спілкується жестами глухонімих? — діловито спитала Наталочка, бо хлопці в школі навчили її двох чи трьох таких жестів, і вона почувалася знавцем.
— У тому й річ, що ні, — відповів пан Богдан. — За життя той привид був звичайною людиною і мови глухонімих не знав, а після смерті, здається мені, вже нічого не можна навчитися. Тому він часом застосовує, так би мовити, деякі загальнозрозумілі жести... Однак мені вдалося вияснити, що загадкова реліквія загублена на старому бойовищі, можливо, в замку чи фортеці на заході України.
Ох ти ж! Наталочка облизалася. Відколи вона живе на світі, проте ні фортеці, ні замку не бачила жодного разу.
Щоправда, в Києві збереглася фортеця-тюрма, яку збудували за наказом російського царя. Але вона сумна й понура. Тепер у ній музей, там на кожному кроці музейні тітоньки, а хто не знає, яке з ними лихо. Вони кажуть тобі щохвилини: «Дівчинко, не скачи, дівчинко, не заходь за загородження, дівчинко, не чіпай руками експонатів». Невже ще десь є інакші, таємничі фортеці, де серед замшілих мурів у глибоких підземеллях чекають несподіванки й дива?
Пан Богдан казав, що є такі.
— То треба негайно рушати! — запалилася Наталочка.
Але мама вважала інакше. Мама хотіла знати точну, конкретну адресу, адже замків, фортець, старих бойовищ в Україні хтозна-скільки.
— Що ж, тоді з’ясуйте все самі, — запропонував пан Богдан. — Приходьте до мене завтра ввечері, коли посутеніє. Привид з’явиться, бо він хвилюється за реліквію.
Оце то так! Фортеці, замки, а на додачу зустріч з привидом. Наталочка торжествувала.
Чи, бува, не про такі випадки кажуть: шелеп щастя в хату?
Назавтра вона вбралася в нову сукенку, найкращу зі своїх обновок. Мама виклала пишну зачіску, бо як-не-як її побачить незнайомий чоловік, дарма що привид. А тато вдягнув вишиванку, мабуть, для того, щоб привид не подумав, буцімто Руснаки не патріоти. Отак причепурившись, вони подалися на Русанівку до пана Богдана.
— Привид ось-ось з’явиться, — попередив пан Богдан, застеляючи вікна, щоб стало темніше.
— Тобі, Наталочко, краще притримати язик за зубами,— докинула мама.
— Ну й подумаєш, — відповіла дівчинка і стисла губи.
У кімнаті запала тиша.
Всі сиділи мовчки. Знадвору від дніпрової затоки чувся соловейко, шурхотіли кроки перехожих, що вийшли прогулятися в цей благодатний вечір.
Сутінки поволі густішали.
Р-р-рип! — раптом прочинилися двері, а в них постало щось біле, з жовтими очима, що світилися.
— Ох! — ледве видихнула мама, відчуваючи, як у неї здерев’яніли ноги, а волосся, руйнуючи зачіску, притьмом полізло догори.
— Няв! — відповіла їй біла з’ява.
— Не лякайтеся, це мій кіт Мурлика, — заспокоїв їх пан Богдан і взяв кота на коліна.
Знов потяглося чекання.
— Може, він не прийде? — ламким голосом спитала мама.
Наталочка відчула розчарування і... полегкість. Ні-ні, вона не боялася, і все ж їй сиділося якось мулько. Пан Богдан не встиг відповісти, бо враз серед кімнати заколихалася світла постать. Все сталося напрочуд просто й природно. Привид закивав головою, закланявся. Він вочевидь був чемною людиною й передусім вітався.
— Добрий вечір, шановний, — відповів йому господар, бо інші ще не оговталися. — Це ось і є панство Руснаки, про яких я тобі розказував. Поясни нам ще раз про ту реліквію.
Ілюстрація до книжки З. Мензатюк «Таємниця козацької шаблі» (Івета Ключковська, 2006)
Привид жвавіше закивав головою. Спочатку він показав на вікно, за яким догасало вечорове небо над Дніпром.
— Я ж вам говорив, це на заході, — коментував пан Богдан.
Привид провів руками, ніби щось розгладжуючи, а потім над тією уявною лінією окреслив щось високе.
— А може, він каже про острови Баунті й золотого божка? — прошепотіла Наталочка.
— Ти не можеш бодай хвильку помовчати? — розсердилася мама, а привид покрутив собі пальцем коло виска. Мабуть, це й був один з тих жестів, про які попереджав пан Богдан.
Привид знову намалював попередню картину й замахав рукою, ніби фехтуючи шаблею.
— Певно, йдеться про місце бою, — загомоніли дорослі, і привид задоволено кивнув.
Далі він прибрав щонайповажнішого і притому суворого вигляду, вип’ятив груди, піднявши праву руку.
Привид не заперечував. Але далі заспішив, загарячкував, розмахував руками, хапався за голову, показував на кишені.
— Чи він каже, що ми знайдемо багато грошей? — завагалася мама.
Тут привид скрутив дулю, а пан Богдан пояснив, що, либонь, мова йде про коштовну річ. І тією річчю заволодів користолюбний чоловік, тому привид хапається за голову.
— Отже, на заході, на місці великої битви, — підсумовувала мама, а привид покивував, що так. — Битви, мабуть, козацької? Справді так, отже, там перебуває коштовна реліквія, яка потрапила в непевні руки. Цією реліквією є...
— Шабля!
— Булава!
— Золотий кинджал! — в один голос вигукнули пан Богдан, тато й Наталочка.
Привид затряс головою, скрутив одразу дві дулі, беззвучно затупотів ногами і... зник.
Ілюстрація до книжки З. Мензатюк «Таємниця козацької шаблі» (Івета Ключковська, 2006)
— От завжди так, — скрушно зітхнув пан Богдан. — Мабуть, їх з там того світу відпускають ненадовго.
— Але ми вже знаємо! Можна їхати! — загаласувала Наталочка, що втомилася майже тримати язик за зубами.
— Може, краще звернутися у міліцію? — почухав потилицю тато.
— Якби ж було з чим! — докірливо зиркнув на нього пан Богдан. — Що, напишу заяву, пославшись на привида? У нас, м’яко кажучи, малувато фактів.
— Малувато... Якщо вони взагалі є. Десь начебто знайдено шаблю. Але де? Замків на заході багато. Козацьких битв була сила-силенна. Це скільки треба спалити бензину, щоб об’їхати всі ті місця...
— Але найбільша з них — під Берестечком! Битва війська Богдана Хмельницького з поляками в червні 1651 року, — заявила Наталочка, гордо демонструючи свої знання з історії.
— Дитина каже правду, — підтримав її пан Богдан.
Мама схвально кивнула головою.
— Кожен порядний українець має побувати в Берестечку, — мовила вона. — Це ж якраз буде дев’ята п’ятниця після Великодня, роковини битви. З’їдуться люди з усіх усюд, може, хтось знатиме і про реліквію. Отже, вирішено: ми їдемо в Берестечко.
Читаємо з зупинками, міркуємо, передбачаємо подальші події
• Яке враження справили на вас ці розділи повісті?
• Що Руснаки дізналися від пана Богдана?
• Як вони поставилися до пропозиції врятувати історичну реліквію, якій загрожує небезпека або навіть знищення?
• Чи злякались Руснаки зустрічі з привидом? Що вони дізналися від привида?
• Чому Руснаки вирішили їхати до Берестечка?
• Передбачте, що може далі статися з Руснаками?
Розділ 3. У якому з’являється елегантний незнайомець
Отож Руснаки зібралися в мандрівку. Тато позичив у пана Богдана намет і карту автошляхів України, мама напекла пирогів, пампушок, млинчиків, насмажила котлет і наварила повний термос кави.
За кермо сів тато.
— Бо ти не вмієш гальмувати, — заявив він, і мама мусила з цим змиритися.
Вона вмостилася поряд з татом, поставивши коло ніг кошик із пампушками, а Наталочці дісталося заднє сидіння. Правду кажучи, їй там було непогано. Вона сиділа, немов юна королівна на троні.
Машка помчала так, що любо глянути. Ледь вихопилися на трасу, як вона хвацько обігнала вантажівку з трактором у кузові, водій якої, збочивши вправо, галантно уступив їм дорогу. За вантажівкою обігнала комбайн, а тоді віз, навантажений сіном.
— А що вам казав, дівчата? — торжествував тато. — Машка звір, а не машина! При обгоні це видно найкраще.
Мама й Наталочка погодилися, що Машка таки звір. Мандрувати з нею було приємно! Машка мчала трасою, її двигун тихенько вуркотів, мов ласкавий кіт, у прочинені вікна вривався теплий вітер, що пах липовим цвітом і куйовдив Наталочці чубчика.
— Літаком мандрувати добре, там летиш собі понад хмарами, — вголос міркувала дівчинка. — Поїздом також добре, бо можна залізти на верхню полицю. Але не станеш, де хочеться. А мені завжди кортіло нарвати квітів на луках, які ми проминали.
— То нарви! — засміявся тато й зупинив машину.
Обабіч дороги лежала широка долина річки Ірпінь, і Наталочка пірнула у розсип лугового цвіту. Швиденько назбирала ромашок, рожевої конюшини, а тоді помітила чудову парасольку лілового сусака, що здіймався при березі. Потягнулася за ним, та враз ноги посунулися кудись донизу, перед очима змигнула лепеха, і... вона шелеснула в воду.
— Лишенько, — забідкалася мама, коли Наталочка причвалала до машини, мокрісінька з голови до п’ят. — Не встигли виїхати, а вже маєш тобі пригоди.
Гай-гай, вона не знала, що їх чекало!
