Войти
Закрыть

Чи є в сучасному житті місце для лицарських вчинків?

5 Клас , Українська література 5 клас Коваленко, Бернадська (повторне видання) 2022

 

Розділ 5. Чи є в сучасному житті місце для лицарських вчинків?

Навчальний маршрут розділу

Завдання від Софії Мудрагелівни

У робочому зошиті накресли табличку ЗХД. Заповни її першу й другу колонки — дай відповідь на запитання: що ти читав про мандри, пригоди та прибульців?

Софія Мудрагелівна консультує

 

Напевно, ти чув/чула слово «лицар». У давнину так називали воїна на коні зі спеціальним спорядженням. Із часом це слово набуло іншого значення — благородний захисник рідної землі і коханої жінки, якому притаманні такі риси, як честь, благородство, сміливість, бажання захистити слабших. У лицаря був зброєносець, тобто молодий воїн, який носив його зброю та доглядав коня.


Про лицарів і їхні подвиги складали легенди й вірші, а також писали повісті й романи.

Лицар на коні. Сувенірна статуетка

Повість — художній твір про цікаві події, що трапляються в житті персонажів, та пригоди, у які вони потрапляють. Письменник/письменниця розповідає у ній не лише про повсякденне життя дорослих або дітей, а й про історію і навіть звичаї, характерні періоду, у який відбуваються події.

Далі ти читатимеш пригодницькі повісті — у них захопливий сюжет, події розвиваються стрімко, герої часто потрапляють у незвичні ситуації чи то буденного життя, чи то віртуального світу, чи то позаземних цивілізацій.

Завдання від Софії Мудрагелівни

За назвою передбач, про що йтиметься в у творі Г. Малик. Прочитай текст. Чи збіглися твої здогадки з його змістом?

Галина Малик

МАНДРИ ТА ПОДВИГИ ХИТРОМУДРОГО ПЕРЕМОЖЦЯ ДВАНАДЦЯТИГОЛОВОГО ЗМІЯ ЛИЦАРЯ ГОРЧИКА, ЙОГО БАНКОНОСЦЯ ТРЕТЬОГО ЗАЙВОГО ТА КРАСУНІ КАРОЛІ

Скорочено

Присвячую всім лицарівнам

та лицарям України

Подія перша

У прадавні часи в нашій Україні жили лицарі.

Носили вони залізні лати, кольчуги та шоломи, мали мечі, списи та щити, їздили верхи. Маленькі лицарі ходили до школи, а великі їздили на лицарські турніри та билися з одноголовими, двоголовими, триголовими і навіть шестиголовими зміями та іншими різними чудовиськами, яких тоді в Україні було повно-повнісінько.

Ті одноголові та багатоголові зміїська були так знахабніли, що мало не щодня вимагали собі на сніданок по красуні.

Уявіть собі, навіть таке собі сопливе змієня, що у нього ще й молоко на губах не обсохло, а й те верещить:

— Хочу красуню на вечерю! Та щоб була чорнява і з кирпатим носом!

Зрозуміло, що красунь ставало все менше та менше.

Лицарів теж, бо змії ковтали їх не лише на обід, а й на вечерю разом з красунями.

Та найстрашніші часи настали, коли на північних землях з’явився невиданий багатоголовий Змій Горинич. Скільки у нього було голів — ніхто не знав. Бо того, хто з ним зустрічався, серед живих більше не бачили. Знали лишень, що голів тих дуже багато — за один раз Змій міг проковтнути ціле село.

Тоді володар західних земель князь Галицький вирішив скликати усіх лицарів, які залишилися, аби з ними порадитися, як того багатоголового змія перемогти.

Спочатку зібрав він п’ятихвилинку — всіх своїх міністрів, депутатів і просто мудреців — та й каже:

— Погані справи, хлопці, з тим лицарством. Одні лицарі поїхали за кордон — там, кажуть, дракони менші, битися з ними легше. Інші почали кат зна чим займатися — продають по містах хто пиво, хто цукерки. Лати поскидали, мечі позакидали. Просто жах! Що робити будемо? Лицарство гине!

Один депутат каже:

— А давайте ми закон такий видамо: хто за три дні не повернеться з-за кордону, того вже ніколи не пустимо додому!

Князь каже:

— То вони й не повернуться! І кому гірше буде? Нам!

— То давайте, — каже один мудрець, найстарший у партії мудреців, — позабираємо у них те, чим вони торгують! От вони й знову за мечі візьмуться!

Зажурився князь, підперши голову рукою:

— Ой, Господи, ну що ж мені робити, як у мене такі дурні радники!

Отоді і послав він по всіх краях і землях своїх почтових (ні, не тих, що працюють на пошті, а тих, що служили у його почті). Вони сурмили у великі сурми і сповіщали:

— Князь Галицький зволив скликати на велику лицарську нараду, всеземельну і всекрайову, лицарів — поважних, заможних і незаможних, з нагородами і без нагород, уславлених і невідомих — у третю неділю сьомого місяця до стольного граду Галицького! З собою князь просить мати зброю, звичну для руки лицаря, та харчі на тиждень.

Подія друга

Коли почтові сурмили на найбільшому майдані у свої сурми, лицар Горчик саме підкріплявся цукерком. (...)

Над ним на гілках гойдалися мавки і цвірінькали жар-птиці, а у траві шмигали малесенькі травоїдні динозаврики. Чому малесенькі? Бо на той час уже всі великі виродилися. Залишилися де-не-де середні, та ще малесенькі — трохи більші за ящірок.

Мавки видурювали у лицаря Горчика цукерки, а динозаврики підбирали крихти з землі.

Зачувши про лицарський турнір, лицар Горчик проковтнув останній шматочок, втерся рукавом і вирішив тут-таки їхати на турнір.

Бо що було йому вагатися — ще не зовсім великому, але вже й не маленькому, з усіх боків гожому, хороброму лицареві?!

Отож спакував він пару десятків цукерків... на дорогу, змастив олією... свої лицарські залізяки, де вони трохи проіржавіли, та й забороло, щоб воно без скреготу опускалось, і...

Ні, стривайте, ми ще забули про коня!

Еге ж, свиснув лицар у два пальці:

— Ге-гей! Сива Кобурко, ану сюди!

І став перед ним коник, вірніше конячка, бо це була дівчинка-конячка Кобурка, між іншим, дуже вередлива і панькана. Почухала вона заднім копитом за вухом і питає:

— Ну, чого тобі не сидиться?..

— На турнір поїдемо, — каже лицар Горчик.

— У-у! — махає головою конячка Кобурка.

— Чого: у-у? — питає лицар.

А Кобурка йому копито під ніс:

— Бо у мене всі підкови повідлітали!

Пошукав у кишенях лицар Горчик, знайшов якісь гривні, що тато-лицар йому на цукерки давав, повів Кобурку до коваля.

За дві гривні підкував коваль Кобурку.

— Ну то поїхали, чи що? — каже Горчик Кобурці.

А вона знову головою мотає:

— У-у!

— Ну що знову? — сердиться лицар Горчик.

— Еге, — каже ображено конячка, — як собі — так і лати олією помастив! А мене прикрасити що, не треба? Та й не годиться лицарю без свого знамена у дорогу вирушати!

Почухав потилицю лицар Горчик — правду Кобурка каже.

Узяв він скотча золотого кольору, що йому з тридесятого царства контрабандою привезли...

Як це контрабандою, спитаєте? Це коли якась банда скупляє за кордоном якогось товару і тишком-нишком його в себе вдома продає. От тоді й кажуть: «Нуцеж і контра-банда!»

Отож узяв він того скотчу та й навирізав з нього трилисників конюшини.

Одного, найбільшого, наклеїв на синє знамено, другі, менші, — Кобурці на попону та на вуздечку — ось тобі і прикраса, і відзнака!

— Ну, тепер інша річ! — каже Кобурка задоволено.

Лицар Горчик вирушає в далеку дорогу. У невеликому лісі він зустрічає Того-Що-В-Дуплі-Сидить і подорожує далі разом із ним, а також із Грецем, який з’являвся тоді, коли його згадували в розмові (коли повторювали вислів «грець із тобою!»). На лататті невеличкого озерця вони бачать маленьку русалоньку з незвичним хвостиком — як у золотої рибки — і забирають її із собою, переселивши у трилітрову банку з-під маринованих огірків. Наступна зустріч — із Тим-Що-Печери-Риє, котрий ненавидить лицарів, тому й завалив вихід із печери камінням, а у ній зупинилися на нічліг подорожні. Проте Горчика виручає Той-Що-В-Дуплі-Сидить. Так товариство опинилося в іншому князівстві.

Подія сьома

(...) А це справді було інше князівство. І жила в ньому родина Зайвих. Мама в них писалася Зайва, і тато — Зайвий.

Було в цій родині троє синів.

Звали їх Перший Зайвий, Другий Зайвий і Третій Зайвий. Перші двоє дурнями були, а третій — розумник.

Перший Зайвий усе картини малював. Або парсуни. Як змалює кого — ніхто ніколи не вгадає, хто на тому портреті.

Другий Зайвий вірші та балади писав. Як почне читати — ніхто до кінця витримати не може. Одразу всіх у сон хилить.

А він подивиться, як усі сплять, потилицю почухає, та й каже:

— Це до-о-о-бре!

Та й знову за гусяче перо.

Вже в господарстві всі гусаки без пір’я ходили: усе пір’я Другий Зайвий на балади повисмикував.

А Третій Зайвий тямущим вродився. Вмів і парсуни малювати, і балади складати, і взагалі за що не візьметься — все зробить.

А ще Третій Зайвий дуже любив до всього свого носа стромляти.

Де що в селі чи в князівстві станеться — одразу Третій Зайвий усе знає!

Отож князь Галицький ще тільки свого наказа про нараду збирався писати, а Третій Зайвий уже все чисто знав: і де буде, і коли буде.

Третій Зайвий, хоч і був незнатного роду, вирішив теж на нараду до князя поїхати, щастя спробувати.

Тож кинув собі до торби шмат сала, з пів кіло цибулі, хлібин пару — та й подався у тридесяте князівство на лицарську нараду.

Будь уважним/уважною до слова

Почет — особи, які супроводжують високопосадовця.

Забороло — рухома частина шолома, що опускається на обличчя для його захисту.

Лати — металеве спорядження лицаря, що захищає його.

Балада — художній твір (віршований) про фантастичні, героїчні або буденні події.

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Дай відповіді на запитання за Правилом читання № 1.
  • 2. Як ти розумієш присвяту до твору?
  • 3. Прочитай речення: «Маленькі лицарі ходили до школи, а великі їздили на лицарські турніри та билися з одноголовими, двоголовими, триголовими і навіть шестиголовими зміями та іншими різними чудовиськами, яких тоді в Україні було повно-повнісінько». Яка їх інтонація: серйозна чи жартівлива? Чому?
  • 4. Чому Г. Малик згадує про «одноголових, двоголових, триголових і навіть шестиголових зміїв», а в заголовку твору йдеться про дванадцятиголового? Пригадай казки про зміїв. Якими їх описують автори?
  • 5. Авторка вживає слова «змій» і «зміїсько». З якою метою вона це робить?
  • 6. Як ти розумієш вираз «молоко на губах не обсохло»?
  • 7. Чому, на думку князя Галицького, лицарство гине? Чи можна його вислів використати для опису сьогодення? Чому?
  • 8. Чи відомі тобі слова «депутат» і «партія»? Від кого ти їх чув? Чому ці слова використовує авторка, адже в давні часи їх не знали?
  • 9. Які мультфільми про динозаврів ти дивився/дивилася? У яких казках йдеться про жар-птицю? Чи знайоме тобі слово «мавка»? Чому Г. Малик пише про них у своєму творі? Знайди відповідні цитати.
  • 10. Як ти розумієш характеристику конячки Кобурки «вередлива та панькана»? Знайди підтвердження цим словам у тексті.
  • 11. У робочому зошиті або на окремому аркуші намалюй Кобурку.
  • 12. Чим подія сьома нагадує казку?
  • 13. Перекажи зміст епізоду, який тобі найбільше сподобався.
  • 14. Склади план до прочитаних частин і запиши його в робочий зошит.

