Ліна Костенко (народилась у 1930 році)
- 10-01-2023, 00:41
- 264
7 Клас , Українська література 7 клас Міщенко
Ліна Костенко
(народилась у 1930 році)
Ліна Костенко
А як ви гадаєте, якими саме якостями повинна бути наділена людина, щоб мати право називатись Поетом?
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться,
у мене жодних претензій нема
до Долі - моєї обраниці.
Ліна Костенко
«Найкращий вірш ще ходить на свободі...»
Ліна Василівна Костенко народилась в учительській родині в містечку Ржищеві Київської області 19 березня 1930 року. У віці 6 років переїхала до Києва. Відтоді поетеса творила «над берегами вічної ріки» - так назвала вона Дніпро. Але от про початок поетичної біографії вона сама розповіла в одному з найпроникливіших своїх віршів:
писала мало не осколком,
великі букви, щойно з букваря, -
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Вона дорослішала під невпинний гуркіт гармат Другої світової війни. Тоді ж і стала поетесою - коли музичним супроводом для перших віршованих рядків було нескінченне виття бомб, від яких ховались у сипкому окопі. Тому й вірш вона назвала безпомильно щиро: «Мій перший вірш, написаний в окопі».
Доля попервах складалася, як і в багатьох звичайних дітей - школа, педагогічний інститут, а ще далі - знаменитий Літературний інститут у Москві, який Ліна Костенко успішно закінчила в 1956 році.
Початок її творчості припав на роки так званої «хрущовської відлиги», яка прийшла на зміну періоду сталінізму в Радянському Союзі. Почався процес демократизації суспільного життя. Люди відчули, що свобода - це не просто слово, узяте з книжок геніальних письменників. Заради того, щоб ви сьогодні могли взяти до рук поетичну збірку будь-якого автора, зокрема Ліни Костенко, саме вона боролася за це ваше право завжди, кожним рядком своїх поезій, кожним своїм вчинком.
Ліні Костенко попервах щастило - на вдячних читачів, на переповнені зали спраглих до вартісного поетичного слова співвітчизників, на письменників-побратимів. Адже її шлях в літературу починався разом із Василем Симоненком, Василем Стусом, Миколою Вінграновським, Іваном Драчем. Але дуже скоро демократичні процеси в тогочасній радянській країні почали поступово згасати, а поетичне слово Ліни Костенко - від значилося гостротою і не було пристосоване для того, щоб не помічати несправедливість.
Чому, на вашу думку, Ліна Костенко виявилась такою принциповою?
На той час у її творчому доробку було вже кілька поетичних збірок - «Проміння землі», «Вітрила», «Мандрівки серця».
А далі почалися роки вимушеного мовчання. Поетеса надто відверто визначила своє життєве кредо, щоб влада дозволила їй вільно спілкуватися із читачем. А громадянська позиція Ліни Костенко була однозначною:
Поезія - рідна сестра моя.
Правда людська - наша мати.
Довгих шістнадцять років не мав змоги український читач припасти до живлющого джерела її поезії. Довгих шістнадцять років влада намагалася скорити цю незвичайну жінку, а вона й не збиралась коритися. А лише пояснила вершителям людських доль:
Я трохи звір, я не люблю неволі,
Я вирвуся, хоч лапу відгризу.
Кілька збірок, написаних кров’ю серця, так і залишилися в письмовому столі. Офіційних заборон не було - але для віршів Ліни Костенко не знаходилося місця ані в тогочасній пресі, ані в книжковій крамниці.
Лише наприкінці сімдесятих років XX століття Ліна Костенко повернулася до своїх читачів. Повернулась із неповторною збіркою поезій «Над берегами вічної ріки», з унікальним навіть для світової літератури історичним романом у віршах - «Маруся Чурай». Цим твором видатна українська поетеса віддавала данину героїчним предкам, що виборювали волю для своєї багатостраждальної Вітчизни. Роман став подією в літературному житті України, а його авторка була відзначена найвищою літературною премією України - Шевченківською.
Відтоді, щоправда не так часто, як би бажав спраглий істинного поетичного слова читач, виходять збірки Ліни Костенко. Вони здатні допомогти будь-кому, хто по-справжньому пірне в глибини поетичної думки, пізнати світ, зрозуміти самого себе, знайти в житті справжні непідробні цінності.
У 1989 році з’явилася збірка поезій «Вибране», до якої поетеса включила деякі з віршів, що свого часу були зупинені по дорозі до свого читача.
Нині Ліна Василівна - чи не єдина з українських поетів, хто рятує для нащадків скарби національної матеріальної культури. Вона - організатор регулярних експедицій до чорнобильської зони, у якій, кинуті напризволяще, вростають у землю українські хати, покинуті господарями. А в тих хатах - вся історія народу, вишита на рушниках і вирізана з дерева, викована українськими ковалями, що, може, ще самому Байді кували шаблю, і національні строї, заховані на самому дні чарівних бабиних скринь. І всі ті унікальні речі поетеса взялася порятувати і зберегти для нащадків разом з такими ж безкорисливими ентузіастами, як і вона сама.