Дорога стелилася, ніби хтось розмотував безкінечний сірий сувій. Обабіч летіли кучеряві посадки, а вгорі пливла хмарка, бо й вона подалася в мандри.
— Сьогодні мила руки у Здвижі, Тетереві, побродила в річці Горинь за містечком Гощею, а в Ірпені навіть скупалася, щоправда, ненароком, — перелічувала Наталочка, загинаючи пальці. — Під Житомиром у сосновому бору ми обідали, в Новограді-Волинському пили каву, а над Горинню підвечіркували.
— Машці також пора підкріпитися, бо вже кінчається бензин, — сказав тато.
Вони звернули до першої ж бензозаправної станції, що трапилася по дорозі, і Наталочка встала розім’ятися.
За ними різко загальмував чорний джип із затемненими вікнами, з якого вийшов хлопець і також став проходжуватися, злегка накульгуючи. Мабуть, засидів у машині ногу. Він був елегантний і модний до неможливості, зачесаний так гладесенько, що волосся лежало, мов прилизане, тільки на маківці настовбурчувалося двома невеличкими горбочками.
— Хочеш, я в гадаю, куди ви їдете? — спитав він, окинувши оком Наталоччину вишиванку. — В Берестечко, на завтрашні урочистості.
Дівчинка ствердно кивнула, і на його губах заграла скептична посмішечка:
— Х-ха! Помітингуєте, поспіваєте «Ще не вмерла», покричите «Слава» й «Ганьба». Старі взялися за твоє патріотичне виховання, чи не так?
— Ніхто ні за що не взявся, — відказала Наталочка. Насмішкуватий тон незнайомця зачепив її за живе. — Мені самій цікаво. І ми не просто мандруємо, ми ще й... маємо дуже важливу справу.
У хлопця в очах зблиснуло зацікавлення (ага, знай наших!), але тут же й згасло, сховалося за лінькуватим іронічним прижмуром:
— У вас, виявляється, справа... Якщо ви хочете знайти реліквію, то нащо їдете в Берестечко?
Наталочка сторопіла.
— Звідки ти знаєш про шаблю? — вражено спитала вона.
— Отже, і це я вгадав. Два — нуль на мою користь: шаблю шукаєте ви, — засміявся незнайомець і пояснив ошелешеній Наталочці. — Ми також її шукаємо. Та ж ситуація: привид і так далі. <...>
— Мене звати Антип, — відрекомендувався хлопець. — Тож навіщо ви їдете в Берестечко?
— Як навіщо? Шабля десь на бойовищі чи в фортеці. Найімовірніше під Берестечком, бо то місце великої битви.
— Фортець та замків є чимало — в Олеську, в Хусті, в Кам’янці-Подільському, — вів далі Антип. — Раз уже ми займаємось однією справою, давайте діяти злагоджено. В одні фортеці їдьте ви, а в інші — ми. Так швидше досягнемо успіху.
Він гарно придумав, але... Дівчинка тільки зітхнула. Він не знав Наталоччиної матері. Минути Берестечко, бувши за крок від нього? Та ще й тоді, коли туди їдуть усі порядні українці? Ні, цього їй краще не казати.
— А ти й не кажи... Навіщо все розказувати? Краще й не згадуй, що шаблю ще хтось шукає... — засміявся Антип. — Чи ти ніколи не хитрувала? От і схитруй: коли їхатимете через Дубно, підмов батьків зупинитися і розпитай про шаблю в тамтешньому замку.
— У Дубні також є замок?
— Авжеж. Непогано збережений і досить відомий. Ти хіба не читала «Тараса Бульбу»?
— Та ти що? Той самісінький замок? З підземним ходом, як у повісті?
[Антип заговорив про дубенські підземні ходи, про скарби в замку князів Острозьких, а Наталка вже мріяла, як знайде шаблю і стане відомою на всю Україну.]
От якби справді так сталося! Мама здивувалася б... І тато, і дядько Богдан...
І привид більше не крутив би їй дулі... Авжеж, задля цього варто трішки схитрувати.
— Не хвилюйся, ми повернемо в Дубно. Я вмовлю батьків, — сказала вона.
— От і добре. А ми тим часом рвонемо до Кам’янця-Подільського.
Діти попрощалися, і Наталочка побігла до Машки, яку давно заправили.
— Гляди ж, не підведи! — гукнув услід Антип. Усмішка щезла з його лиця, тонкі губи стислися, а в очах зблисли червонясті вогники. Але Наталочка вже його не бачила.
Машка бадьоро вихопилася на трасу і в черговий раз обігнала вантажівку з трактором, водій якої помахав їм рукою, як давнім знайомим.
Розділ 4. У якому плани несподівано міняються
Дубно виявилося чистим затишним містечком, яке Наталочці відразу припало до душі. Замок стояв у самісінькому центрі, доглянутий і напрочуд мирний.
[Ні мешканці міста, ні працівники замку-музею про шаблю нічого не знали.
Руснаки оселилися в готелі. Наталочка сиділа біля вікна, коли її хтось покликав знадвору. Цей був Антип. Він розповів, що йому вдалося дізнатися: власник шаблі з Дубна, а купити її має чоловік з Кам’янця-Подільського. Але Антип не знав, де буде зустріч: чи в Кам’янці на Турецькому мості, чи в Тараканівському форті, що під Дубном. Тому Наталка мала чекати в Тараканівському форті, а Антип — у Кам’янці. Щоб не привернути увагу зловмисників, Наталочка мала бути сама, без батьків.]
— То підеш? Не боятимешся? — запитливо глянув на неї Антип.
Чомусь недоречно пригадалося, що форт небезпечний, принаймні так казав екскурсовод. Проте Наталочка рішуче стріпнула чубчиком:
— Ото ще! Я не боягузка. Аби лиш батьки дозволили.
— А навіщо їх питати, коли можна схитрувати? Бачиш, вже заговорив віршами, — Антип полегшено розсміявся. — Якщо тебе не пустять, усе полетить шкереберть. Тому придумав дотепний план...
Він розказав, як владнати справу. Все просто й легко. Батьків доведеться обманути... Задля шаблі, задля її врятування. Трохи мулько на душі, але то нічого.
За розмовою не зогледілись, як дійшли до замку. Стали на містку перед в’їзною баштою, задивилися на старі пощерблені мури.
— Скільки тут точилося боїв, — задумливо мовив Антип. — Навколо замку, та й навколо Дубна... Ти чула про битву під Плоскою?
— Під чим, під чим?
— Значить, не чула. Є таке село — називається Плоска. Недалеко звідси. Шаблю могли знайти й там.
У теплому небі над ними шугали ластівки, за Іквою кумкали жаби, пахло вечором, літом і ще чимось незбагненним, що не мало імені, але витало в повітрі — присмак небезпеки, шал боїв, що колись тут відкипіли. Антип розповідав — о, він умів розповідати!
...Зранені козацькі полки відходили з-під Берестечка. Щохвилі могли напасти поляки. Щоб їм завадити, щоб уберегти військо, яке відступало після нещасливої битви, полковник Іван Богун виставив під Плоскою заслону з шестисот козаків. Шістсот сміливців проти ворожої навали!.. Козаки стали табором: оточили себе возами, скували їх залізними ланцюгами, обсипали земляним валом. Билися, як чорти (бо чорти хвацько б’ються, — лукаво підморгнув Антип). Багато їх полягло. На полі досі стоять кам’яні хрести.
Дубенський замок — фортеця в місті Дубно (Рівненська обл.), визначна пам’ятка історії, культури та архітектури України
Дівчинка слухала, мов заворожена. Сумна та велична картина поставала в її уяві. Поле, сковані вози. І козаки, роковані на смерть. Верхи на конях налітає шляхта... Дим від пороху... Іскри з-під шабель... Шалений зблиск очей... І гаряча кров, і смерть. Ось захитався молодий козак, шабля — домаха випала йому з руки...
— Чимало шабель знищено, тому що з них робили найкращі ножі, щоб колоти свиней. Різники платили за них великі гроші.
— Різницькі ножі? Зі звитяжної зброї? — від гніву Наталочці потемніло в очах. Та вона зробить що завгодно, тільки б спинити подібне безчинство!
— Зроби, як домовилися, — вдоволено засміявся Антип.
Наталочка кивнула на знак згоди.
О, вона не відступиться, вона вміє бути впертою! Як то кажуть, вперта коза вовку користь, хоч здається, ця приказка тут не до речі... Коротше, Наталочка зробить усе, що належить.
Увечері вона довго не могла заснути. Чи то муляла готельна подушка, чи неспокійні думки, що роїлися в голові. Думала про шаблю: чи та коштовна? Думала про Антипа, модного, розумного, упевненого в собі... Чимось він їй не подобався. Певно, занадто гордий. Знов і знов думала про Тараканівський форт, і її проймало передчуття біди.
Тараканівський форт (Рівненська обл.) — оборонна споруда, архітектурна пам’ятка XIX ст.
А коли вже й заснула, їй приснився зажурений козак. Він дивився на неї з сумним докором. «За самий держак моєї шаблі давали мені найкращий табун коней і овець три тисячі. А ти не вберегла її», — казав Наталочці хтось невідомий — чи то засмучений козак, чи, може, Андрій Бульбенко з Гоголевої повісті? І Наталочка уві сні металася, переверталася з боку на бік, вгадувала й не могла вгадати, в чому її провина.
Розділ 5. У якому ніхто не з’являється, натомість Наталочка пропадає
[Умовити батьків, щоб повернули до Тараканівського форту, виявилося складною справою. Та Наталочка з нею впоралася: тато не витримав її скиглення й погодився.]
За селом Тараканів вони з’їхали з траси на вузьку шосейку й опинилися в лісі. Дівчинка принишкла: зараз мав бути поворот до форту, але Антип радив їй заходити з іншого боку. На щастя, жодних покажчиків на дорозі не було, тож тато благополучно проскочив далі.