Домашнє завдання

  • 1. У кожному розділі визнач найважливіший епізод. Добери до нього ключові слова й запиши їх у робочий зошит.
  • 2. Проаналізуй прочитане за Правилом читання № 3.
  • 3. Передбач, як розгортатимуться події у творі далі. Прочитай події 8, 14 та 15.

Правило читання № 3 від Софії Мудрагелівни

Аналізуючи твір, шукай відповіді на запитання:

  • 1. Що характерно для періоду, у який відбуваються події у творі?
  • 2. Як відбуваються події (стрімко/повільно, послідовно/уривчасто), переважають описи чи діалоги персонажів?
  • 3. Як розгортається сюжет — у часовій послідовності чи з її порушенням?

Подія восьма

Ішов-ішов, коли дивиться — під кущем лицар якийсь дрібний-невеличкий спить, весь у пилюці. Біля нього — банка, у банці — якась дивна потворка плаває, на прив’язі коник недалеко пасеться.

А на гілці торба висить і сама-собою плигає і теліпається. Третій Зайвий не знав же, що у ній Грець з Тим-Що-В-Дуплі-Сидить вовтузяться.

Третій Зайвий, звичайно, тим дивам подивувався, але що був хлопака обережний, вирішив лицаря не займати, а почекати, поки той сам прокинеться. А поки той прокинеться, вирішив трохи підкріпитися.

Поки перекушував, лицар Горчик почав прокидатися — потягуватися, очі протирати.

Каже:

— Що це так цибулею смердить, аж в очі заходить?

Дивиться — якийсь хлопака недалеко сидить, сало жує.

— Ти хто?

— А ти хто?

— Я — лицар Горчик.

— А куди мандруєш?

— До князя Галицького на нараду.

— А можна мені з тобою?

— А чого ж — удвох воно веселіше. Тільки скажи, як тебе кличуть.

— Та Третім Зайвим.

— Будеш мені за банконосця.

— А що воно таке?

— Та ось тобі банка з Русалонькою — дивись, не розбий.

Рушили вони далі.

Давай лицар Горчик розпитувати Третього Зайвого про се та про те. А він усе-все знає: і хто на нараду приїде, і яка красуня за того, хто багатоголового Змія Горинича переможе, заміж вийде. Аж Той-Що-В-Дуплі-Сидить з торби вухо виставив — теж слухає.

— А як ту красуню звати, знаєш? — питає лицар Горчик.

— Звісно, знаю — Кароля! — каже Третій Зайвий.

Лицар Горчик тільки дивом дивується: що воно за красуня Кароля така?! І що там у неї такого красивого?!

Але про красуню Каролю я вам потім розповім, коли до неї черга дійде.

Подорожні у величезному чорному лісі натрапляють на хатинку Баби Яги, яка їх гостинно пригощає вечерею, проте насилає плем’я маленьких клонованих людожерчиків, щоб вони з’їли гостей. Той-Що-В-Дуплі-Сидить удруге рятує лицаря Горчика від загибелі. Баба Яга бере на виховання маленького людожерчика і перетворюється на маму Ягу, яка проводжає компанію в дорогу. Подорожні зустрічають на роздоріжжі камінь, на якому написано, що поворот направо небезпечний. Саме його вибирає лицар Горчик як шлях до нових подвигів і пригод. Товариство збоку обходить Блакитно-Помаранчеве королівство.

Подія чотирнадцята

— Оце і всі небезпеки, які нам камінь пророчив? — дивується Горчик.

— Е-е, ні, — сумнівається обережний Третій Зайвий. — Думаю, що всі небезпеки ще попереду.

Тільки встиг він це проказати, як небо над ними почало хмарами вкриватися. За якусь мить усе навколо потемніло. Знявся рвучкий вітер, підняв зі шляху стовпи пилюки — за часів же лицаря Горчика шляхи ще незаасфальтовані були.

Словом, така шуря-буря знялася, навіть Тому-Що-В-Дуплі-Сидить стало страшно, хоч він із торби лише краєм ока визирає.

— Оце якраз і починається оте, про що на камені написано, — каже Третій Зайвий. — Треба або десь ховатися, або назад утікати.

Подивився лицар Горчик навколо себе: куди оком не кинь — чисте поле. Де ти сховаєшся?!

А втікати лицарю не годиться.

— Будемо дивитися, — каже Горчик, — що воно далі буде.

А Грець у торбі від радості аж підскакує — видно, знає, що хороброго лицаря Горчика чекає.

Коли це Третій Зайвий Горчика за стремено схопив і каже переляканим голосом:

— Дивися, дивися, що це таке?!

Суне по полю чорний-пречорний стовп, наче смерч.

Навколо нього вітер виє, реве, а вершечок його у хмарах губиться.

Третій Зайвий до Горчикової ноги притулився, очі заплющив і так тремтіти почав, що вода з банки, у якій Русалонька сидить, почала вихлюпуватися.

А чорний стовп усе ближче, ближче...

Горчик шаблю витяг і чекає.

Нарешті ближче підлетіло. Дивиться Горчик — не може второпати, що за потвора: крила на пів неба, залізною лускою вкрите, а голів на ньому — цілий пучок. Одне тільки, що голови на овечі схожі.

— Та це ж Змій! — каже Третій Зайвий.

— А чому в нього стільки голів? — дивується Горчик.

— Бо це Багатоголовий Змій! — вже пошепки пояснює Третій Зайвий, бо Змій дедалі ближче до них підбирається.

— Може, це той самий, про якого князь оголошував? — потерпає Третій Зайвий. — Треба спробувати його голови порахувати, — і починає пальці загинати: — Одна, дві, три...

Поки Третій Зайвий голови намагався порахувати, Змій ближче підліз, на чотирьох лапах перевалюючись. А тоді сів на хвіст, передні лапи на череві склав і почав прислухатися, про що то лицарі балакають.

— Дев’ять, десять, одинадцять... — тим часом пошепки рахує Третій Зайвий.

— Одинадцять, здається, одинадцять... більше не бачу, — на вухо Горчику каже Третій Зайвий.

— Не одинадцять, телепню, а дванадцять! — раптом як закричить з-під крила ще одна голова Дванадцятиголового Змія. — Вічно мене забувають ці лицарі порахувати!

— А чому ти весь час під крилом ховаєшся? — озвалася Одинадцята голова.

— Нічого я не ховаюся! У мене там просто засвербіло!

— Еге, — ущипливо зауважила Восьма голова, — у тебе завжди свербіти починає, щойно на обрії який лицар покажеться!

Раптом Третя голова голосно гикнула, і з її пащі вирвався язик полум’я. Голова прикрила рот лапою і винувато сказала:

— Ой, пардон! Знову ця триклята гикавка починається! Видать, знову ця ненажера Дев’ята якусь погань проковтнула!

— Хто?! Я?! — обурено витягла шию Дев’ята голова. — Та я вже місяць у роті макової росинки не мала!

— Еге, не мала! — закричала Четверта. — А хто вчора жував якусь стару шкарпетку? Я на свої очі бачила!

— Це ніяка не шкарпетка була, — ніяково похнюпилася Дев’ята.

— А що, що це було? — закричали всі голови разом.

— Це був старий злий мале-е-енький гномик... — винувато опустила очі Дев’ята. — Він і так вже скоро помер би своєю смертю...

— То й хай би собі помирав! — закричала Друга голова. — Скільки разів тебе попереджати, щоб ти не ковтала ніяких смердючих старих гномів! Вже набридло через тебе на шлунок страждати!

— Я знаю, що треба зробити, — філософськи завівши очі під лоба, сказала найбільша — Перша голова.

Видно, її думку голови поважали, бо всі вони шанобливо замовкли і почали уважно слухати.

Подія п'ятнадцята

А Перша продовжила:

— Треба прийняти ліки від отруйних старих злючих гномів, бо від них нас ще може й глючити почати!

— Які ліки? — спитала Дев’ята з острахом.

— Мабуть, ліки доведеться ковтати їй, — прошепотів Третій Зайвий Горчику, який із цікавістю слухав незвичайні розмови.

— Звичайні ліки, — продовжила Перша голова... У вас їх немає, випадково? — повернулася вона до Горчика з Третім Зайвим.

— Нема, — з жалем розвів руками Третій Зайвий...

Але тут наперед виступив лицар Горчик. Він хитро примружився, відкашлявся і сказав:

— Можна пропозицію? Я дещо придумав!

— Ну кажи! — дозволила Перша голова.

— Треба заліпити їй рота скотчем, — показав лицар Горчик на Дев’яту голову. — Щоб вона не ковтала різну погань!

— А що це таке: скотч?

— А це така прикраса. Мені її з Тридесятого королівства контрабандою привезли. Великий дефіцит!

І він витяг зі своєї торби блискучу золотаву стрічку, змотану в рулончик.

— Я не хочу!!! — заверещала Дев’ята голова.

Але решта голів схопили її за довгу шию і прихилили до Третього Зайвого.

Той швиденько відірвав зубами добрячий шматок від рулончика і — раз! — заліпив рота і ніздрі Дев’ятій.

Тоді решта голів відпустили її і почали обдивлятися. Сонце зблиснуло на золотій плівці, і сонячні зайчики застрибали довкола.

Першою не витримала Шоста голова. Вона, видно, була велика модниця, бо мала підведені очі і сережки у вухах. У захваті вона верескнула:

— І я так хочу!

Р-раз — і другого рота заліплено.

І тоді закричали всі:

— І мені! І мені!

За мить всі дванадцять голів виблискували на сонці золотими усмішками.

— А тепер, — швидко прошепотів Горчик Третьому Зайвому, — швидше на коня і тримайся за мене, бо зараз таке буде!

Обережний і переляканий Третій Зайвий не барився. Скочив на Кобурку, вхопився за лицаря Горчика — і за ними тільки закуріло.

А дурнуваті голови хизувалися одна перед одною, повертаючись на всі боки і пускаючи сонячні зайчики в очі одна одній.

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Чи може бути лицар «якийсь дрібненький?»? Чому ти так думаєш?
  • 2. Що спільного між словами «зброєносець» та «банконосець»? Яке з них вигадала письменниця? Яке з цих слів має серйозне значення, а яке — жартівливе? Чому?
  • 3. Як авторка описала Русалоньку?
  • 4. Перекажи епізод зустрічі лицаря Горчика і Третього Зайвого з Багатоголовим Змієм. Як вони при цьому поводилися? Як це характеризує кожного персонажа?
  • 5. Проаналізуй розмову голів Багатоголового Змія. Вона жартівлива чи серйозна? Чому? Які сучасні й казкові речі у ній поєднано? Чи викликає це сміх?
  • 6. Коли і для чого лицар Горчик говорить неправду про скотч? Як ти вважаєш, можна обманювати з благородною метою? Чому?
  • 7. Знайди в тексті портрет Шостої голови. Чим опис її зовнішності відрізняється від казкового?
  • 8. Як ти розумієш вираз «макової росинки не мати у роті»?
  • 9. Перекажи зміст епізоду, який тобі найбільше сподобався.
  • 10. Склади план прочитаного і запиши його в робочий зошит.

Домашнє завдання (на вибір)

  • 1. Визнач найважливіший епізод кожного розділу. Добери до нього ключові слова й запиши їх у робочий зошит.
  • 2. Проаналізуй прочитане за правилами читання № 1 і 3.
  • 3. Передбач, як розгортатимуться події у творі далі. Прочитай події 16, 17, 20, 21, 22.

Подія шістнадцята

Не встигли Горчик із приятелем далеко відбігти, аж раптом там, де Дванадцятиголовий Змій залишився, як бабахне! Аж земля задрижала! А полем вітер пронісся, наче ураган, і такого смороду нагнав — бідна Кобурка форкати почала й головою трясти.

Горчик Кобурку зупинив. А Третій Зайвий озирнувся і питає:

— Що воно таке!

