Олександр Гаврош (народився 1971 року)
- 10-01-2023, 00:44
- 199
7 Клас , Українська література 7 клас Міщенко
Олександр Гаврош
(народився 1971 року)
Олександр Гаврош
I хоча «Неімовірні пригоди Івана Сили» здадуться вам справді неймовірними, основа їхня правдива...
Олександр Гаврош
«Справжній письменник завжди бачить перед собою неосвоєні горизонти»
Є люди, які все життя щиро захоплені історією свого краю, які прагнуть розповісти іншим про його красу і велич, про людей, які мешкають у тому краю. Таким є і Олександр Гаврош. Рідне Закарпаття - найбільша любов цього письменника, і цією любов’ю він щедро ділиться з нами всіма.
Олександр Дюлович Гаврош народився 26 березня 1971 року в місті Ужгород, що заховалося в мальовничій улоговині Карпатських гір. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Але справжньою пристрастю стала література. Чимало творів Олександра Гавроша перекладено німецькою, білоруською, словацькою, сербською, польською мовами. Серед творів, які принесли йому перемоги на різноманітних конкурсах, зокрема «Коронація слова», «Книга року», - «Дідо-Всевідо», «Сказання Срібної Русі», «Неймовірні пригоди тричі славного розбійника Пинті», «Цирк Івана Сили», «Капітан Алоїз».
Сьогодні ти ознайомишся з надзвичайно цікавою повістю «Неймовірні пригоди Івана Сили», яка стала основою для відомого нині художнього фільму «Іван Сила». Ти дізнаєшся про талановитого парубчака з далекого гірського села в Карпатах, який підкорив своїм талантом Європу.
НЕЙМОВІРНІ ПРИГОДИ ІВАНА СИЛИ
(Скорочено)
Маленькі друзі!
Я знаю, що ви не любите читати передмови. А дехто з вас взагалі вважає, що книжку слід розпочинати з кінця. Але ця передмова особлива, бо, не прочитавши її, ви не дізнаєтеся ГОЛОВНОГО.
Україна славиться своїми силачами. Але не тільки Василь Вірастюк чи брати Клички належать до найдужчих людей світу. Були в нас такі й раніше. До незаслужено забутих належить і знаменитий силач Іван Сила. Саме так називали в народі Івана Фірцака, який понад сто років тому народився на Закарпатті, став чемпіоном Чехословаччини та Європи з кількох видів спорту, об’їздив півсвіту, здобувши величезну кіль
кість перемог. За свою неймовірну силу його нарекли ім’ям уславленого античного борця Кротона.
Першим розповів про життя українського богатиря Антон Копинець у книжці «Кротон». Він товаришував зі славетним атлетом і особисто від нього записував його історію. Після нього про Івана Силу писали й інші письменники.
І хоча «Неймовірні пригоди Івана Сили» здадуться вам справді неймовірними, основа їхня правдива, адже почерпнута із фактичного матеріалу, записаного Антоном Копинцем. Ясна річ, що ми мусили додати щось від себе, а щось і змінити, інакше вам би було не так цікаво.
А де в цій книжці правда, а де вигадка - спробуйте з’ясувати самі.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ЗНАХОДИТЬ РОБОТУ
У третьому віконечку пана Кривальського не виявилося. «Обід!» - сонно позіхнув чоловічок у кашкеті.
- Мені би роботу, - ледве просунув до віконечка півголови Іван.
- Ото, який здоровило! - щиро здивувався чоловічок. - Приходь зранку. Будеш працювати. Як записати? Іван Сила? Ха-ха. Ну це ми завтра подивимося.
Він ще раз позіхнув, аж кашкет з’їхав йому на очі. Тоді мовив «перепрошую» і зачинив віконечко, вивісивши табличку «Нема тари». (З табличками на вокзалі було сутужно).
Ніч Іван перебув у найдешевшому пристанищі для таких же небораків, як він, котрі не мали де подітися у великому місті. Вуйко Микульця пішов у справах: поніс верховинські гостинці синові, який тут служив у війську.
Тьмаво блимало світло притулку. То тут, то там виникали розмови і через деякий час затихали.
Простягнувшись на дерев’яному лежакові, Іван згадував рідні гори, батьків, домашні страви, а найперше - свою кирпату сусідку.
«Бідна Маруська! - думав Іван. - Як вона там? Навіть попрощатися не встиг. Що вона подумає про мене? Що я розбишака, лайдак, нікче...». На цьому слові Іван заснув, нараз опинившись у себе вдома, де матінка з повною мискою вареної картоплі та горням пінистого молока запрошувала його до святково прибраного столу...
Добре виспавшись (що-що, а цю справу він любив і ставився до неї з належною повагою), Іван прийшов на перон одним із перших.
Робота була нехитра: брати мішки та ящики і нести, куди скажуть. За кожні 50 кілограмів ваги давали монету. Тож за день можна було непогано заробити. Принаймні з голоду вже ноги не простягнеш.
Іван з легкістю взявся до праці, беручи на свої плечі вдвічі більше, ніж решта вантажників. Це зачепило одного з них, кучерявого молодика, який почав глузувати: «Дивись, село, не надірвись. Бачили ми вже тут таких гонорових. Та кудись позникали».
Іван вирішив не дражнити нових товаришів, а виконавши денну норму до обіду й отримавши першу платню, надумав пройтися містом.
Спочатку хотів віднайти вчорашнього знайомого - Міху Голого. Але, проблукавши вокзалом півгодини, зрозумів, що в такому натовпі це - даремна справа. Тоді звернувся до малого обірванця, який просив гроші у перехожих.
- Голий? Знаю такого, - примружив той око. - А що пан хоче від нього? Може, я підсоблю?
Він зміряв Івана з голови до п’ят, прикидаючи, що з нього можна виманити.
- Та ні! Мені треба Міху, - відмахнувся Іван.
- Голий вас сам знайде, коли треба буде, - втратив малий інтерес до розмови і писклявим голосом почав знову благати перехожих: «Подайте копієчку сироті!» (...).
РОЗДІЛ СЬОМИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ПОЧИНАЄ НОВЕ ЖИТТЯ
- Нарешті! - важко зліз із дерева Голий. - У мене від чекання аж живіт розболівся.
Під яблунею лежала купа недогризків (усе-таки кусалося не дерево).
Історія про тренера насторожила Міху. Все виглядало дуже казково, а Голий мало вірив у казки. Хіба що у страшні. Слово «доброта» викликало у нього щирий регіт. Проте Іван Сила думав інакше. Та й, зрештою, що йому було втрачати?
Брякус влаштував його у пристойний гуртожиток, де мешкали студенти. Попри грошову винагороду, яку Сила отримував за тренування, він не полишав праці вантажника - за старою селянською звичкою, яка завжди тримає у скрині окраєць черствого хліба на чорний день. До обіду Іван займався вправами, потім обідав із тренером і рушав на вокзал.
Доктор Брякус намагався розвивати у хлопця не тільки м’язи. Тому багато з ним розмовляв, розповідав про міське життя, пробуджував цікавість до всього.
У Брякуса займалися ще двоє хлопців. Але ніхто не демонстрував таких результатів, як верховинець.
Брякус наполегливо вчив його основ силової гімнастики та різних єдиноборств. Схоже, думки про Івана цілком оволоділи ним, і коли він ненароком довідався, що його учень після занять ходить розвантажувати вагони, то не на жарт розгнівався.
- Що ви собі дозволяєте! - кричав він. - Я вкладаю у вас свої знання, час та гроші, а ви все це нищите за моєю спиною. Я забороняю вам працювати! Ваша праця - це спорт! Затямте собі! Ви повинні правильно розробляти м’язи, а не тягати бочки з оселедцями. Я піднімаю вам гонорар удвічі, і щоб ніяких вокзалів!
Чому тренер забороняв Іванові Силі займатись роботою вантажника? Адже вона теж тренує м’язи?
Голий товаришу щиро позаздрив: «Оце так щастить! Нічого не робити, а отримувати грошенята! А я йому часом не підійду?».
Він став перед тріснутим дзеркалом у халабуді, в якій жив, і зігнув у ліктях худі руки, демонструючи радше не біцепси, а їхню відсутність.