— А тепер нам наліво, — підказала Наталочка, побачивши руду ґрунтівку, розмиту дощем, яка вела круто вниз.
— Ти добре розпитала дорогу? Нічого не переплутала? — завагався тато.
— Нам сюди, точно.
Він мало не стогнав, ведучи Машку через глибокі вибоїни. Врешті впоперек шляху ліг залізничний насип, а ґрунтівка загубилася під густим споришем.
— Ну й куди ж далі? — спинив тато машину. Мама осудливо мовчала, і весь її вигляд свідчив, що кращого годі було сподіватися. Але Наталочка знала, що вони втрапили, куди слід. По один бік, за насипом, стелилося неозоре болото, по другий височіла обривиста круча, і по ній вилася стежечка, про яку говорив Антип. Усе співпадало з Антиповим описом, усе йшло за планом.
— Форт на цій кручі, — запевнила Наталочка. — Ви зачекайте, а я вилізу й гляну.
На кручі розкинулася сонячна галява, краєм якої вилася не то стежка, не то стара дорога. Але форту... не було. Довкола стояв тільки ліс, тільки пагорби, зарослі акаціями й чагарями. Наталочка розгублено ступила стежкою, минула пагорб і... не повірила власним очам: по той бік у пагорб були вмуровані двоповерхові каземати! Так ось який він, цей форт Тараканівський! Вритий у землю, мов кротяча нора, замаскований, наче засідка хижого звіра! <...>
Дівчинка оглянулася. Дорога, яка привела її у форт, пірнала під важке бетонне склепіння, в темний тунель, що мав вивести до внутрішнього двору. Ото туди їй і треба. Було страшно й... цікаво; зібравши всю свою рішучість, Наталочка ступила в пітьму. Її огорнув холод, кроки гучно відлунювали серед вологих стін. Далеко попереду видніло кружало світла. Очі звикали до темені й вирізняли чорні провали бокових тунелів, сходи, що вели невідомо куди. Вона згадала, що котресь із підземель тягнеться аж до замку в Дубні — брр, страшно подумати, які то довгі кілометри суцільної пітьми... Раптом у ніші, яку дівчинка щойно проминула, щось зашуміло, залопотіло, й тишу прорізав не то зойк, не то скрик... Нетямлячись від жаху, Наталочка щодуху рвонула вперед, до світла. Вискочила з тунелю й опинилася на такій же мертвій вулиці, серед напівзруйнованих казематів, кропиви й зловорожої тиші. Позаду, в тунелі, все німувало. Що то було? Може, сова? Чи здичавілий кіт? Серце все ще шалено гупотіло.
На додачу до всього тепер Наталочка не знала, як вернутися до батьків. Намагаючись ступати безшелесно, вона рушила вулицею, що, мов коло, огинала велику споруду. Все це було схоже на сон, на якийсь нереальний світ — вулиця серед руїни, сумне місто тіней, затоплене бур’янами. Чорніли порожні провали вікон, на карнизах і виступах стін повкорінювалися берізки. Враз Наталочка спинилася. Це ж те місце, де Антип казав заховатися: два вузькі входи в стіні, один біля одного. Стій-но, котрий їй потрібен: той, що справа, чи що зліва? І тут вона почула голоси, зовсім близько: низький, басовитий і другий тонший. Розмовляли двоє чоловіків. Лишенько, прийшли власник шаблі і покупець! Треба мерщій ховатися! Дівчинка кинулась у ближчий хід і...
Вона не відразу збагнула, що сталося. Було темно. Вона лежала долі. Здається, кудись провалилася. Боліло стегно, пекли коліна, мабуть, обдерті до крові. Наталочка підвелася, простягла руки перед собою й наткнулася на холодний мур. Стіна була зліва, справа й позад неї. Колодязь, кам’яний колодязь. Вона вибрала не той вхід. І опинилася в колодязі.
Хто тепер порятує шаблю? Може, Антип щось придумає? Може, привид йому підкаже? Бо вона вже нічим не зарадить. Вона провалилася і провалила справу.
Надворі під горою на неї чекали батьки. Чи скоро вони почнуть її шукати? І чи потраплять у форт? Він же так хитро замаскований! А якщо й потраплять, то чи знайдуть її, чи здогадаються, що дитина сидить у ямі... Бо інакше... Ні, краще не думати, що її може чекати тут, у моторошній пітьмі, серед вогких камінних стін... Холодне оціпеніння скувало їй ноги й руки до самих кінчиків пальців.
Стій-но, адже нагорі є власник і покупець шаблі. Хоч вони намірялися по-звірячому знищити реліквію, але навряд чи покинуть у біді безневинну дитину. Може, й не зовсім безневинну, але все-таки. Наталочка щосили закричала: агов, рятуйте! Кричала довго й відчайдушно. В якусь хвилину почула над колодязем кроки. Проте до неї ніхто не відізвався. Напевно, зловмисники ще жахливіші люди, ніж можна було сподіватися. Такі шаблі не пошкодують, це ясно, як Божий день.
Від крику вона охрипла. Що ж далі? Головне — не впадати у відчай. Наталочка знов обмацала стіни. Ні, не вилізеш, марно пробувати. Вона сіла, обнявши обдерті коліна.
Мабуть, тато з мамою в форт не потрапили. Бо надто довго їх нема. Загубивши дитину, в Берестечко вони не поїдуть. Може, вернуться в Дубно в міліцію, щоб оголосити розшук? Це було б найкраще. Міліціонери напевно здогадаються заглянути в колодязь. Але де вони досі?
...Наталоччине серце стиснув жаль, і дівчинка зайшлася гірким плачем.
Тим часом мама з татом чекали Наталку, коли з’явився чепурний хлопчина з прилизаним чубом, що трохи кульгав. Він сказав, що Наталка пішла на екскурсію, а їх просила зачекати. Мама впізнала Антипа.
Раптом Машка загуділа на всю долину. Тато спробував її вимкнути, але Машка не вимикалася. Тато здогадався, що машина хотіла подати якийсь знак, і батьки пішли на пошуки доньки. Почувши гудіння Машки, сільський парубок здогадався, що хтось у форті загубився. Він поспішив на допомогу, викликав «швидку». Наталочку знайшли.
Парубок розраджував Наталку, говорячи, як їй пощастило: якби вона пішла до сусіднього проходу то впала би в колодязь з водою... Спочатку Наталка сподівалася, що Антип не підозрював, які небезпечні ті ходи. Але коли мама розповіла, як Антип їх обманув, Наталка мусила розповісти батькам всю правду: що Антип зі своїми батьками теж шукає шаблю, що це він послав її у форт... Батьки були сердиті, Антипові вчинки були дивними. Наталочці прочитали лекцію на тему, як належить поводитись чемним дівчатам, і Руснаки рушили в Берестечко.
Читаємо з зупинками, міркуємо, передбачаємо подальші події
• Як і чому Наталочка потрапила в пастку в Тараканівському форті?
• Поміркуйте, чому це трапилося.
• Хто прийшов на допомогу Наталочці?
• Передбачте, які пригоди можуть трапитися в Берестечку.
Розділ 6. У якому Наталочка бачить тривожні видіння на полі Берестецької битви
Дорогу до Берестечка не треба було шукати: все, що мало колеса, цього дня мчало, їхало, котилося на Козацькі Могили. А вже сам заповідник шумів, гудів, рябів кольорами, немов величезний ярмарок.
— Та тут сьогодні здвиг народу! — і раділа, й дивувалася мама.
Перед входом до заповідника тягнулися довжелезні ряди легковиків і туристичних автобусів, що з’їхалися зі всієї України. Машку теж прилаштували в одному з рядів. Всюди снували люди в вишиванках, продавалися жовто-блакитні прапорці, значки, морозиво, патріотична література, шапки-мазепинки; гурти чоловіків сперечалися про політику; пеклися свіжі ковбаси, кипіли в олії пампушки, димували шашлики, а огрядна куховарка припрошувала скуштувати поліської юшки з в’юнами й часником. Наталочці покотилася слинка, але батьки квапилися на оточений муром пагорб, з якого линув церковний спів. Богослужіння ще не скінчилося. Безліч людей стояли на майдані, бо правилося тут же, надворі. Тато з мамою, запаливши свічки, й собі стали за людьми, поважні й урочисті, як то й личило статечному подружжю.
А Наталочка повільно пішла навкруг майдану, озираючись на всі боки. Тут було гарно! <...> Дим клубочився, вогко торкав Наталочці лице — дим чи туман? Авжеж туман, білий, як молоко, і в ньому по груди стояло... козацьке військо. Вся похоловши, Наталочка збагнула, що вона якимсь дивом бачить саме ту трагічну п’ятницю 30 червня 1651 року, третій день Берестецької битви. Туман осідав дрібними ряхтливими краплями на козацьких чубах-оселедцях, на відвологлих вусах, згори ледь проглядало сонце — розмите бліде кружальце, а попереду крився за білою заслоною польський стан, величезне 150-тисячне військо. Шляхта, посполите рушення, німецькі драгуни й рейтари. Король Ян Казимир зібрав, кого лиш міг, стягнув до Берестечка пів Європи, аби тільки здолати Хмельниччину, здолати повсталу Україну, цю рахманну, ласкаву, медом текучу землю, яка затято виборювала волю.
Битва під Берестечком (Артур Орльонов, 2003)
Козаків стояло менше: тисяч сто, і з ними татари. Хан чатував на коні, мов хижий орел-степовик. Супився, хмурився, йому не подобалась рутвяна, багниста долина, в якій грузли його верхівці, не подобалася затятість супротивників — легкої здобичі не буде, це він бачив надто добре.
