Ярослав Стельмах (1949—2001)
- 10-01-2023, 10:57
- 273
6 Клас , Українська література 6 клас Авраменко
Ярослав Стельмах
(1949—2001)
Ярослав Михайлович Стельмах народився в м. Києві. Він продовжив справу свого батька — відомого українського письменника Михайла Стельмаха.
Змалку в хлопчика було багато захоплень: поглиблене вивчення англійської мови, плавання, бокс, боротьба, гра на фортепіано й гітарі... Таких людей називають усебічно розвиненими.
Ярослав Стельмах відомий як автор епічних (прозових) творів і як драматург. Уже перші його твори мали великий успіх: у п’ятнадцяти театрах одночасно йшла його п’єса «Привіт, синичко!». Один із найвідоміших його епічних творів — «Митькозавр з Юрківки, або Химера лісового озера» — ми пропонуємо вам прочитати. Без сумніву, у характерах і вчинках головних героїв цього твору ви обов’язково хоч трішечки впізнаєте себе...
МИТЬКОЗАВР З ЮРКІВКИ, або ХИМЕРА ЛІСОВОГО ОЗЕРА
(Скорочено)
Розділ І
Зоологія і комахи. «Відпустіть нас до бабусі»
Коли ми склали іспит, і п’ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла й учителька ботаніки Ірина Семенівна.
— Любі дітки! — вона завжди казала «дітки» чи «діточки». — Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю та повністю приєднуюся до тих хороших побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати — учитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому трудніше, ніж у п’ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати зоологію...
Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голови над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп’ячій уяві привабливими веселковими барвами.
— Так от, любі діточки, — правила далі ботанічка, — для того, щоб збудити вашу цікавість до нового предмета, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.
— Ого, — перебив її Шумило, — та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити...
— Пам’ятаєте, я розповідала вам, як збирати таку колекцію?..
Тепер і я згадав стоси невеликих коробок із скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.
— А можна вдвох збирати одну колекцію? — схопився з місця Митько.
— Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою й кращою... Тільки не так, як торік.
Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Митько таки знайшов якийсь гербарій, ми його підписали та здали, навіть не поцікавившись, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам’яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, бо містив зразки рослин Далекого Сходу, по-друге, він належав навіть і не Митьковому братові, а котромусь з його приятелів. А по-третє, з’ясувалося — приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі.
— Чому тебе та колекція муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому. — І звідки така зацікавленість?
— А тому, що тепер нас точно відпустять до моєї бабусі!
Тут варто зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся...
— Уявляєш собі? — казав Митько. — Ліс. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені — ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом — ні душі.
Отож ми й докучали моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня:
— Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі!
Але батьки дуже сумнівались, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам.
— Уявляю, що вони там вироблятимуть, — хитала головою мама.
— Двоє лобуряк на голову старенькій жінці, — і собі докидав тато.
І тільки моя бабуся підтримувала нас:
— Не такій уже старенькій, — казала вона. — Ми з нею однолітки.
— Хоч і не старенька, — мовив тато, — а коли б вам, мамо, вони обоє сіли на шию на три тижні, то ще невідомо, якої б ви заспівали.
— О, я була б тільки щасливою, — не здавалася бабуся. — Село, річка, ліс, два юні джентльмени. Певно, я знову відчула б себе молодою.
— Боюсь, що ненадовго, — обізвалася мама. — Господи, як ви мені вже набридли з цим селом!
— Невже ви хочете, Оксано Павлівно, — утрутився нарешті в розмову й Митько, — щоб ваш син, а заодно і його перший приятель ціле літо нудились у місті, де все кругом — і пилюга, і розжарені спекотні вулиці — навіває сумні думки й сприяє передчасному старінню наших організмів? — (Цю промову він підготував заздалегідь). — А хіба існує кращий відпочинок, ніж там, у селі, злитися з природою після важкої праці й успішного закінчення п'ятого класу?
— Не дуже-то ви й перепрацювались, — кволо усміхнулася мама.
— А того, хто не принесе першого вересня колекцію до школи, не переведуть у шостий клас.
— Так уже й не переведуть? — не повірила мама, але видно було, що Митькові слова таки надщербили її несхитність, і стрілка маминої впевненості гойднулась у наш бік.
— А може, і просто двійку поставлять, — не здавався Митько. — А кого порадує двійка в перший же день навчання? Це на весь навчальний рік може настрій зіпсувати.
— Еге ж, — знов усміхнулася мама, — вам зіпсуєш... Ну, то як? — звернулася до тата.
Я відчув, що дмухнуло сприятливим вітром.
— Та хай уже їдуть, — одмахнувся він. — А то ж спокою не даватимуть ціле літо. Тільки, щоб бабусю слухали.
— Ура! — закричали ми й вибігли з кухні, але в передпокої на мить затрималися.
— Чула? Чула? — сміявся тато. — «Передчасному старінню наших організмів», га?
— І настрій у них на цілий рік зіпсується!
— Ех, ти, — закинув я Митькові, — то це ж вони з нас глузують!
— Ага, — почухав він потилицю, — переборщили трохи. Ну, та нічого. Головне — мета досягнута...
— Не виходьте на зупинках із вагона, — кричала вслід поїздові мама.
— Зразу ж дайте телеграму, — не відставала від неї бабуся.
— І не здумайте їсти ковбасу. Улітку вона може зіпсуватись, — і собі гукнула Митькова мама.
Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувалися з вікна, бо може продути; не стояли в тамбурі — можна випасти; не виходили на зупинках — можна відстати; не виймали гроші з кишень — можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай, Боже, консервів — можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне запитання, що, зрештою, таки можна робити...
Спати ми повкладалися на горішніх лавах.
— Лягай грошима до стіни, — шепнув мені Митько.
За інших обставин остання Митькова фраза прозвучала б навіть незрозуміло, але тільки не зараз. Гроші в нас обох були в правих кишенях штанів. Мені довелося лягти долілиць.
Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій.
А тут ми самі їхали аж куди — цілу ніч поїздом, потім ще треба години півтори автобусом. Це вам не туристський похід на один день, коли разом із класом ідуть майже всі викладачі школи...
Коли я прокинувся, уже розвидніло. Митько тихенько сопів із правицею в кишені, на столі видзвонювали склянки з чаєм, точніше з-під чаю.
— До речі, — зазирнув до купе провідник, — мені здається, зараз ваша станція, молоді люди.
Я штовхнув Митька й простяг руку по рюкзак.
Розділ II
Знайомство з майбутнім майстром спорту, а також з бабусею, ентузіастом музичної освіти, та дідом Трохимом
— А повітря? Відчуваєш? — мабуть, удесяте питав Митько, повернувши до мене сяюче обличчя.
— Відчуваю, — закашлявсь я, бо автобус, що проїхав повз нас, порснув мені в обличчя хмарою пилюги з-під коліс і кіптюги з вихлопної труби.
— Ото ж бо, у місті, кхе-кхе, зовсім, кхе-кхе, тьху ти, не таке, — уже не так бадьоро продовжував Митько. — От якби ще автобуси не ходили...
— Тоді, пройшовши сорок кілометрів пішки, ти й уваги не звертав би на повітря. Далеко ще?
— А онде бабусина хата, — сказав Митько, набираючи гордої пози: адже тут він відчував себе до деякої міри господарем.
— Хо-го! — пролунав за нашими спинами насмішкуватий голос. — Про яку втому може йтися! Хіба такі хвацькі й відчайдушні мандрівники стомлюються? Хіба мають вони на це право?