- Ні, напевно, не підійду, - шморгнув він самокритично. - Ну і дідько з ним. Цей Брякус мені з самого початку не подобався. (...).
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ ПРО ІВАНА СИЛУ ПОЧИНАЮТЬ ГОВОРИТИ
Іван Сила-Фірцак
Зала, в якій проходили змагання, була переповнена. Ще б пак! Чемпіонат республіки - то вам не фіґлі. Вправи виконувалися у кількох видах. Кожен спортсмен робив по три спроби.
Безперечним фаворитом вважався дворазовий чемпіон Магдебура. До того ж, він представляв силові органи. А силові органи - це майже Республіка. А ображати Республіку... Хотів би я побачити такого сміливця!
У молодості Магдебура був поліцейським, і чи не в кожному поліцейському управлінні висів його портрет. Навіть у кабінеті капітана Миколайчика Магдебура був присутній - у вигляді невеличкого настільного календаря. Щоправда, той домалював чемпіонові вуса і ріжки. Але це свідчило не про неповагу, а про любов пана капітана до мистецтва.
Не дивно, що й на чемпіонаті Магдебура мав найбільшу групу підтримки. Аби уникнути зайвих балачок, поліцейські були переодягнені в цивільних. І за порядком подивляться, і свого підтримають - вважало керівництво.
Зала тривожно мовчала.
Магдебура робив останню спробу встановити новий рекорд.
Окрім нього, попередню вагу зумів узяти тільки нікому не відомий парубійко з гоноровим прізвищем Сила. Але ж по ньому видно, що це справжній селюк. Чемпіон не може програти ТАКОМУ. Це би була ганьба на всю Республіку.
Магдебура налаштовував себе на позитивний лад, подумки стаючи першим в історії змагань триразовим переможцем. Він довго натирав руки спеціальним порошком, аби вони не ковзали. Силувано посміхався в об’єктиви фотокамер. Глибоко дихав своїми конячими грудьми, поміж тим кілька разів посилаючи повітряні вітання знайомим дівицям.
«Маг-де-бу-ра! Маг-де-бу-ра!», - почав скандувати зал. Все! Він підійшов до штанги, взявся за неї руками і, набравши повні легені повітря, почав встановлювати рекорд.
Але що це? Піднята над головою чемпіона штанга спочатку хитнулася в один бік, далі - в другий, а за секунду гепнула на землю, ледь не розтрощивши йому ногу. Зала голосно зітхнула: нова вага не взята.
Щоправда, ще одна спроба залишалася в Івана Сили, а тоді судді повинні порадитися, як діяти далі. Ніхто жодних надій на якогось там Івана, та ще й, подумайте, - Си-лу! (оце поганий смак!) - не покладав. Тому чимало глядачів потягнулися на перекур, уже на ходу сперечаючись, яким буде рішення суддів.
Між тим Іван зійшов на поміст, глипнув у залу і проказав найкоротшу молитву, яку знав: «Боже, поможи!». Його група підтримки складалася аж із трьох осіб: Станіслав, Корнелій і, ясна річ, його поважність Міха Голий, котрий заради цього випадку в когось позичив (маємо надію, що все-таки позичив) майже не ношений піджак.
- Дай їм, ведмедю! - крикнув на все горло Міха, чим привернув увагу переодягнених поліцейських, себто півзали.
Іван це розчув. Розвеселілий, з легкою душею взявся за штангу. «А-ах!», - раптом вигукнула зала, а потім зірвалася на ноги. Іван впевнено тримав штангу над головою і посміхався фоторепортерам. Вони без угаву клацали камерами, і цьому, здавалося, не буде кінця.
Приголомшена публіка не знала, як реагувати. Кілька секунд панувала мертва тиша. Коли ж він опустив штангу і суддя оголосив, що новим чемпіоном Республіки став Іван Сила, зала вибухнула.
Поки переможець обіймався з тренером, журналісти почали видиратися просто на сцену. Дехто з них уже голосно диктував сенсацію. Інші з мікрофонами обступили нового чемпіона, вимагаючи інтерв’ю. Поліцейські повставали і почали озиратися на керівництво, чекаючи команди. Але наказу не було, бо начальство тільки лаялося, не очікуючи такого повороту.
Магдебура у супроводі кількох старших офіцерів розлючено покидав залу, запевняючи, що ЦЕ - провокація, і він ЦЕ так не залишить. Вболівальники хапалися, хто за голову, а хто - за серце, програвши значні ставки. Одне слово, якщо ви можете уявити на кілька хвилин божевільню, то ви все побачили.
Тільки одна людина у залі сиділа непорушно. Це був Міха Голий. По немитому обличчю він розмащував сльози. Так-так, цей привокзальний волоцюга, пройдисвіт і злодій плакав. Можливо, вже заради цього варто було встановлювати республіканський рекорд? (...).
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ІСТОРИЧНА ТАБЛИЧКА
На честь великої перемоги доктор Брякус дав Іванові Силі два вихідні.
Це було не стільки для учня, як для себе. Адже все так несподівано впало на голову! Треба було поміркувати, що робити далі.
Іван, котрий у селі звик до постійної роботи, найгірше переносив байдикування. Тепер же через історію з агентом таємної поліції вони з Міхою остерігалися з’являтися на людях.
Довелося сидіти вдома. А для верховинця нема гіршої каторги.
Та, промучившись одну добу, Іван вирішив, що вовка боятися - в ліс не ходити. «Будь що буде!» - наступного дня він натягнув глибше картуза на очі й подався на вокзал. У вантажників був якраз обід, коли з’явився Сила.
- Хлопці, наш чемпіон іде, - крикнув хтось.
- Качай Івана! - підхопило ще декілька.
І враз парубійко опинився у дужих руках, які почали його підкидати догори.
Виявляється, вчора хтось купив газету і вся зміна зачитала її до дір.
- Молодчина!
- Так їм!
- Хай знають, що ми не ликом шиті!
- Завдав перцю буржуям!
Кожен хотів висловити Іванові підтримку. Якщо не словами, то хоча би по-дружньому плеснути по плечу.
Від несподіванки Іван розчулився. Від раптового спогаду про гори, батьків, Маруську і, звичайно, галушки, в його очах блиснули сльози.
- Хлопці, та він плаче! - помітив невеликий на зріст, але міцно збитий Арсен Погуляй.
- Оце так чемпіон! - посміхнувся у вуса геть сивий дядько Мотовило.
Вантажники розреготалися.
Пан Кривальський, який був заступником директора вокзалу і відповідав за порядок, спостерігав через вікно за незрозумілим збіговиськом біля багажного відділення.
Цікавість, а радше неухильне прагнення залізної дисципліни перемогли, і він з рішучим виглядом наблизився до вантажників.
- Що за бунт? Чому не працюєте? - різко запитав він найстаршого.
- Та от, пане начальнику, святкуємо, - вклонився дядько Мотовило.
- А хіба сьогодні якесь свято? - твердим як струна голосом заперечив Кривальський, заклавши руки за спину.
- Так, нас навідав чемпіон Республіки, - поклав Арсен Погуляй руку на плече Іванові.
- Що ти верзеш? - не стримався Кривальський. - Менше треба пити! За роботу, лайдаки!
- A-а, пан Кривальський ще не знає! - Арсен простягнув заступникові директора заяложену газету.
Той швидко пробіг очима текст, потім зупинився, глипнув на фото, далі - на Івана і ще раз - на фото.
- О! Сам Іван Сила! - розплився він у посмішці. - Я маю честь вітати вас у нашій установі. Може, зайдете на кавусю?
- Дякую, - відказав Іван. - Маю роботу.
- Ви десь поблизу працюєте? - пана Кривальського було не впізнати. Тепер він був сама люб’язність.
- Я працюю у вас, - засміявся Іван.
- У мене? - остовпів Кривальський. - Себто як у нас?
- Я - вантажник, і коли ваша ласка, то я би взявся до роботи. Страшенно хочеться щось подвигати, - Іван розправив плечі і пішов до товаришів, які вже почали тягати пивні діжки.
Кривальський так і залишився стояти, час від часу глипаючи то на газету, то на власні черевики. Він поволі побрів до свого кабінету. Наступного дня в коридорі біля дверей заступника начальника з’явилася елегантна табличка: «Тут працював чемпіон Республіки Іван Сила - гордість нашої залізниці».