Наталочка ковзнула поглядом по козацьких обличчях. Зосереджені, зухвалі, насмішкуваті. В очах виклик: наступайте, ляхи! Ми готові, нам що? Або волю добути, або дома не бути.
І ляхи рушили: могутньою хвилею рвонула вперед кіннота. Ревма ревли гармати, дзвеніли шаблі, іржали коні, дико скрикували звитяжці, сходячись у двобої. Скільки це тривало — годину, дві? Наталочка не знала; вже й туман розвіявся, уже й сонце припекло, а битва гримотіла, ніби земля розколювалась навпіл. Все далі, далі, далі врубувалася кіннота, пробивала тверді українські лави, вже прорвала таборові укріплення <...> Ні, спинила-с ... відходить. Вистояли козаки!
Натомість важко посунуло вперед праве крило польського війська. Зараз усе й станеться <...> Польська піхота поволі докотилася до орди, орда якось відразу подалася назад і чимраз стрімкіше відступала...
Татари тікали! «Зрада!» — прошелестіло козацькими лавами. З їхнього стану вискочив, мов іскра, вершник у дорогому вишневому жупані («Богдан Хмельницький!» — зрозуміла Наталочка) і, припавши до кінської гриви, помчав навперейми. За ним кинулись якийсь старшина і ще кілька козаків...
Портрет Богдана Хмельницького (Михайло Хмелько, 1954)
Вернися, гетьмане! Чи ти хочеш спинити вітер? Орду не завернеш, сам потрапиш у полон...
Та він летів безоглядно.
Бем! Бем! — загули церковні дзвони. Наталочка стрепенулася: що це з нею? Навколо ж не битва, а люд у святкових вишиванках. Не інакше як у Тараканові вона добре вдарилася в голову. Ото й привиджається. Треба взяти себе в руки.
Вона стріпнула чубчиком і втупилася очима в промовця на сцені, наготувавшись слухати щонайуважніше. Та враз почула дещо інше. Позад неї говорили... про шаблю! Наталочка рвучко обернулася. Двоє хлопців у пластових одностроях урвали розмову.
— Привіт! — мовив до неї вищий, чорнявий.
— Привіт... — розгубилася вона.
Хлопці стояли, мов гетьманичі: поважні, виструнчені, акуратні — по всьому видно, що то українські лицарі, ще й численні нашивки на їхніх рукавах виглядали так значимо.
— Ви, здається, говорили про шаблю, — зніяковіло пролепетала Наталочка. — Вибачте, ненароком почула.
— Авжеж про шаблю. Тут про неї тільки й розмов.
— То вона вже в безпеці? — зраділа дівчинка.
Пластуни перезирнулися.
— Казав тобі, що справа темна, — стиха мовив високому його кругловидий веснянкуватий товариш.
Здається, було зарано радіти.
Діти познайомилися: хлопці виявилися пластунами зі Львова, високого звали Северин («Як Наливайка», — заздро подумала Наталочка), а його товариша — Василь. Вони так щиро зацікавилися шаблею, що дівчинка розповіла все, що знала: про дядька Богдана та знайомого привида, який хоч і крутив дулі, проте палко переймався долею національної реліквії; про свою з батьками мандрівку, навіть про те, що шаблю шукала ще одна вельми заможна родина.
Щоправда, Тараканів з його злощасним фортом вона обійшла мовчанкою, але пластунам вистачало почутого. Обидва не на жарт захвилювалися.
Самі вони знали небагато. Вчора заповідником ходив якийсь чоловічина («Бо ми приїхали ще звечора, — докинув Василько, — розбили намети над Пляшівкою, сиділи, палили багаття, високе, до самих зірок, а яких пісень наспівалися!»), так отой чоловічина всім розказував, буцімто знайдено козацьку шаблю, справжнісіньку, добре збережену в поліському торфі. Але де вона, в кого — про це оповідач багатозначно мовчав.
Василькові він видався підозрілим («Але ж Василько завжди всіх підозрює, він у нас як Шерлок Холмс», — вставив своє Северин), отже, Василько засумнівався, чи, бува, чоловік таким чином не підшукував, хто заплатить за шаблю дорожче.
Хоч пластуни розповідали дещо плутано, Наталочка збагнула достатньо, щоб її душа тоскно защеміла. Якби вона не підбила батьків зупинитися в Дубні, то також сиділа б над вечоровою річкою, на місці козацького табору, біля багаття до зірок...
Ех, яка досада! А найголовніше, що Руснаки просто й легко з’ясували б усе про шаблю. Тепер же шанс утрачено.
Вони стояли на майдані, і море людей шумувало навколо. Яскраве, барвисте, розгойдане море, незчисленні тисячі, що слухали пісні, купували значки й морозиво, ходили долиною від острова до острова. Знайти серед них учорашнього оповідача було все одно, що відшукати голку в стозі сіна. Та на своє превелике здивування Наталочка збагнула, що хлопці збиралися ту голку шукати. Северин розпоряджався, мов командир на полі бою.
Василько гайнув, як вітер, а Наталочка з Северином стали пробиратися до будинку поруч з дерев’яною церквою.
Та ба! В музей набилося стільки народу, що яблуку ніде впасти, екскурсоводи були нарозхват, а до дверей підходили нові й нові групи.
— Що робиться! Що робиться! Стовпотворіння вавилонське! — знай повторювала тітонька-чергова, перевіряючи вхідні квитки.
Дійсно, було схоже на стовпотворіння, на той його момент, коли мови вже змішалися. З різних сторін чулися українські, польські, англійські і ще хтозна чиї слова. І всі питали... про шаблю: де вона, яка вона, скільки вона коштує, певно, ого яку суму. Екскурсоводи розводили руками: і що за шалений день, і звідки ці чутки, про шаблю неодмінно треба все вияснити, але хіба завтра, бо сьогодні хвильки вільної нема.
— Ні, ми до завтра не чекатимемо, — рішуче сказав Северин, коли вони вибралися з переповненого музею надвір.
Національний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви» між селами Пляшева та Острів (Рівненська обл.). Ліворуч — дерев'яна Михайлівська церква, пам'ятка архітектури XVII ст., праворуч — кам'яна Свято-Георгіївська церква, пам'ятка архітектури початку XX ст.
Пластуни ще не зійшлися. Зі сцени сипався передзвін бандур; хор співав про чорне берестецьке поле, зоране кулями, білим козацьким тілом зволочене. Наталочка заслухалася, зіпершись на сосну. І тут на неї знов наплинуло.
...Мрячило, мжичило, над головою клубочились важкі сірі хмари, і козаки теж немов посіріли серед непролазної поліської мокви. <...> Недалеко від Наталочки важко чмокнуло в розкислу землю гарматне ядро, забризкавши болотом козаків, що сиділи під возом.
— Пристрілялися, вражі діти, — байдуже відмітив старий запорожець, не виймаючи з рота погаслу люльку.
— Еге! Хочуть ляхи нас налякати. Притягли гармати аж зі Львова, ніби ми того дива не бачили, — казав зі смішком смаглявий козак, який видався Наталочці знайомим. Авжеж, це був той самісінький звитяжець, що снився їй усю ніч. Без сумніву він: юний, гінкий, з темними сміливими очима.
— А сотник Щур як пішов до поляків на перемови, то й не вертається, — знов обізвався старий. — Гладкий з Переяславцем вернулися, а Щур — ні... Продався, кажуть.
— Утік Щур! — тонко, як півень, вигукнув ще один козак. Його куций оселедець не сягав вуха, певно, недавно заведений, та й одіж він мав ще селянську. — Сидимо обложені вже десятий день... Хмеля нема... Пляшівка розлилася... Затоплює табір... Пропадем ні за цапову душу! А життя одне!
Монумент на честь героїв битви під Берестечком (фігури запорожця, реєстрового козака, покозаченого селянина та хлопчика — символ майбутнього, яке вони захищають) у Національному історико-меморіальний заповіднику «Поле Берестецької битви» (Анатолій Кущ, 1991)
— Та й Україна одна, пане брате, — тихо мовив чорнявий. — Не журися, виберемось. Богун виведе. Вже готові греблі для переправи.
— Що то за греблі! З возів, кожухів...
— Гей, молодче, не наганяй страху! Скиглиш, як баба... Не бійся, більше разу не помреш, — сердито обірвав його старий січовик. Тоді додав веселіше: — От і Богун їде.
Наталочка притьмом повернулася туди, звідки наростав кінський тупіт. На чолі чималого загону вершників до них наближався красень-полковник.
По ній ковзнув його швидкий розумний погляд, зблиснула кольчуга на широких грудях, війнув край киреї — мжичка покрила її, мов срібло, — і славетного воїна заслонили інші вершники. Загін помчав до Пляшівки захищати переправу, що мала ось-ось початися.
І раптом...
— От уже старшина тікає! — верескнув півнячий голос.
На нього оберталися розгублені обличчя, мовляв, що ж це, невже й собі рятуватися?
І враз десятки ніг кинулися до гребель. З рук падала зброя, похилилася й зникла в юрбі малинова корогва, хтось на бігу скидав гуню, хтось хапав іншого за поли, щоб самому протовпитися вперед...
— Стійте, іродові діти! — гримів голос старого запорожця. Чорнявий козак став до нього плече в плече, вихопивши з піхов шаблю, зупинилося ще кілька. Але інші наче поглухли. Паніка ширилась, мов вогонь по соломі.
— Стійте! Стійте! Куди ви? — і собі загукала Наталочка, та враз видиво пропало. Натомість вона побачила здивоване обличчя Северина.
— Чого ти кричиш? — питався він. — Люди несуть свічки на могили. Хай собі йдуть. Нашим пошукам то не завадить.
Поруч зібралися вже й пластуни. Наталочка горіла від сорому. На щастя, Северин відразу перейшов до діла. Він виструнчився, нахмурив брови, достоту як той козак, що привиджався Наталочці.