Ми притьмом обернулися. Перед нами шкірив зуби юнак років чотирнадцяти, притримуючи лівою рукою пошарпаний велосипед.
— А яке чудове спорядження! — не вгавав він. — Які сачки! Стережіться, бідні метелики! А рюкзаки! Там, мабуть, харчів не на один місяць. Юні лівінгстони1, безперечно, збилися з путі, адже Африка в зовсім протилежному напрямку. Яке щастя для бегемотів і нільських крокодилів! Ви їх усіх переловили б.
1 Лівінгстон Девід — англійський мандрівник, дослідник Африки.
— Ну, чого тобі? — насупився Митько.
— Мені нічого. Я думав, це вам буде приємно познайомитися з майстром велосипедного спорту міжнародного класу Василем Трошем. Звичайно, у майбутньому.
— Ну от, коли станеш майстром, ми з тобою й побалакаємо, — пообіцяв я йому. Мені кпини цього типа аж ніяк не сподобалися.
Він скочив на свій велосипед і за мить здимів, мов і не було.
— Неприємний суб’єкт, — поділився враженням про наше нове знайомство Митько. Я заперечувати не став.
До бабусиної хати залишилось уже зовсім недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та зразу ж і замовкло, загнулося на найвищій ноті.
— Це що? — запитав я.
— Не знаю, — стенув плечима Митько. — Може, корова якась чи бугай.
— Ніколи не думав, що корова може отак вити.
— О, ти не знаєш тутешніх корів, — пояснив Митько не зовсім упевнено. — Від них усього можна чекати:...
Дізнатися про коров’ячі здібності я не встиг, бо той самий звук почувся знов і знов урвався.
— Стривай, стривай, — наморщив лоба Митько. — Ось бабусина хата, а оце... Та ні... але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак.... Хоча...
Звісно, ця словесна плутанина нічого мені не пояснила, і я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: «Митю, Митюню», — і побачив, як старенька, огрядненька жінка із цебром у руці кинулася від клуні нам назустріч.
— Бабуню!
— Онучку!
Одведемо на мить наші очі від цієї зворушливої сцени й скористаємося з нагоди, щоб роззирнутися довкола. Ні, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вікно через дорогу, звідки знову ревонуло. «Може, справді, корова забралася в хату, та й не знає, сердешна, як вилізти», — подумав я.
— Гнате, Гнате, перестань, їй-же бо! — загукала Митькова бабуся. — Перестань, дай хоч з онучком хвильку погомоніти.
— А-а, приїхав, — долинуло у відповідь. Нараз фіранка гойднулась, метнулася вбік, і ось уже у вікні з’явився розчервонілий вусатий здоровань із тромбоном у правиці. — Здоров, Дмитре!
Он воно що!
— То це ви! — зареготав Митько. — Здрастуйте, дядьку Гнате. Я так і не додумав, хто це. Точніше, спершу думав — ви, а потім, ні, думаю, не ви. Потім знову думаю — ви, а потім...
— Я, я, а хто ж, — доброзичливо розсміявся вусань і розвів руками, мовби й собі дивуючись, що це він узявся до такого заняття. По-вуличному звали його Фа-Дієзом.
— А ви ж позаминулого року на мандоліні грали. Так тихо було... І приємно.
— А, мандоліна, — одмахнувся той. — Тромбон — оце, я тобі скажу, да!
— А я тобі скажу, Гнате, — уставила й собі бабуся, — досить уже на сьогодні.
— Та я ж і закінчую. Усе. Заради такого випадку... А це хто з тобою? — накинув цікавим оком на мене.
— Ой, і справді! — сплеснула руками бабуся.
— Я, — озвавсь я.
Отак і відбулося наше знайомство...
— Доброго здоров’ячка, — крикнув хтось із вулиці.
— Ну, починається, — прошепотів Митько. — Зараз півсела сюди збіжиться. Ходімо десь сховаємося, — і дременув не дуже ввічливо за хату. Я подався був за ним, але тут мене перепинив той же голос:
— Куди ж це ти, Митю, чи не впізнаєш мене?
Я озирнувсь. У хвіртку заходив дідок у темних смугастих штанях, управлених у запилені чоботи, у синьому бувалому в бувальцях піджаку й кашкеті.
— А, драстуй, Гнатовичу, — одповіла Митькова бабуся, ступаючи в погріб.
— Здрастуйте, — зніяковіло привітався я.
— Ну й змінився ж ти, — хитнув головою дідок, зупиняючись серед двору.
— Га? — долинуло з погреба.
— Змінився, кажу, Демидівно, онучок твій, — повторив дідок, придивляючись до мене. — Підріс.
— Аякже, підріс, — радо погодилася бабуся, брязкаючи внизу посудом. — Ти ж його коли бачив, два роки тому?
— Еге ж, два роки. Ніби погладшав трохи...
— Та де там погладшав! Худющий, як і був.
— Е ні, який же він худющий. Опецькуватий... А то ж ніби й волосся було русяве, а це потемніло.
— Та де ж потемніло? — од того дива бабуся аж вилізла з погреба й кинула погляд на мене.
— Тьху, Трохиме, та чи ти не бачиш! Це ж не Митько!
— Отож-бо й видно, що не Митько, — охоче погодився той. — А хто ж? — поспитав жваво.
— Приятель його, Сергій. Разом приїхали.
— А-а, — спокійно, аж ніяк не дивуючись, мовив дідок. — Я й дивлюсь — ніби не Митько. А воно й виходить, що Сергій. Да-а, — продовжував, умощуючись на приступці ґанку. — Зараз, улітку, усі своїх дітей кудись одсилають. То в табори, то ще десь, а як нема куди, то до бабусь. Оце й до Дмитрівни теж онук приїхав, старшенький, правда, за ваших, — Василь. Дак той на велосипеді ганяє. Із собою ж і привіз, — розібраний. Бабуся до нього кинулась, мовляв: «Онучку мій рідний, як же давно не бачились». А він їй: «Обережно, — каже, — бабо, не чіпайте чемодана, бо в мене тут велосипед». Не встигла вона й слова сказать, як він уже той велосипед витягнув, склав у момент і хода з дворища. Дмитрівна у ґвалт: «Куди ж ти?!» А він тільки рукою махнув: мовляв, одчепись. А години за дві приїхав і каже: «Це в мене тренування такі, точно за графіком». Значить, — пояснив уже від себе дід, — як пробило, скажімо, першу годину чи яку там, то ти хоч спиш, хоч їси, а скачи на велосипеда й паняй, куди очі бачать. Отаке! Ну, а ви, — спитав, — теж на велосипедах ганять будете?
— Ні, — промимрив я. — Нам треба колекцію збирати...
— Митю, — загукала бабуся. — Ідіть їсти! Ви з дороги, певно, зголодніли? — усміхнулася до мене.
— Ще й як, — кинувся до вмивальника Митько.
— Ну як там у вас, усе гаразд удома? — поцікавилася бабуся.
— Угу, усе, — ствердно хитав головою Митько, запихаючись голубцем.
— А як доїхали?
— Добре, — одказував Митько, простягаючи руку до кварти з молоком.
— То чому ж тато не повідомив? — допитувалася бабуся. — Я когось зустріти послала б. От хоча б Гната або діда Трохима.
— Не знаю, — відповідав Митько, наливаючи собі киселю. — Ми й самі дивувалися.