РОЗДІЛ П’ЯТНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТ ФІКСА ВИКРИВАЄ АНТИУРЯДОВУ ЗМОВУ
Фікса увірвався до кабінету капітана Миколайчика без попередження.
А оскільки пан капітан якраз підрівнював пилочкою нігті, то йому стало страшенно незручно.
- Агенте 008, що ви собі дозволяєте? - почервонів він.
- Пане капітане, справа надзвичайної ваги, - Фіксі знову запаморочилося в голові, і він схопився за стіл.
- Я бачу, з вами не все гаразд, - Миколайчик вказав рукою на стілець.
- Пане капітане, на вашого найкращого агента вчинено замах, - Фікса з полегшенням сів і обтер спітніле чоло хустинкою. - У четвер, коли я вже все дослідив і збирався покидати зону спостереження, мене підло заманили в пастку і вчинили розправу.
Капітан із цікавістю почав слухати: аби обхитрувати Фіксу, треба бути вельми кмітливим.
- І скільки їх було? - запитав він, дістаючи з шафи розпочату коробку цукерок.
- Двоє. Але один із них... Один із них... - від хвилювання агентові аж сперло подих.
- Так хто був один із них? - капітан Миколайчик підсунув цукерки до Фікси. - Підсолодіться, голубчику!
Той кинув собі до рота відразу кілька трюфелів і почав шалено жувати.
- Один іж них — чемпіон Решпубліки ж бокшу, - прошамотів він набитим ротом. - Шебто жі штанги.
- Ви хочете сказати, що це той молодик, який переміг нашого Магдебуру? - пещена рука капітана теж потягнулася за цукеркою.
- Так, пане капітане, саме це я і хочу сказати, - обличчя агента розпливлося в посмішці.
- А що з вашими зубами? - раптом запитав Миколайчик.
- Не зрозумів, - стривожився Фікса.
- Гляньте, - Миколайчик подав йому маленьке люстерко, яке завжди носив у кишені.
- О, діво Маріє! - заволав на весь кабінет Фікса. У низці його рівних білих зубів тепер зяяли дві чорні дірки. - Він вибив мені два зуби! - заламував руки агент. - Як я тепер прийду до мами в гості? Вона мене приб’є!
- Заспокойтеся, Фіксо. - Ми представимо вас до урядової нагороди. Але спочатку розкажіть, що ви рознюхали.
- Отже, так, - агент 008 знову став втіленням професійності. - Доповідаю: на вокзалі діє злочинне угруповання, яке займається контрабандою в особливо великих розмірах. Крадуть цілими ешелонами. Ниточки, - тут Фікса підняв палець, - тягнуться аж догори.
- І дуже догори? - капітан Миколайчик показав очима на стелю.
- Дуже, - тихо видавив із себе Фікса.
Капітан Миколайчик розмірковував.
Якщо ниточки контрабанди ведуть так угору, то невідомо, куди вони заведуть.
А неприємностей не хотів ніхто, в тому числі й пан капітан, який вирізнявся вишуканістю і тактом.
Може, зупинитися на нижчому рівні?
- А хто у банді оцей чемпіон? - задумано мовив він.
- Він очолює бойовиків, - з готовністю доповів Фікса.
- І багато у них бійців? - Миколайчик продовжував про щось розмірковувати.
- Багато, - Фікса нагнувся до капітана. - Ви просили довідатися про такого собі доктора Брякуса. Так-от, цей тип є їхнім шефом. Діють під прикриттям домашнього спортивного клубу. Вдома у Брякуса - штаб-квартира і навчальний центр штурмовиків. Не здивуюся, якщо там виявиться і склад зброї. Діяти треба негайно!
- Ну, це нам вирішувати, коли діяти, - з притиском зауважив Миколайчик. Була п’ятниця, а пан капітан вельми не любив розпочинати щось перед вихідними. Суботня гра у гольф - це святе.
- Почнемо операцію з понеділка, - прийняв він рішення, беручи чарку. - Обмежимося поки що бойовиками. За ваше здоров’я, голубчику! (...).
РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ ДОДАЮТЬСЯ НОВІ НЕПРИЄМНОСТІ
Іван насилу розплющив очі. Над ним схилилася медсестра, яка поправляла йому марлеву пов’язку.
- Док-тор Бря-кус, - самими губами пролепетав Сила.
- Ви маєте на увазі того другого? - сумно перепитала сестричка. - На жаль... - вона заперечливо похитала головою.
Іван заплющив очі. Крізь повіки пробилася сльоза і потекла по щоці. Медсестра, зрозумівши ситуацію, залишила покаліченого на самоті.
Перед очима Івана поставали різні спогади, пов’язані з тренером. Ось він простягає візитку після вуличного бою з Велетом. Годує його першим обідом. П’є шампанське за рекорд. Обіймає, вітаючи з чемпіонством. І нарешті - та злощасна подорож за місто. Чому все так раптово обірвалося? Хіба це справедливо?
- До вас прийшли, - тихенько промовила сестричка і, вклонившись, вийшла. Іван важко повернув голову. Прямо на нього дивилися щурячі вуса, а білозуба усмішка зяяла двома чорними дірками.
- Ну що, доскакався, задрипаний чемпіоне? - Фікса випромінював просто гігантську радість. - Хотів розіграти нещасний випадок? Ха-ха! Від мене не втечеш, хаме!
Він прагнув одразу забрати Івана до в’язниці, але лікарі категорично запротестували. Вони запевнили, що в такому стані хворому доводиться думати про виживання, а не про втечу. Про всяк випадок двоє переодягнених поліцейських стали постійно чергувати в лікарні.
Іван Сила швидко оклигував. Рани виявилися не такими страшними, як здавалося після аварії. Та й молодий організм брав своє. Однак швидке одужання не вельми тішило парубійка. Адже у такому разі на нього чекав арешт.
Загибель Брякуса сильно вплинула на верховинця. Він до всього збайдужів, навіть втратив апетит. У такому пригніченому стані його й було допроваджено до в’язниці, за звинуваченням... у смерті свого наставника. Річ у тому, що нічого протизаконного обшук у помешканні тренера не виявив. Ба більше, всі сусіди, знайомі, спортивна федерація відгукувалися про Брякуса якнайприхильніше. Навіть впливові люди згори (а ви знаєте, що це має у нас першочергове значення!) висміяли версію про гніздо бойовиків, очолюване їхнім знайомим тренером. У минулому, до речі, відомим спортсменом.
Але поліцейське управління так легко не здавалося і вирішило змінити обвинувачення. Вести цю скандальну справу було доручено старшому слідчому Бенцику. (...).
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ АГЕНТУ ФІКСІ ПРОПОНУЮТЬ ПОДАТИ У ВІДСТАВКУ
Генерал Хрунь був не в дусі.
- Що це таке! - верещав він на капітана Миколайчика, махаючи перед його носом «Столичними новинами». - Поліція арештувала чемпіона, бо він переміг Магдебуру, - генерал розстебнув верхній ґудзик мундира. - Ви розумієте, чим пахнуть такі статті?!
Капітан Миколайчик багатозначно мовчав. Він, ясна річ, розумів.
Генерал важко сів у крісло.
- Доповідайте, капітане, - нарешті заспокоївся він і затягнувся сигарою.
- Знайшовся щоденник доктора Брякуса, в якому він пише про погрози на свою адресу, - розповідав Миколайчик. - Погрози йшли від його конкурентів.
- А що там про цього Силу? - генерал не випускав сигари з рота.
- Найулесливіші оцінки, - зітхнув капітан. - І взагалі, доктор Брякус вважав, що Іван Сила - це його головний шанс у житті.
- То, виходить, він тут ні до чого? - генерал Хрунь знову насупився.
- Ні до чого, — повторив Миколайчик.
- А що там з конкурентами? - генерал випустив у бік Миколайчика хмару диму.
- У неділю вранці перед виїздом біля авто Брякуса бачили Магдебуру з двома типами, - зовсім тихо проказав капітан.
- Що?! - генерал зірвався на ноги. - Ви забуваєтеся, капітане! Хто автор цієї злощасної справи?! - продовжував верещати генерал.