— Товариство, — звернувся він до гурту. — Всі ви чули, що знайдено козацьку шаблю. Але виникла підозра, що вона потрапила в нечесні руки. Можливо, їй навіть загрожує знищення. Щоб порятувати шаблю, ця ось дівчинка, — він показав на Наталочку, — та її батьки спеціально приїхали з Києва. Йдеться про дорогоцінну реліквію, пам’ятку козаччини. Тому я вважаю нашим обов’язком допомогти панству Руснакам у благородних пошуках. Тим більше, що сьогодні не всі зробили добру справу. Чи згода?
— Згода! — дружно відповіли пластуни своєму гуртковому.
— Насамперед треба знайти чоловіка, який розказував про шаблю, — вів далі Северин. — Чи сьогодні його хтось бачив? Ні? То пошукаймо!
Пластуни сипнули на всі боки. Северинові й Наталочці залишився острів Журавлиха з майданом і церквами, де терлася маса народу.
Читаємо з зупинками, міркуємо, передбачаємо подальші події
• Яке враження справило на вас святкування в Берестечку? Чи хотіли б ви побувати на такому святі?
• Із ким знайомиться Наталочка в Берестечку? Як пластуни намагаються допомогти Наталочці?
• Які історичні події «бачить» Наталочка? Яке враження вони справляють на дівчинку? А на читачів?
Розділ 7. У якому з Антипом стається дивовижне перетворення
Діти обійшли майдан, тоді Северин вирішив заглянути ще й у підземний хід, що з’єднував церкви і вів кудись за пагорб. Наталочка воліла лишитися надворі — досить з неї підземель, принаймні на сьогодні. Зручніше прилаштувалася під старою церквою, заплющила очі... Хотіла ще бодай на мить побачити битву. <...>
Наталочка щільніше стулила повіки, уявляючи знайомого молодого звитяжця і сивого січовика, яких бачила при переправі.
...Їх стояло три сотні на пагорбі, що, мов острів, височів серед болота. Старого важко було впізнати: чуб розметався, сорочка розхристалася, очі палали, а шабля в руці мигтіла, як блискавка. Поляки насідали, козаки відбивалися, не відступаючи ні на крок. Та й не мали куди відступати. Мабуть, бій тривав давно, козаки поморилися, декотрі були поранені, проте в очах світилося все те ж тверде завзяття. Наталочка помітила, що за боєм невідривно стежив якийсь вельможний чоловік у коштовних латах. Він щось сказав одному з своїх наближених, і той, пересилюючи дзенькіт шабель, закричав до козаків:
— Панове запорожці! Ясновельможний король Ян Казимир подивований вашою відвагою, — («Так то сам король!» — збагнула Наталочка). — Він помилує вас, якщо складете зброю. Він візьме вас на службу за високу плату!
Між козаками пішов якийсь рух.
«Невже здаються?» — не то злякалася, не то зраділа дівчинка, але раптом збагнула, що вони робили: з-за поясів та з глибоких кишень своїх безкраїх шароварів діставали гроші і зневажливо, широким жестом сівачів кидали їх у твань.
— Срібло-злото — то болото, — гукнув сивий січовик. — Вибачай, королю, але нам не потрібна твоя ласка. Лицарська смерть козакові дорожча.
На долоні чорнявого козака серед дрібних монет блиснув срібний перстеник, козак на хвильку його затримав, певно, згадав ту русяву, карооку, для якої придбав його, проте зсунув суворіше брови, і перстень плюснув у воду. Не носитиме його кароока, не діждеться свого козака.
— Слухай-но, пане-брате, — звернувся до чорнявого старий січовик. — Треба якось прорватися до Богуна і передати ось це, — він дістав з-за пазухи сяйливий малиновий згорток. Наталочка впізнала, що то: корогва, яку в паніці збили додолу. Отже, старий підняв і заховав її.
— А як поляжу разом із корогвою? — спитав козак, дбайливо ховаючи малиновий шовк.
— То хоч лишиться слава, що рятували її, — спокійно, ніби навіть байдуже мовив старий.
— Не випадає кидати бій...
— Стане ще для тебе боїв, — старий обняв чорнявого і легенько підштовхнув: — Іди.
Козак упав в очерет, мов качур: ані шелеснуло. «Чи не втопився?» — подумала Наталочка та тут же й заспокоїла сама себе: еге, такий утопиться! Вирветься, проб’ється до Богуна... Врешті, вона знала його долю.
Бій на острові довершувався. Козаків ставало дедалі менше. Один за одним падали вбиті. Аж ось лишився єдиний січовик. Невже битиметься сам? Один проти цілого війська? Він озирнувся, метнувся до берега й ускочив у човен, прихований в очереті. Не сідаючи, відштовхнув його, виплив серед плеса; гордо взявшись у боки, окинув оком ворогів, мовляв, наступайте, чого ви баритесь. Король знову щось сказав своєму наближеному, той квапливо передав наказ. Поляки, брьохаючись у баговинні, оточили озерце, серед якого плавав козак, та не могли здолати героя. Він сік їх, як капусту, він сміявся їм в очі, рани йому не шкодили, кулі його не брали, смерть боялася підступити до такого несусвітнього зухвальця. Вже й шабля не витримала, переламалася навпіл, то він відбивався веслом. Троє насідало на нього спереду, якийсь мазур закрався ззаду, націлився в плечі списом...
Наталочка затулила очі. Почула, як радісно заґелґотали поляки... Човен плавав порожній. Зиркнула на короля — той роздратовано відвернувся й пішов геть. Ти не радієш, королю? Ти ж переміг!
І враз вона збагнула. Козаків перемогли. Але не покорили! Вони гинули, не піддавшись, не схилившись, лишаючи по собі невмирущу славу!
...Знову гомонів святковий майдан, цвіли вишиванки, рокотав густий баритон:
— Кину пером, лину орлом, конем поверну,
А до свого отамана таки прибуду.
Чолом пане, наш гетьмане, чолом батьку наш!
Уже нашого товариства багацько нема ж!..
У пісні витав упертий, затятий, незламний дух волі, що його залишили козаки.
Пластуни верталися ні з чим. Учорашній чолов’яга зник, мов крізь землю провалився.
— Що будемо чинити? — спитав у друзів Северин.
Кожен старався придумати щось рятівне. <...>
За нарадою пластуни не помітили хлопця, що прислухався до їхньої розмови, а далі гучно розреготався.
Озирнувшись, Наталочка на мить отетеріла. Коли ж до неї вернувся дар мови, розгублено відрекомендувала хлопця пластунам:
— Це... Антип. Він також шукає шаблю.
— Чортик, Антипко? — перепитав Василько.
— Так, це власною персоною, — Антип картинно вклонився; вітер дмухнув на його прилизане волосся, і з-під нього показалися два округлі, як у молодого бичка, ріжечки.
— Маю тобі подякувати, — обернувся він до Наталочки. — Ти дуже мені допомогла.
— Я? — вражено перепитала дівчинка.
— Ти, ти, голубонько! — захихотів Антип. — Мої старі прочули, що привид хоче врятувати якусь реліквію, але довго не могли вивідати нічого конкретного. Вирішили навмання поїхати в Берестечко і по дорозі побачили тебе. Ти була в вишиванці, тому привернула увагу. І треба ж такого: рятувати реліквію мали саме ви, і ти вибовкала про неї все, що знала! — чортяча мармиза розпливлася від задоволення.— Лишалося затримати вас, і на ходу придумав, як це зробити. Досить було змалювати бій, підпустивши романтичного туману, і ти погодилася на все, що порадив. Ха-ха! Дивно, що ти досі не сидиш у колодязі в Тараканівському форті!
— Падлюка! — скрикнула Наталочка.
— Проте це вже не має значення, — вів далі Антип. — Я знайшов власника шаблі і дав йому адресу покупця. Так що шабелька тю-тю! Поїде за кордон, можеш не сумніватися. Там добре платять за антикварні речі.
Дівчинка закрила лице руками, воліючи щезнути, зникнути, провалитися під землю. Ганьба, ганьба! Та ще й перед пластунами!
Мов крізь воду, вона почула голос Северина.
— Не тішся завчасу, — казав він Антипкові. — Шабля ще не втрачена. Її ще можна врятувати.
— Яким чином, хотів би знати? — реготнув Антип.
— А ми подумаємо, як.
Наталочка опустила руки й глянула на Северина. Як вона могла забути? Треба вміти тримати удар... Саме це він казав про козаків. Може, спробувати?
Витерла щоки, моргнула мокрими віями.
— Так, придумаємо, — повторила вона, не уявляючи, що можна придумати, коли справа безнадійна.
— Ха-ха-ха! Ти хочеш змагатися? Зі мною? — зверхньо глянув на неї Антипко. — Що ж, гаразд! Я навіть дещо тобі підкажу... В обмін на...
— Не умовляйся з ним, — перебив його Северин. — Він хоче здобути твою душу!
— Що ти, йдеться про дрібничку, — Антипкові очі лукаво звузилися: — Шаблю продаватимуть завтра ввечері далеченько звідси... Я підкажу, де... Щоправда, загадкою... Але якщо ти все ж не врятуєш шаблю (а не врятуєш нізащо), муситимеш брехати кожного дня. З тебе вийде кмітливенька брехуха!
— Не здумай погоджуватися! — знов застеріг Северин.
Але дівчинка лиш похитала головою:
— Я згодна.
— Згоду скріплюють кров’ю, — прошепотів Антипко.
Вона зняла з грудей Северина значок, вколола палець і видавила на папірець, який запобігливо подав чортик, червону краплю. Антипкова пика вдоволено засяяла.