— Телеграми не дали, — не вгамовувалася старенька.
— Телеграми! — скрикнув Митько.
— Ну так що ж тут дивного!
— Телеграми! — мов йому замакітрилось, ще раз скрикнув Митько.
— Авжеж, телеграми. Та ти не переживай так. От сердешна дитина!
Я почав уже здогадуватись, до чого воно йдеться, і з підозрою глянув на друга.
— Ох, я ж розтелепа! — скочив він на ноги, засовуючи руку в бокову кишеню курточки. — Ай-я-яй! — Ось же вона, тато написав! Я ж і подався був на пошту, а дорогою забіг по батарейки, а потім згадав про плівку, а потім...
— Забув про телеграму? — закінчила бабуся. — Еге ж?
— Еге ж.
— Ех ти, — провела рукою по Митьковій голові. — Наїлися?
— Наїлися, спасибі, — дружно закивали ми.
— А тепер куди?
— Та ще не знаємо. Може, погуляємо трохи чи на річку...
Розділ III
Озеро. Змії люблять сіно
...І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.
— А головне, — казав дорогою Митько, — ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: «Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!» А моя — ні слова.
— Так, — погодивсь я, — бабуня, що треба.
— А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані, — то город сапають, то по господарству... А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур’яни полишив. Тут такі бур’яни ростуть, зовсім на бур’яни й не подібні. Подивишся, — ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров нарубати — поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із ґулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицялась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала.
— То ж позаторік! Ти ще малий був.
Проминувши поле, ми наблизилися до річки.
— Зараз беремо праворуч, — хвилин за двадцять мовив Митько, — і стежечкою до самісінького озера.
Тільки-но ми звернули, як навстріч, прямо на нас, з-за дерев вихопився велосипед, і хлопець, що сидів на ньому, гукнув знайомим насмішкуватим голосом:
— Гей, мухолови, з дороги!
Ще навіть не зметикувавши, що воно й до чого, ми швидко відскочили вбік і лиш устигли побачити, як промайнула мимо спортивна Василева майка.
— А щоб тобі колесо відпало! — кинув я услід. — Ну чого він причепився до нас, Митю?
— А, — махнув він рукою. — Мало дурнів? Не зважай!
Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед.
— Та це ж курінь був! — перший здогадався Митько.
— А сіна скільки! — радів я. — Та цей курінь відремонтувати — раз плюнути. І місцинка яка зручна. Цікаво, хто тут жив?
— Не підходь! — гукнув Митько та заходився бігати навколо купи паліччя й сіна, штрикаючи в неї з усіх боків держаком сачка.
— Що з тобою, Митю? — здивувавсь я.
— Нема! — задоволено мовив приятель. — Тепер можна й ремонтувати.
— Чого нема?
— Змій! Вони, знаєш, як сіно люблять! Забереться й чекає, поки ти на неї сядеш. І все! Узагалі, тут треба бути обережним, — говорив Митько, випорожнюючи рюкзак. — Ліс усе-таки, хоч яка, а все ж глухомань. Як укусить щось чи що скоїться — до села бігти далеченько...
Розділ IV
Таємничим і бр-р-р-р який страшний. Хороший хлопець. Нервові можуть далі не читати
Ми приходили до озера щодня. Набирали харчів, дорогою ганялись із сачками за всякими мурашками й один за одним. Біля озера вилежувалися на сонці й купались у теплій воді.
Але одного ранку відбулася подія, яка трохи змінила і наше життя, і наші подальші плани. Коли ми, як завжди, з галасом вискочили з-за дерев на берег, то побачили: у нашому озері купається якийсь хлопець.
— Принесло ж сюди цього велосипедиста, — буркнув Митько.
Але той, уздрівши нас, хутко виліз на берег і весело загукав:
— Привіт дослідникам! І вам покупатися скортіло? Ех, водичка — що треба! Це вам не річка!
— Добридень, — озвалися ми трохи спантеличено, бо наші з ним останні зустрічі не дуже схиляли до дружньої розмови.
— Та чого ви такі насурмонені обоє? Ще й досі сердитесь? А ви, я бачу, серйозно захопилися відловом комах. Ну що ж, заради миру — ось вам від мене подарунок, — він підняв з піску свої штани і, сягнувши в кишеню, витяг жовтий прозорий камінець. — Дивіться!
Ми з Митьком захоплено схилилися над Василевою долонею.
— Ух ти, це що?
— Не пізнаєте? Бурштин. Он бачите, ще й муха в ньому якась.
Справді, у жовтогарячому злитку застигла навіки маленька комаха.
— Ви знаєте, що таке бурштин? — вів далі Василь. — Це смола дерев, що пролежала в землі мільйони років і закам’яніла. От у Прибалтиці її повно, а в нас рідко трапляється. Так що ця знахідка — велика цінність.
— Ти що, її тут знайшов? — не повірив я.
— А де ж, по-твоєму? От у цьому озері. Хотів було в краєзнавчий музей здати, та передумав. Хай уже вам буде. Ви ж комах колекціонуєте.
— У цьому озері? — і собі здивувався Митько. — Отут?..
— Ви вмієте зберігати таємниці? — Він суворо звів брови.
— Могила, — мерщій відгукнувся Митько.
— Щоб я маму й тата не бачив, — пробелькотів і я десь почуту клятву.
— Ну так от, хлопці. Озеро це незвичайне.
— Незвичайне? — пошепки повторили ми.
— Еге ж. Поганий поголос ходить про нього. Ви помітили, що сюди із села ніхто не потикається?
— Бояться?!
— Еге ж. Звичайно, якщо кого спитаєш, так тобі й скажуть: мовляв, далеко, краще в річці купатись. А насправді всі аж тремтять, коли доводиться тут у воду лізти.
— Але чому ж, чому?
— А тому, що в озері... — він стишив голос, — хтось живе!
Ми здригнулись.
— Авжеж, — вів Василь далі. — По ночах, правда, не часто, виє страшно й зітхає «о-о-о-о-ох» — аж мороз по шкірі. Сам чув. А вдень не вилазить. А може, і вилазить, та ніхто не бачив. Он там берег травою поріс, а коло нас пісок. Минулого року пастухи тут корів напували. Аж чують — телятко так жалібно мукнуло. Вони туди, а за телятком тільки завирувало. А на піску сліди здоровенних лап, мов від крокодила.
— Та що ти!
— Точно! Але це ще не все! Ходімо зі мною.
Ми наблизилися до кількох сосен, що в цьому місці росли біля самої води.
— Дивіться!
На стовбурах видніли глибокі подряпини, корені двох-трьох дерев були підриті, луска від кори вкривала землю.
Заніміло спозирали ми цю картину.
— От і подумайте, хто б це міг бути. Ви знаєте що-небудь про Лох-Несс?
— Та щось таке чули....
— Це озеро в Шотландії. І живе там дивна й здоровенна тварина, от приблизно... Ну, та не буду робити припущень. Це ще не доведено. Ну, а тепер пробачте, мені час. Бувайте! Ще побачимося.
Він миттю надів штани й витяг з-за кущів велосипед:
— У мене тренування. За графіком.
— Що ти на це скажеш? — запитав Митько, коли Василь уже зник з-перед очей.
— Та хто його знає, може, це все неправда. Якось не віриться.
— Сергію, а якщо нам...
— Що нам?
— Таки оселитися коло озера та самим простежити... за отим от...
— Так тебе бабуся й відпустить! Чекай!