- Агент Фікса, - капітан із задоволенням перевів стрілки на іншого.
- Негайно у відставку! - генерал був безжалісним. - Справу закрити! Цього задрипаного чемпіона випустити!
- Фікса - один з наших найкращих агентів, - капітан спробував врятувати підлеглого.
- Тоді обмежтеся доганою, - генерал вже заспокоювався. - А звідки нам упав на голову цей Сила?
- Звичайний верховинець, селюк. Вантажить на вокзалі, - виструнчився Миколайчик.
- І таке-от перемогло Магдебуру! Справу не закривайте. Просто її затягніть, - очі генерала блиснули хитрою посмішкою. - Силу випустіть на волю, тільки під солідну заставу. Побачимо, кому він знадобиться.
Хрунь розвернувся до капітана спиною і почав щось роздивлятися у вікно, даючи знати, що розмову закінчено. Миколайчик вклонився, клацнув підборами і нечутно вийшов з кабінету.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ПОТРАПЛЯЄ В НОВУ НЕВОЛЮ
Звістка про те, що за звільнення Івана Сили поліція просить 50 тисяч застави, приголомшила не тільки Івана, але й друзів. Ці величезні гроші зібрати було не під силу не тільки оточенню Міхи Голого, але й усій зміні вантажників. Доводилося чекати заступництва якоїсь впливової особи.
«Столичні новини», за посередництва Бідоськи і Томича, надрукували нову статтю, в якій повідомлялося, що за чемпіона Республіки просять 50 тисяч. Минуло кілька днів, але ніхто долею Івана Сили так і не зацікавився.
Та одного ранку до камери зайшов старший слідчий Бенцик і зло просичав, що обвинувачений може збирати речі. За нього внесли викуп, але це не значить, що справа проти Івана Сили закрита. Особисто він, старший слідчий Бенцик, сподівається на скору зустріч. Оскільки Іван речей не мав, то поплював у долоні й пригладив волосся.
У кімнаті відвідування його чекала екстравагантна вродлива пані.
- Мадам Бухенбах, - простягнула вона Іванові свою ручку в чорній рукавичці. - Аделія.
Той невміло її стиснув.
- Обережніше! - зойкнула мадам.
Далі уважно оцінила хлопчину з голови до ніг, торкнулася пальчиком його обличчя і загадково промовила: «А ви мені подобаєтеся. Це саме те, що потрібно».
- Гірський ведмідь на прізвисько «Іван Сила», - розсміялася вона. - Ну то я його забираю, чи як? - холодно звернулася мадам Бухенбах до Бенцика.
- Так-так, пані, - схопився той. - Ви внесли заставу, тож...
- Ходімо, моя радосте, - мадам навіть не дослухала старшого слідчого, чим його сильно образила, а взявши Івана Силу попід руку, вийшла на вулицю. Там уже чекало заведене авто, яке відвезло їх до затишного будинку неподалік центру.
- Це моя нірка, - кинула вона недбало рукавички на стіл посеред кімнати, всуціль обклеєної афішами з великими написами «Цирк БУХЕНБАХ». - Тільки не подумайте, що я вас викупила з великої любові до штанги чи гірських ведмедів. Ні, коханий! Це чистий бізнес... Нашому цирку потрібне оновлення. Можна сказати, свіжа кров, - вона усміхнулася чарівною посмішкою. - А чемпіон Республіки якраз і може стати нашим новим козирем. Чи не так? - вона наблизила своє личко впритул до Іванового, і від її парфумів у парубійка тьохнуло серце.
- Я вам пропоную вигідний контракт: ви працюєте у мене рік і повертаєте мені 50 тисяч, - мадам Бухенбах випустила вгору цівку диму. - Або ж повертаєтеся назад у в’язницю і годуєте клопів, - посміхнулася вона, блиснувши порцеляновими зубками.
- Тільки не тягніть кота за хвіст. Я не люблю нерішучих мужчин, - Аделія Бухенбах подивилася на Івана своїм найспокусливішим поглядом.
- Давайте контракт, - зітхнув Іван.
Повертатися назад під арешт не було ніякого бажання. Харчували там препаскудно. Та й, зрештою, які перспективи у нього на волі? Знову вантажити вагони?
Одним розчерком пера Сила в черговий раз круто змінив своє життя. Хоча, можливо, від нього нічого й не залежало. А ви як гадаєте? (...).
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТІЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ВИГАДУЄ ПЕРШИЙ НОМЕР
Він думав про завтрашню розмову, і сон його не брав. Ще раз і ще раз хлопець у деталях пригадував бій з Велетом, рідні гори, домівку і, звичайно, мамині галушки. Раптом йому згадалося, як він носив на собі дітей з їхньої вулиці. Тоді на нього залізала купа малечі, і він нагадував ведмежа, яке обліпили бджоли. А що як винести на манеж усіх артистів цирку? Це ж ідея! Іван ледве дочекався світанку.
Задум був справді незвичним. Мадам Бухенбах зібрала циркачів.
- Панове! - голосно мовила вона. - Зараз ми спробуємо новий номер. Іван Сила буде виносити з-за куліс увесь наш цирк.
- Еге ж, - невдоволено мовив карлик Піня. Він ніколи нікому не вірив. Можливо, тому, що природа над ним поглумилася. А може, якраз навпаки: природа відомстила горбунові за те, що той завжди був незадоволеним.
- Починаємо! - плеснула в долоні мадам Бухенбах.
Першим на верховинця спритно зіпнувся акробат Фандіго. Він сів Іванові на плечі, міцно обхопивши його голову колінами. Чорнява красуня Рената легко злетіла по хлопцях нагору і тепер стояла на коліні та плечі свого брата. По інший бік Фандіго розташувалась танцівниця Мілена, піднявши граціозно догори руку. Залишались Пандорський та карлик Піня.
Усі глянули на Піню.
- Я туди не полізу! - показав пальцем карлик на самий вершечок живої композиції. - Навіть не думайте!
Тоді Іван схопив його за комір куртки і посадив собі на долоню. Як не дивно, Піня на ній якраз умістився. Тут звідкись узялася мавпочка і, за звичкою, шугнула на голову карлику і почала його скубти.
- Чудово! - заплескала мадам Бухенбах. - А тепер, мій коханий ведмедику, спробуйте із цією живою купою зробити кілька кроків.
Тримати на собі чотирьох дорослих людей і мавпочку було не те що важко - незвично. Іван остерігався зробити зайвий рух, аби піраміда, основою якої він був, не розсипалася.
- Не бійся, - пролунав згори голос Фандіго. - Ми ж акробати!
Іван сміливіше ступив і пройшовся через увесь манеж. Як не дивно, ніхто не впав.
- Неймовірно! - засяяла мадам Бухенбах. - Іванові Силі - ура!
- Ура! Ура! Ура! - прокричала весело трупа.
Усім сподобалося, окрім карлика Піні, якому здалося, що його навмисно образили.
- Цього я тобі не забуду! - зло прошипів він, дивлячись своїми вугільними очицями на щасливого Івана Силу. (...).
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ, У ЯКОМУ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ НАЙВИЩА ПЕРСОНА
Мадам Бухенбах була біліша за стіну.
- Вони прийдуть! - метушилася директриса, не знаючи, за що взятися. - Мій ведмедику, - звернулася вона до Сили. - Ви маєте вигадати щось особливе. Сьогодні у нас будуть незвичайні гості.
Що ви знаєте про сучасних українських «богатирів»? Коротко розкажіть про одного з них.
Мадам піднялася навшпиньки і прошепотіла Іванові у вухо: «Сам пан Президент!».
- Я так хвилююся! Так хвилююся! - додала вона вголос.
Іван з Міхою вже півтори години думали над новим номером, але в голову нічого не лізло.
- Ну що, до дідька, робити?! - роздратовано кинув Сила і вдарив долонею по цвяху, який стирчав з дошки. Той з легкістю увійшов у дерево.
- Ану спробуй його дістати назад, - раптом загорівся Міха. На жаль, цвях не було за що зачепити. - Придумав! - скочив Голий з ліжка і почав танцювати. - Але з тебе, «мій коханий ведмедику», - перекривив він мадам Бухенбах, - три слоники.
(Один слоник - це було коло довкола шатра на Івановій шиї).