— А це Дванадцятиголовий Змій луснув! — сміється Горчик.

— Як це — луснув?

— Ну я ж йому всі виходи скотчем заліпив! А у нього всередині ж вогонь? От його й розірвало!

— Ну, — каже Третій Зайвий, — віднині ти зватимешся Хитромудрий Переможець Дванадцятиголового Змія Горинича! Я про це героїчну баладу складу!

— Та здалася мені твоя героїчна балада! — каже лицар Горчик. — Це ви, віршомази, на них схиблені. А мені — аби слава попереду бігла!

Та й поїхав далі, посвистуючи.

А Грець у торбі від злості, що лицар з приятелем неушкодженими залишилися, сам себе за хвоста з усієї сили почав смикати.

Замалим не відірвав!

Подія сімнадцята

Довго їхали чи ні — доїхали до берега величезного озера. Вирішили трохи перепочити.

Горчик Кобурку пастися пустив, а сам ліг у високу траву та й гадає, куди далі рухатися. Ні праворуч, ні ліворуч кінця тому озеру не видно. І протилежного берега — теж.

Коники у траві сюрчать, сонечко припікає... Незчулися лицар Горчик із Третім Зайвим, як і задрімали.

У цей час Грець тихцем із торби виліз й утік. Коли товариство на плоту перепливало озеро, Грець намовив русалок потопити подорожніх, бо, мовляв, розбійники викрали їхню посестру. Але правда з’ясовується — і лицар Горчик успішно перепливає озеро.

Подія двадцята

Довго чи коротко йшли, аж назустріч — десятеро чи дванадцятеро котів. Усі різні — чорні, сірі, рябі, руді, у всіх за спинами вузлики, усі зажурені.

Здивувався лицар Горчик — такого ще йому бачити не доводилося.

Зупинився, почекав, поки вони наблизилися, та й питає ввічливо, по-лицарськи:

— Куди це ви, панство, мандруєте? У найми зібралися чи так собі подорожуєте, кращої долі шукаєте?

Коти зупинилися, вузлики з плечей познімали, і один із них, найстарший, мабуть, каже:

— Йдемо, куди очі світять, бо налетів на наше село Багатоголовий Змій Горинич, всіх людей поковтав. І нашого брата багато загинуло, оце ми тільки й залишилися.

— Та невже не було жодного лицаря, щоб вас від того Багатоголового Змія Горинича захистив? — каже Горчик.

— Е-е, — тільки й махнув лапою Рудий Кіт, — де ті лицарі! Як цей Змій у нашому князівстві оселився, всі лицарі хто куди повтікали. Одні на війну подалися — там, кажуть, не так страшно. Інші за кордон поїхали у Хрестовий похід. Залишилися самі гречкосії та малеча.

— А де ж ваш князь?

— Нема у нас князя. Є тільки князівна Кароля — дуже мудра і смілива, але й вона що може проти цього Багатоголового Змія вдіяти?.. Сховалася у своєму замку, а Змій уже не сьогодні-завтра й до замку добереться... Отож і тобі, лицарю, радимо наше князівство якнайдалі об’їхати, бо інакше живим не залишишся! Кажуть, ніхто того Змія не здолає, тільки удатний лицар — Хитромудрий Переможець Дванадцятиголового Змія, що його Горчиком зовуть. Його слава попереду нього біжить!

Третій Зайвий як це почув, аж за голову схопився: ну все, думає, тепер Горчик у цю справу встряне! Давай він лицаря Горчика за стремено смикати:

— Послухайся розумної ради, не можна далі їхати! Це тобі не дурноверхий Дванадцятиголовий Змій! У цього он голови ще ніхто полічити не встиг!

А лицар Горчик Кобурку по гриві погладив та й каже:

— Ти що, хочеш, щоб мені з моєю славою не по дорозі було? Ні, їдемо далі! А ти, якщо боїшся, з котячим товариством можеш щастя шукати.

Третьому Зайвому соромно стало. Нема де подітись — рушив він за Горчиком далі.

Не встигли й кілометра проїхати — знову назустріч подорожні. Тільки тепер — ціла зграя псів. Теж різномасті і теж з торбами за плечима. Бредуть шляхом, голови поопускали.

Горчик знов вітається:

— Здорові, товариство! Чи далеко мандруєте?

— Ідемо, пане лицарю, світ за очі. Спалив Багатоголовий Змій Горинич наше княже місто, нікого живого не залишилося — тільки оце ми, що перед тобою. Добирається до замку, у якому наша князівна Кароля зібрала останніх захисників. Вона й сама меча взяла і зі Змієм билася. Тільки в нього на місці відрубаної голови одразу дві виростає!

— Та ви що! — дивується Третій Зайвий. — От мутант триклятий!

— Еге ж, — каже найстарший пес. — Ніхто його, кажуть, подолати не може, крім відважного лицаря, Хитромудрого Переможця Дванадцятиголового Змія, що його Горчиком кличуть. Слава його попереду біжить, то Кароля чекає — не дочекається, коли він до нашого князівства добереться! Якщо десь його зустрінете — передайте, яке лихо у нашому князівстві сталося!

А Горчик — такий скромний лицар! — і тут не признався, що це він.

— Передамо! — каже і далі рушає.

Недовго вже й добиралися — аж бачать — перед ними Каролине князівство.

Подія двадцять перша

Отут і настав час розповісти про князівну Каролю.

Була князівна чорнява і кирпата, саме така, яку полюбляли собі на вечерю змії та страховиська.

Але красуня Кароля нікого не боялася. Бо була дуже задерикуватої вдачі. Виростала вона без батька-матері, тому робила все, що їй тільки заманеться.

Інші князівни, бувало, нашиють собі ляльок з клаптиків та й бавляться.

А вона — ні!

Вона як нарегне: «Хочу навчитися на коні їздити!»

І хоч ти їй кіл на голові затеши — не заспокоїться, доки свого не доб’ється.

Отож вона, хоч ще не була великою дівкою, а вже всього вміла: і карате, і на шаблях битися, і на вепрів та ведмедів полювати. І меча тримала, і списа кидала Кароля лівою рукою, бо шульгою вродилася. Тому її супротивникам важко доводилося.

Справжня шибайголова з неї виросла.

А ще красуня Кароля зналася з Перестрічником та Гонихмарником. Ця трійця була нерозлийвода. Як красуня Кароля в якусь халепу вскочить — її друзі тут як тут: один хмар нажене, та так, що кожен злякається; а другий усіх ворогів невідь-куди заведе і покине.

Сватався якось до неї один князенко — неповороткий та опецькуватий. Зовсім він Каролі не сподобався. Та ще й дуже пихатий був. Весь час повторював:

— Я всі частини світу напам’ять знаю...

І починає пальці загинати:

— Америка, Африка, Австралія...

Дуже він Каролі набрид.

То вона гукнула Перестрічника. Той князенка як у лісі перестрів, як почав його водити...

Князенко аж у своєму князівстві отямився:

— А де це я? — каже.

А йому його міністри гукають:

— Вдома ви, вдома, ваша княжа миліс-с-с-с-ть!...

От як йому Перестрічник голову замакітрив! Князенко про Каролю зовсім забув і вже до самої смерті не згадував!

У Каролиному князівстві дуже її всі поважали.

Подія двадцять друга

Але була у Каролі одна мрія — дуже-дуже потаємна, про яку вона нікому не признавалася.

Мріяла Кароля, що одного дня з’явиться перед її замком принц-красень (уже ж не такий опецькуватий, як той, що до неї сватався). З’явиться на вороному (або білому, або гнідому, або якому іншому) коні, побачить її і так закохається, що аж з коня впаде.

А потім як почне для неї подвиги робити, як почне! Щоб оті всі рябі та пелехаті принцеси із сусідніх королівств із заздрощів посиніли!

А вона, тобто Кароля, отак на нього поглядатиме та щойно, як він який подвиг учинить, а вона губи скривить — пхе! Наче для неї це нічого не означає...

І коли той гарний-гарнюній принц уже зовсім помиратиме від кохання до неї, лежатиме без сил і збиратиметься вже душу видихнути, Кароля отак-о прийде, сяде коло нього, візьме його мужню руку і скаже:

— Та годі вже. Не помирайте, ваша високосте! Вийду я за вас заміж. Тільки цур — посуд мити мене не примушувати, уроки вчити не заставляти, сукні я сама собі вибиратиму!

І тоді буде велетенське весілля. Вона сидітиме така прекрасна, у сукні, діамантами та смарагдами розшитій, аж усі принци, що на весілля приїдуть, побіжать до ставка топитися. Ледве встигнуть їх усіх повитягати, мокрих та жалюгідних.

Ні, Кароля не хотіла, щоб хтось із принців постраждав дуже. Хай би тільки ледь-ледь попритоплювалися. Щоб свято надовше запам’яталося.

Будь уважним/уважною до слова

Хрестовий похід (у переносному значенні) — будь-яка війна.

Гречкосій — той, хто сіє гречку; ширше — хлібороб.

Шульга — лівша.

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Хто називає лицаря Горчика Хитромудрим Переможцем Дванадцятиголового змія Горинича? Ти згодний із цим? Чому?
  • 2. Чому лицар Горчик заслуговує на оспівування в героїчній баладі? Як до цього ставиться сам Горчик?
  • 3. Що означає слово «віршомаз»? Яких поетів/поетес так називають?
  • 4. Як ти розумієш вираз лицаря Горчика «аби слава попереду бігла»?
  • 5. У чому виявляється ввічливість мови лицаря Горчика? Знайди це слово в тексті. Чи ти його використовуєш?
  • 6. Що говорить Рудий Кіт про лицарів? Чим його думки перегукуються з характеристикою лицарів князя Галицького в Події першій?
  • 7. Хто з героїв засвідчує, що справді слава про лицаря Горчика поперед нього біжить?
  • 8. Прочитай розмову лицаря Горчика і Третього Зайвого з Події двадцятої. Як вона характеризує кожного героя?
  • 9. Чи правильно вчинив лицар Горчик, що не зізнався, хто він? Як ти вважаєш, скромність прикрашає людину? Наведи приклади з життя, відомі тобі.
  • 10. Дай характеристику князівні Каролі, спираючись на її вчинки.
  • 11. За що усі поважали Каролю?
  • 12. У робочому зошиті або на окремому аркуші паперу намалюй портрет князівни Карелі. Разом з однокласниками/однокласницями організуй виставку робіт. Визначте переможця.
  • 13. Яка поведінка Греця? Що в його характері є від сил зла?
  • 14. Перекажи зміст епізоду, який тобі найбільше сподобався.
  • 15. Склади план прочитаного і запиши його в робочий зошит.

Домашнє завдання (на вибір)

  • 1. У робочому зошиті накресли «павутинку».
  • 2. У робочому зошиті намалюй «хмарку слів», яка характеризуватиме лицаря Горчика.
  • 3. Передбач, як розгортатимуться події у творі далі. Прочитай події 23, 29, 30, 31.

Подія двадцять третя

Так би, може, й дочекалася Кароля свого принца, якби не сталося так, що невідомо звідки взявся в її князівстві Багатоголовий Змій.

Почав той Змій палити села й міста, ковтати людей і домашню худобу.

Одягла Кароля лицарські лати, підперезалася мечем, зібрала з усього князівства своїх найхоробріших лицарів і рушила на бій із чудовиськом.

Та не встигло її військо підійти до лігва Змія, як побачила Кароля, що лицарі тишком-нишком розвертають коней і зникають у невідомому напрямку. І залишилася Кароля перед лігвом Багатоголового Змія Горинича сама-самісінька.

Кароля не змогла перемогти Багатоголового Змія Горинича, бо на місці відрубаних голів виростали нові. Натомість Змій Горинич не захотів з’їсти Каролю, а зажадав одружитися з нею. За вказівкою князівни Перестрічник та Гонихмарник знаходять лицаря Горчика — разом вони починають думати, як перемогти Багатоголового Змія Горинича. Грець удруге зникає і допомагає Змію Гориничу розгадати загадки.