— А якщо відпустить?
— Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там?
— Там. Адже Василь сказав, що воно тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Узяти із собою ковдри. Зараз же тепло.
— Еге ж, тепло. Це в хаті тепло!
— Та не замерзнемо. Не бійся.
— Я й не боюсь. А от бабуся...
— Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука?
Розділ V
Я вкриваю себе ганьбою. Великий зоолог
І ми рушили до озера.
Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв’язали один і домовилися нести його по черзі.
— А якщо то й справді якийсь звір? — обернувся до мене Митько. — От було б здорово! І ми першими його побачимо.
— Ну, побачимо, а далі? — я був настроєний скептично.
— Сфотографуємо!
— А далі?
— У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Усі повмирають од заздрощів.
— І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити.
— Чому це?
— Усі ж повмирають.
— Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. У ботанічки улюбленими учнями станемо, — мріяв він.
— І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, де він урочисто завоює останнє місце й одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці.
— Посередністю! — зобидився Митько. — У тебе в самого трійки з фізкультури. За минулий рік.
— А в тебе з малювання.
— Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував і ще й домалював невідомо що.
— А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався.
— Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутися не зміг.
— Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив.
Але тут ми обоє стали так сміятись, згадуючи вирази обличчя одне одного, що назрілий був настрій для сварки миттю щез.
— Давай я понесу, — примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі.
Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас, чи хоча б не проґавити його, якщо воно вилізе з води.
— Я піду посплю, — мовив надвечір Митько, — а о другій годині ночі зміню тебе.
— Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає.
— Не проґавлю, не бійсь. А взагалі, як набридне, то розбуди мене. — І Митько зник у курені.
Довго сидів я біля багаття й дививсь, як темрява полонить ліс...
Запала тиша. Стало моторошно. «Ну чого ти!» — утішала думка серце, але те не слухалось, билося дужче. Я підвівся й знічев’я почимчикував до води...
Мовчазний таємничий ліс оточував мене зусібіч. Величезні дерева казковими велетами заступали путь. Умить я пройнявся відчуттям власної мізерності, і несподівані думки зароїлись у голові: «Ну що я, — думалося мені, — у порівнянні з кількома деревами — ще менша комаха! А в порівнянні з цілим лісом? Якийсь мікроб. А в порівнянні із земною кулею?» І од цього мені стало гірко-гірко... І ще страшніше. Я мерщій почовгав назад, боячись зиркнути вбік, і дивився лише поперед себе, на прокладений моїм ліхтариком серед ночі промінь світла. А якщо тут і справді живе якийсь звір і зараз він чатує десь поруч? Згадалися домівка, татусь, мама... Я позіхнув.
Рідна мати моя, —
вичавив із себе якісь жалюгідні звуки, —
Ти ночей не доспала...
«Ух... — опустився я на землю, спершись спиною на курінь. — І я недосипаю, — позіхнув знову. — Вартую... А що? Невідомо. А можна було б і доспати. От зараз заплющу на хвилинку очі. Отак. Як приємно... Ще трошки...» — голова моя схиляється на груди.
Скільки так я просидів, не знаю, коли це:
— Ага! — чую сердитий голос. — Спиш, значить!
Спросоння схоплююся на ноги й просто перед собою бачу розлючене Митькове обличчя.
— Ну, пробач, Митю, — почервонів я. — Лише на хвилинку присів. Маму згадав.
— Та згадуй собі кого хочеш! А на посту спати не смій! Хіба тобі можна доручити серйозну справу!.. Іди спи, мамій. Я постою. Нічого не бачив?
— Ні...
— Звичайно, за спанням і дивитися нема коли...
Приголомшений, картаючи себе за негідний учинок, я принишк у курені. Сонливість геть полишила мене...
Докори совісті люто вгризались у мою душу, шматували її на дрібні клаптики. Зрештою я не витримав.
— Митю, — гукнув несміливо.
Відповіді не почув.
«Мовчить, — подумав я. — Ображається. Так мені й треба».
Полежав іще хвилин п’ять, тоді вибрався назовні.
Уже займалося на світ. Ледь куріло багаття, легкий вітерець колошкав сивий попіл. Згорнувшись калачиком, спиною до куреня, Митько солодко спав.
Я витягнув ковдру, обережно вкрив товариша й поліз усередину.
Уранці, прокинувшись, ми побігли до озера вмитись. І тут Митько став мов укопаний, а я з розгону наштовхнувся на нього.
— Дивись, — тихо сказав він мені.
На вогкому піску коло самої води хижо вимальовувалися відбитки здоровенних і страшних лап.
— Як у крокодила, — визначив я, нервово озираючись на озеро.
— Значить, не збрехав, — хрипко додав Митько.
Це дало поштовх до роботи Митьковому мозкові.
— Сергію, — почув я ввечері того ж таки дня. Ночували ми вже в селі.
— Чого тобі?..
— Треба нам книжки взяти в бібліотеці.
— Правильно, підемо завтра, наберемо — фантастику яку-небудь, про шпигунів....
— Та ні, Сергію, я не про те. Книжки із зоології.
— Зоології? Ти що, здурів? Мало тобі колекції, мало тобі ботаніки, мало тобі нашої вчительки? Забув, як ти сам з її уроків тікав?
— Так то ж ботаніка.
— А зоологія, по-твоєму, краща? Я одного разу поглянув у підручник — там якісь кишечнопорожнинні, гадюки — бридота одна!
— От-от. Так до твого відома, зоологія — наука про весь тваринний світ. Отже, у ній ми обов’язково знайдемо щось підходяще й для нас, цебто про те, що живе в цьому озері.
— Ти думаєш? — уже серйозніше глянув я на Митька...
1. На початку твору в головних героїв не вигравав веселковими барвами предмет
- А математика
- Б зоологія
- В англійська мова
- Г світова література
2. Майбутнім майстром спорту в повісті названо
- А Митька
- Б Василя
- В Гната
- Г Сергія
3. Установіть відповідність.
4. Поділіть героїв повісті Я. Стельмаха «Митькозавр з Юрківки...» на головних і другорядних. Запишіть їх у робочий зошит у дві колонки.
5. Розкажіть про першу зустріч Сергія й Митька з Василем Трошем. Яке враження вона на вас справила?
6. Через що Сергій і Митько так легко повірили Василеві, що в озері живе якась страшна істота? Чи можна хлопчиків назвати легковажними?
7. Охарактеризуйте поведінку Митька й Сергія в розділі першому повісті. Що в їхній вдачі — спільне, а що — відмінне?
8. Які бабусині якості Сергій і Митько найбільше цінували? Чи дають вам таку свободу ваші рідні? Якщо ні, то чому?
9. Що таке романтика? Чи можна подорож хлопчиків до бабусі назвати романтичною?
10. За якими побутовими деталями видно, що події в повісті відбуваються не в наші дні?
11. Заголовок якого розділу, на вашу думку, найвлучніше передає його зміст? Якому з прочитаних розділів ви б дали іншу назву? Яку саме?
12. Поміркуйте, чим корисні для людини багата уява й фантазія. Аргументуйте свої думки прикладами з тексту повісті.
- 1. Прочитати розділи VI, VII і IX повісті «Митькозавр з Юрківки...». Виписати незрозумілі слова.
- 2. Виписати в робочий зошит не менше п'яти фразеологізмів. Пояснити їх значення.
- 3. Невеликою групою підготувати коротку інсценізацію найцікавішого уривка з повісті «Митькозавр з Юрківки...» (за бажанням).