- Гаразд, - посміхнувся Сила і нахилився до Міхи.
Президент Республіки випромінював незворушний спокій. Довкола нього сиділа охорона, яка промацувала очима все шапіто. Президент дивився циркові номери, час від часу поправляючи пенсне.
Він хотів відійти від державних справ, які вже не давали йому навіть спати. А оскільки з дитинства любив цирк, то вирішив влаштувати собі маленьке свято.
Іван Сила показував новий номер. Він вганяв у дошку велетенські цвяхи долонею.
- Хто й собі хоче спробувати? - запропонував силач глядачам.
На арену вибрався сільський здоров’яга, але, видно, трохи захмелілий, бо похитувався.
Він впевнено луснув по цвяхові долонею, скрикнув і схопився за руку. Далі заперечливо мотнув головою і поліз назад на своє місце.
Сила взяв дошку в руки і припав до неї ротом.
- Що він робить? - почали перешіптуватися глядачі.
Але за секунду зрозуміли: Сила витягав гігантські цвяхи... зубами. Вони падали йому до ніг один за одним.
Президент задумано погладжував борідку. Охоронці між собою здивовано переглядалися, а зала просто скаженіла.
- Браво! - чулося звідусіль.
- Молодець!
- Ну й Сила!
Президенту сподобався цирк «Бухенбах», тож він вирішив сфотографуватися на пам’ять.
- Хай зроблять знімок із тим богатирем, - показав він шкіряною рукавичкою на Івана. - Я ґратулюю вас за прекрасний виступ, - простягнув Президент руку парубійкові. - Я знаменито відпочив.
Фотограф блискав спалахом, а мадам Бухенбах ледь не зомлівала від щастя.
«І мене! І мене!» - робила вона знаки, аби її сфотографували в колі Президента. Той це помітив, посміхнувся і підкликав мадам Бухенбах до себе.
- Молодий чоловіче, у вас прекрасне майбутнє, - промовив Президент на прощання Іванові. - Я ніколи не помиляюся, повірте моєму досвіду.
Через тиждень Іван отримав розкішний конверт із написом «Адміністрація Президента». У ньому було фото, на якому Президент тиснув йому руку. На звороті було написано: «Іванові Силі, котрий прославляє Республіку. З вдячністю». Це був почерк Президента.
Чому Президента так вразив цирк Бухенбах? Яку роль відіграв у цьому Іван Сила?
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ, У ЯКОМУ ВСІ ПОГРОЖУЮТЬ
Іван почув дивні звуки: ніби плач маленької дитини чи виття невідомої звірини. Звуки чулися із вагончика карлика Піні. Сила спробував відчинити двері, але вони були замкнені. Через вікно було слабо видно, але Іван роздивився. Так і є: карлик удома. Але що він робить? У руці він тримає батіжок і шмагає ним... мавпочку Беню! З вагончика знову почулися химерні звуки.
Іван рішуче постукав у двері. Всередині все стихло.
- Піню, відчини! - крикнув Сила.
У відповідь - анічичирк.
- Відчини, бо вивалю двері! - ще раз повторив Іван. - Ти мене знаєш.
Коли верховинець став напирати на двері, замок клацнув, і на порозі постав переляканий карлик.
- Чого тобі? - буркнув він. - Я вже спав!
- Де мавпочка? - грізно мовив Іван.
- Відпочиває, - тремтячим голосом відповів Піня.
Сила попрямував до великої скрині з одягом, де вона зазвичай ночувала. У самому низу в куточку забилася перелякана тварина, яка розумними чорними очима дивилася на Івана.
- Беню! Ходи до мене! - він узяв мавпочку на руки. - Ще раз дізнаюся, що ти б’єш тварин, скуштуєш моїх гостинців, — показав Іван здоровенного кулака. - А Беня поки поживе у нас!
Карлик тільки люто блиснув очима... Тоді встав і почав одягатися. Він вирішив діяти. Незважаючи на пізню годину, мадам Бухенбах ще була в цирку.
- Пані Бухенбах, - вкрадливо почав карлик. - Беня зникла!
- Як це зникла? - пані Аделія після зустрічі з Президентом все ще перебувала у піднесеному настрої. - Певно, дурна мавпа сховалася.
- Судячи з усього, йдеться про викрадення, - наполягав Піня. - ...Я бачив неподалік Івана Силу. Він щось поспішно ніс у руках, - карлик вирішив обійтися без натяків.
Мадам зрозуміла, куди хилить горбун. Сила ставав головною зіркою її цирку, і безпідставні підозри такого нікчеми, як цей карлик, почали її дратувати.
- Я не маю жодних підстав не довіряти Іванові. Зрештою, ми його зараз покличемо і про все розпитаємо.
Карлик знітився. Залишався останній аргумент.
- А чи знає пані Аделія, що Сила вже сидів у в’язниці? - перейшов він у наступ. - І карна справа проти нього досі не закрита.
Усе! Досить! Мадам Бухенбах аж кипіла.
- Маленька потворо! - просичала вона. - Я знаю все, бо вносила за Івана заставу. Але якщо ти, підла твоя душко, - вона заліпила карлику гучного ляпаса, - ще хоч раз розпускатимеш плітки...
Тепер ляпаса горбун отримав з іншого боку.
- Тоді скуштуєш ось цього! - показала вона Піні батога. - А тепер геть звідси, і щоб я бачила тебе тільки під час виступів!
Карлик, задкуючи, вилетів з вагончика директриси, але перечепився через поріг і з розгону розтягнувся в калюжі.
Болото змішалося на його обличчі зі сльозами безсилля.
- Клянуся, - повернув він голову в бік Іванового вагончика. - Ти за все це відповіси!
Мадам Бухенбах хряснула дверима. Вона мала свої причини для лютування. Після візиту Президента і розмови з його помічником справа проти Івана Сили була закрита. Сьогодні вона одержала свої 50 тисяч назад, але тримала це в глибокій таємниці. По-перше, заставою вона прив’язувала Івана Силу до свого цирку. А по-друге, гроші зайвими ніколи не бувають. І тут цей дурний карлик мало все не зіпсував. «Треба бути обережнішою», - зробила висновок мадам. (...).
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ЗБИРАЄТЬСЯ ЗА КОРДОН
Цирк «Бухенбах» виїжджав на гастролі. Та ще й які! По всій Європі! Шапіто розбирали, носили туди-сюди речі, щось вантажили, складали. Всі були у тому радісно-збудженому настрої, коли попереду - довга і захоплююча подорож.
Мавпочка тепер жила з хлопцями, і від цього у їхньому вагончику стало ще веселіше. Карлик з Іваном принципово не вітався і не розмовляв. Він часто сидів на самоті й про щось думав, ворушачи товстими губами.
Перед від’їздом Піня зустрівся з агентом Фіксою і був розчарований, дізнавшись, що карної справи проти Івана Сили більше не існує.
- Але ти не бійся! - Фікса блиснув золотими зубами. - Я буду завжди поруч. Таємна поліція посилає мене за кордон. Ось там ми й проведемо нашу спецоперацію, - він підняв кухоль з пивом. - За зустріч у Баварії!
Піня промовчав. Він уже давно зрозумів, що покладатись треба виключно на себе. Тому вдень і вночі карлик міркував над помстою.
Іван допомагав дівчатам пакуватися.
- Хто це? - запитав він, беручи до рук старе фото в рамочці.
- Мої батьки, - посміхнулася Мілка.
- Вони теж циркачі? - Іван розглядав їхні яскраві костюми.
- Так, - відповіла танцівниця.
- А чому тоді вони не з нами? - Іван уважно глянув на дівчину. Але та раптом знітилася, прикусила губку і вибігла.
- Ти чого! - насунулася на нього Рената. - Ти що, хіба не знаєш?
Іван зрозумів, що ненароком ляпнув якусь дурницю.
- Мілчині батьки виступали в нашому цирку ще до нас із братом. Вони були відомими повітряними гімнастами. Але трапилося нещастя...
Рената замовкла.
- Що сталося? - стривожився Іван.
- Мама Мілки погано почувалася, але все одно піднялася під купол цирку. Посеред номера їй стало зовсім зле. Тато спробував її врятувати, але й сам зірвався з висоти.