Подія двадцять дев’ята

А вранці повставали всі в Каролиному палаці і почали готуватися до великої битви...

Лицар Горчик з красунею Каролею одяглися у лати, взяли мечі.

Горчик конячку Кобурку почав сідлати, Кароля — свого улюбленого коня.

А Кобурка і каже:

— І на мене залізні лати одягни! А то як дихне Змій Горинич — всю гриву мені вогнем обпалить. А з обсмаленою гривою хто мене заміж візьме?

— Чи ти сказилася? — каже лицар Горчик. — Де я тобі конячі лати візьму? Їх ще не вигадали навіть!

— А я без лат нікуди не піду! — сіла собі під дерево і сидить.

— Ну що ти робитимеш із клятою конякою! — сердиться Горчик. — Я що, по-твоєму, пішки повинен на битву з чудовиськом іти?!

А Кобурка і слухати нічого не хоче.

Почув це Третій Зайвий, підійшов до Кобурки, погладив її по розкішній гриві, щоб заспокоїти:

— Не бійся, даю тобі слово, що жодна волосинка у твоїй гриві не постраждає! Ми тут учора дещо придумали!

— Ну, коли так — гляди мені! Ти особисто за мою гриву відповідаєш, — скочила на рівні ноги Кобурка.

— От коняка! — каже сердитий лицар Горчик. — Про те, що Змій Горинич її зжерти може, вона не думає, вона за красу свою переживає!

Рушили вони до Змієвої печери. Попереду — лицар Горчик і Красуня Кароля на конях, за ними — Третій Зайвий із Перестрічником простують, а над ними Гонихмарник летить.

А Багатоголовий Змій Горинич теж приготувався до зустрічі: на головах у нього — шоломи, на спині — кольчуга, у передніх лапах аж два щити тримає!

Буде бій не на життя, а на смерть!

Під’їхали ближче — такого чудиська ще світ не бачив! Голів — не полічити і за тиждень, хвіст, наче змія, десь удалині губиться, а сам Змій — як гора!

Перехрестилися відважні друзі, й гукнув лицар Горчик громовим голосом:

— До бою, друзі! Разом нас багато!

Першим почав Гонихмарник. Нагнав хмар звідусіль. І щойно Змій яку пащу відкриє — він туди з хмарки дощиком — бризь! У пащі тільки й зашипить!

А Горчик уже тут як тут — мечем змахне — і голова покотилася!

Рубають голови Горчик і Кароля пліч-о-пліч. Горчик правою рукою, а Кароля — лівою.

А за ними Третій Зайвий з Перестрічником місця, де голови були, одразу скотчем заліплюють, щоб нові голови не відростали!

Ось, виявляється, який план Третій Зайвий придумав!

Це він згадав, як лицар Горчик Дванадцятиголовому Змію пащеки скотчем позаліплював, що той аж луснув.

А тут ще й Грець лицарям у пригоді став. Він же тепер Змію шкодити мусив. Отож він у нього по спині почав плигати і шоломи з голів скидати. Змій головами трусить, а Греця струсити з себе не може.

Подія тридцята

Вже сонце до полудня доходить, а друзі все рубають та рубають. Тих голів нападало як груш — вже Каролі та Горчику по коліно.

Нарешті лишилася одна голова.

Поки Горчик піт рукавом витирав, голова проситися почала:

— Не рубай мене, лицарю! Я здаюся!

Горчик нерішуче руку з мечем затримав.

А Змій далі проситься:

— Я вже буду хороший — почну пастися, перейду на вегетаріанський спосіб життя! І взагалі піду з вашої землі.

Горчик було й завагався. Але поки він роздумував, князівна Кароля змахнула мечем — і покотилася остання Змієва голова, а Третій Зайвий зі своїм скотчем тут як тут — р-р-аз, обрубок заліпив — і нема більше чудовиська!

А з ним і Грець пропав навіки, тому він тепер ні до кого більше й не чіпляється.

Третій Зайвий і собі рукавом з чола піт обтер та й каже:

— Х-ху! Я вже злякався, що ти його послухаєш! А їм, цим багатоголовим, вірити не можна! Бо там, де одна голова залишиться, поруч ще дві виростає!

— І так далі, — підхопила князівна Кароля, — в арифметичній прогресії!

Тут Третій Зайвий бере Каролю за руку і пильно-пильно їй в очі дивиться. А красуня Кароля, хоч і була від битви розпашіла, ще більше рум’янцем залилася.

Глянув на них лицар Горчик і каже:

— Еге, бачу, ви вже однодумцями стали!

А тоді підійшов до Третього Зайвого, обняв його та й каже:

— Дякую тобі, друже! Я й не думав, не гадав, що ти такий відчайдушний!

— Та я не відчайдушний, — каже Третій Зайвий. — Я просто сміливий, розумний і обережний, о!

Подія тридцять перша

Коли це чують — земля задрижала, якийсь тупіт наближається. Що таке? Чи не Змій який на допомогу родичеві біжить?

Аж вивертають з-за гори вершники. Попереду — князь, за ним — лицарів купа. Усі в латах, з мечами та списами.

Під’їхали і зупинилися, вражені.

Бачать: Змій Горинич посічений на капусту лежить, а перед Змієм — лицар, дрібний-невеличкий, та дівчина-красуня з якимось хлопакою, за руки побравшись, стоять.

Тоді той лицар, дрібний-невеличкий, і каже:

— А це ще що за лицарська делегація? Кудись проїздом прямуєте чи до кого в гості приїхали?

Тоді князь Галицький мовить:

— Ми приїхали Змія Горинича Багатоголового побороти!

— А де ж це ви так забарилися? — глузливо Третій Зайвий питає.

— Так ми ж радилися, як його краще вбити, — відповідає князь.

— Не радитися треба, — каже Горчик, — а справу робити!

Скочив Горчик на Кобурку, Третій Зайвий Каролю на коня підсадив, сам за нею сів — і подалися до палацу.

А за ними і князь зі своїм лицарством побрався, бо їх усіх красуня Кароля на бенкет запросила.

Як приїхали, наказала Кароля столи накривати на честь перемоги над Багатоголовим Змієм Гориничем.

А як посідали всі за столи, князь Галицький і каже:

— За звичаєм годиться переможцю одружитися з першою красунею князівства. Але оскільки ви тут усі переможці, то самі між собою розбирайтеся...

— А ми вже розібралися, — каже лицар Горчик. — Я ні з ким одружуватися не збираюся. Моя справа — з чудовиськами битися, а їх ще на нашій землі — видимо-невидимо.

— А ми, — каже красуня Кароля і бере за руку Третього Зайвого, — якраз збираємося! Так що прошу вважати це свято і початком нашого весілля!

— Так я ж не той лицар, про якого ти мріяла, — каже Третій Зайвий, а сам закоханого погляду з красуні Каролі не зводить.

— А я й сама не знала, що саме про тебе мріяла! — каже Кароля. — Але як тільки тебе побачила, так і зрозуміла — ти мій суджений!

От як буває, що не завжди третій зайвий насправді зайвим виявляється!

— А що ж мені робити? — питає князь Галицький.

— Нате ось вам банку з Русалонькою, відвезіть її до ваших сирен та ундін, нехай вона їх державної мови навчає! — витягає з-під столу трилітрову банку лицар Горчик. — А якщо ще треба буде з яким чудовиськом до бою стати, то довго не радьтеся, ваша вельможність. Посилайте одразу за нами — ми свою рідну землю до останнього подиху боронити будемо!

Будь уважним/уважною до слова

Піхви — футляр для зброї, наприклад меча.

Прошкувати — іти навпростець.

Сирена — міфологічна морська істота з божественним голосом.

Ундіна — міфічний дух води, русалка.

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Чи можна важати Каролю сміливою та рішучою? Підтвердь свою думку цитатою.
  • 2. Назви якості характеру Каролі. Узагальни їх у «хмарці слів».
  • 3. Чи варто вступати в боротьбу за добро, якщо сили нерівні? Чи правильно вчинила Кароля?
  • 4. Чому Кобурка вимагала лати? Як це її характеризує?
  • 5. Який план знищення Змія придумав Третій Зайвий?
  • 6. Чи віриш ти у те, що Грець може змінитися на краще? Чому?
  • 7. Що означає вираз «третій зайвий»? Чому Третій Зайвий виявився не зайвим? Чи покохала Кароля лицаря, про якого мріяла?
  • 8. Чим лицар Горчик нагадує сучасників?
  • 9. Визнач ідею твору.
  • 10. Охарактеризуй дії та вчинки лицаря Горчика, Третього Зайвого, красуні Карелі.
  • 11. Перекажи зміст епізоду, який тобі найбільше сподобався.
  • 12. Склади план прочитаного і запиши його в робочий зошит.
  • 13. Чи сподобалися тобі ілюстрації до повісті? У робочому зошиті або на окремому аркуші паперу намалюй свою ілюстрацію до події з твору, яка тобі найбільше сподобалася.
  • 14. Чи ти порадив би / порадила б прочитати книжку своїм друзям? Чому?

Домашнє завдання

Склади і запиши в робочий зошит кодекс шляхетності юного українського лицаря. Свою роботу оформи та презентуй на уроці.

Софія Мудрагелівна розповідає

Ти прочитав/прочитала твір, у якому переплелися казкові події та реалії, минуле й теперішнє. Змії, русалка, жар-птиця, мавки, князь Галицький, з одного боку, а з іншого — цукерки, скотч, депутат, партія — таке поєднання забезпечує жартівливий настрій, викликає усмішку. А ще авторка грається словами, які подібно звучать: почет — пошта, банда — контрабанда. Також вона зацікавлює читача подальшим розвитком подій: «Ні, стривайте, ми ще забули про коня», «Але про красуню Каролю я вам розповім, коли до неї черга дійде» тощо.

Грається із читачем письменниця і тоді, коли повість називає лицарським романом, бо прагне оспівати маленьких героїв-лицарів — справжніх оборонців рідної землі. А це вже не жарт, а серйозна думка.

Ти — творча особистість

Разом із друзями організуй Клуб імені лицаря Горчика. Придумайте й намалюйте для нього емблему, складіть девіз і план добрих справ.

Література в колі мистецтв

Інсценізуй разом з однокласниками/однокласницями одну з подій повісті. На виставу запроси друзів і рідних.

Завдання від Софії Мудрагелівни

За назвою передбач, про що йтиметься у творі М. Чумарної. Прочитай текст. Чи збіглися твої здогадки з його змістом?

Марія Чумарна

ПРИБУЛЕЦЬ ІЗ САТУРНА

Скорочено

Розпочинається твір зі знайомства з його персонажами:

Лумпумчиком — малим інопланетянином прибульцем; Васильком Ігнатенком — десятилітнім хлопцем, який любить вивчати життя рослин та комах, із задоволенням грає у футбол і комп’ютерні ігри, а також його друзями.

Весняного недільного дня Василько разом із батьками поїхав до лісу відпочивати. Там хлопчик і зустрівся із живим голубим м’ячиком, який виявився малим прибульцем.

Сатурн

Це було широке поле, засіяне дивними квітами дуже яскравих кольорів. А поміж квітами здіймалися над полем великі сяючі кульки. Кульки переливалися всіма барвами, ніби віддзеркалюючи довколишній світ.

Я стояв посеред якоїсь галявини і здивовано розглядався довкола. Тут усе було круглим! Круглі квіти, округлі дерева і навіть хмарки, що підіймалися в небо, ніби кільця білого диму. А небо було не голубим, а зеленим.

Раптом звідкись випурхнула зграйка малих голубих кульок і полетіла просто на мене. Я аж присів від несподіванки, але кульки пронеслися над головою з веселим передзвоном.

Де я?! Треба було тікати, а куди? Он до того найближчого куща!

Ноги обважніли і з трудом відривалися від ґрунту; все тіло моє було таким важким і незграбним, як мішок піску. Я спробував зробити крок, але заледве витягнув ногу. Неймовірними зусиллями став просуватися пухкою поверхнею галявини.