Розділ VI,
який проливає світло на наших предків і ще на дещо.
Ну й Митько!
— Скажіть, які молодці, — дивувалася бібліотекарка, коли ми втретє прийшли міняти книжки. — Цілими днями читають. А ви не перевтомитеся?
— Авжеж, молодці, — бурмотів, виходячи з бібліотеки, Митько. — Скільки читати — з глузду можна з’їхати.
— Невже тобі нецікаво? — питав я.
— Звичайно, цікаво. От тільки не звик я подовгу над книжками сидіти. Це ж подумати тільки — дев’ята за якийсь тиждень.
А на восьмий день вивчення зоології Митько висловив сміливе наукове припущення, яке я захоплено сприйняв.
— Слухай ось, — Митько втупився в книжку: — «Багато віків серед жителів східної частини Індонезії ходили легенди про страшних, ненажерливих драконів. Казали, що з пащ їхніх вилітає вогонь, а здобич вони вбивають одним поглядом злих очей.
Голландські вчені, котрі записали ці розповіді, звісно, не повірили в їх правдивість. Однак ученим здалося, що опис жахливих драконів нагадує давно вимерлих хижаків-динозаврів.
У 1912 р. ці розповіді підтвердив один голландський льотчик. Він був першим європейцем, який на власні очі побачив драконів острова Комодо. Літак його здійснив вимушену посадку, і кілька місяців цей чоловік прожив буквально в оточенні гігантських химер. Однак його розповідям теж не повірили, бо льотчик повернувся звідти нібито з розладнанням нервової системи».
— Я думаю! — жахнувся я.
— «Після Першої світової війни, — оком не зморгнув Митько, — учені вирішили-таки до кінця розібратись у цій загадковій проблемі "динозаврів”. І, нарешті, у двадцятих роках двадцятого століття на острові Комодо Зондського архіпелагу було спіймано цього дракона. Ним виявилася гігантська ящірка, або ж варан. Не злякатися чотириметрового гіганта важко. Колір шкіри буро-чорний. З грізної ікластої пащі безперестанку вилітає яскраво-оранжевий роздвоєний язик, люто дивляться блискучі чорні очі.
Варан ступає сильними лапами, тіло його піднято над землею, волочиться лише хвіст. Сила в цьому хвості страшна. Дослідники бачили, як одним ударом варан збиває кабана, валить з ніг оленя....»
— От би й собі там побувати, — у захваті мовив я.
— «Гігантський варан, — не звернув на мене ніякісінької уваги Митько, — був відомий ученим з палеонтологічних знахідок (палеонтологія — це наука, що вивчає викопні організми)... е-е, знахідок в Австралії, у шарах мезозойської ери. Уважалося, що він повністю вимер теж більше ніж п’ятдесят мільйонів років тому».
— Ти можеш заперечити, — вів далі Митько, — он де той Зондський архіпелаг і Мозамбікська протока. Мовляв, там є умови, щоб зберегтися кому завгодно. А між тим ось, у басейнах рік Волги, Дону й Уралу живе невелике, завбільшки, як щур, звірятко — хохуля. Так от ця сама хохуля — давній за походженням вид третинного періоду, що зберігся до наших днів. До речі, сучасник мастодонта. І, нарешті, лох-несське чудовисько, про яке ми вже прекрасно знаємо, у Шотландії. А це набагато північніше від України.
От які факти знайшов я за ці дні. А скільки, певно, ми ще знайдемо!
— Так ти хочеш сказати... — у захваті скочив я на ноги.
— Так, Сергійку. Саме це я й хочу сказати. У нашому озері живе давній звір, якого, може, уважають за давно вимерлого. Адже й озеро наше давнє, про що свідчить отой шматочок бурштину. Поглянь лише на карту палеозойської ери. Дивись — тут і звірозубий плазун, і хижий диноцефал. Та що там казати! А от карта мезозою. Дивись: у наших краях якраз море межує із сушею. А може, на місці нашого озера саме було доісторичне прісноводне болото? Тож тут міг жити хто завгодно. А скільки довкола нашого озера папороті, ти помітив?
Мені від усього цього аж дух перехопило.
— Митьку, — закричав я, — Митьку, ти уявляєш, перед яким відкриттям ми стоїмо?
— Приблизно...
— Ні, ти нічого не уявляєш. Це ж надзвичайно! Ти, Митько... Ну й Митько!
Ото життя пішло в нас!
Удень ми тільки й сиділи над книжками, сперечались, робили різноманітні припущення й бігали до бібліотеки, а надвечір рушали до нашого озера.
Палеозойська, мезозойська ери, карбонський, пермський, юрський, тріасовий періоди дивилися на нас із сторінок томів викопними потворами, а ми намагалися вичитати, угадати, хто з них був предком нашого озерного жителя...
Якось, коли ми прогулювалися берегом, Митько сказав:
— Ти знаєш, що мені спало на думку?
— Що?
— Село наше зветься Юрківкою через те... Ну, бо від юрського періоду.
— Ти, Митю, мабуть, уже зовсім здурів. Завчився.
— Точно-точно, якийсь зв’язок тут є.
— І хто ж, по-твоєму, так його назвав?
— Люди, які раніше тут жили.
— Коли раніше, у юрському періоді? Тут самі ящери тоді жили. Мабуть, ящери його так і назвали, правда? Хай, думають, раз ми живемо в юрському періоді, то й село, що тут буде, зватиметься Юрківкою. Приїде колись сюди Митько, нас добрим словом згадає. Так?
— Смійся, смійся...
— Та ти не переживай, Митю, — заспокоїв я його. — Ти знаєш, що я придумав? Назвати оцього-от, — показав на озеро, — котрий отут живе, Митькозавром. На твою честь.
— От здорово! — зашарівся Митько. Але тут же запитав: — А чому саме на мою? Адже ми з тобою разом гм... працюємо.
— Але ж головний у нашій експедиції ти.
— Е ні, не згоден. Хай буде... Хай буде, скажімо, Митькозавр Стеценка. А й справді. Диви, як добре — Митькозавр Стеценка з Юрківки. Ой, дивись...
За три кроки від нас безладно лежало кілька воронячих пір’їн і біля самої води знову чітко вирізьблялися на піску таємничі сліди.
— А вранці їх не було, — згадав я. — Отже, воно вилазило вдень.
— Та ще й ворону зжерло, — підхопив Митько.
Розділ VII
Операція «Курка» провалюється разом із дідом Трохимом
— Я колись книжку читав, — задумливо сказав увечері Митько. — Так там писалося про те, як на тигрів полюють. Мисливець прив’язує до дерева козеня, а сам сидить у засідці. Козеняті хочеться додому, воно бігає круг дерева на прив’язі й жалібно мекає. А десь поблизу гуляє собі тигр. Він чує — хтось мекає, і думає: «Це, мабуть, козеня. Піду-но я його з’їм». От він біжить до дерева, а мисливець із засідки — ба-бах! Тигр — догори лапами, а щасливе козеня відпускають додому.
— А деякі племена, — на льоту вловив я Митькову думку, — риють на стежці, якою звірі ходять на водопій, здоровенну яму, а іноді ще й вбивають у дно загострену вгорі коляку, а яму прикривають гілками та листям чи піском. Іде собі якийсь лев чи хто, ступив на гілки й — готово!
— Думки читаєш! — радо гукнув Митько. — Ми ці обидва способи поєднаємо.
— А козеня де взяти?