Тепер мовчав Іван.
- Це сталося на очах у Мілки. Вони ж виступали разом, - Рената важко зітхнула. - 3 того часу Мілка зненавиділа висоту. І навіть наші виступи з братом ніколи не дивиться.
- Я піду попрошу пробачення, - Іван повільно встав і вийшов.
Мілка стояла під деревом із заплющеними очима. Він взяв її за руку.
- Мілко! - тихенько покликав її парубійко.
Дівчина винувато посміхнулася.
- Я не серджуся. Просто знову все пережила.
В її великих блакитних очах зблиснула сльоза.
- Я більше ніколи тебе не ображатиму! - твердо промовив він. - І не дозволю це зробити нікому! От побачиш!
- Ну ви подивіться на них! - почувся за їхньою спиною іронічний голос Міхи. - Я гарую, мов віл, а вони воркочуть, як голуби!
Голий насмішкувато дивився на парочку.
- Не вистачає тільки весільного букета і фати для нареченої.
Мілка почервоніла і побігла у вагончик.
- Ех, Міхо! - з жалем промовив Іван. - Ти, як завжди, невчасно.
- О, старий, я бачу, ти серйозно влип, - Голий посміхався на всі тридцять два. - Послухай розумну пораду: не поспішай, бо невідомо, де ліпше. Дурне діло - не хитре! - з виглядом неабиякого знавця по-блатному сплюнув він на землю.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П’ЯТИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА СТАВ НА ЗАХИСТ ТВАРИН
Столиці, міста і містечка, велетенські й зовсім крихітні країни - усе це тепер випало Іванові Силі побачити на власні очі.
Але найбільше враження на нього справило море, яке він уперше побачив в Іспанії. Парубійко годинами сидів на березі, вдивляючись у синю далеч.
Як не дивно, але море нагадувало йому рідні гори.
- Старий! - крикнув до нього здалеку Міха. - Тебе мадам Бухенбах шукає.
Іван піднявся, обтріпався від піску і востаннє пустив «жабку». Плаский камінь чотири рази вдарився об хвилі і зник. Сила ще раз глянув, як Голий зі своїм псом хлюпаються у воді, усміхнувся і попрямував до міста.
Мадам Бухенбах була сама люб’язність.
- Мій солодкий ведмедику! - почала лащитися вона до нього. - Маємо унікальну пропозицію.
Іван насторожився: всі такі пропозиції завершувалися для нього важкими трюками.
- Я вже роблю нові номери, від яких публіка шаленіє, - спробував він заперечити.
- Так, коли ти на своєму симпатичному носику згинаєш залізну палицю - це щось незрівнянне!
- А «Зуби мамонта»? - не вгавав Іван. (Під час цього номера Сила зубами крутив канатом, на якому висіло четверо людей).
- Усе правильно, мій хлопчику, - пані Аделія поклала руку йому на груди. - Але тобі пропонують щось зовсім інше. Ти коли-небудь чув про кориду?
- Це коли з биками борються? - почухав потилицю Іван.
- Так, - ствердно кивнула мадам. - Іспанці пропонують найсильнішій людині Європи спробувати себе у їхньому національному виді змагань.
- От тільки ще з коровами не бився, - буркнув Іван, але те, що його назвали найдужчим, його потішило.
Стадіон ревів як несамовитий. На піску арени вже виднілися сліди крові, але головний поєдинок був попереду. Для Івана Сили вибрали найбільшого бика. Він люто дихав у загоні, б’ючи переднім копитом. На верховинця довго вибирали костюм тореадора, але потрібного розміру так і не знайшли. Тож Іван накинув червоний плащ просто на голі плечі.
Бик відразу кинувся на нього. Парубійко спробував штрикнути його шпагою, але нічого не вийшло. Так повторювалося кілька разів, поки тварина добряче не зачепила Іванові бік.
- Ах ти ж, - Сила скинув з себе плаща, в якому він плутався, і відкинув подалі шпагу.
Стадіон захвилювався.
- Що виробляє цей чужак?
- Як він боротиметься з розлюченою твариною?
- Це що - кінець бою?
Ніби відчувши прилив нової сили, бугай метнувся просто на Івана.
- Ах! - зітхнули всі, передчуваючи трагедію.
Але трагедії не сталося, бо Іван схопив його за роги.
Так вони стояли один проти одного, впершись тілами і поглядами.
Стадіон заворожено принишк.
Такого тут ще не бачили. (...). Іван... щосили крутнув управо. Бик завалився на бік, а в руках парубійка залишилися... роги. З голови конаючої тварини дзюркотіла кров.
- Ну й варварство! - сплюнув невдоволено Іван, не звертаючи уваги на неймовірні овації стадіону. «Невже таке може комусь подобатися?» - дивувався він.
- Нате! Подавіться! - кинув він роги подалі на трибуну. Там за ними зчинилася справжня колотнеча.
- Аміґо! Ви можете забрати свою здобич. Будуть смачні відбивні. Ням-ням! - звернувся до нього розпорядник змагань.
- Їжте його самі, - огризнувся Іван. - Я не звик пожирати суперників.
Цілий вечір він провів з Мілкою на морі, заспокоюючись після найнеприємнішого у своєму житті бою.
- Чим бідолашна тварина завинила, що люди роблять із неї смертельну забавку? - селянський син ніяк не міг збагнути такого дикунства.
Море відповідало йому криками чайок.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ, У ЯКОМУ ІВАН СИЛА ВИКОНУЄ БАЖАННЯ КОРОЛЕВИ
Об’їхавши пів-Європи, мадам Бухенбах отримала запрошення на цирковий фестиваль у Британії. Вже давно візиткою її цирку став Іван Сила, який дивував усіх своїми номерами. Коли чутки про нього пішли світом, британці захотіли побачити цього неймовірного силача і на своєму фестивалі.
Найбільший цирк Лондона був наповнений ущерть. Ще б пак! Адже на виставі - сама англійська королева. Вона сиділа в розкішному різьбленому кріслі на окремому підвищенні, час від часу прикладаючи до очей театральний бінокль. Виступали артисти різних цирків і країн, зриваючи оплески.
Та всі чекали на останній вихід - гірського ведмедя Івана Сили.
Іван з легкістю виконував свої номери: «Залізне серце», витягування цвяхів з дошки, розбивання кувалдами каменюки на грудях, «Зуби мамонта», «Залізний ніс». Насамкінець парубійко на шиї зігнув залізничну рейку. Шокована публіка не шкодувала долонь. Та враз овації стихли. Королева поманила Івана до себе.
Вона простягла йому руку, яку циркач невміло поцілував. Її величність розсміялася і сказала щось по-англійськи. Пандорський, який опинився тут же, переклав:
- Королева просить тебе поборотися з уславленим боксером Джебсоном.
Іван знітився.
- Невже такий богатир чогось боїться? - в’їдливо затрясла кучерями Її руда величність. - Публіка чекає, - показала вона рукою на глядачів.
- О’кей, - відповів Іван єдиним англійським словом, яке знав.
Коли ведучий оголосив, що зараз відбудеться поєдинок між Джебсоном та Іваном Силою, у цирку почало коїтися щось неймовірне. Потім усі встали і почали співати англійські пісні. Атмосфера нагніталася.
Схвильована мадам Бухенбах забігла до гримувальні Івана.
- Мій коханий ведмедику! - стала вона заламувати руки. - Якщо ви виграєте! Якщо ви виграєте!..
- То що буде, якщо він виграє? - підняв брову Міха Голий, який зав’язував Іванові боксерську рукавицю.
- Я вам пробачу оті 50 тисяч, які за вас заплатила. Але з умовою, що ви добудете наші гастролі до кінця, - нарешті опанувала вона себе.
- Що ж, - згодився Іван. - Голодному й опеньки м’ясо.
Джебсон був чемпіоном Британії з боксу і кумиром молоді. Англійців неприємно вражало, що Івана Силу почали називати найсильнішою людиною Європи. Тому вони все влаштували так, аби цей парубійко поїхав з Британії осоромленим. Адже всі знали, що Іван Сила - не боксер, а змагатися випадало саме з цього англійського виду боротьби.