Ще трішки — і я звалився у теплий пух під кущем.

А де ж кульки? Вони кружляли над галявиною, стрибали, і від їхніх голосів усе повітря довкола вібрувало незвичайною музикою.

Лум-пум! — щось лунко гупнуло просто перед моїм носом. Ще один м’ячик звалився з куща — і я раптом виразно почув: «Привіт, Васильку!»

Хто тут іще Василько?! Я зіщулився і притулився до м’якого стовбура, бо тікати було нікуди. А те кругле створіння гойдалося на пісочку і посміхалося. Дивина: у нього не було ні рота, ні носа — тільки очі, але вони сміялися!

Чомусь мені не було страшно. Я навіть приблизно здогадатися не міг, куди потрапив. Може, я в комп’ютерній грі? І це мені сниться?

Треба щось придумати. Тепер я в засаді — кругом ті живі кульки, а позаду що? Там повно кущів. Як перевірити, чи це реальний світ, чи віртуальний?

Раптом хтось торкнувся мого плеча — і я аж підскочив від несподіванки:

— Васильку, вже ранок. Пора вставати!

Це моя мама. Яке щастя! Я лежу в ліжку, надворі світить сонце і синіє небо.

Ну й сон приснився!

То це був тільки сон?! А вчорашня поїздка з татом у ліс? Це теж приснилося?

Я схопився з ліжка, натягнув штани і розглянувся по кімнаті. В кутку на м’якому кріслі лежав голубий м’ячик.

Ура, це був не сон! І м’ячик був точнісінько такий самий...

А що ж тоді снилося?

Я обережно підійшов до крісла, простягнув руку...

О, воно відкрило очі! І посміхнулося! Точнісінько, як у сні.

— То ти мені не приснився? Ти є насправді? А де всі решта м’ячики?

— Вони у себе вдома.

Він це якось сказав, хоч у нього й не було рота. Можете собі уявити: він говорив неначе в моїй голові!

— Де вдома? Я їх бачив у сні! Чи то був не сон?

— Ти їх бачив на моїй планеті.

— На планеті? — я аж присів від несподіванки. — То ти інопланетянин? Здорово! Я завжди хотів побачити справжнього інопланетянина! Тільки я уявляв тебе зовсім по-іншому!

— У Всесвіті багато планет, і їхні жителі дуже різні.

Усі думки в моїй голові наче висипалися з коробки. Треба луснути себе по лобі, щоби прокинутися...

— Васильку, пора снідати! Біжи вмиватися!

Мамин голос привів мене до тями. То я був на іншій планеті! Насправді! Зелене небо, м’який пісок, дивні запахи і звуки... Все це було справжнім!

Мабуть, вигляд у мене був зовсім смішним, бо м’ячик ледь не пирскав від веселощів.

— А як називається твоя планета?

— Сатурн!

— Ух ти! Клас! Я був на Сатурні! — я аж підстрибнув від захоплення.

— Ти з ким там розмовляєш?

— Мамо, я вже йду! Слухай... — я стишив голос. — А на чому ми туди літали?

— Просто в думці.

— Як — у думці? Ти жартуєш?

— Та ні. Твоя думка — це потужний енергетичний двигун. Я просто її підсилив — і ми разом злітали на Сатурн.

— Нічого не розумію... Я ж спав!

— Саме тому, що спав. Ти поклав своє тіло в ліжко, бо воно важке, — і поки воно собі відпочивало, твоя свідомість... Ти розумієш, що це таке?

— Ну, це все, що я думаю і відчуваю. Це мій мозок отут, у голові.

— Свідомість і мозок — це не одне й те саме. Твій мозок теж спав на подушці, поки ти літав. А все те, що ти думаєш, відчуваєш, любиш, бажаєш і що є тобою, окрім тіла, — те все літало. Ти хоч трішки мене розумієш?

— Навіть трішки розумію. Ти говориш про віртуальну реальність?

— Нехай буде й так. Поки що такого розуміння для тебе достатньо.

Вимовивши оте «віртуальна реальність», я аж запишався собою. Це я знаю із комп’ютерних ігор. Погодьтеся, що для десятилітнього хлопця то непогано. А ця кулька каже: «Поки що достатньо».

— І що, моя свідомість може літати, куди захоче?

— Треба тільки чітко знати, чого ти бажаєш.

— Здорово... Але ж я все там бачив так, ніби насправді був на Сатурні!

— Ти ж насправді був.

Можете собі уявити, що б ви відчували на моєму місці! Думки нагадували кусючий рій мух, що обліпили мою голову.

Скільки комп’ютерних ігор про інопланетян ми зіграли з Сашком, скільки мультиків передивилися! Там інопланетяни були якісь страшні, злючі, вони нападали на землян і намагалися захопити нашу планету. А тут якийсь голубий м’ячик з великими зеленими очима, без рота і без носа. До того ж він розмовляв зі мною без звуку, лише у моїх думках. Спершу я цього навіть не помітив, бо добре чув його голос. Такий мелодійний, як дзвіночок. Аж потім до мене дійшло, що чую його не вухами, а чимось усередині. Ніби в голові вмонтовано маленький приймач.

Треба було бігти до школи, а я не знав, що мені робити.

А що зробили б ви?

Спершу я уявив, як принесу свого «м’ячика» до школи і голосно скажу перед цілим класом:

— Усім привіт! А погляньте, що в мене є!

Але щось мене стримало. Складно було вгадати, як поведеться інопланетянин, що можуть викинути мої однокласники. Це ж не звичайний собі м’ячик!

Де ж тоді подіти свою знахідку? Залишити вдома, поки прийду зі школи?

— Слухай, мені треба бігти до школи. Ти мене почекаєш?

— Почекаю.

— Давай я тебе кудись заховаю...

— А для чого ховати?

— Ну, так... А ти не втечеш?

— Ні.

— Будь ласка, не тікай! Мені так цікаво! Я скоро прийду!

Почувши мамині кроки, я вискочив із кімнати і побіг умиватися.

З цього часу у Василька з’являється велика таємниця. Хоча його шкільне життя плине як завжди: уроки, спілкування з друзями, футбол, комп’ютерні ігри.

Поміркуй над прочитаним

1. Який сон наснився Васильку? Якою він уявляв планету Сатурн? Чи збігаються твої уявлення з Васильковими? Поясни свою думку.

2. Як ти розумієш зміст розмови між Васильком та прибульцем:

— А на чому ми туди літали?

— Просто в думці.

— Як — у думці? Ти жартуєш?

— Та ні. Твоя думка — це потужний енергетичний двигун. Я просто її підсилив — і ми разом злітали на Сатурн.

3. Що таке віртуальна реальність? Зацитуй, як це поняття пояснює прибулець.

4. Чи можна дізнатися про віртуальну реальність з інших джерел, окрім комп’ютерних ігор? Із яких?

5. Усно опиши зовнішність прибульця. Чим вона відрізняється від зовнішності прибульців із мультфільмів, кінофільмів, комп’ютерних ігор? Чому?

6. Як би ти відповів/відповіла на запитання Василька: «А що зробили б ви, коли б у вас з’явився інопланетян»?

Домашнє завдання

  • 1. Перекажи зміст розділу спочатку стисло, а потім докладно.
  • 2. Склади план розділу і запиши його у робочий зошит.
  • 3. Передбач, як розгортатимуться події у творі далі. Прочитай наступний розділ.

Я назву тебе Лумпумчик

Нарешті закінчився останній урок! Я кулею зірвався з-за парти і помчав додому, кинувши Сашкові на прощання:

— На стадіоні о четвертій!

М’ячика на кріслі не було.

— Ма, ти прибирала в моїй кімнаті?

— Так, а що сталося?

— Тут був м’ячик! — я аж крикнув від хвилювання.

— Який м’ячик? Чому ти кричиш? — мама зайшла в кімнату. — І чому ти все перекидаєш? Я тільки прибрала за тобою! Завтра сам прибиратимеш у себе!

— І завтра, і післязавтра, і завжди! — я шпурнув туфель у куток і впав на ліжко. Мені аж подих перехопило.

Мама нічого не відказала і вийшла з кімнати.

Що сталося з дитиною?

А дитина залізла під ліжко і почала оглядати всі закутки кімнати. Куди ж він подівся?

Лум-пум! — щось легенько гупнуло на підлогу. Я швидко виповз із-під ліжка. М’ячик уже вистрибнув на ліжко, погойдався, ніби хотів привернути мою увагу. Я полегшено зітхнув і тільки простягнув руку — а він гоп! — і стрибнув на крісло.

— Фу! Ну й налякав ти мене! Де ж ти був?

— Я можу бути де завгодно. Але зараз я тут, — засміявся малий сатурнівець.

— М’ячику... — я ледь не розплакався від розчулення і ніжно обняв його. — Я так злякався...

— Ой-ой, обережніше!

Я обережно поклав інопланетянина на коліна і захоплено дивився в його зелені очі, котрі світилися різними відтінками райдуги.

— А як тебе звати?

— Ти не зможеш вимовити моє ім’я. Називай як тобі подобається.

— Ти так смішно стрибаєш: лум-пум! Ви всі так стрибаєте?

— Ми збавляємо швидкість, вдаряючись об ґрунт.

— Давай я називатиму тебе Лум-пум. Добре. Лумпумчику.

— Добре, Лумпумчику! — весело повторив м’ячик і злетів під стелю.

— О! А давай в лови пограємо! Я буду тебе ловити! Або краще у футбол! Ти знаєш, що таке футбол?

— Покажеш — буду знати.

— Це дуже просто: є дві команди по одинадцять осіб. І м’яч. Це таке кругле, як ти, тільки неживе. Гравці передають м’яч один одному, а тоді забивають у ворота.

— Як забивають?

— Ну ось так!

Я замахнувся ногою і вдарив по кріслу. Так добряче вдарив, що аж заойкав від болю.

— Що там сталося? — почувся мамин голос. — Ти захворів, що з тобою?

— Та ні, мамусю, вибач, я просто зачепив ногою крісло. Зайди, будь ласка, до мене!

Я уявив собі, як вона здивується, побачивши мого Лумпумчика. Вчора чомусь ніхто не звернув на нього уваги. Лише б мама зараз не сказала, що його треба викинути з кімнати! Ці дорослі чомусь усе забороняють дітям. Думають, що ми не вміємо самі вирішувати, що добре, а що ні.

Хоча вони нас люблять. І ми їх любимо.

Мама зайшла до кімнати. Лумпумчик сидів на ліжку і погойдувався. Я заступив його спиною і сказав:

— Мамусю, я хочу тобі щось показати. І розказати. Тільки дай слово, що не розсердишся!

— Васильку, що це нині з тобою? Даю слово. Показуй, що в тебе.

Я відступив убік і уважно подивився на маму. Що зараз буде! Лумпумчик усім своїм виглядом випромінював посмішку і аж піднявся над ліжком.

— Ну що? — мама запитально дивилася на мене.

— Та ось м’ячик! Ти бачиш, який він незвичайний?

— Який м’ячик?

— Ну ось, на ліжку!

— Тут нема ніякого м’ячика.

Та що ж це таке? Невже мама не бачила Лумпумчика?

— Мамо, ти не бачиш на ліжку м’ячика?

— Васильку, що це за розіграш? На ліжку нічого нема!

Я оглянувся. Лумпумчик злетів і сів мені на плече.

— Ну ось же він! Як ти його не бачиш? Ось, візьми в руки!

— Васильку, та що з тобою? Ти не перегрівся вчора на сонці?

— Вона мене не бачить, — сказав Лумпумчик.

— Але чому?!

— Бо ти занадто довго купався у річці, — відповіла мама.

Вона подумала, що це я в неї запитую.

— Бо вона не дитина, — відповів Лумпумчик.

Оце так! Я з розгону плюхнувся у крісло. Невже я сплю?!

— Ляж, Васильку, я принесу тобі обід. Поспи трішки, все минеться, — мама підійшла і погладила мене по голові. Так вона завжди робила, коли хотіла нагадати мені, що я ще дитина і чогось не розумію.

