Євген Гуцало (1937-1995)
- 10-01-2023, 15:42
- 238
5 Клас , Українська література 5 клас Авраменко
ЄВГЕН ГУЦАЛО
(1937-1995)
Євген Гуцало народився в селі Старому Животові на Вінниччині в учительській сім’ї: батько викладав українську мову й літературу, мама — хімію та біологію. Ось звідки в Євгена така любов і до мови, і до природи. Коли хлопчику було чотири роки, почалася війна, яка не могла не позначитися в майбутньому на творчості письменника.
Талант до слова в Євгена проявився рано. Якось треба було написати твір на вільну тему, і він залюбки це зробив. Проте коли тато прочитав його роботу, то присоромив сина перед усім класом, запитавши, звідки він списав.
Перші вірші й оповідання почав писати ще в школі, багато з них надсилав у різні журнали й газети, проте завжди приходила негативна відповідь. Хлопець не опускав рук, твердо вирішивши стати журналістом. Поїхав вступати до Київського університету, усі іспити склав на п’ятірки (тоді була п’ятибальна система оцінювання), а останній — на чотири. Цього виявилося замало, адже на одне місце тоді претендувало аж п’ятнадцять осіб! Євген усе одно не здавався — і через рік став студентом Ніжинського педінституту. Юнак далі писав, надсилав свої вірші вже знаним тоді поетам П. Тичині й М. Рильському, але ніякої відповіді не отримав... І все одно впертість, наполегливість і велике бажання перемогли — Євген Гуцало став відомим письменником, з-під пера якого вийшло понад сто книжок.
Друзі митця жартома розповідали, що коли Є. Гуцало йшов ранковими вулицями Києва, то в цей момент пташки переставали співати й сідали йому на плече — ось як природа відчувала справжнього майстра. Любов до всього живого — тема багатьох творів письменника.
ЛОСЬ
Оповідання
(Скорочено)
Він прокинувся й нащулив вуха: у вогкому струмені вітру долинав сухий, різкуватий звук. Звук летів знизу, від річки. Лось звівся, тепер його постать чітко вимальовувалася в досвітніх сутінках. Це був великий звір з широкими грудьми, які легко здималися від дихання. Його роги нагадували осінній низькорослий кущ, з якого обнесло листя.
Лось знав, що то тріщить стара гілляка на дубі, усохла, кощава; їй давно вже б треба впасти, а вона не падала, з дивною впертістю тримаючись за стовбур. Він те знав, однак це його не заспокоювало, і тривога в крові, спершу слабка й майже невловна, дедалі густішала, і від того шкура на грудях здригнулася раз, а потім ще. Струмінь вітру доносив запах річкової криги, у ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудіння прив’ялих стеблинок, які пускалися вскач по впалому листю, і порипування гілляки.
Лось був старий та бувалий самець, він уже звик до заповідника1, у який потрапив із тайги, звик до людей та до того, що його підгодовують. Але те недуже тріщання пробудило в ньому неясний страх, який нагадав йому про життя в тайзі, про ті небезпеки, які там на нього чигали2, і лось зрушив із свого лежбища3, а потім і побіг. Що далі біг, то більшим сповнювався страхом, і хоча нічого вже не чув, крім приглушеного поцокування власних ратиць4 об землю, ще довго не зупинявся. Кущі й дерева струшували на нього синюватий іній, ніздрі випускали в повітря дві тонкі стьожки пари, а позаду ще довго метушився гамір од його бігу. Лось поминув ялинник, потім байрак5, і коли опинився серед примарно-млявого світла, яке випромінювали стовбури беріз, то зупинився й, задерши голову, намагався вловити той шум, який гаснув за ним. Угамувавшись, він лизнув язиком припорошену снігом землю, а потім неквапно попрямував до тієї поляни, на якій любив найчастіше бувати.
1 Заповідник — територія, що охороняється законом; там заборонено полювання.
2 Чигати — очікувати чиєїсь появи, підстерігати кого-небудь.
3 Лежбище — місце, де дикі тварини сплять, проводять найбільше часу.
4 Ратиці — копита.
5 Байрак — яр, долина, схили яких поросли лісом і чагарниками.