— Ото ж бо, — спохмурнів він. — Козенят я тут не бачив. Кози є, але ж кози ніхто не дасть. А може, — проясніло його лице, — мотузку на роги та в ліс, а вранці відведемо назад?
— Е ні, я не згоден. Я вже якось у дитинстві пробував визволяти козу, так вона за мною гналася хтозна-куди. Та ще й у ліс її тягти... Вона ж не дурна.
— Твоя правда, — скрушно хитнув Митя головою, але по тому, як він стрепенувсь, я одразу ж здогадався: є ще одна ідея...
Довірливо дивлячись мені в очі, Митько запропонував:
— А якщо ми прив’яжемо тебе?
— Тобто як це? — вибалушивсь я.
— Мотузкою, як же ще! А де взять її — я знаю. У клуні висить...
— Ти що, жартуєш! — не повірив я власним вухам.
— Та які жарти? Чим ти гірший? Мекатимеш потрошку, здалеку й не видно, хто це. Може, воно вилізе з озера, щоб роздивитись. Га? І якраз у яму втрапить. А ми вже вириємо, постараємося.
— Та ти, мабуть, сказився, — обурився я, доп’явши, що Митько й не думає жартувати. — Чим я гірший за якусь там козу? А чим ти гірший? Навіть кращий, розумник такий! Мене! До дерева! Мотузкою! А як воно ззаду підкрадеться чи збоку? Ти подумав? Себе прив'язуй!
— Хай буду я, — хоробро погодився Митько. — Я не якийсь там егоїст. Я згоден. Хоча, ти знаєш, мені здається, можна й не прив’язувати. Козу — інша справа, вона втекла б. А мене можна не прив’язувати. Я і так посиджу.
— Та гаразд уже, — охолов я. — А чому обов’язково комусь із нас? Може, курку? Нічим не гірша. Ворон же воно хрумає!
— Молодець! — вигукнув Митько. — Звичайно, курку! І мороки набагато менше. — І но хвильці додав: — Та й безпечніше.
Курка, яку ми наділили довір’ям виступити в ролі кози, розуміла, що питання про її життя чи смерть стало руба, і чинила шалений опір. Вона бігала із страшенною швидкістю по дворищу, несамовито кричала й била крилами.
— Ху ти, — мовив, одхекуючись, Митько. — Та вона ж бігає, як коняка. Таку курку можна у воза впрягати!
— Це хіба курка! — згоджувавсь і я, підводячись після невдалого кидка. — Це ж страус!
І ми знову якомога лагідніше заводили:
— Ціп-ціп-ціп-ціп-ціп!
— Тю-тю-тю-тю!
Проте курка відбігала на безпечну відстань й осудливо стежила за нами.
— Та ну її, — не витримав перший я. — Усі коліна пооббивав.
— Зараз, зараз ми її, — не здавався Митько, виносячи з хати ковдру, — у куток притиснемо, поки бабуся не прийшла.
На цей раз ми таки загнали птаху (і хто тільки назвав її свійською?) між курником і клунею й накрили рядном.
— Єсть! — задоволено скрикнув Митько, засовуючи її у мішок, і тут же загорлав: — Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається!
— Ну от бачиш, — співчутливо сказав я. — А якби коза? Ото б намучились!
— Та й то, — відповів Митько. — Бери лопату й ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи...
— Ну що, Митю, може, вистачить? — я стояв но пояс у щойно виритій ямі та втирав чоло.
— Та де там вистачить? Йому звідси вилізти все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, то вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.
— Нічого собі новину ти приберіг, — пощулився я. — Заспокоїв. Що ж нам тепер десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?
— Та він на людей побоїться...
— Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? — промайнув у мене жахливий здогад.
— Звідки я знаю. Може, турист який.
— А де ж він тепер?
— Де? Додому поїхав!
— Додому! А може, — важко сковтнув я, — воно його з’їло.
— З’їло? — злякався Митько. — Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш, і справді... А що? — опустився на землю. — Може, і так:... А речі? Речі хоч які залишились би. Не могло ж воно його разом із речами!
— Були речі, — промимрив я, відчуваючи, що сорочка липне до спини. — Сандаля. Отут же, біля куреня лежала.
— Сандаля? Чого ж мовчав?
— А що мені було — кричати на весь ліс? Теж мені знахідка!
— І куди ти її подів?
— У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів.
— Ай-я-яй! — мало не застогнав мій друг. — Спалив речовий доказ! Оце, може, і все, що від людини залишилося. Хоч би пам’ять рідним була.
— Дуже б вони тішилися тією пам’яттю.
— Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з’їло, то твоя мама й сандалі була б рада.
— Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке?
— А що? — розпалювався ще більше Митько. — Рада була б!
— Та стривай!.. Щось ти вже сильно, теє, перегнув.
— Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й академік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, і вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його — хап! І готово.
— Еге, бач, як воно обертається, — роздумливо подав голос я. — Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже й шукали б її усі, і міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б.
— Авжеж, — зрадів Митько. — Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.
Я охоче виліз з ями й подав лопату другові.
Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю віднести геть, «інакше воно здогадається, що раз є купа землі, мусить бути і яма».
— Ху, ну й ну, — стомлено хитав я головою, дмухаючи на стерті долоні.
— Ямка — будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка треба вбити.
— Та ти що — кілка! Воно ж загине, а нам потрібне живе...
Ми витягли птаху з мішка й прив’язали мотузкою до дерева. Однак курка, стомлена вранішніми переживаннями або ж здогадавшись, що слугує приманкою, кудкудакати не хотіла.
— Ти бачив таке? — дратувався Митько. — Вона вже заніміла, як до діла дійшло. Ну, квокчи ж, ну, ну, отак-от: кво-кво-кво-кво-кво.
— Перестань. У неї і так психічна травма. Хай заспокоїться, а тоді, може, і заквокче. Однак не завадило б і повечеряти.
— Звичайно, — згодився товариш. — Що то нам Бог послав, точніше, бабуся підкинула?
Ми, що мріяли готувати смачну поживну юшку, їсти смажену рибу, виловлену власними руками, тепер змушені запихатися пирогами з квасолею. Яка юшка! Яка риба! Події останнього часу стали розвиватися з такою швидкістю, що навіть вудки закинути — і то не було вільної хвилини.
— А хто обіцяв юшку в казанку над полум’ям? — усе ж запитав я в Митька.
Той невдоволено зашурхотів соломою:
— Овва! Юшки! Ти ж бачиш, що робиться. То в село, то із села, то в бібліотеку, то на озеро. То курку кради, то яму рий. Ніколи й угору глянути.
Тим часом споночіло.
— Швидше б ми його побачили, — мовив Митько, — а то прив’язані до цього куреня, як та курка до дерева. До речі, вона так і не думає квоктати.
— Хай собі.
— Скоріше б воно вже вилазило. Стривай-но, — стишив Митько голос. — Диви...
— Та це ж людина! — вигукнув я, але було вже пізно: чоловік, зойкнувши, повалився вниз.
— От лиха година! — крикнув я, — вискакуючи з куреня. — Хто це? Що з вами? Ви цілі?
— Та здається, — озвався сердитим голос діда Трохима, і над краєм ями з’явилася його голова. — От чортяка, — мовив дід, вилізши нагору. — Мало в’язи не скрутив. І хто його таке ямище вирив?
— А це, дідусю... — почав був я, але побачив, як Митько показує мені кулака, і зрозумів, що дідові й справді ні до чого знати правду.