— Та я зовсім не хворий! Добре, давай обід, у мене скоро тренування. Зараз прибіжить Сашко.

— Але де ж ти побачив м’ячика?

— А може, я просто пожартував? Можу я пожартувати?

— Дивні жарти, — мама поклала руку на чоло, похитала головою і вийшла з кімнати.

— Оце так! Ти знав, що вона тебе не побачить?

— Здогадувався. Я ж недаремно прилетів до тебе.

— До мене?! — я аж підскочив. — Ти спеціально прилетів із Сатурна, щоб зустрітися зі мною?

— Ну, не тільки з тобою.

— А з ким іще?

— Ще з твоїми друзями.

— Ух ти! Здорово! Я так хотів тебе вранці взяти із собою до школи, але чомусь побоявся. Я ж нічого про тебе не знаю. Навіть не знаю, на чому ти прилетів. Що я міг розказати своїм однокласникам? Та й не всі вони мої друзі. От Сашко...

О! Дзвонять у двері — це вже він прийшов!

Я вискочив із кімнати і за хвильку стрімко влетів, тягнучи за руку переляканого Сашка.

— Васю, що сталося?

— Сталося! Поглянь, ти щось бачиш?

— Бачу м’ячика. Ого, в нього є очі! Це що — компик?

— Сашко, це інопланетянин...

Далі ви вже самі можете здогадатися, що відбувалося. Сашко довго вражено розглядав інопланетянина, а потім засипав його запитаннями.

Я помчав на кухню, швиденько проковтнув свій обід, поки Сашко перемовлявся з Лумпумчиком.

Нарешті я відчув себе на висоті! Сашко був гордістю Вишнівки — математичний геній! Він розв’язував найскладніші задачі, котрі діти вивчають у восьмому класі, і вмів чудово конструювати різні ігри. Я теж добре вчився, але найкраще у мене вдавалися комп’ютерні ігри.

І ще я любив вивчати життя рослин і різних комах. У мене вдома було багато різних енциклопедій.

Може, тому, що мій тато був відомим біологом, а мама дуже любила садити квіти. І ще я люблю грати у футбол. Ви вже чули, що в середу у нас буде відбірковий матч серед наймолодших футбольних команд. До речі, я — найкращий форвард...

А тепер — усе змінилося! Бо Лумпумчик прилетів до мене. На всій планеті він вибрав саме мене! Від цієї думки я ледь не поперхнувся соком. Навіть забіг у ванну і подивився на себе в дзеркало. Нічого особливого. Білявий чубчик. Сині очі. Ріст — один метр і двадцять сантиметрів. М’язи — так собі. І що він у мені знайшов? Чому Василь Ігнатенко з містечка Вишнівки?

До речі, в середу матч. Я знову повернувся до своїх звичних думок. Хлопці вже чекають на стадіоні.

Оце буде сюрприз! Тепер я вже не сумнівався, що Лумпумчика можна показати однокласникам. Тільки після матчу! Треба це обговорити із Сашком.

А Сашко зовсім забув про матч і про тренування.

— Слухай, Васильку, вони не помирають!

— Хто не помирає?

— Та ж сатурнівці! Вони живуть вічно!

Я не міг собі цього уявити. Цей Лумпумчик був легкий і м’який, як мильна булька. Я навіть боявся його штовхнути, аби він не луснув.

— Скільки ж тобі років, Лумпумчику?

— Стільки ж, скільки Сатурнові.

— Мільйон?!

— Думаю, що нуликів буде значно більше, — засміявся Лумпумчик, — у твоєму комп’ютері таких чисел нема.

— Ти що, серйозно?!

Ми з Сашком вражено переглянулися.

— Ну, як тобі Лумпумчик? Візьмемо його на тренування? — я вивів Сашка зі стану запаморочення.

— А, тренування. Хлопці вже тренуються без нас. Уявляєш, що буде, коли Свистун побачить Лумпумчика? Завтра вся Вишнівка гудітиме! Може, поки що не будемо нічого казати?

— Я теж так думав. Давай після матчу. Оце буде новина! А ти що думаєш, Лумпумчику?

— Я думаю, що ви приймете найкраще рішення.

— Молодець! Якби наші тати з мамами так казали! То що, підеш з нами на тренування? Ми тебе десь заховаємо!

— Не хвилюйтеся, я сам десь заховаюся!

Але ми обережно поклали Лумпумчика в целофановий мішечок і побігли на стадіон.

На стадіоні кипіла гра. Хлопці загукали до нас:

— Давайте швидше, спізнюхи!

Ми кинулися у гру. А гра — це таке діло, що ти про все забуваєш. Наш тренер бігав краєм поля і весь час давав настанови:

— Васильку, не спи на полі! Різкіше пасуй! Сашко, добігай, добігай до м’яча! Так! Є гол! Молодці!

Ми із Сашком зовсім забули про Лумпумчика. Аж коли тренер дав свисток, що тренування закінчилося, ми нарешті згадали про свого інопланетянина. Кинулися до мішечка — а він порожній.

— Він образився... — сумно сказав Сашко.

— Думаю, що ні, — відказав я. — Може, він десь тут заховався?

Але Лумпумчика не було.

Коли ми прийшли до мене додому, він уже «сидів» у моєму моніторі. Як телеведучий. Сашко ще такого не бачив. І я теж. Я подумав, що залишив увімкненим комп’ютер, а він кудись заліз — у якусь міжпланетну гру.

— Як ти туди заліз?

— З ногами! — засміявся Лумпумчик. — Я тут для вас цікаву комбінацію придумав. Для вашого матчу. Розберетеся — завтра виграєте.

— Ти вибач, що ми про тебе забули, — сказав Сашко.

— Не вибачайся. Треба робити нараз одне діло, але добре. А якби ми зараз познайомилися із хлопцями, то це зіпсувало б ваше тренування.

Який розумний цей Лумпумчик!

Ми взялися вивчати його футбольну комбінацію.

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Дай відповіді на запитання за правилами читання № 1, 2 і 3.
  • 2. Чому між мамою і Васильком виникло непорозуміння? Чому хлопець не розповів мамі про свою таємницю? Як би ти вчинив/вчинила в подібній ситуації?
  • 3. Чи вдалий варіант імені дібрав Василько для прибульця? Яке ім’я запропонував би / запропонувала б ти?
  • 4. Чи погоджуєшся ти з думкою Василька: «Ці дорослі чомусь усе забороняють дітям. Думають, що ми не вміємо самі вирішувати, що добре, а що ні»? Свою відповідь аргументуй.
  • 5. Чи всі однокласники/однокласниці можуть бути друзями? Хто твої друзі? Що вас об’єднує?
  • 6. Як ти ставишся до захоплень Василька та Сашка? Чи доводилося тобі коли-небудь шукати інформацію в енциклопедіях? Чи завжди треба віддавати перевагу комп’ютерним іграм, а не книгам?
  • 7. У чому виявився розум Лумпумчика?

Домашнє завдання

  • 1. Перекажи зміст розділу спочатку стисло, а потім докладно.
  • 2. Склади план розділу і запиши його в робочий зошит.
  • 3. Передбач, як розгортатимуться події у творі далі. Прочитай наступний розділ.

Василько ховає Лумпумчика в нову машинку свого малого сусіда Юрчика, і всі вирушають на відбірковий футбольний матч, під час якого інопланетянин несподівано зникає. Команда Василька виграє. Його вітають як майстерного форварда, котрий забив три голи з чотирьох. Проте хлопець поспішає додому, бо хвилюється, куди зник Лумпумчик. Виявляється, прибулець хотів, щоб Василько познайомив його зі своїми друзями, тоді б він думав не про свого нового друга і його схованку, а про футбол. Порозумівшись, Лумпумчик і Василько йдуть на стадіон. До них приєднується Сашко, а дорогою малий прибулець демонструє різні дива-перевтілення.

Який вигляд має інопланетянин

На стадіоні зібралася вся футбольна команда. Хлопці бурхливо обмінювалися враженнями.

— А їхній воротар всі удари мазав!

— А як я пасував з лівого боку?

— Хлопці, за рік ми будемо грати в юніорському чемпіонаті!

— Ну, це ти вже розмріявся!

— Свистуне, тренер казав, що тебе не візьме в команду! Ти забув?

— А тобі яке діло — візьме чи не візьме?

— Бо ти думаєш, що головою можна тільки м’ячі забивати!

Остап на прізвисько Свистун схопив воротаря Дімку і жбурнув на землю. Хлопці кинулися їх розбороняти. Свистуна краще не зачіпати, але Діма любить дражнити його.

Ми підбігли до гурту, коли Діма вже розмазував кров із носа.

— Дурень булькатий! Тебе в наступний клас не переведуть!

Ну от! Усе як завжди. Спробуй їм розповісти про серйозні речі! І що Лумпумчик подумає про нас?

Я не люблю бійок: завжди розгублююся, коли треба давати відсіч кулаками. А Сашка хлопці трішки побоюються, бо він займався вільною боротьбою. Він підійшов до Свистуна, струснув його — і Остап відразу охолов. Діма обтрусив пил і з півнячим запалом готовий був знову кинутися на Остапа.

— Ну, все, — рішуче сказав Сашко. — У нас серйозна розмова. До нас прилетів інопланетянин.

— І зараз надає тобі по носі! — Діма підсунув кулака під ніс Остапові, а той з усієї сили викрутив йому руку. Діма заплакав.

Тут Сашко не витримав і дав рішучого стусана Остапові.

— Хай не лізе до мене! — рвонувся Остап.

— Та перестаньте ви! Я серйозно! — розсердився Сашко.

По дорозі ми обмірковували, як почати з хлопцями розмову. Новина була не така собі. А тут Сашко випалив усе одним духом — і його навіть не вислухали.

— Послухайте, — сказав я примирливо, — це не вигадки. Інопланетянин тут! Він хоче поговорити з вами!

Здається, вони нарешті почули мене. Новина справила враження забитого гола при нічийному рахунку. Всі замовкли і недовірливо дивилися на нас. Раптом десь нізвідки з’явився незнайомий хлопець і ввічливо привітався:

— Доброго дня!

— А це що за панночка? — оговтався від шоку Свистун.

— Я прилетів із планети Сатурн. Друзі називають мене Лумпумчиком.

Тут уже нам із Сашком перехопило подих. А це що таке?

Ми оглянулися довкола, але м’ячика поряд не було.

Оце так Лумпумчик! Ми вперше почули його голос — не у своїй голові. Хоч би попередив, що він надумав! Ніколи не вгадаєш, що викине цей сатурнівець!

— Ти не розігруєш? — запитав Славко. — Хіба інопланетянини мають такий вигляд?

— Та який з нього інопланетянин! Звичайний хлопчисько! — зневажливо сказав Діма, витираючи розбитого носа.

— Інопланетяни маленькі, з великими головами і довгими ручиськами, — сказав Віталик. — Я бачив у кіно.

— Нехай доведе, що він інопланетянин!

Хлопці почали навперебій описувати інопланетян, яких вони бачили в кіно: чорні велетенські павуки, хвостаті ящери і страшні істоти з вогненними очима.

Лумпумчик спокійно слухав і поглядав на нас, а я готовий був схопити його за біленького чуба та розквасити носа, як Дімці. Хіба так друзі поводяться?! Розказуй тепер, як ти знайшов у лісі м’ячика, як літав на Сатурн...

Ми із Сашком стояли мовчки з ображеним виглядом. І чого це він усе зіпсував? Нехай тепер сам викручується!

— А який інопланетянин вам найбільше подобається? — раптом запитав Лумпумчик.

— Мені сподобався такий супергерой, якого я бачив у мультику! Він був у блискучому скафандрі, умів літати і стріляв вогняними стрілами! — вигукнув Славко. — Класно, він прилетів на планету велетів і перебив ціле військо!

— А для чого він перебив військо? — запитав Лумпумчик.

— Та який ти інопланетянин, якщо не знаєш про космічні війни? Всі планети нападають одна на одну!