Правил боксу Івана вчив ще доктор Брякус. З того часу він кілька разів тренувався з боксерами. Але в цирку «Бухенбах», зрозуміло, боксерські рукавиці були ні до чого. Та Іван не дуже хвилювався, покладаючись на народну мудрість: «Як Іван не зможе, то Бог допоможе». Будь що буде!
Джебсон був дебелим чорношкірим з білосніжною усмішкою.
Його удари, мов град, сипалися на Іванову голову. Сила тільки прикривався кулачиськами.
Та один удар він таки пропустив, від чого розтягнувся на манежі.
- Один, два, три... - почав рахувати суддя під улюлюкання натовпу.
Та Іван звівся на ноги, і поєдинок продовжився.
Коли ж Джебсон боляче вдарив його в печінку, а далі в брову (ой, що зараз буде! зажмуртеся!), Іван вилаявся і гримнув із усієї сили у відповідь. Негр відлетів на кілька метрів і непорушно застиг.
Суддя почав над ним рахувати, але той не ворухнувся.
- Лікаря! - гукнув на все горло арбітр.
Захеканий медик кілька секунд оглядав Джебсона, а далі кудись побіг. Увесь цей час публіка стояла, застигши в німому передчутті. Коли ж непритомного Джебсона на ношах винесли з цирку, всі згадали про Івана Силу. Що тут почалося!
В Івана полетіли прокльони, лайка і навіть окремі предмети. Суддя грізно підійшов до нього і попросив зняти рукавиці. Правиця, якою було завдано останнього удару, була тріснутою.
- Покажіть руки! - наказав арбітр.
Іван розкрив долоні. В них нічого не було. Суддя здивовано похитав головою, а тоді підняв праву руку парубійка догори. Іван Сила переміг!
Англійська королева покидала цирк розчарованою. (...).
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ, У ЯКОМУ ЛІКАРСЬКА ДОПОМОГА БУВАЄ НЕОДНОЗНАЧНОЮ
Мадам Бухенбах сиділа в кабінеті власника кращої паризької клініки.
- Мадам, - запевняв мсьє Фрасьє. - Ми робимо все, що нам під силу.
- Гроші мене не цікавлять, - втомлено мовила мадам. - Мене цікавить тільки здоров’я мого ведмедика.
- Ми знаємо історію цього богатиря, - мсьє Фрасьє струснув розкішною шевелюрою, що кучерями спадала йому на плечі. З невеличкою борідкою та вусиками, він радше скидався на мушкетера, ніж на медичне світило.
(Насправді це була перука. Так само клеєними були вуса і борідка. Мсьє Фрасьє міняв свій імідж залежно від настрою. Сьогодні він відтворював сімнадцяте століття).
Іванові Силі проломили голову, й операція була складна.
Хірурги навіть замінили перебиту кістку на металеву пластину.
Всі чекали, коли він прийде до тями і чи взагалі прийде.
- Чого бажаєте? - мсьє Фрасьє відкрив свій розкішний бар. Не встигла мадам вибрати напій, як до кабінету влетів захеканий черговий.
- Ожив! - ледве видавив він із себе. Всі кинулися до палати Івана Сили. Парубійко лежав із перебинтованою головою і дивився у стелю.
- Мій коханий ведмедику! - мадам молитовно склала руки. - Ти впізнаєш мене?
- Так, пані Аделіє, - самими губами мовив Іван.
- Поворухніть рукою, - попросив мсьє Фрасьє.
Сила підняв руку.
- А тепер ногою, - продовжував головлікар.
Іван зігнув ногу в коліні.
- Мадам, я вас вітаю! - чарівно усміхнувся мсьє Фрасьє. - Схоже, ваш богатир оминув найсерйознішу небезпеку. (...).
Як ви вважаєте, хто міг здійснити напад на Силу?
Кротон-Фірцак (Сила - чемпіон)
Іван Сила досить швидко одужував.
Газети тільки й писали про таємничий напад на найсильнішу людину Європи та її лікування.
Цирк «Бухенбах» оголосив канікули. Але ніхто з циркачів не роз’їхався, аби не залишити Івана на самоті.
Його палата перетворилася в міні-цирк. Мілка з Ренатою його доглядали, Голий розповідав анекдоти, Пандорський з Фандіго забезпечували охорону, мавпочка робила масаж і зачіску.
Мадам Бухенбах не вилізала з кабінету мсьє Фрасьє.
Вона проводила дипломатичні переговори. До речі, той перестав щодня змінювати імідж, залишаючись мушкетером сімнадцятого століття. Він твердив, що нарешті себе відшукав.
З Іванової палати постійно чувся галас і сміх, так що невдоволені сусіди вже робили адміністрації зауваження. Зрештою, циркачі почали давати для хворих виступи, і всі помирилися. Коли Мілка опинялася з Іваном на самоті, вона брала його за руку і віддано дивилася у вічі.
- Бідолашний! - казала вона.
- Мілко! - тільки й міг він промовити, тонучи в її великих синіх очах. Між ними виникало щось більше, ніж дружба, і це вже помічали всі.
Одного разу Івана провідав навіть карлик Піня. Він простягнув хворому кіло вівсяного печива, насторожено зиркаючи на Пандорського. Той тільки задоволено підкручував вус.
Але найбільші метаморфози відбувалися поверхом нижче, де лежав агент Фікса. Коли він очуняв, то три дні тільки плакав і просив у всіх вибачення. Далі став писати листа світовій громадськості. Згодом написане спалив посеред палати, чим не на жарт налякав інших хворих. Тиждень після цього мовчав, не відповідаючи навіть на запитання лікарів. А одного ранку встав, назвав себе проповідником Фікусом, закутався в простирадло, через вікно переліз на дерево, і тільки його й бачили... (...).
РОЗДІЛ СОРОК ДРУГИЙ, У ЯКОМУ НАРЕШТІ ВСТАНОВЛЮЄТЬСЯ ІСТИНА
Мадам Бухенбах лютувала. Що за свинство! Іван Сила домовився про головний бій, не порадившись із нею.
- Мій коханий ведмедику! - лащилася вона, хоча в її очах спалахували іскри. - Я стільки для вас зробила, а ви дієте за моєю спиною. Це як мінімум непорядно.
Іван скипів. (Киплять не тільки чайники, але й великі люди).
- Пані Аделіє, нарешті я зрозумів, які гроші ви заробляєте на мені! Скільки ви отримали за бій у Німеччині? А за поєдинок з Джебсоном? А в Іспанії? (...).
- Якщо ти хочеш, аби наш цирк збанкрутував, то можеш робити все що завгодно, - мовила приречено вона.
- Гаразд, - задумався Іван. - Враховуючи те, що ви оплатили моє лікування, третина виграшу ваша. Якщо програю, не отримаєте нічого...
Поєдинок за звання найдужчої людини світу викликав неймовірний ажіотаж.
У розкішний спортивний палац набилася купа кореспондентів. Особливо багато їх було з Японії. Там не мали жодного сумніву, що Пацака Макурі стане світовим чемпіоном. Зрештою, тому японці й оплачували поєдинок.
Іван, як завжди, добре наївся, зробив силову гімнастику, погрався з мавпочкою, послухав поради Міхи, попригортав до грудей Мілку (два підходи по двадцять разів) і вирушив на ринг.
За великим рахунком він нічого не втрачав: або отримає сто п’ятдесят тисяч, або п’ятдесят.
На відміну від Пацаки Макурі, якому головне було звання переможця, слава Івана не цікавила. Тому верховинець хвилювався набагато менше за суперника.
«Чорна гора» справді виявився горою, у півтора рази більшою за Івана. Тільки горою м’яса. М’язами це було назвати важко, адже вони практично не мали форми. За японськими правилами перемагав той, хто виштовхає суперника за коло.
Суддя дав сигнал, і Пацака Макурі з розгону гепнувся об Івана. Але очікуваного японцем ефекту не сталося. Сила міцно стояв на ногах, натомість «Чорна гора» відпружинив назад. Іван спробував схопити суперника у свої лещата, але той був чимось намащений і весь час вислизав.
Поєдинок затягувався. Обоє борців уже сопіли, як бугаї. Макурі дивився на Івана чорними вузенькими очицями, сповненими ненависті. Зал поділився навпіл. Одні кричали: «Джон Сила!», інші ревіли: «Макурі! Макурі!».