Поляна ця, подзьобана струхлявілими пеньками, викружилася край осичняка6, трохи на згірку7. Ранньої весни вона перша вбиралася квітами, і хутко8 тут виганялася така висока трава, що в ній, прилігши, лось міг сховатися до половини. Тепер поляна була пустельна, як і все навколо; лось застиг нерухомо, утупившись круглими очима в стіну лісу попереду себе, — якраз туди, звідки завжди сходить сонце. Помалу лось заспокоювався. Так він стояв, а навкруги, розвидняючись, світліло, виразніше малювалися осики, повітря між ними глибшало й прозорішало, і тиша з настороженої й сліпої ставала спокійною та осмисленою, у ній уже не було того страху, що донедавна. Лось сподівався побачити схід сонця, і коли під його променями забронзовіли верхівки, коли віття скупалося в його усміхові, то лось наче аж полегшав, ще більше пострункішав, і в його очах появився отой золотавий сплеск, який надавав їм виразу одвічного розуміння життя природи та її таємниць. Ще трохи постоявши, він побачив блідо-рожевий диск, який спливав на пустелі зимового чистого неба, — і гойднув розлогими рогами так, наче вітав його.
6 Осичняк — осиковий гай.
7 Згірок — невелика гора.
8 Хутко — швидко.
Проте, коли йшов до річки, раптом йому знову вчулося жалібне поскрипування гілляки, і лось, який уже встиг забути про нього, знову захвилювався, знову насторожився, а в ногах прокинулося бажання бігти й тікати. Але він переборов себе й донизу спускався повільно, хіба що частіше й сторожкіше озирався довкола. Вітер, як і перше, дув із залужжя1, він був просякнутий холодом і запахом сіна, що в стіжках стояло на правому березі. Стежечка була ледь протоптана — по ній почали ходити не так давно, — і лось принюхувався, чи не пройшов по ній перед ним вовк, або лис, або людина. Але помітив тільки вчорашні сліди ворони та ще осторонь — ямки від заячих ніг. Спустився на берег. На тому боці, ген під обрієм, примостилося село, а над ним посотались2 угору сірими верболозами дими з коминів. На далекий горб пнуться санки однокінь3, ось вони вихопилися на маківку4 — та й спливли по той бік...
1 Залужжя — за луками.
2 Посотатися — тут: попливти.
3 Санки однокінь — санки, запряжені одним конем.
4 Маківка — вершечок.
Коли лось ступив на лід, то під ним приглушено торохнуло, а далі, коли він ішов до ополонки, щоб напитися води, тільки сполохано поохкувало. Краї ополонки розсипчасто іскрилися, а вода, затягнута тремкими скалками льоду, була подібна до застиглого блакитного шумовиння5. Угадувалася причаєна глибина річки, її течія, що не вгамовується й під кригою. Лось опустив голову, принюхуючись до ополонки, далі, з витягнутою шиєю, ступив ще трохи, ось-ось маючи доторкнутися губами до оскнілого6 блакитного шумовиння, ніздрі його затремтіли в передчутті холодної води — і цієї миті річка під ним затріщала. Він усіма чотирма ногами спробував одштовхнутися, але ратиці його були вже у воді, і лось вжахано7 відчув, що дедалі глибше занурюється в льодяну кашу. Він ще раз конвульсивно8 здригнувся всім тілом, укладаючи свою силу й увесь свій відчай у той рух, але провалився ще глибше, і тепер крижані уламки билися об його спину. Він на мить принишк, готуючись до нового ривка, і коли його передні ноги злетіли на кригу, то здавалося, він уже вискочить і врятується, але крига тріснула під вагою великого тіла — і лось ще раз опинився по шию у воді. Він ревнув, кличучи на допомогу, і його очі все густіше набрякали кров’янистим смутком, аж горіли червоним розпачем. Ще раз спробував вирватися, але вдалося тільки однією ногою — друга вдарилась об лід і стала майже неслухняна. Вода в ополонці закров’янилася, і червоне зразу ж стікало за течією, зникаючи під кригою.
5 Шумовиння — піна.
6 Оскнілий — тут: примерзлий, подібний до скла.