Назвіть українських письменників, також нагороджених Шевченківською премією.
Протягом навчання в школі ви ще матимете щасливу нагоду ознайомитись не лише із творами поетеси для дітей, які склали збірочку «Бузиновий цар», але й з «дорослими» поезіями та романами. Читайте уважно. Бо за кожним рядком поезій Ліни Костенко - відкрита для болю душа і непідробна щирість, історія української душі і пристрасна думка, високе мистецтво, за яким ми давно вже визначаємо справжнє мірило прекрасного...
ЧАЙКА НА КРИЖИНІ
В цьому році зима
Не вдягала білої свити.
Часом вже й приміряла,
Та хтось її зразу крав.
Пошукала, поплакала...
Що ж робити? -
Бідувала в старій
Із торішніх зів’ялих трав.
Як коли лютувала,
Стелила рядно ожеледиць.
Сперечалася з морем,
Несла сум’яття вітрів.
Все збиралась на силі.
Та не встигла огледіться,
Як проснулись дерева
І на Одрі лід потемнів.
Крига буйно ломилась
У відкриті двері протоки.
Лід кришився, б’ючись
Об каміння берегове...
І нарешті по Одрі -
Темній, широкій -
На останній крижині
Самотня чайка пливе.
- Ти куди ж розігналась?
Чи, бува, не до самого моря?
Чайки держаться гурту,
А ти відпливаєш одна.
А крижина тонка,
А крижина майже прозора...
Ну, а що, як її розмиє вода весняна?
Ну, а що, коли їй
Та удержать тебе несила?
Затріщить і відломиться...
Піде вода кругами...
- Дивна людино!
Я ж маю крила.
Нащо крилатим ґрунт під ногами?
Д. Шавикін. Чайки
КРИЛА
А й правда,
крилатим ґрунту не треба.
Землі немає,
То буде небо.
Немає поля,
То буде воля.
Немає пари,
То будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина.
А як же людина?
А що ж людина?
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Вони, ті крила,
Не з пуху-пір’я,
А з правди,
Чесності
І довір’я.
У кого - з вірності
У коханні.
У кого - з вічного
Поривання.
У кого - з щирості
До роботи.
У кого - з щедрості
На турботи.
У кого - з пісні,
Або з надії,
Або з поезії, Або з мрії.
Людина нібито не літає...
А крила має.
А крила має!
«Моє завдання — дати імпульс до думання»
Прочитаний вами поетичний диптих є частиною надзвичайно глибокої за змістом і насиченої прекрасними образами поеми Ліни Костенко «Чайка на крижині».
Людина завжди мріяла мати крила, аби злетіти до неба, відчути радість польоту. Але в диптиху Ліни Костенко образ крил має інше значення, вони уособлюють усі ті чесноти, які роблять людину Людиною: любов, дружбу, взаємодопомогу, чесність, справедливість, наполегливість, патріотизм, повагу до минулого. Поступово цей образ переростає в справжній символ чистоти й духовності.
А як же бути «безкрилій» людині, як їй подолати буденність - «стару свиту із торішніх зів’ялих трав»? Як відшукати шлях до неба, до вільного польоту?
У поезіях диптиху багато запитань. Кожен, хто приходить у цей світ, повинен відповісти на них. Принаймні собі. Але Ліна Костенко стверджує: кожна Людина має крила!
Що саме протиставляє поетеса одухотвореному життю людини?
КОЛЬОРОВІ МИШІ
Давно,
іще в шістсот якомусь році,
ну, цебто більш як три віки тому,
коли носили шпаги ще при боці
і розважали стратами юрму,
коли відьом палили при народі,
коли наук не знали ще ладом1, -
кажу, давно, кажу, у Вишогроді
підсудна Анна стала пред судом.
Було тій Анні, може, десять рочків,
її привів розлючений сусід.
Багряне листя, кілька тих листочків,
останнє листя із кленових віт
було на стіл покладене, як доказ,
і шаруділо тихо на сукні.
Осіннє сонце, яблуко-недоквас,
стояло в голих кленах у вікні.
І той сусід сказав тоді у тиші:
- Панове судді! Я її привів.
Вона робила... кольорові миші
з оцих ось жовтих і сухих листків.
Ото складе листочок до листочка,
два рази хукне - так і побіжать.
У мене діти, в мене син і дочки,
у них цяцьки так жужмом2 і лежать.
Вони були нормальні і здорові,
а ця чаклунка збила їх з пуття.
Вночі їм сняться миші кольорові.
Од тих мишей немає нам життя!
Тоді суддя в судейській чорній мантії3
сказав:
- Життя - це справа без гарантії.
Чаклунок ми караєм по закону.
Перехрестіться, пане, на ікону.
Скажіть суду: вона із димаря
вночі літала чи згасила зірку4?