Але суперники вже порядно втомилися. Сили були приблизно рівними.
І тут Пацака Макурі наважився на вирішальну атаку. Він знову з розгону вдарив усією масою Івана.
Але парубійко в останню мить устиг трохи ухилитися - і Макурі, ковзнувши тілом по Іванові, вилетів за коло. Та ще й так, що повалив трьох фотокореспондентів.
Японці схопилися за голови.
«Чорну гору» довго не могли підняти на ноги, бо він добряче потовкся об лави.
Зате Іван відразу опинився у вируючому людському морі, яке простягало до нього руки. Але він шукав поглядом Мілку. Вона стояла біля дверей і плакала.
«Маленька моя!» - зітхнув Іван і став роздавати автографи. (...).
Чому Івана Силу не цікавила слава?
Історія про найдужчу людину світу
Сам автор твору вважає його казкою. І чесно зізнається у своїх інтерв’ю, що казки вважає найдавнішими проявами літератури.
Постать Івана Фірцака на Закарпатті відома практично всім, тут за свою дивовижну силу він дістав прізвисько Кротон. Олександр Гаврош познайомився з письменником Антоном Копинцем, який особисто знав Івана Фірцака і першим розповів про нього.
Ця книжка - не просто біографія унікальної людини. Це художній твір, у головного героя якого є реальний прототип, але не можна вважати їх «близнюками». Це пригодницька історія про обдарованого хлопчину з української глибинки, який завдяки своєму вольовому характеру й природним здібностям став найсильнішою людиною світу. А відтак автор, відкриваючи «секрети» своєї повісті-казки, наголосив, що реальні імена він змінив на вигадані, а сюжет має ознаки справжнього детективу.
Іван Сила в с. Білки Закарпатської області
На жаль, за життя Іван Фірцак, що помер у 1970-му, не був таким популярним, яким зробили його книга Олександра Гавроша та фільм Віктора Андрієнка, знятий за мотивами повісті. А тому автор скористався чималою кількістю легенд про знаменитого українця, які дотепер мандрують Закарпаттям, передаючись із уст в уста.
Відомо лише, що Іван Фірцак одружився з чеською повітряною гімнасткою Руженою Зікл, вони мали восьмеро дітей, деякі з них також виступали в родинному цирку, з яким Фірцаки гастролювали Закарпаттям.
Чим же підкорює ця дотепна повість, яку ви щойно прочитали? Що ж, поміркуємо.
Насамперед варто зазначити, що оповідь про пригоди Івана Фірцака надзвичайно захоплива. І не має значення, що автор щось домислював, - адже це не суха біографічна довідка!
Які герої твору, на вашу думку, є реальними, а яких вигадав автор повісті?
Історія розпочинається зі знайомства з Іваном Силою на вокзалі, де він рятує від переслідування свого майбутнього товариша Міху. А потім - тренування з доктором Брякусом, перші змагання.
Ми одразу розуміємо, що Іван Сила - непересічна особистість. Він не просто фізично сильна людина, автор повісті підкреслює, що його герой наділений загостреним почуттям справедливості, щиросердністю, добротою, розумом і кмітливістю. Тому смішними, ба навіть кумедними видаються спроби Фікса та капітана Миколайчика впоратися з «бойовиками», яких нібито очолював доктор Брякус.
Дуже цікаво розкриваються характери персонажів в історії з аварією, в якій загинув доктор Брякус. Ми знайомимося з багатьма працівниками поліції, які демонструють нам не найкращі людські риси.
Які працівники поліції викликають не повагу, а презирство? Чому?
Автор розповідає про основні події з життя Івана Сили - роботу в цирку, одруження з гімнасткою, гастролі Європою, знайомство з королевою Англії та подорож Америкою. Це історія про те, як до українського велетня прийшла слава найсильнішої людини світу. І як усі його вороги визнали, що проти його порядності, чесності, безкомпромісності і щирості вони безсилі. Перемога залишилась за ним - у всьому.
Пам’ятник Іванові Силі в с. Білки Закарпатської області
Письменник розповідає про пригоди, що трапилися з його героєм, навіть про надскладну операцію, зроблену йому у Франції, з теплим гумором, виразною симпатією до свого героя, кепкуючи над тими, хто намагався чи то обдурити, чи то обмовити Івана Силу. Кожен розділ повісті має свою зав’язку, кульмінацію і розв’язку як маленький самостійний твір. Звісно, у підручнику ти ознайомишся лише з окремими, найбільш яскравими епізодами історії про Івана Силу, натомість коли ти прочитаєш усю книжку, то напевне по-справжньому полюбиш цього українського Геракла, який своєю силою дивував цілий світ!
ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ
Повторюємо
1. Хто такий Іван Сила? Яке його справжнє прізвище? А прізвисько?
2. Назвіть і схарактеризуйте друзів і ворогів Івана Сили.
3. Чому доктор Брякус запропонував Іванові зайнятися спортом і забороняв працювати?
4. Хто така мадам Бухенбах?
5. З якими видатними особами свого часу зустрічався Іван Сила і з якого приводу?
6. Чому Фікса переслідував Івана Силу?
Міркуємо
1. Розкажіть про шлях Івана Фірцака у великий спорт. Хто допоміг йому на цьому шляху, а хто заважав?
2. За що поліція переслідувала Івана Силу? Чи справедливо це було щодо цього спортсмена?
3. Придумайте свою історію з головним героєм Іваном Силою.
4. Які вчинки характеризують мадам Бухенбах і яким саме чином?
5. Розкажіть про історію кохання Івана і Мілки.
Аналізуємо
1. Проаналізуйте характер Івана Сили. Які риси допомогли йому досягти успіху? Чи є в нього риси характеру, які тобі не сподобались? Чому?
2. Чим став цирк у житті Івана Сили?
3. Яку роль відіграли друзі в долі нашого героя?
4. Поясніть зміни, які відбулися протягом твору з поліцейським Фіксою. Як ви гадаєте, із чим це пов’язано?
5. Як ставився до свого світового тріумфу Іван Сила? Чому саме так? Аргументуйте свою думку.
Дискутуємо
1. Якою мірою дані біографічної довідки про Івана Фірцака, вміщеної наприкінці книги, відповідають історії, яку розповів письменник Олександр Гаврош?
2. Чому люди поряд з Іваном Силою ставали кращими? Як він впливав на них?
3. Поясніть, чому так важливо нам знати про таких героїв, як Іван Сила.
4. Чого можна навчитись у Івана Сили?
5. Які найголовніші думки хотів висловити автор повісті, розповівши нам історію про найсильнішу людину планети?
ПОДОРОЖ ЛІТЕРАТУРАМИ СВІТУ
Ми сьогодні подорожуватимемо цирками світу. А знаєте навіщо? Щоб дізнатися, що Україна мала ще одного героя, Івана Піддубного, нащадка запорозьких козаків, що народився на Полтавщині. Йому аплодували цирки Європи та США, він переміг багатьох найсильніших атлетів світу, за що був нагороджений французьким орденом Почесного легіону.
На жаль, доля спортсмена склалася трагічно. Після Другої світової війни він жив у страшних злиднях і помер у 1949 році.
Дізнайтеся більше про цю видатну особистість і зробіть коротке повідомлення на уроці.
ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ
Влаштуйте колективний перегляд фільму режисера Віктора Андрієнка «Іван Сила». Обговоріть фільм. Напишіть листа режисерові фільму, розкажіть, що саме вам сподобалося, імпонує, а що, можливо, ви зробили б по-іншому. Адже фільм не повністю збігається з книгою, якісь сюжетні лінії режисер розвинув по-своєму, окремі епізоди із життя залишив поза увагою. Чи згодні ви з його рішенням?
ЛІТЕРАТУРНА П’ЯТИХВИЛИНКА
Створіть у Фейсбуці сторінку, присвячену Іванові Силі. Знайдіть однодумців, тих, хто читав книгу, бачив фільм, зверніться до Олександра Гавроша. Саме зараз він готує документальну повість про Івана Фірцака, він зможе розповісти вам багато цікавого, того, що не ввійшло до книги. Щодня ви можете обговорювати з друзями книгу та фільм, цікавитися іншими героями-силачами, які є в Україні.
Коментарі (0)