7 Вжахано — злякано.
8 Конвульсивно — поривчасто.
Лось відчув, що так йому не вирватися. Подібне відчуття вже приходило до нього — саме тоді, коли восени в чорному бору, що стогнав од вітру, його почала переслідувати вовча зграя. Вовки ось-ось мали вчепитися за нього, він уловлював подих смерті й утікав тільки тому, що не міг зупинитися. Тоді його врятували мисливці, вони якраз наїхали з міста й, нічого не вполювавши, сіли вечеряти. Вони почули погоню, посхоплювались і, пропустивши мимо себе загнаного лося, зняли безладну стрілянину по вовчій зграї... Річкова течія була на вид не така страшна, як вовки, вона мчала не так швидко, вона не обпалювала його своїм смертельним диханням, але течія була така ж невблаганна, і що більшу він розбивав ополонку, то швидше вона могла затягти його під лід. Лось, розуміючи це, намагався поводитись обачно, але нога боліла, тіло слабло, і сили поступово покидали його. Він збирався до свого вирішального кидка, і коли знову не пощастило, то лось на хвилю заспокоївся, бо знав, що це не остання його спроба, що він пробуватиме безперервно, доти, доки дихатиме.
Два хлопчики вийшли з лісу на берег і спинилися. Приїхали вони по хмиз, і їхня смирна конячина залишилася на узліссі, а вони вирішили подивитися на річку, чи тріщить на ній лід, чи скоро рушить. Обидва плечисті, обидва з широкими, лагідними лицями й схожі один на одного так, як маленький гриб-підберезник схожий на свого більшого сусіда. Вони охопили зором ріку, і їхні лиця ще більше пом’якшали від навколишнього простору, од тієї втікаючої далини, яка сягала аж за потойбережні горби. Вони й не зразу зауважили ополонку, бо вона була майже не помітна, якби лось знову не спробував вискочити на лід.
— Собака купається, — сказав менший брат.
Старший, мабуть, і не глянув би в той бік. Але зразу ж подумав: «Який це собака міг залізти в ополонку, щоб купатися?»
— Де?.. А-а... — Він пильно примружився, і його зіркі очі помітили гіллясті роги. — То лось...
Вони ще не встигли й здогадатися, що там могло трапитися, а тому деякий час стояли на місці й обмірковували, як той лось міг потрапити в воду. Та коли він заборсався, а потім надовго притих, підберезники втямили, що з ним сталося. Старший майнув до саней по сокиру, а молодший повільно пішов уперед, боячись сам підійти до лося перше, ніж наспіє1 брат.
1 Наспіти — устигнути.
(...) Спершу діти не знали, як до лося підступити, щоб і самим не провалитися. Але старший брат був розсудливий та відважний, і сокира в його руках не закуняла2. Він узявся рубати лід, прокладаючи хід до берега, а молодший тупцяв біля нього й, не знаючи, чим допомогти, тільки зітхав і нетерпляче бив себе долонями по стегнах і по боках. Лось не боявся людей. Він стежив за їхньою роботою, і по його тілу час од часу пробігали дрижаки, ніби йому було дуже морозно або ж він знову хотів спробувати вискочити, але сили покинули його. Мабуть, спочатку він нічого не розумів у тій роботі, та коли канал ще більше наблизився до берега, його очі засвітилися тямою, і тепер він поводився смирно, уже не кидався, а тільки чекав.
2 Закуняти — задрімати.
Заскучавши сама, з лісу вийшла їхня гніда3 конячина, тягнучи сани, і поволеньки потюпала до річки. Вона зупинилася віддалік і, помахуючи хвостом, спостерігала. Потім ще пройшла трохи вперед. Менший підберезник помахав кулаком і крикнув:
3 Гнідий — чорно-коричневий.
— Ти теж хочеш провалитися?!
Обидва брати й не думали про те, що весняна крига — зрадлива, що вона не зважить і на те, що вони рятівники.