— Це ви так думаєте.

— Не думаємо, а знаємо!

— Інопланетянин!

— До бабусі з Києва приїхав, вирішив нас розіграти!

Хлопці почали галасувати і вже готові були продемонструвати Лумпумчикові свою войовничість.

Раптом усі замовкли і вражено розступилися. Чужий хлопчисько зник, а посеред гурту стояв... справжнісінький інопланетянин: у сріблястому скафандрі, з вогняними очима!

— Мамо! — закричав з переляку Славко і сів на землю. Навіть ми із Сашком злякано відскочили. Оце так мирний сатурнівець!

Це тривало якусь мить.

— Ну що, таким має бути інопланетянин?

Першим оговтався Сашко.

— Лумпумчику, будь ласка, стань таким, як ти є! — вигукнув він.

— Як хочеш! Я думав, що вам простіше буде зі мною спілкуватися, коли я виглядатиму таким, як ви собі уявляєте.

— Не треба! — злякано закричав Славко.

Наступної хвилини перед нами знову стояв усміхнений хлопчисько.

— Добре, нехай буде так, як є, — втрутився Сашко. — Лумпумчику, можна мені про все їм розказати? Ні, нехай краще Василько розкаже!

І тут ми з Сашком наввипередки розповіли хлопцям, як познайомилися з Лумпумчиком і що знаємо про його планету.

— Я навіть там побував! — гордо сказав я.

— Оце вже не бреши! — вигукнув Свистун. — Ти ж казав, що в неділю його знайшов. Знаєш, скільки треба летіти до Сатурна?

— Це така велика планета в капелюсі! Я бачив на карті! — вигукнув Віталик.

— До Сатурна можна літати в думці. Ви теж зможете. Правда, Лумпумчику?

— В думці! Ото придумав! — засміявся Остап.

— У кого в голові пусто, той не зможе літати, — в’їдливо кинув Дімка.

—Ти, розумнику, краще носа витри! — обурився Остап і знову рвонувся до Діми.

— Хлопці, та годі вам битися! Що один дуже розумний, що другий!

— Е-е! — гукнув Сашко. — Ану припиніть передирки! Ви забули, що тут інопланетянин?

— А коли ми зможемо побувати на Сатурні? — хлопці вже оговталися від переляку і наввипередки почали розпитувати Лумпумчика про його планету: — Чи є на Сатурні машина часу? Чи сатурнівці хворіють? Що вони їдять? Чи є у них мультики і комп’ютери? Чи в школах учителі ставлять учням оцінки?

Лумпумчик не все розумів, але підказувати йому не було потреби.

Уже звечоріло, коли ми нарешті почали розходитися по домівках. На прощання Лумпумчик попросив усіх, щоб його перебування на Землі поки що залишалося в таємниці:

— Скоро ви зрозумієте, для чого я сюди прилетів і чому так важливо, аби про це знали тільки діти.

Нарешті у всьому Всесвіті з’явився хтось, хто серйозно ставиться до дітей!

— А дівчатам можна про тебе сказати? — несміливо запитав Віталик.

— Та ти що? — обурився Свистун. — Це серйозна чоловіча справа!

— Це ви самі вирішите, — примирливо сказав Лумпумчик.

Ми із Сашком тільки переглянулися: що знає Віталик — це обов’язково знатиме Юля. А що знає Юля — це знатиме весь клас.

Але настрій у нас був дуже гарний. Нарешті таємниця розділена! Тепер нас чекають великі справи.

А він гарненький?

Наступного дня таємниця стала значно легшою, бо до кінця уроків про неї знав уже весь клас.

На останньому уроці до мене полетіли записки від дівчат: «А він гарненький, той інопланетянин?», «Коли ти нас познайомиш зі своїм другом?» тощо.

Учителька даремно намагалася налаштувати клас на роботу, нагадуючи про кінець навчального року і про оцінки в журналі. Які оцінки і які уроки, коли ти маєш шанс подружитися з інопланетянином і політати в космосі?

— Так, досить таємниць, — сказала після уроків Настя, вихопивши з моїх рук портфель. — Ти нікуди не підеш, поки не пообіцяєш познайомити нас зі своїм інопланетянином.

Дівчата обступили мене тісним колом, а хлопці вирішили не втручатися. Не знаю, як ви, а я дівчат трішки побоююся. Не те, щоб вони мене ображали. Просто я не знаю, як із ними розмовляти. Мар’яна одразу плаче, як тільки щось зробиш не по-її, Іринка може дати такого стусана, що свічки на лобі засвітяться. Не буду ж я бити дівчат! (...)

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Як ти оцінюєш поведінку Свистуна та Діми? Обґрунтуй свою відповідь.
  • 2. Обговори з однокласниками/однокласницями позицію Василька щодо бійок.
  • 3. Як хлопці уявляють інопланетянина? З яких джерел вони мають ці знання? Яким ти уявляєш прибульця з іншої планети? Опиши його.
  • 4. Які запитання ти поставив би / проставила б Лумпумчику?
  • 5. У чому виявляється серйозність ставлення Лумпумчика до дітей?
  • 6. Прочитай цитату: «...що знає Віталик — це обов’язково знатиме Юля. А що знає Юля — це знатиме весь клас». Яке твоє ставлення до такої поведінки?
  • 7. Які б ти дав/дала поради Васильку, щоб він не побоювався дівчат?

Домашнє завдання

  • 1. Перекажи зміст прочитаних розділів стисло.
  • 2. Склади план цих розділів і запиши його в робочий зошит.
  • 3. Передбач, як розгортатимуться події у творі далі. Прочитай наступний розділ.

Пресконференція

— Ми вирішили провести пресконференцію! — строго сказала Настя, коли всі зібралися. — Розсідайтеся! Я взяла ручку і папір, буду записувати всі ваші запитання!

Настина мама працює кореспондентом місцевої газети, і це помітно в поведінці дівчинки. Хоча ніхто не доручав їй брати на себе керівництво, але ніхто й не заперечив. Насті завжди вдавалося керувати класом.

— Отже, ми запрошуємо нашого гостя на почесне місце (почесним місцем була стара зламана лавка), а я буду надавати всім слово. Привітаймо нашого інопланетянина!

Інопланетянин сидів у целофановому пакеті у своєму звичному для нас образі — в образі голубого м’ячика. Це так думали ми із Сашком. Ми хотіли, щоб він показався перед класом саме таким.

— Ого! — разом видихнув увесь клас, коли вмить біля Насті опинився високий незнайомець у чорному блискучому скафандрі. На грудях у нього світився зелений екранчик, а над головою розливалося голубувате світіння.

Від несподіванки Настя впала на почесне місце і ледь його не провалила разом із пресконференцією. Дівчата захоплено заплескали в долоні.

— Вам допомогти? — м’яким низьким голосом запитав Лумпумчик.

Оце артист! Я раптом подумав, що ім’я Лумпумчик сатурнівцеві навіть не дуже пасує. Воно годиться для голубого м’ячика, а тут уже й не скажеш, як би його назвав...

Настя схопилася, підібрала розсипані аркуші паперу і тремтячим голосом запитала:

— Це ви — інопланетянин?! Вибачте, а як вас звати?

— Ваші друзі називають мене Лумпумчиком, а на Сатурні в мене є інше ім’я.

— А назвіть, будь ласка, своє справжнє ім’я!

— Річ у тім, що в нас слова не вимовляють, а виспівують. Ви не зможете його повторити.

— А ви нам назвіть, щоб ми почули!

— Заспівайте!

І тут у повітрі задзвеніли дзвіночки. Полинула така ніжна музика, яку я чув на Сатурні.

Коли музика затихла, Настя вражено спитала:

— Це ви назвали своє ім’я?!

— Так.

На якусь хвильку дівчата замовкли. Юля тихенько щось промугикала під ніс. Дівчата пирснули зо сміху:

— Юля називає своє ім’я по-сатурнівськи!

— Дуже красиве ім’я! — поважно зауважив Лумпумчик.

Тут уже всі посміливішали і почали наввипередки пищати, кувікати — ну, ви ж знаєте, як це буває! Кажуть, що дурносміхи — це як інфекція.

Лумпумчик спокійно спостерігав за проявом свободи, а далі, коли всі трішки втихомирилися, почав відповідати на запитання.

— А скажіть, будь ласка, на чому ви прилетіли?

— А як одягаються у вас дівчата?

— А на яких планетах ви ще побували?

Запитання посипалися таким шквалом, що Настя навіть не пробувала їх записувати.

— Тихо!!! Давайте по порядку, яка ж це пресконференція? — дівчинка даремно намагалася всіх перекричати.

І тут Лумпумчик раптом неначе крізь землю провалився. Я маю на увазі того інопланетянина у скафандрі, в якого перевтілився. Усі замовкли.

Я почав оглядатися і помітив, що неподалік стоять двоє чоловіків і дивляться у наш бік.

— Тихіше, сказав я упівголоса. — Бачите? Нас уже помітили. Все через ваш галас.

— Ну й що? — запитав Свистун. — Нам що, кричати заборонено?

— Річ не у твоему крику, а в Лумпумчикові! Хіба ти забув, що це таємниця для дорослих? А тепер Лумпумчик десь заховався!

— Ой, що тепер буде! — тихенько зарюмсала Мар’яна. — Куди ж він подівся?

— Може, вони його вбили з невидимої зброї? — так само тихо й перелякано сказав Віталик.

Всі ошелешено мовчали. Навіть Настя перестала керувати.

— Не хвилюйтеся, — спокійно сказав Сашко. — Лумпумчик не може пропасти. Нехай ті двоє підуть — і він одразу з’явиться!

Так воно й сталося. Чоловіки пішли собі, а ми почули чарівне «лум-пум!». Нарешті він з’явився таким, яким я хотів його бачити! Поки дівчата і хлопці намагалися зрозуміти, що сталося, я взяв Лумпумчика на руки і притис до себе. Мені раптом стало страшно, що я можу його втратити.

— А це що за м’ячик? — вражено запитала Юля.

— Я ж тобі казав: цей інопланетянин — насправді м’ячик! — відізвався Віталик.

— Так нецікаво! Це несправжній інопланетянин! — вередливо сказала Мар’яна. — Так нечесно! Васильку, скажи йому, хай знову буде таким, як був!

Лумпумчик мовчав. Раптом він зіскочив із моїх рук і миттєво перетворився на кудлатого милого цуцика. Не встигли дівчата вимовити «Ах!», як перед нами вже стрибало веселе кошеня. Далі почали вистрибувати курча, гусеня, навіть лоша і козеня.

Клас пищав від захвату.

— Слухай, а на лева ти можеш перетворитися? — крикнув Остап, намагаючись протовпитися найближче.

— Краще на леопарда! — гукнув Віталик.

Нарешті Лумпумчик знову став м’ячиком і пустотливо «пробігся» по головах дівчат. Вони навіть не встигли цього помітити, бо Лумпумчик був дуже легеньким.

Коли захват угамувався, Настя трішки заспокоїлася і наша пресконференція відновилася. Тільки тепер уже ніхто не викрикував. Настя встигала записувати запитання.

У мене ще й досі зберігається аркуш із першими з безлічі запитань, котрі ми ставили Лумпумчикові. Ось деякі з них — я вам зачитаю. А ви поміркуйте, про що б ви запитали в інопланетянина, якби вам довелося з ним зустрітися. Звичайно, якби він був таким мудрим і добрим, як Лумпумчик.

Отже, запитання:

(...)

— А як стати сильним, щоб тебе всі боялися? — це легкий на спомин Свистун.

— А чому сильного повинні боятися? — перепитав Лумпумчик.

— Сильних усі бояться, — понуро сказав Свистун.

— Я допоможу вам стати сильними. Але сильними, котрих поважають, а не бояться! — відповів інопланетянин.

— Чудово! — Віталик випнув груди і півнем пройшовся по колу. — Я дам здачу тому бандитові з нашого під’їзду! І не буду нікого боятися!

— А коли ми політаємо? — вже рішучіше запитала Настя, відклавши папір.