— Це, дідусю, — пробелькотів Митько, — ми й самі не знаємо хто. То не було, не було, а то враз з’явилась. І навіщо це хтось вирив, поняття не маємо! Ще й таку здоровенну. Ти не знаєш, Сергію?
— Нє-е.
— От біда, — зітхнув дід. — А бабуся ж вам молочка передала. Так оце й вилилось усе.
— Молочка, — облизнувся Митько. — І багато?
— Повний бідончик.
— А може, не все вилилось?
— Та ні, усе.
— Жаль, — гірко зітхнув Митько. — Ех, якби знати, хто це, — нещиро правив далі. — Я йому б...
— Авжеж, — хитав головою дід. — Ну як вам тут, добре? — цікавився, прямуючи до куреня.
— Добре, дідусю. Може, ви лимонаду хочете? — піддобрювалися ми.
— Ні, дякую, не хочу. А от водички випив би, є у вас водичка?
— Є, дідусю, ось, — мовив я, зачерпнувши кухлем з відра.
— Спасибі, — лагідно подякував той. — Ну, а лопатка вам уже не потрібна?
— Лопатка? — зашарівся Митько.
— Еге ж, лопатка. Он вона й лежить.
— А й справді, лопата, — дурнувато гигикнув я.
— А то бабуся шукала сьогодні. А лопата, бач, у вас. Ви, мабуть, черви копали?
— От-от, черви. Рибу ловити, — випалив Митько.
— Ну й багато вловили?
— Та нє, не дуже, щось кльову не було.
— А оце ще й курка пропала. Чи вкрав хтось, чи собака який придушив.
І саме в цей момент капосна курка, що, мабуть, задрімала під деревом, мовби почула, що йдеться про неї, і стала несамовито квоктати.
— Ти бач, — наче не вірячи власним вухам, дивувався дід. — Здається, курка.
— Курка, дідуню, курка, — хутко запевнив його Митько. — Ми оце прийшли із села, бачимо — бігає отут. Так ми її до дерева прив’язали.
— Ой-йой, це ж куди забігла! — розвів руками дід. — Якось віддав я сестрі котика свого на кілька днів, а сестра живе кілометрів за п’ятнадцять од Юрківки. Сіла, значить, на автобус і поїхала. Коли це минає неповний тиждень, чую — нявчить щось уранці під дверима. Глядь — а то Мурчик мій. Набридло, видать, у сестри, то він до мене й прибіг. А оце, значить, і курочка так само. Полюбила вас кріпко, видать. То ви її завтра принесете?
— Принесемо, принесемо, — спантеличено запевняли ми.
— І лопатку тоді я сьогодні брати не буду, бо ж ви, мабуть, і яму хочете закидать, а то ще втелющиться хтось ізнов і в’язи скрутить. А я вже піду.
— Посидьте, дідусю, ще, — улесливо завели ми.
— Та ні, піду. Пізненько вже. А це, бач, хотів молочка вам принести. Ну, бувайте.
— До побачення, дідусю. До завтрього, спасибі вам, — кволо відповіли ми.
— І кебетний же дідуган, — мовив по хвилі Митько.
— Усе зрозумів.
— Та тут уже нічого не вдієш.
— Добре, що кілка не вбили, як ти казав.
— Авжеж, це ще дідові пощастило.
На цьому й ми погодились.
Розділ IX
Таємниця лісового озера
Після того випадку Митькозавр більше не з’являвся.
— Може, він потонув, — висловив я припущення, але Митько так на мене поглянув, що я в ту ж мить пройнявся вірою у вічне існування тієї потвори.
У нашому житті ніяких змін не відбулося. Ми, як і раніше, сиділи за книжками, доводили один одному свою точку зору й майже щодня ночували в курені.
У Фа-Дієза щез тромбон, і дядько Гнат оплакував його зникнення, мовби пропала його рідна дитина. Подейкували, що то розстарався хтось із доведених до відчаю сусідів. Проте через два дні тромбон знайшовся: висів просто на штахетині. Радості Фа-Дієзовій не було меж. Відтоді він грав з іще більшим натхненням, але вже із зачиненими дверима й вікнами.
Митькова бабуся не могла нами нахвалитися.
— Ну й онучки ж у мене, — казала вона. — Тихі, сумирні, слухняні, посидючі. А книжки як люблять! Чого батьки на них жаліються — не розумію. Це ж щастя — таких діточок мати.
— Жах, — сказав якось Митько. — Якби наша Ірина Семенівна знала, як ми тут зубримо її предмет, вона, мабуть, на три роки вперед поставила б нам п’ятірки...
— А ти нічого не помітив? — примружив я очі.
— А що саме?
— А те, що вперше ти назвав нашу ботанічку Іриною Семенівною, — єхидно зауважив я.
— А й справді, — засміявся він.
А дні минали. Час було збиратися додому.
— А що, якби ми його справді побачили? — якось запитав я.
Ми сиділи біля нашого куреня та дивились, як ніч спадає на ліс.
— Треба було б спробувати спіймати, — рішуче відповів Митько.
— Скоріше воно тебе спіймає.
— Тоді хоча б сфотографувати... Потім здати фотографію до Академії наук з описом усіх наших пригод. Класифікувати його — за фотографією це неважко. Оце було б відкриття!.. Уявляєш, умикає наша Ірина Семенівна радіо, а там: «Учні шостого "Б” класу середньої школи міста Києва Дмитро Омельчук і Сергій Стеценко в результаті тривалого пошуку...» Може, ще й по медалі... Мабуть, «За відвагу».
— «За відвагу»? Яка ж у нас відвага? От скажи мені, було таке, щоб ти, поки ми отут, дуже-дуже боявся? Так боявся, що аж коліна трусились. Було?
— Було, — сказав Митько. — Коли булькало... Лізти хотів, але боявся — страх один.
— І я боявся. Аж тремтів.
— Тихше, Сергію, — почув я шепіт друга. — Здається, там он... Диви...
Я мерщій обернувсь і теж уловив якийсь неясний рух. Коло самої води.
— Хапай ліхтарик, — зашепотів Митько, — тільки не вмикай, щоб не побачило світла. За мною!..
На слабких ногах я вивалився з кущів, натис на кнопку ліхтарика й завмер...
Водою пливло щось надзвичайне, неймовірне та дуже доісторичне. Це я зрозумів одразу. На поверхні видніла лише голова, але що то була за голова!.. Ось потвора повернулася до нас, і блимнули червонясто два великих ока. Між ними стирчав хижий ріг. З напіврозкритої пащі виглядали гостренні білі зуби...
— У-у-у-у, — люто завила мордяка й стала наближатися...
І ми вже було кинулися бігти, коли це Митько вкляк на місці.
— Ні! — мовив він, важко переводячи дух. — Ні! Крім нас же, ніхто його не бачив... Я не побіжу! Щоб потім розказати!.. Яке воно...
— У-у-у-у! — ревонуло страхіття ще раз.
— А! Лякати! То ти нас лякати! — несподівано заверещав неприродно тонким голосом Митько й, кинувши поглядом по берегу, ухопив каменюку та пожбурив нею в оту голову.
Четвертим чи п’ятим каменем він таки влучив у голову. Щось у ній голосно тріснуло і... ми побачили, що ріг, отой страшний ріг, який стирчав між очей, зламався.
— А-а-х-х! — тільки й мовив я. — Оце удар!
З тварюкою в цей час діялося щось дивне. Вона смикнулася в один бік, у другий і пішла під воду.