— Отже слухай: не горіх, а тверде; не панни, а в узорах жупани; стрілець їх сватав, та й голову склав. Не забудь: брехатимеш довіку! — глузливо хихикнув Антипко, ще раз вклонився і ... щез.
— Нащо ти це зробила? Нащо погодилася? — розсердився Северин.
Наталочка знизала плечима. Невже він не розуміє? Вона ніколи собі не простить, якщо шабля пропаде з її вини.
— Краще допоможи відгадати загадку, — сказала вона.
Загадка виявилася не з легких.
— Не горіх... Не горіх... — мурмотів Василько і так натужно думав, аж ластовиння почервоніло на його круглому виду.
— Може, замок? Олеський чи котрий інший... — припустила Наталочка, бо замки не йшли їй з голови.
Один з пластунів і собі пригадав, що вчора тому чоловічині хтось говорив про Одеський замок, мовляв, там охоче куплять шаблю... Ану ж він послухав доброї поради?
<...>
— Я мушу негайно знайти батьків, — заквапилася Наталочка. — Так що бувайте!
— Шкода, що ми не їдемо з тобою, — зітхнув Северин.
— Ви й без того допомогли.
— Обов’язково подзвони мені!
— Авжеж подзвоню! — і Наталочка помахала рукою на прощання вже на бігу.
Читаємо з зупинками, міркуємо, передбачаємо подальші події
• На яких умовах Антипко запропонував Наталочці допомогу в пошуках шаблі?
• Поміркуйте, чому дівчинка погодилася на ці умови?
• Яку «підказку» дав Антипко? Поміркуйте, чому чортеня обрало для підказки форму загадки.
• Передбачте, що буде далі.
Розділ 8. У якому відбувається шалена гонитва і ще шаленіший бенкет
[Наталка з батьками рушили до Олеського замку, але дорогою їх почав переслідувати чорний джип Антипка та його батьків.
Джип почав притискати Машку до краю дороги, а згодом звернув у село Бовдури. Наталка з батьками їхали по дорожніх вказівниках, але Антип зміняв вказівники, і вони прибули ввечері не в Олеський замок, а в Підгірці.
Було пізно, тому Руснаки вирішили там і заночувати, та й Машка проколола шину.
Наталка в наметі не могла заснути й почула звуки старовинної музики. Вийшовши на вулицю, вона побачила, що в замку був бал, і подумала, що там знімають кіно.
Підгорецький замок (Львівська обл.) — пам’ятка історії й архітектури XVII cт.
Карети під’їжджали до входу, виходили панянки, за якими й вона пішла до розкішної зали. Там зібралося розкішне товариство, а камер не було. Добре роздивившись, Наталка зрозуміла, що що всі присутні — чорти, відьми й відьмаки. До неї підійшов офіціант, припрошуючи випити щось, вона взяла чарку з крюшоном і пригубила її. В залу занесли величезний торт, великий шматок дістався й Наталці.
На банкеті був Антипко, який виказав Наталку, а відьми й чорти почали гнатися за нею. Розуміючи, що до батьків бігти не можна, Наталочка побігла в темряву навмання. Але хтось уже ловив її за кофтину... вона лише встигнула крикнути: «Рятуйте»...
Раптом почулося гудіння й темряву прорізало світло фар: це Машка рятувала Наталочку. Відьомське кодло розбігалося в різні боки...
З намету вилізли сонні мама й тато, вони не могли зрозуміти, як Машка могла сама поїхати? Наталка подякувала Машці, і вийняла з кишені торт... Але тепер це був шмат свіжого коров’ячого гнояка, загорнутий у лопух.]
Розділ 9. У якому Олеський замок перетворюється на пастку
[Зранку Наталці було погано: вона не виспалася, її нудило. Вона здогадувалася, що то через крюшон на нічному бенкеті.
Щоб віддячити Машці за допомогу, Наталочка ретельно витирала пилюку з машини. Тато пішов шукати ремонтувальників, бо вночі Машка проколола й другу шину.
Вони поснідали й рушили в Олеський замок: приїхали ще до його відкриття, але туристів вже було багато. Тато зателефонував до пана Богдана, і той розповів, що привид був засмучений і дуже наполегливо малював у повітрі щось схоже на косий язичницький хрест.
Руснаки вирушили на екскурсію по замку, розпитували про шаблю, а зрозумівши, що загадка Антипка не про Одесько, пішли на вихід. Але їх затримали за підозрою у викраденні картини.
Олеський замок (Львівська обл.) — пам’ятка історії й архітектури XIII—XVIII ст.
Поки батьки намагалися пояснити, що це непорозуміння, Наталка, приєднавшись до групи туристів, намагалася втекти і самотужки шукати шаблю. Але на виходах була охорона. Тоді вона вирішила сховатися й потрапила в потайну кімнату. Там вона знайшла телефон і зв’язалася з Северином. Наталка розповіла про все, що з ними сталося, що загадка не про Олеський замок... До кімнати ввійшов чоловік. Як з’ясувалося, то був директор музею, а таємна кімната — його кабінет. Директор зрозумів, що Наталочка й є та дівчинка, яку розшукують у замку. Він повідомив, що сталося непорозуміння, картина на місці, а батьків її відпустили.
Її відвели до стурбованих батьків, перед ними вибачилися співробітники музею. Наталка здогадалася, що то капості Антипка.
Руснаки не знали, куди їхати далі: або це фортеця в Тустані, або в Кам’янці-Подільському. Врешті вони вирішили їхати в Кам’янець.]
Розділ 10. У якому з Машкою стаються небезпечні дорожньо-транспортні пригоди
[Наталка підбадьорилась: був тільки полудень, і вона ще могла виграти в Антипка свій заклад. Головне — тримати удар, як казав Северин. А Машка летіла, як ластівка.
Над дорогою стала веселка. Вони вирішили проїхати під веселкою, адже є прикмета: хто пройде під веселкою, буде щасливий. Вони обігнали знайому вантажівку, яку ще дорогою з Києва обганяли кілька разів. Вантажівка везла чорно-рябого бугая!
Раптом на узбіччі вони побачили два авта, біля них були мордовороти в чорних масках і... Антипко. Впоперек дороги лежала чимала колода. Розвертатися було пізно, і хтозна, що було б, якби не водій знайомої вантажівки. Він обігнав Машку і зачепив колесами колоду, яка полетіла просто в автомобіль мордоворотів!
Вантажівка і Руснаки поїхали далі. Наталочка раділа, що Антипко отримав по заслузі.
Руснаки подякували водію вантажівки, він звернув до села, а вони поїхали до Кам’янця. Але їх знов почав наздоганяти чорний джип. Машка мчала, аж захлинався мотор, проте чорний джип невблаганно наближався... На одному з поворотів Машка злетіла з дороги, і Руснаки опинились ... в кроні розлогої верби. Злізти вони не могли, тому намагались навіть не рухатися... Тепер з них сміявся Антипко з батьками. Руснаки чекали, поки прибудуть рятувальники. Але хто ж їх викличе? З дороги їх машину не видно, ставало дедалі тривожніше.
Мама почала співати, її пісня розганяла тривогу. Наталочка, подумавши, знайшла вихід із ситуації та почала пускати сонячних зайчиків.
І коли вже був вечір, на дорозі з’явився підйомний кран, Руснаків і Машку зняли з верби. Виявилося, що їх врятувала завдяки винахідливості Наталки: пастухи помітили її сигнали.
Молодий міліціонер від пригод цього дня був у шоці: одне авто розтрощила колода, друге залетіло на дерево, а третє. Руснаки зрозуміли, що бугай розтрощив машину батьків Антипка, і Наталка мало не застрибала з утіхи.]
Розділ 11. У якому мандрівників підстерігають суцільні несподіванки
Усе було намарно!
У Кам’янець-Подільський Руснаки запізнилися. В музеї закінчився робочий день, і фортеця стояла замкнута. <...> Повештавшись перед зачиненою брамою, вони зайшли повечеряти в ресторанчик коло Турецького мосту. Фортеця видніла звідси, як на долоні, — грандіозна, незборима твердиня, справді горішок над горішками. Її вежі стриміли, мов стрункі гордовиті панни, проте Наталочка даремно вишукувала на них поглядом які-небудь оздоби. Їхні жупани не були узорчастими, і це не додавало оптимізму.
Кам'янець-Подільська фортеця (Хмельницька обл.) — пам’ятка історії й архітектури XIV ст., одне з «7 чудес України»
Наталочці ані їлося, ані пилося, її охопив такий гіркущий, безпросвітний розпач, що й на світ не хотілося дивитися.
А тут ще й пісня, бадьора, переможна, ніби знущалася з неї:
— Ой на горі та женці жнуть.
А попід горою, яром-долиною
Козаки йдуть.
Гей, долиною, гей, широкою
Козаки йдуть!
— Треба було їхати до Тустані, — й собі бурчав тато.
Тільки пізно вже їхати, вони все одно не встигнуть. Внизу, в кам’яному каньйоні річки Смотрич, гусли вечірні сутінки, над срібним плесом брався туман, показуючи, що завтра буде погода, буде їм гарно їхати до Києва, тільки ж — лишенько! — мабуть, із порожніми руками...
Ще лишалося хистке, як павутинка, сподівання, що власник шаблі скоро з’явиться, що зустріч таки в Кам’янці. Може, перед фортецею? На Турецькому мості, про який торочив Антип?
— Доню, не муч себе. Ми зробили, що могли, — ласкава мамина долоня лягла на Наталоччине плече.
Дівчинці від того не полегшало, навпаки, у горлі застряг давкий клубок. Бідолашна мама! Вона не знала всієї правди. Вона не підозрювала, що від завтра її люба донечка мусить стати брехухою.
А пісня дзвеніла, пориваючи за собою. Чоловіки за сусіднім столиком взялися її підспівувати:
— Гей, вернися, Сагайдачний!
