Л. Бруєвич. Листівка

Було прийдуть до Павлуся парубки та й намовляють його, щоб ішов з ними на вечорниці.

- Не піду! - пробубонить та й очі заплющить.

- Чому? - питають.

- Далеко. Якби вечорниці збирались біля моєї хати, то, може б, і пішов.

- Е, пане Павле! - кажуть йому парубки, - якби ти побачив наших дівчат, то не казав би, що далеко!

- Бачив, доволі бачив... - озивається Павлусь.

- Де ж ти їх бачив? Ти ж із хати ніколи носа не виткнеш!

- Так коли ж сняться, щоб вони показились! Аж обридли!.. - одкаже Павлусь та й перевернеться на другий бік.

Засміються парубки та й підуть від його.

Раз на Зелені свята зібралось парубоцтво шукати скарба. Узяли із собою заступи, лопати та й пішли у степ. Ідуть біля Павлусевої хати, от один парубок і каже:

- Знаєте що, хлопці! Візьмемо із собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прізвище), то вже певно знайдемо скарб: він такий щасливий, що такого і на всьому світі не знайдеш!

Підійшли парубки до вікна (вікно було одчинене), дивляться, а Павлусь розпластався на перині й хропе на всю хату.

- Пане Павле, а, пане Павле! - гукнули парубки. - Ходім лишень з нами скарбу шукати!

- Не піду! - одрізав Павлусь.

- Ходім-бо! - просять порубки, аж кланяються. - Ми тебе так з периною на руках і понесемо; не тебе нам треба, а твого щастя. Як ти з нами будеш, то, може, Бог дасть, і знайдемо скарб.

- Еге!.. Як Бог дасть, то й у вікно вкине!.. - одказав Павлусь. - Не піду!

- Дожидайся ж, поки тобі Бог у вікно вкине, а ми підемо шукати. - Зареготались та й пішли собі, заспівавши чумака.

Ходили, ходили по степу аж до вечора. Шукали, розкопували могили, до всього приглядувались - і нічогісінько не знайшли. Розказують люди, що часом скарби і самі вилазять на верх землі, перекинувшись у яку-небудь пакость: у старого шолудивого діда, або в миршавеньке козеня, або в дохлу кішку. Кому щастя, той і пізна скарб. Так, кажу, до всього приглядались - і нічого не побачили. Вже вертаючись, як смерклось, недалечко од села дивляться - лежить край дороги дохлий хорт. Мабуть, давно й іздох - аж гидко до його й близько підступити. От один парубок і каже:

- Слухайте, хлопці: візьмемо сього хорта та шпурнем Лежневі в хату - нехай се буде той скарб, що Бог йому у вікно вкине.

Й. Бокшай. Травень

Парубкам сподобалась ся вигадка; от вони підняли того хорта на дрючок та й понесли. Підійшовши тихенько до Павлусевої хати, розмахали хорта та й шпурнули у вікно, а він як бебехнеться об поміст, так і брязнув, і задзвенів, і, як жар, по всій хаті розсипався дукатами!

- Тривай, не руш! - закричали парубки, - се наш скарб, се наші гроші...

- Брехня! - каже Павлусь, - се мій скарб, се мені Бог у вікно вкинув! А що? Я ж вам казав - не вірили?

Парубки не слухають його та товпляться в хату, а тут на той галас де не взялись наймит із наймичкою, убігли в хату, за рогач та макогін, як штурхнуть одного, другого - так вони й угамувались.

- Будь ласкав, - кажуть парубки, - хоч що-небудь дай за те, що принесли твому хазяїнові скарб!

Наймит кинув їм кілька дукатів та й каже:

- Нате вам за працю, а се наші гроші, бо самі таки розсудіть: хто б їх у чужу хату вкинув, якби не сам Бог того схотів!

Та, сеє кажучи, позбирав наймит гарненько дукати й сховав їх у скриню.

Отакий-то був щасливий наш Павлусь! Сказано: як кому Бог дасть щастя, то не треба йому й рідної матері, не треба й скарбу шукати: сам скарб його знайде. А другому неборакові на бездоллі в те ж саме вікно, у котре вкинувся скарб, улізе злодій і останню сорочку витягне; не поробить день, то на другий і їсти нічого.

Щаслива нитка до смерті не вірвалась Павлусеві. Найшлась і дівчина, що, як той скарб, сама до його лицялась. Послав йому Господь і діточок, покірних, слухняних, працьовитих, не таких, як він, пудофет1, а у матір, бо жінка його була невсипуща господиня. І віку йому таки чимало протяг Господь: до білого волосся доспався. Спав, спав, аж поки навіки не заснув.

Що таке на світі щастя? - спитав би я у дуже письменних. Частенько чуєш, люди кажуть: отой щасливий. Глянеш на того щасливого, а він тобі показує на другого, а сам жалується на свою недолю. Зовуть щасливими і тих, що увесь свій вік нічого не дбають, як мій Павлусь. Бог їм усе дає, а вони нудяться світом, не знають, що у них є і чого їм треба. Зовуть і скупого щасливим, бо у його багацько грошей; а він, неборак, увесь свій вік стереже тих грошей, як рябко на ланцюгу, ніякої користі з них не має - і голодний, і холодний, ще гірш од якого-небудь бідолахи.

Ні, панове, по-моєму, той тільки щасливий, хто другому не завидує, а дякує Богу за те, що він йому послав, - той, кого Господь благословив на добрі діла, що розкинулись вони по світу, як розрослась пшениця на добре виораній ниві. Нагодує вона і пахаря, і його сусідів, попаде од неї скибка і старцеві в торбу. Не той тільки щасливий, що сам натріскається і виспиться, а той, що й другого нагодує і заспокоїть, бо в такого й душа буде не голодна.

Отже ж так загвоздив вам з-письменська, щоб самі одгадали, чи мій Павлусь справді щасливий, чи, може, таким тільки прозвали його заздрісні люди. Глядіть же, щоб не було по приказці: «Хвалить шинкар п’яницю, а дочки своєї за його не віддасть!». Завидуєте щастю мого Павлуся, а ніхто б не схотів бути Павлусем.

1 Пудофет - ледар, нездара.