Старший ще рубав, коли лось відчув під собою мілке й, уперто гойднувши головою, вискочив передніми ногами на лід, а потім уже й задніми. Він аж захитався, і, розкарячившись, ось-ось, здавалося, упаде. Обидва підберезники дивилися на нього з недовірою — ого, який великий, і тепер, коли він виліз, жодному з них не вірилося, що такий міг утопитися. Вони безпорадно всміхалися, їм хотілося підійти до нього ближче, але діти не наважувалися.
Лось обтрушував із себе воду й скалки льоду. Він зітхнув на повні груди, пирхнув — і подивився на дітей. Його очі все ще були червоні від недавнього розпачу. А потім лось пішов. Карячкувато ставлячи ноги, ніби все ще побоюючись льоду, накульгуючи, він вийшов на берег, ще раз озирнувся на річку, захоплюючи своїм зором і залужжя в сріблистому серпанку1, і дітей, які все ще зачаровано дивилися на нього, не вірячи, що допомогли цьому великому звірові, і легенько почвалав до лісу. Гніда конячина з нерозумінням дивилася йому вслід і стригла вухами2.
1 Серпанок — тут: туман.
2 Стригти вухами — пересмикувати вухами.
Коли пролунав постріл, то лось деякий час ще продовжував бігти вперед, а потім спіткнувся, ніби натрапив на корч3. Діти й уваги не звернули спочатку на той постріл, але коли лось упав на сніг, вони зрозуміли, по кому то стріляли. Озиралися, намагаючись побачити мисливця, проте не запримітили й, набравши в груди гіркого повітря, щодуху погнали туди, де лежав лось. Обидва думали, що не встигнуть вони добігти, як лось підведеться, знову спішно почвалає до лісу, що не було ніякого пострілу, — проте лось не вставав.
3 Корч — пеньок.
Він лежав на боці, відкинувши ноги, і тепер здавався ще більшим. Просто не вірилося, що такого великого звіра можна звалити пострілом, як перед цим не вірилося, що він може потонути. На шкурі ще блищала річкова вода, до шерсті поприлипав сніг, а здухвина4, ще розгарячіла від бігу, провалилась і навіть не парувала. Голова лежала так, наче він прислухається до землі, чи далеко ще весна, чи скоро прийде, а роги росли при самім снігу, ніби чудернацький кущик, який усе-таки сподівався зазеленіти, укрившись листям.
4 Здухвина — верхня частина живота великої рогатої худоби.
Вони й не помітили, як до них підійшов рідний дядько Шпичак. Кругленький, як підпалок5, з підпалкуватим, добре випеченим обличчям, у розтоптаних, з довгими халявами чоботях, у яких він тонув мало не по пояс, дядько зупинився поряд з дітьми. Він, мабуть, також був здивований, що оцей могутній звір лежить на землі. Дядько тримав у руці рушницю, але з таким виглядом, ніби збирався від когось захищатися. На губах у нього запеклася біла смага — мабуть, од якогось раптового, скороминущого переживання.
5 Підпалок — перепічка, невелика паляничка, що печеться на плиті.
— Га? — обізвався дядько. — Ну як?
Радість на його обличчі змагалася з настороженістю, і від того воно бралося то темними, то світлими спалахами.
Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей від лося, який ще ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це.
— У-ух, — видихнув Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком1 ткнув його між роги.
1 Носак — носок чобота.
Але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися, щоб не проґавити тієї миті, коли він ворухнеться, щоб звестися на ноги.
— Це із заповідника, — обізвався нарешті молодший підберезник.
— Заповідник далеко звідси, — відповів дядько. — Сюди із заповідника лосі не бігають.
— Це із заповідника, — знову повторив менший.
Дядько почав гніватися:
— А вам яке діло?
— Ми його з води врятували, — сказав старший брат і ненависним поглядом уп’явся в підпалкувате обличчя.
— О-о, він однаково був би втопився!.. І вже втопився був, так? Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого.
— Ми його врятували, — знову повторив старший брат, і його лице почорніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров.
— Ану замовкніть мені, — ще дужче розгнівався дядько, — бо дістанеться вам од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м’яса, не скривджу.
Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней.
— І роги вам віддам, — крикнув услід дядько.
Вони й не обернулися, тільки наддали ходи.
— Роги віддам! — ще гукнув дядько.
