«Станьмо на коліна перед Всесвітом...»

Жіноче слово в літературі завжди звучить особливо щиро. Завжди хвилюють твори, у яких авторки так тонко і по-жіночому фіксують кожен порух людської душі, так обережно проникають у внутрішній світ своїх героїв. Такою є проза нашої сучасниці, талановитої письменниці Любові Пономаренко.

Вона з ніжністю згадує невеличке село Іванківці на Чернігівщині, бо це її батьківщина, бо саме там, у дитячі роки, уперше проявився її талант. Тоді дівчинка писала вірші, проте захоплення поезією в дорослому віці поступилося захопленню прозою. Життя цієї жінки не стояло на місці - після закінчення педагогічного інституту деякий час вона вчителювала в рідних місцях. Випробовувала себе і в журналістиці, працювала в редакції районної газети. Згодом письменниця покидає свою малу батьківщину і від 1987 року мешкає на Полтавщині, нині - у містечку Гребінка.

За свої книжки повістей та оповідань Любов Пономаренко здобула премію «Благовіст» (1998) та Премію імені Олеся Гончара (2000). Її твори приваблюють як дорослих, так і маленьких читачів, бо вони сповнені щирістю, відвертістю, якимось життєдайним теплом.

І зовсім не віриться, що письменниця може писати лише під час вихідних та відпусток. Решта часу, за її власним зізнанням, іде на боротьбу за виживання. Але літературу Любов Пономаренко вважає не просто своїм захопленням, а справжнім порятунком, Вічним Містом, де вона знаходить прихисток для душі.

ГЕР ПЕРЕМОЖЕНИЙ

Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлота, шнель!». Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпцига.

Коли протала земля, Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім притоптував їх і, повернувшись до нас, усміхався: «Гут... кіндер... гут». А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, коли їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німців, вдови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу - старий піджак або картуз, та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау».

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали й розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. (...).

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив хитаючись і харкав кров’ю. Охоронець, замість «шнеляти», простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли - сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіть сплакували.

Одного ранку його знайшли під стіною барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.

- Бидлота, тобі що - немає нужника? - гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.

Коли зняли його і взяли на руки, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.

Німецькі військовополонені на відбудові зруйнованого міста

Осінь видалася теплою, в кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика й кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч з нагідкою стояв зроблений з паличок і зв’язаний нами хрест...

Минуло півстоліття. За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:

- Ви не знаєте, де наш тато?..

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Повторюємо

1. Назвіть усіх героїв прочитаної новели.

2. Пригадайте, як ставилися до полоненого Фрідріха дорослі й діти.

3. Кого з рідних увесь час згадував Фрідріх?

Міркуємо

1. Перекажіть власними словами зміст новели.

2. Поясніть, чому діти збиткувалися над переможеним німцем.

3. З допомогою цитат схарактеризуйте образ Фрідріха.

Аналізуємо

1. Складіть цитатний план новели.

2. Якими були взаємини полонених німців з місцевим населенням?

3. Визначте головну тему та ідею новели.

4. Проаналізуйте почуття вже дорослої героїні новели, коли вона побачила через стільки років знайому фотокартку із зображенням доньок Фрідріха.

Дискутуємо

1. Доведіть, посилаючись на текст твору, чи можна Фрідріха вважати такою ж самою жертвою війни, як і дівчинку, від імені якої ведеться оповідь.

2. Визначте основні композиційні елементи новели «Гер переможений».

3. Як ви розумієте поняття «толерантність» і «гуманізм»?

«Минуло років та років...»

Давно відгриміла найстрашніша війна XX століття. Дедалі менше залишається її очевидців - сивих ветеранів, які ще пригадують роки, коли здавалося, що розпечене від гарячого заліза небо злилося з багряною від крові землею...

Україна ще й досі не підрахувала остаточно всіх своїх втрат у тому безглуздому бойовищі. А вже пізніше народилося ще одне поняття - «діти війни» - таке неприродне й жахливе!

Це вони спізнали всі труднощі життя в німецькій окупації, це вони місяцями ховалися в товарних поїздах, пробираючись у тил, ставали «синами полків», героями-партизанами, полоненими фашистських концтаборів...

Саме від імені такої «дитини війни» ведеться розповідь у новелі «Гер переможений». Дівчинка та її друзі погано ставилися до полоненого німця Фрідріха тому, що забагато горя принесли окупанти в їхнє дитяче життя, на їхню рідну землю. Водночас, і для хворого солдата ця війна стала трагедією: він надовго був розлучений із рідною сім’єю, про яку нагадувала лише невеличка фотографія найрідніших у світі для нього людей - двох маленьких донечок.

Що ви знаєте про долі дітей у воєнні роки?