Візьми собі жінку,
Віддай тютюн-люльку,
Необачний!
Гей, долиною...
— Ох я дурень! — раптом підскочив тато, гучно ляснувши себе по лобі. — Як я не здогадався! Сагайдачний! Ми мали їхати в Хотин!
— Мій друже, — зауважила мама, — сядь, не лякай офіціантів і поясни все до ладу.
Хоча було й без того ясно. Вони забулися про Хотин, Хотинську фортецю, а саме там колись розігралася велетенська битва, в якій смертельно поранили Петра Сагайдачного, славетного гетьмана, знаменитого стрільця з лука-сагайдака, тобто там були і горіх, і стрілець, ну і так далі.
За мить Руснаки сиділи в автомобілі. Перемайнули міст через Смотрич — ріка сяйнула на закруті, наче шаблюка; перелетіли село Атаки — його назва теж кольнула згадкою про давні бої. За Атаками дорога стрімко пішла вгору.
— Тату, тату! Косий хрест! Та ж то літера «X»! — залементувала Наталочка, тицяючи в скло на дорожній покажчик. — Привид підказував, щоб ми їхали в Хотин!
Машка неслася з шаленою швидкістю. На щастя, на трасі не було міліції, інакше тата не минув би ще один штраф. Вони промчали містечком і спинилися, скреготнувши гальмами, на високій горі. На тлі сутінкового неба височів суворий бронзовий гетьман. Внизу широко послалося ясне вечорове плесо Дністра з окрайцем місяця — молодика, тихе-тихе, в облямівці темних берегів. Фортеця стояла не на горі, а нижче, на пагорбі над водою. Напрочуд ошатна, струнка фортеця: вежі, мов панни в дахах-капелюшках, між ними високі акуратні зубчасті мури.
— Гляньте... В узорах жупани! — аж засміялася Наталочка й показала на мур.
Хоча вже посутеніло, але не настільки, щоб Руснаки не розгледіли узорів, викладених червоною цеглою на світлих стінах.
— Фортеця мов у вишиванці... Гарно, — замилувалася мама.
Все було точнісінько як у загадці. Все співпадало: і загадка, і привидова підказка. Цим разом вони не помилилися.
— Тату, мамо, раптом у фортеці бенкет, то глядіть не їжте тортів, і крюшону теж не пийте, — про всяк випадок попередила Наталочка.
— Який бенкет! Глухо, як у вусі, — знизав плечима тато.
Авжеж. Фортеця німувала. Ніде не видніло ні душі. Ані лялечки! Невже вони спізнилися? Після довгої нелегкої дороги, після стількох пригод і небезпек... Наталочка знову відчула гіркоту.
Ні, з таким кінцем мандрівки вона не могла змиритися. Вона ще почекає. Хоч би й сокири з неба падали, то не піде звідси.
Руснаки поблукали горбами навколо фортеці, попинали скрізь, де можна було понипати, постояли на високім фортечнім мурі над Дністром. У Дністрі висівалися зорі. Звичайно, і в небі теж.
— Може, підемо? Таж не будемо тут ночувати, — врешті наважилася мама.
— Ні.
Спадала роса й холодила ноги. Гостро й гірко пах полин. На душі теж було полиново.
І враз... То не привиділося: з вулиці, що вела сюди з містечка, засяли два снопи світла, і до бронзового Сагайдачного підкотив автомобіль. Слідом за ним зачмихала і теж спинилася якась стара тарадайка. З першого авто вибрався дебелий парубійко. У світлі ліхтарів було добре видно його накачані м’язи й коротко стрижену потилицю. З тарадайки виліз щуплий, невеличкого зросту чоловічина. В руці він тримав щось довгасте. «Власник шаблі», — здогадалася Наталочка, бо він був достоту такий, як описували пластуни. Обидва потисли один одному руки.
— Ущипніть мене за ніс, — попросив тато, не вірячи власним очам.
Але мама не стала його щипати.
— Годі дивитися, ходімо до них, — мовила вона й рішуче покрокувала до прибулих.
Та поки Руснаки підходили, з міста вискочило таксі, і з нього витрусилися старий чорт, чортиця й Антипко, що кульгав дужче, ніж звичайно. Рука в старого чорта була перебинтована. Мабуть, від бугая перепало не тільки їхньому джипові. Антипко з глумливою церемонністю вклонився Наталочці:
— Здоровенькі були! Як не дивно, ви майже встигли, — попри всю самовпевненість він був явно не в дусі.
— Чому «майже»? Ми виграли! — засміялася Наталочка.
— Та невже? Певно, шабля вже у вас? Певно, ви знаєте, як її дістати без грошей? — єхидненько запитав Антипко.
— Не хвилюйся, дістанемо, — запевнила дівчинка, але всередині їй похололо.
Досі Руснаки не переймалися, як їм одержати шаблю. Головне було її знайти.
«А як прийде врем’ячко, то достигне яблучко», — говорила в таких випадках мама. Та от врем’ячко, себто час, уже настав, а яблучко не достигало, більше того, навіть і не зав’язалося.
Грошей на шаблю в них не вистачить, хоч батьки й зібрали все, що відклали на літню відпустку, але ж воно дріб’язок. Тим не менше мусили щось робити.
Першим за справу взявся тато. Він почав здалеку, насамперед нагадав миршавому, що знайдена реліквія належить державі, що при передачі її в музей той дістане значну винагороду, а за знищення чи вивіз за кордон доведеться відповідати по закону; тато погрожував зловмисникам карою, метаючи блискавки, наче Зевс-громовержець.
— А хто докаже, що я знайшов шаблю? — зухвало вишкірився миршавий. — Нічого не знайшов!
Тато з несподіванки урвав на півслові.
— Як то ні? Таж усе Берестечко гомоніло! Ви всім і казали, що знайшли її... — дещо розгубився він.
— А почув про шаблю від людей! От і казав! Хіба мало що говорять? Язик кісток не має! — огризнувся миршавий.
— А в руках у вас що, оте загорнуте?
— А нічого! Обшуку не зробите, не маєте права!
— Не маєте, — вставив слово й дебелий, вочевидь, добре обізнаний з кримінальним кодексом.
Татова спроба закінчилася провалом. Антипкова мармиза розпливалася від задоволення.
Тоді в атаку пішла мама. Вона говорила від імені Союзу українок, Сестринства святої княгині Ольги й Товариства української мови «Просвіта», в яких була членкинею. Вона промовляла тихо й задушевно, а далі все палкіше, все завзятіше. Про честь і звитягу, про духовність і славу, про історичну пам’ять, врешті про старовину, про те диво, що було, минуло... Її промова мала успіх.
— Атож, слава не вмре, не поляже... Я теж люблю Шевченка. Навіть мріяв зіграти в сільському театрі Назара Стодолю... Щоправда, не зіграв, — від розчулення миршавий мало не просльозився, та, глянувши на старого чорта, передумав. — Звичайно, шаблю віддам... За належну ціну.
— Само собою, — підтакнув йому дебелий таким тоном, що не випадало сумніватися: його ціна буде найналежніша.
Антипко процвітав, наче мак у городі. Мав від чого процвітати.
У Наталочки виникла підозра, що чорти з’явилися тут неспроста, що вони, хоч і мовчать, але дивним чином впливають на миршавого й дебелого, тому ті такі непоступливі. Але вона не встигла над цим поміркувати.
Раптом перед Руснаками заколихалася напівпрозора біла постать. То з’явився привид-патріот. Він, як завжди, загарячкував, скрутив дулю миршавому, а другу дебелому, вхопився за голову й глухо застогнав.
— Що це? — здивувався миршавий, а дебелий зблід, як полотно.
— А це наш знайомий привид, — ступнула крок уперед Наталочка. Настала її черга йти в словесну атаку. — Привид вам каже, що не залишить вас у спокої, доки шабля не опиниться в безпечному місці. Він говорить це жестами глухонімих, які трохи розумію... Привид каже, що налякає вашу дружину й дітей, що жоднісінької ночі не дасть вам ані задрімати!
Привид спершу здивувався, бо нічого подібного не казав, а тоді схвально закивав головою, мовляв, так і буде.
Дебелий парубійко умлівав з переляку й, певно, дременув би геть, якби його не спиняла чортиця.
Миршавий також трішки розгубився, але старий чорт шепнув йому щось підбадьорливе, і він оговтався.
— Ти, мала, не заливай. Наукою доказано, що привидів не буває, — сказав він.
— Як не буває? Та як не буває, коли ж ось він перед вами! — аж гукнула Наталочка.
— Це якесь не досліджене наукою вище. Обман зору або гра світла, — розмірковував миршавий. — Або ж це влаштували для туристів, щоб приманювати їх у фортецю.
Від нечуваного обурення привид отетерів. Тоді різко крутнувся і щез.
— Ну от, казав, що привидів не буває, — остаточно підбадьорився миршавий, та й парубійко почав поволі приходити до тями.
Антипко торжествував. Наталочка похнюпилася. Красномовство Руснаків вичерпалось, і не було звідки чекати допомоги. Проте вона несподівано надійшла. Вірніше, над’їхала: з міста враз вигулькнув автобус, і з нього висипали... львівські пластуни! Наталочка, як ластівка, кинулася до них:
— Северине! Васильку! Звідки ви тут?
— Та, бачиш, Василько вирішив, що загадка про Хотин. То ми зібралися й приїхали, — пояснив Северин, а Василько гордо усміхався.
— Ага. Так і є. Оно покупець і власник шаблі, — кивнула Наталочка на дебелого й миршавого. — Тільки з ними неможливо домовитися, бо заважають чорти.
— Он як? — повів бровою Северин. Мабуть, він відразу щось придумав, бо рвучко підійшов до компанії, що зібралася на горі.