— Коли навчиш нас так перевтілюватися, як ти? От було б чудово: наша вчителька заходить до класу, а за партами — динозаври!

— Ні, краще тигри! Уявляєте?

Знову всі почали галасувати і, здавалося, втратили інтерес до сатурнівця. Їх захопила власна фантазія.

— На сьогодні досить, — сказав я. — Завтра побачимося після уроків.

— Лумпумчику, приходь завтра до школи! Ми тебе заховаємо від учительки! — загукали хлопці.

— Перетворишся на мій бант! Ніхто й не здогадається!

— Краще на глобус на шафі! Ми тобі будемо ручками махати!

— Ні, краще на квітку на вікні! — це вже наввипередки фантазували дівчата.

Отак весело закінчилась наша зустріч.

До суботи залишався один день! Ура!

Поміркуй над прочитаним

  • 1. Яке запитання ти поставив би / поставила б Лумпумчику?
  • 2. Яке із запитань прибульцеві тобі найбільше сподобалося? Чому? Дай на нього відповідь.
  • 3. Чому Лумпумчика здивувало запитання Іринки? Чим воно відрізнялося від інших запитань?
  • 4. Задля чого варто навчатися: задля знань чи оцінок? Проаналізуй епізод із дівчинкою-зубрилкою.
  • 5. З якою метою перевтілювався Лумпумчик, а з якою хотіли перевтілюватися діти? Яка відмінність між цими перевтіленнями?

Домашнє завдання

  • 1. Перекажи зміст розділу спочатку стисло, а потім докладно.
  • 2. Склади план розділу і запиши його в робочий зошит.
  • 3. Передбач, як розгортатимуться події у творі далі. Прочитай наступний розділ.

Закон бажань

— Ти собі посидь трішки або порозглядайся, а я задачу розв’яжу, — я неохоче витяг зошити й книжки і почав читати умову задачі: «З одного міста в інше вилетів літак...»

Ну то й що? Що мені до літака? Навіщо вираховувати відстань від одного міста до іншого? У житті є значно важливіші речі. Зараз зателефоную до Сашка і запитаю розв’язання задачі. Або ще краще — завтра вранці у нього спишу.

Раптом я помітив, як моя ручка піднялася в повітря і сама почала писати по паперу. За останні дні я просто по вуха наївся чудес, але це було щось зовсім свіженьке.

Лумпумчик усміхався. Ручка блискавично виводила на папері якісь знаки. Я глянув на них — і не повірив очам. На аркуші проявився живий малюнок! Ну, так, як у відео чи в комп’ютері!

Я побачив літак, що летить над полем. Ось він приземляється в аеропорту. Завантажується і летить в інше місто.

Вся умова задачі стала настільки зрозумілою, що я схопив ручку і почав записувати математичні дії в зошиті. Задачу було розв’язано за хвилину.

— А тепер давай підготуємо ще англійську! Ти зможеш мені допомогти? А, ти ж не знаєш англійської...

— Я знаю всі мови, — відповів Лумпумчик. — І ти їх знаєш, тільки треба пригадати.

— Оце сказав! Виходить, що я знав, знав і забув усі мови! Ти уявляєш, скільки їх є на світі?

— Я знаю.

— Та ти що? Серйозно?! Коли ж ти їх вивчив? А, правда, ти живеш на світі мільйони років. Не можу собі цього уявити...

— А ти спробуй. Коли ти зрозумієш, що таке мова, як вона у тобі діє, — ти ніби розмотаєш чарівний клубок. І далі все піде легко!

— Та ну її, ту англійську! Давай займемося чимось цікавішим!

— От бачиш, ти вже збудував у своїх думках невидиму стінку. Все на світі відкривається чарівним ключиком, який називається БАЖАННЯ...

Чомусь мені здалося, що це слово він вимовив саме так: з великої літери.

— Правильно, бажання. Мені зовсім не бажається робити уроки. Я хотів би зараз вийти надвір і подивитися на зоряне небо. Щоб ти мені показав, де твій Сатурн, а де інші планети.

— То слухайся своїх бажань!

— А що буде з домашніми завданнями? Їх же треба виконати!

— А ти розставляй свої бажання по порядку. Спершу виконай те, яке зараз у тебе на думці. Воно вже вилізло, і його не треба ховати у скриньку. Коли це бажання здійсниться, з’явиться інше. Може, після прогулянки надвір ти захочеш вивчити англійську мову?

Отак усе просто! Це в них на Сатурні все просто: живеш собі, як у раю. Можеш усе, чого забажається.

До речі, а до школи там ходять? Дурне запитання: звісно, що ні. Вони ж усе знають і вміють. А звідки дізнаються?

Я й забув: вони так довго живуть, що можна все встигнути. А тут...

Напевно, у всьому Всесвіті немає такої недосконалої планети, як наша. Тут треба довго вчитися, потім вирішувати проблеми. Завжди бути зайнятим по вуха роботою. Як мій тато. З ним порозмовляти рідко вдається. Хіба що в суботу або в неділю, коли ми їдемо на рибалку. Мама теж завжди зайнята: вона художниця. Дасть мені їсти, погладить по голові, про щось там запитає — наприклад, про школу, ніби це найцікавіша тема житті, — і біжить у свою майстерню. О, до речі: треба Лумпумчикові показати мамині картини. Вони дуже гарні! Вона малює багато квітів, різні пейзажі. А квіти у неї — ніби промовляють!

— Я вже бачив картини твоєї мами, — сказав Лумпумчик, — відповідаючи на мої думки. — Вони дуже справжні! Твоя мама вміє літати, тільки не здогадується про це.

— Та ти що?! Завжди ти мене ошелешуєш! То ти мої думки читаєш, то мамині картини... Коли ж ти їх бачив? Я ж тебе не водив у майстерню...

— Мене не треба водити, ти знаєш. Я буваю всюди, де захочу бути.

— Ну, так, це я знаю... А чому ти кажеш, що мама вміє літати?

— Вона малює квіти, які я бачив на інших планетах. Тільки сама про це не здогадується.

— Здорово... Якби мама знала! А їй не можна про це сказати?

— Ти сам це вирішиш.

— Ти сам, ти сам... Завжди мені це повторюєш. Ніби я знаю, як краще зробити. Ти все знаєш, то можеш вирішувати.

— У своїй долі ти є господарем. Не дозволяй іншим ухвалювати за себе рішення. Це найперший закон Всесвіту, запам’ятай його.

— Та за мене постійно хтось ухвалює рішення! То батьки, то вчителі!

— А ти подумай, як це змінити. У Всесвіті діють кілька найважливіших законів. Перший — кожна істота, а тим більше людина, є неповторна; кожна людина має свою зірку. Непорядок у людській свідомості призводить до згасання зірок.

— Хіба це правда? Мені дідусь говорив, що коли помирає людина, то в небі гасне зірка. І ще він казав, що дитячі сльози озиваються на найдальших зірках... Як таке може бути?

— Твій дідусь дуже близький до істини. Кожна людина, якщо вона проживає своє земне життя на повну силу, може засвітити силою своєї енергії нову зірку. І може погасити, якщо занедбає своє життя. Бачиш, які могутні земляни? А ти думаєш, що ваша Земля — це така собі нецікава планета.

— А який другий закон Всесвіту?

— Я вже тобі його називав: закон бажань. Бажання людини є підказкою долі.

— Ну, ти знаєш, у мене ніколи немає бажання робити те, що потрібно! Завжди хочеться зайнятися будь-чим, аби не готуватися до уроків!

— Це тому, що ти невпевнений у собі. Якби математика була тобі зрозумілою, ти б розв’язував задачі з радістю. Як от зараз зробив. Уся справа в тому, що люди постійно чогось не завершують і переходять до іншої роботи. Навчися переборювати свій страх перед тим, чого не вмієш, — і тоді в тобі проявляться твої справжні бажання.

Я задумався. Справді, тато мені теж так говорить. Він каже, що я завжди не докладаю трішечки зусиль, аби відчути радість перемоги над своїми лінощами.

— І ось тут допоможе третій закон Всесвіту: закон волі, — сказав Лумпумчик, слідкуючи за моїми думками. — Не треба втікати в чужі думки, хапатися за чужі поради, надіятися на чиюсь допомогу. Допомога прийде тоді, коли ти сам будеш діяти, не оглядаючись на інших.

Ой як правильно він говорить! Але ж на Сатурні все зовсім по-іншому!

— Васильку, — посміхнувся Лумпумчик, — коли твій тато і твої вчителі були дітьми, їм теж не подобалося будь-що робити з примусу. Вони теж хотіли жити тільки за своїми бажаннями. Але коли діти виростають і стають дорослими, вони чомусь забувають, чого їм хотілося в дитинстві. Вони повторюють у ставленні до своїх дітей все те, що їм так не подобалося!

— Коли я виросту, я не буду так робити!

— Запам’ятай те, що ти зараз сказав. І знай, що змінювати життя на краще дуже непросто. Треба проявити бажання, волю і великий труд. Саме тому я прилетів на Землю. То ми виконуємо твоє найбільше бажання в цей момент? Ти не передумав іти на вулицю? — раптом змінив тему розмови Лумпумчик.

— Звичайно ж, ні!

Разом із Лумпумчиком Василько потрапляє до чорних жуків-гнойовиків. Хлопчик дивиться на світ очима комахи, а інопланетян продовжує вчити його розуміти світ природи. Лумпумчик також допомагає хлопцям розв’язувати задачі на уроці математики, мандрує з ними до царства ельфів.

Поміркуй над прочитаним

1. Як ти ставишся до списування? Це шлях отримання знань? Свою думку обґрунтуй.

2. Яку іноземну мову ти вивчаєш? Чи варто скористатися порадою Лумпумчика: «Коли ти зрозумієш, що таке мова, як вона у тобі діє, — ти ніби розмотаєш чарівний клубок. І далі все піде легко».

3. Назви свої бажання в тій послідовності, у якій ти б хотів/хотіла, щоб вони здійнилися.

4. Як ти розумієш вираз: «А квіти у неї [мами-художниці] — ніби промовляють»?

5. Чи погоджуєшся ти з думкою Василька: «Напевно, у всьому Всесвіті нема такої недосконалої планети, як наша. Тут треба довго вчитися, потім вирішувати проблеми. Завжди бути зайнятим по вуха роботою»? Аргументуй свою відповідь.

6. Запиши в робочий зошит найважливіші закони Всесвіту. Усно проаналізуй їх.

7. Чи відчував/відчувала ти «радість перемоги над своїми лінощами»? Коли це відбувалося?

8. З якою метою Лумпумчик прилетів на Землю?

9. Від чийого імені ведеться розповідь у творі? Чим вона особлива?

10. Намалюй «хмарку слів», яка характеризуватиме Василька Ігнатенка. Усно розкажи про нього за таким планом:

  • а) портрет;
  • б) вчинки, дії;
  • в) ставлення до навчання;
  • г) мова.

11. Яка роль у творі інших персонажів?

11. Проаналізуй повість за правилами читання № 1, 2 і 3.

12. Що переважає в повісті: реальне чи фантастичне? Свою думку обґрунтуй.

Домашнє завдання

Напиши мінітвір (6-8 речень) на тему: «Все на світі відкривається чарівним ключиком, який називається БАЖАННЯ».

Твої літературні проєкти

Знайди в мережі Інтернет прислів’я і приказки про дружбу. Якими з них можна охарактеризувати стосунки Василька та Лумпумчика, Василька та однокласників/однокласниць?

Софія Мудрагелівна рекомендує

Марія Чумарна написала продовження цієї книжки. Прочитай його:

  • книга 2 «Пригоди Лумпумчика. Посланець Всесвіту»;
  • книга 3 «Пригоди Лумпумчика. Планета Рожевого Світанку»;
  • книга 4 «Пригоди Лумпумчика. Меч Ягіла».
скачать dle 11.0фильмы бесплатно
 

Схожі матеріали з Української літератури 5 класу

Коментарі (0)

Додавання коментаря

  • оновити, якщо не видно коду