Коли брати вдарили по гнідій своїй конячині, то його наче щось тіпнуло. Він спочатку повільно ступив один крок, другий, а потім побіг навздогінці.
— Роги віддам! — кричав, захлинаючись, ніби вони не чули.
Шпичак давно вистежував за тим лосем, він його помітив одночасно з дітьми й, присівши у виямку, тільки посміювався, коли вони взялися визволяти його з ополонки. Він не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід. Але лось виявився дужий та життєлюбний, а діти — уперті й невідступні... Тепер треба було думати про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в заповідник, щоб заявити охороні, — у цьому він не сумнівався. Але куди ти його подінеш? Не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці — далеко, не зрушиш. Але якби він міг затягти й утопити — ні хвилі не вагався б. Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще недавно дітям, йому дуже кортіло1, щоб лось підняв голову, звівся на свої стрункі, міцні ноги й неквапно побіг до лісу, як він ще недавно біг, поки дорогу йому не перетнула куля.
1 Кортіти — хотіти чогось.
Проте лось і не ворухнувся. Він припав до землі, усім своїм великим тілом прислухаючись, чи далеко ще весна, а його роги стриміли над снігом диким розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти, хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому.
Налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися.
До речі...
Лось належить до родини оленевих, поширений у лісовій зоні Північної України. Довжина тіла лося досягає трьох метрів, висота — більше трьох. Ці тварини харчуються рослинами. Лосі добре бігають і плавають. Усього їх майже півтора мільйона.
Теорія літератури
Оповідання
Твір Є. Гуцала «Лось» за жанром — оповідання. Які ж ознаки воно має? Оповідання пишуть прозовою мовою, воно невелике за обсягом. У ньому розповідається про одну подію (трагічний випадок із лосем), яка відбулася за короткий проміжок часу (кілька годин). Героїв в оповіданні небагато (лось, двоє братів і дядько Шпичак).
Повість, на відміну від оповідання, більша за обсягом, у ній діє більше героїв. Ви вже читали повість-казку Г. Малик «Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії». Порівняйте ознаки повісті з оповіданням «Лось».
Отже, оповідання — це невеликий прозовий твір про якусь подію з життя одного чи кількох героїв протягом короткого проміжку часу.
1. Лось прислухався до землі, очікуючи
А зиму
Б весну
В літо
Г осінь
2. У реченні На тому боці, ген під обрієм, примостилося село використано
А епітет
Б порівняння
В гіперболу
Г метафору
3. Словами очі все густіше набрякали кров’янистим смутком, аж горіли червоним розпачем охарактеризовано
А дядька Шпичака
Б лося
В старшого брата
Г молодшого брата
4. Доведіть, що твір Є. Гуцала «Лось» за жанром — оповідання.
5. Прочитайте опис природи, який вам найбільше запам’ятався. Яку роль відіграють пейзажі в оповіданні?
6. Чому лось остерігався не тільки вовків, а й людей?
7. Розкажіть, як поводив себе лось у крижаному полоні. Що ви відчували, читаючи ці рядки?
8. Знайдіть і прочитайте портрет Шпичака. Які деталі опису зовнішності цього персонажа свідчать про негативне ставлення автора до нього?
9. Знайдіть і прочитайте рядки, які передають стривожений стан Шпичака. Яку роль у цих рядках виконують антоніми?
10. Чому хлопчики не осудили вголос вчинок Шпичака, ніяк не відреагували на його обіцянки? Як би ви повели себе в цій ситуації?
11. Придумайте своє завершення оповідання «Лось». Запишіть його в зошит кількома реченнями.
12. Чи можна пробачити Шпичакові його вчинок? Висловте свої міркування в класі під час дискусії.
1. Поділіть текст оповідання Є. Гуцала «Лось» на частини, дібравши до них заголовки. Запишіть їх у зошит.
2. З’ясуйте, чи занесений лось до Червоної книги України. Знайдіть у мережі Інтернет або в спеціальній літературі цікаву інформацію про життя лосів у дикій природі (за бажанням).
Радимо прочитати
Є. Гуцало. «Сім’я дикої качки»
Коментарі (0)