— Добрий вечір, шановний пане, — звернувся він до миршавого. — Пластуни шукали вас у Берестечку і ось нарешті знайшли. Ми маємо для вас привабливу пропозицію. Однак, перш ніж про щось говорити, хочемо переконатися, що шабля справжня, а не фальшивка.
— Як це фальшивка? — обурився той.
— Тепер багато фальшивок, — незворушно зауважив Северин. — Антикварні речі стали модними, тому їх підробляють. Може, шабля теж не варта перемов.
— Ах, не варта? — скипів миршавий.
Антипко хотів щось заперечити, та не встиг: той уже розгорнув зім’яту полотнину. В сутінках сяйнула гартована сталь. Це була справжня козацька шабля, схожа на місяць-молодик. У волинському торфі вона напрочуд добре збереглася. Руків’я мала просте, без золота й діамантів, і було не схоже, щоб миршавий їх повиколупував. Усі дивилися на шаблю, як заворожені. Тільки з Антипком коїлося щось незрозуміле: він пересмикував плечима, чухав ріжки, переступав з ноги на ногу, наче йому нестримно закортіло в туалет.
— Ні... Ні... Я біля неї не встою! — раптом простогнав він і з поросячим виском стрімголов чкурнув додолу з хотинської гори.
Старий чорт зітхнув, крекнув, махнув перебинтованою рукою і теж потрюхикав слідком за синочком. Тільки чортиця ще якось трималася, проте і їй були непереливки: її руки трусилися, губи перекосилися, вона щось забелькотіла, але їй забракло повітря, тож аби не вдушитися, вона й собі кинулася геть. Потім знизу, з кущів бузини, ще довго чулося ображене порохкування та повискування.
— А тепер поговоримо без чортів, — сказав Северин.
Він пропонував таке. Оскільки пластуни з його гурту мріють стати журналістами й активно дописують до різних видань, вони вмістять публікації про добродійний вчинок шановного пана у «Високому Замку», «Галичині», «Літературній Україні» та ще з десяткові газет, а також повідомлять про нього по радіо. Це неабияка моральна винагорода, не кажучи про те, що, врешті-решт, шановний пан одержить і належні йому гроші.
Наталочка слухала й раділа. Северин чудово все придумав! Він розважливий і рішучий, і цей словесний поєдинок він безперечно виграє.
— А якщо не погоджуся? — все ще впирався миршавий.
Тоді, казав Северин, у ті ж газети будуть надані матеріали про ваш аморальний вчинок, який призвів до знищення славетної козацької реліквії задля власної вигоди. Цю інформацію надрукують ще охочіше, оскільки подібних повідомлень до редакцій практично не надходить. Само собою, до справи підключаться правоохоронні органи.
Дебелий мовчки стояв осторонь. Він повільно й важко міркував. Відколи втекли чорти, він пригадав собі, що перед битвою козаки освятили зброю. І хоч він не був побожний, проте не мав певності, що Бога справді нема, а тому про всяк випадок трошки Його боявся. Але шабля йому подобалася, гроші за неї можна взяти фантастичні...
— Ти чого мовчиш? Я що, задурно їхав аж у Хотин? — раптом напустився на нього миршавий. — Кажи прямо: купуєш шаблю чи ні?
— Купую, — наважився дебелий.
І тут... Ох, тут сталося щось цілком неймовірне. Над фортецею, спочатку над крайньою вежею, потім над сусідньою, далі над усіма п’ятьма, над двором і мурами заколихалися білі постаті. То були привиди, і їх ставало дедалі більше. Вони виповзали з кам’яних підземель, здіймалися з довколишніх рів і пагорбів, гуртуючись у загони. Попереду виступав знайомий Наталоччин привид, за ним пливли мужні, хоча й напівпрозорі козаки, полеглі в Хотинській битві, і бронзовий гетьман на горі радо вітав своє славне товариство. Далі ступали хотинські повстанці, розстріляні в фортеці, жінки й чоловіки, незліченні страдники і борці за волю. Вони насувалися, суворі й невблаганні, облягаючи гору. Не тямлячись від переляку, дебелий парубійко якось боком посунувся до свого автомобіля і за хвильку сидів у ньому, замкнувши дверцята і для певності заховавши голову під сидінням. Шаблі йому якось відразу перехотілося, а запраглося єдиного: вийти живим з усієї цієї катавасії.
Хотинська фортеця (Чернівецька обл.) — пам’ятка історії й архітектури XIII—XVIII ст.
Миршавий також знітився й зіщулився, бо хоч він і не вірив у привидів, але тепер на нього насувалося надто вже багато цих невивчених наукою об’єктів, цілком можливо, небезпечних...
— Та що... Я ж патріот... Я продам шаблю нашій рідній українській державі... Музеєві чи, може, банкові, який непогано заплатить... — залепетав він і, тяжко зітхнувши, подав шаблю Наталоччиній матері.
Мама взяла її обережно й урочисто. Тато по-лицарськи став на коліно й поцілував холодну сталь. Враз навколо його голови спалахнуло сліпуче світло. Ні, то не був німб праведника, — просто його осяв фарами, під’їжджаючи, маршрутний автобус «Київ-Чернівці». Його двері розчинилися, і в них з’явився пан Богдан власною персоною. Після ранкової телефонної розмови він не знаходив собі місця і врешті теж помчав навздогін за шаблею. За ним з автобуса висипали численні пасажири, бо не щодень випадає подивитися, як рятують історичну реліквію.
— О, бачу, вже все в порядку? — спитався пан Богдан, тоді повернувся до свого давнього приятеля привида: — Бачиш, друже, ти даремно хвилювався. Я ж казав тобі, що панство Руснаки — надійні люди.
На знак згоди привид замахав руками, закивав головою, радісно обняв пана Богдана, тата, далі вклонився мамі, Наталочці, пластунам і пішов обнімати всіх підряд; інші привиди теж уклонилися й вочевидь раділи. Умить зчинився веселий шарварок, усі прибулі збуджено гомоніли, кожен хотів бодай торкнутися праведної козацької зброї.
Наталочка тихенько підійшла до Машки й погладила капот:
— Ти, Машко, чудове авто. І хороший друг. Якби ти не постаралася, ми б не виграли цих шалених перегонів.
Чи машина її чула? Авжеж, так! Лишень, як завжди, не подавала виду.
Урочистості на цьому не скінчилися. Северин виструнчився, поправив на лівій кишені срібні шнури — відзнаку гурткового:
— Наталочко, — поважно мовив він. — Наш гурт порадився й вирішив надати тобі відзнаку пластунських вмілостей. Ти виявилася сміливою й зарадною.
Він приколов їй на рукав пластунську нашивку. Дівчинка зарум’янилася від задоволення. Це було майже як медаль, а може, навіть краще.
ЕПІЛОГ
Музика лилася, мов кришталева ріка.
У київській опері відкривався сезон — виставою «Запорожець за Дунаєм». Наталочка сиділа в оббитому оксамитом кріслі, поряд були мама, тато й дядько Богдан, а весь ряд справа займали львівські пластуни. З директорської ложі часом визирало щось білувате: то був знайомий привид. Щоб не привертати уваги глядачів, він чемно ховався за шторкою. Тільки Машки бракувало для повної компанії, але й вона дістала винагороду: її заново пофарбували, звичайно ж, у червоний колір «корида», бо він гарний, життєрадісний і добре помітний на вербах.
На сцені стояли блакитні сутінки; декорації зображали хатину над річковою широчінню. «Схоже на Хотин, — подумала Наталочка. — На той вечір над Дністром». Навіть місяць-молодик прозирав з намальованого неба.
З хати вийшла дівчина Оксана й заспівала про те, як вона чекає коханого козака Андрія. Наталочка чекала його не менше, адже в нього, в його руці... Але поки-що то секрет. Аж ось і він вилетів з-за куліс, чорновусий, чорнобривий і палкий, мов іскра. Він заспівав, заквапив Оксану вертатися з Туреччини за Дунай, додому. Раптом на сцену вискочили турки, що шукали козака-перебіжчика з України. Андрій вихопив шаблю — вона сяйнула, мов вогонь! Справжня козацька шабля!
Козацькі шаблі XVII—XVIII cт. із фондів Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького (Дніпро)
Артистам, що грали турків, цим разом повелося нелегко. Андрій був як вихор; він відбивався на всі боки; козацька шабля спадала на них, наче блискавка, наче кара, наче гнів самого Всевишнього. І хоч за дією турки мусили схопити героя, він був непереможний, нездоланний!
Глядачі гаряче аплодували. Вистава йшла прекрасно! Чудово співали солісти, могутньо звучав хор, артисти балету мов на крилах літали в танці, а проте було ще щось — поривне, проймаюче. Те, що сильніше за смерть... Чи то шабля вогнистим зблиском запалювала дух лицарства? Наталочці здавалося, що справа таки в шаблі. Вона щосили плескала в долоні, навколо вигукували: «Браво! Бравісимо!». Співак вийшов на поклін на авансцену, і шабля в його правиці сяяла, як сонце.
Розмірковуємо над текстом твору
1. У пригодницький повісті Зірки Мензатюк «Таємниця козацької шаблі» реальне поєднується з фантастичним. Поміркуйте, з якою ж метою авторка додає фантастичні елементи?
2. У пошуках козацької шаблі Руснаки відвідали замки й фортеці на заході України. Назвіть послідовно всі історичні пам’ятки, у яких побували Руснаки. У якому місті їм удалося знайти козацьку шаблю?
3. У повісті багато народних приказок. Пригадайте, кого з персонажів характеризують цими приказками:
• Пихи на три штихи.
• Уперта коза — вовку користь.
4. Чому Антипкові вдається керувати поведінкою Наталочки? Які риси характеру дівчинки, її прагнення допомагають йому в цьому?
Коментарі (0)