— Утекла! Утекла! — радо підстрибнув я.
Проте вода там, де зник Митькозавр, хлюпала й булькала, і ми зрозуміли: звір лише пірнув. Ось голова його знову з’явилася на поверхні й раптом людським голосом загорлала:
— Рятуйте! Рятуйте! Тону!..
— Василь? — безтямно глянув я на друга, проте відразу ж здогадався: — Воно його проковтнуло! Живого!
І тут я побачив, що Митько скидає джинси. Туфлі поруч із ліхтариком уже лежали на піску.
— Куди ти? — зойкнув я. — Воно ж і тебе...
— Ти що? Не зрозумів іще? — сердито гукнув він. — Це отой велосипедист. Присвіти-но мені, — і кинувся в озеро.
Я примостив ліхтарика так, що промінь його висвітлював арену подій, і як був — у шортах і тенісці — теж шугонув слідом і поплив.
Вода попереду аж клекотіла.
— Ой, поможіть!.. Поможіть! Я більше не буду!..
Я вхопивсь обіруч за ту страхітливу голову — під пальцями відчув цупку тканину — проте звільнити Василя ніяк не міг. Тоді я піддів рукою знизу й, намацавши якийсь пасок, що стало сили, рвонув за нього. Пасок відірвавсь, й опудало потвори легко відлетіло геть...
Тим часом ми мало-помалу наближалися до берега. Ось ноги мої вже торкнулися ґрунту, і ми з Митьком під пахви витягли Василя на сухе.
— Догрався? — мовив Митько, схрестивши на грудях руки. — Пустунчик!
Василь щось белькотів, раз у раз пускаючи з рота фонтанчики. Видно, він здорово наковтався води.
— Ря-ря-ряту-уйте! — проквилив зрештою перше розбірливе слово.
— Та вже ж урятували, — відповів я. — Чи тебе ще в село віднести?
— Ні-і, у с-село не треба, — цокотів той досить жваво зубами. — Я с-сам.
— Ну й чого ж ти домігся цим маскарадом? — спитав Митько.
— Я хотів вас налякати, — схлипнув Василь, — та в ременях заплутався.
— Ха! Налякати! — гордо мовив я. — Ми не з лякливих, правда, Митю?
— Еге, не з лякливих, — протягнув Василь. Він іще не зовсім оговтався. — А каністри хто злякався?
— Якої каністри?
— І слідів.
— Та яких слідів?
— Дивіться яких! — він важко відліз навкарачках убік, понишпорив у темряві, повернувся з якоюсь дерев’янкою й з розмаху вдарив об пісок. — О! І о! І осьо!
— То це ти? Де ти ставив оті сліди? — скрикнув я, дивлячись, як під ударами дерев’янки гине наша мрія про велике відкриття.
— А хто ж, по-вашому? Звичайно, я. Вирізав із корча оцей от слід і ставив час від часу. А ви й повірили, дурні голови! І бурштин вам подарував, — у сестри з намиста зняв. І дерева граблями подряпав, і вороняче пір’я поклав. І в тромбон дудів — Фа-Дієзів, а ви й не впізнали... Ха! А вони щось там шукають, до бібліотеки бігають щодня.
Він закашлявсь і знову пустив ротом фонтанчик.
— А здорово я вас, га, у дурні пошив? А ви й клюнули.
— Ах ти ж... Ах ти ж брехіцефал, — засичав я, підступаючи до нього. — Ах ти ж диплодок нещасний. То ти нас дурити здумав! Ану, Митю, давай-но дамо йому бубни!
— Та кинь, Сергію, — озвався Митько. — Давай краще подякуємо йому, — мовив раптом.
— Подякуємо? — дурнувато гигикнув Василь. — За що подякуєте?
Я теж здивовано зиркнув на Митька.
— Васю, — почув я голос мого друга, — а що ти знаєш про стегозаврів?
— Стегозаврів? — перепитав той.
— А про археоптерикса?
— Кого-кого?
— А про індрикотеріїв? — не став навіть повторювати Митько.
— Ти йди із своїми птеріями.
— Так от, Васю, ми тобі вдячні за те, Васю, — видно було, що Митько хвилюється, — що ти влаштував нам такі чудові канікули. Ти, Васю, не шкодував часу на оті свої вигадки, а ми цілий місяць відчували себе... відчували себе дослідниками, слідопитами, шукачами. Завдяки тобі ми тепер знаємо багато такого, Васю, про що ти й гадки не маєш, хоч і закінчив вісім класів. Ми відкрили для себе такий світ, який тобі, Васю, і не снився. Ти сказав, що пошив нас у дурні. Ти, Васю, коли хочеш знати, сам себе пошив у дурні. От за це й спасибі тобі. Ходімо, Сергію.
І ми пішли. А Василь залишився на піску — мокрий і жалюгідний.
Ніхто з нас не зронив ні слова, та чи й була в них, у словах, якась потреба? Ось-ось уже мав спалахнути обрій там, де сходить сонце. «А колекція? — нараз виринуло в моїй пам’яті. — А як же колекція? Але ж у нас попереду є півліта, — тут же заспокоїв я себе. — Ще цілий місяць. Теж, мабуть, не менш цікавий і переповнений новими подіями. І взагалі, у нас попереду ще дуже багато цікавого, і завжди так буде, поки ми з Митьком».
Поки ми з Митьком...
1. Про події у творі розповідає
- А бабуся Митька
- Б оповідач
- В Митько
- Г Сергій
2. Фа-Дієзом у повісті називали
- А дядька Гната
- Б діда Трохима
- В Ірину Семенівну
- Г Василя Троша
3. Події в повісті розвиваються в такій послідовності:
- А рятування Василя — приготування ями — перша ніч біля озера — бурштиновий подарунок
- Б перша ніч біля озера — рятування Василя — приготування ями — бурштиновий подарунок
- В бурштиновий подарунок — перша ніч біля озера — приготування ями — рятування Василя
- Г приготування ями — рятування Василя — перша ніч біля озера — бурштиновий подарунок
4. Які події в тексті повісті — звичайні, а які — пригодницькі?
5. Який епізод повісті найбільш емоційно напружений?
6. Хто з хлопчиків — Сергій чи Митько — був лідером? Чому ви так вважаєте?
7. Яке походження має, за припущенням Митька, назва села Юрківка? Як утворилося слово Митькозавр?
8. Чи здогадався дід Трохим, хто вирив яму? Якщо так, то чому він не присоромив хлопчиків?
9. Чи усвідомив, на вашу думку, Василь Трош безглуздість своєї поведінки наприкінці твору?
10. Чим повість Я. Стельмаха «Митькозавр з Юрківки...» близька до повісті Марка Твена «Пригоди Тома Сойєра»?
11. Запишіть у робочий зошит свої думки про те, чого навчила вас повість Я. Стельмаха «Митькозавр з Юрківки...» (3-5 речень).
12. Прочитайте розділ VII за ролями.
- 1. Написати твір-роздум на тему «Яким я бачу справжнього друга». Використати на підтвердження своїх думок приклади з повісті Я. Стельмаха «Митькозавр з Юрківки...».
- 2. Підготуватися до усного переказу V або IX розділу повісті «Митькозавр з Юрківки...».
- 3. Знайти в мережі Інтернет або в спеціальній літературі основні відомості про згаданих у повісті доісторичних тварин. Підготувати про них коротке повідомлення (за бажанням).
Коментарі (0)