Степан Процюк (народився 1964 р.)
- 10-01-2023, 01:09
- 250
7 Клас , Українська література 7 клас Авраменко 2020
Степан Процюк
(народився 1964 р.)
Сучасний український письменник.
Найвідоміші твори: трилогія «Марійка і Костик», «Залюблені в сонце ("Друга історія Марійки і Костика”)» і «Аргонавти ("Третя історія Марійки і Костика”)» — для дітей; романи «Інфекція», «Тотем», збірки есе «Канатоходці» і «Аналіз крові» — для дорослих.
Степан Процюк народився 13 серпня 1964 р. в с. Кутах Бродівського району (нині Буський район), що на Львівщині. Закінчивши Івано-Франківський педагогічний інститут, майбутній письменник вибирає собі наукову стезю — вступає до аспірантури в Києві й здобуває ступінь кандидата філологічних наук. Потім викладає українську літературу в Прикарпатському університеті в Івано-Франківську.
С. Процюк пише як віршовані, так і прозові твори. Одна з яскравих граней його таланту — література для підлітків. Великої популярності набула трилогія про Марійку й Костика, третю частину якої — «Аргонавти» — пропонуємо вам прочитати. Події розгортаються в маленькому українському місті Старомихайлівці. Герої твору зустрічаються, ведуть романтичні розмови, освідчуються одне одному, переживають різні житейські труднощі. А які ж саме? Відповідь шукайте в самому творі. Але перед тим прочитайте інформацію про аргонавтів.
До речі...
Аргонавти — учасники морського походу в Колхіду — західну частину Закавказзя. Тут вони мали знайти золоте руно. Аргонавти вирушили на кораблі «Арго». Їхнім ватажком був Ясон — давньогрецький герой. Переживши безліч пригод, вони виконали завдання і повернули руно в Грецію.
А заволодіти золотим руном Ясону допомогла чарівниця Медея — донька колхідського царя Еета, з якою потім Ясон одружився.
Дж. і Е. Грехем Джонстоун. Ясон і золоте руно. 1968 р.
Золоте руно — шкура золотого барана, на якому брат Фрікс і сестра Гелла тікали від мачухи Іно. Після загибелі сестри Фрікс потрапив до казкової східної землі Еї (пізніше ототожнюваної з Колхідою) і був прийнятий тамтешнім володарем Еетом. Він приніс барана в жертву Зевсові як опікунові втікачів.
АРГОНАВТИ
Повість
(Уривки)
2
...Жив собі хлопчик, і жила собі дівчинка. Хлопчик любив похмурі та суворі краєвиди своєї землі.
Кажуть, кожний хлопчик більше прив'язаний до свого місця народження, ніж кожна дівчинка. Але це кажуть для того, щоб спростувати сказане або підтвердити.
Вона була менше прив'язана до похмурих і суворих краєвидів своєї землі, ніж він, але, побачивши, що хлопчик справді любить ті місця, які не любив ніхто, вона полюбила хлопчика.
Кажуть, що є люди, яким любе щось нетипове. Наприклад, багато дівчаток вам скажуть, що люблять багатосерійні мелодрами про кохання. Але із сотні таких знайдуться принаймні три, яким мильні серіали будуть не до шмиги1. І кожна з трьох матиме власні, одиничні, причини байдужості або неприязні до кінопопси, бо типові — подібні, а нетипові — різні.
1 Не до шмиги — не до вподоби.
Хлопчик став юнаком, а дівчинка — юнкою. Двоє були вродливими та розумними, а таким людям нелегко впоратися зі своїми природними дарами. Юнак, хоч і далі любив юнку й похмурі краєвиди своєї землі, вирушив у мандри світом. Дівчина залишилася заради нього вдома. У неї було багато залицяльників, але вона всім відмовляла, чекаючи на свого юнака. Була впевнена, що покохати можна лише раз.
Юнак, здобувши освіту й спізнавши багато пригод, поволі забував про свою дівчину. Він мав багато друзів і багато красивих жінок, особливо під час своїх успіхів.
Одного разу він приїхав глянути на понурі краєвиди рідної землі. Вони здалися йому непривабливими й сірими. Також він сказав своїй дівчині, яка вірно чекала, що він не знає, чи вони зараз є такою гарною парою, як колись. Дівчина плакала, але він покинув її напризволяще й поїхав геть, подалі від споконвічного суму рідної землі, ближче до великих міст і веселощів.
Проминуло ще кілька літ. Юнакові перестало таланити в житті. Від нього поволі повідверталися віроломні друзі. Він невдало одружився. І настала така мить, коли юнак раптом збагнув, що те, до чого він прагнув, було завжди біля нього. Але він не зумів розпізнати найрідніше обличчя та власну долю, удивляючись у міріади2 чужих лиць і доль.
2 Міріади (книжн.) — незліченна кількість; сила-силенна, безліч.
Він знову приїхав на свою батьківщину. Там небагато змінилося. Лише ті, що колись були молодими, постаріли й зневірилися. Його колишня дівчина була хворою та самотньою жінкою. І він уже не зміг упізнати в ній свою, найріднішу. Вона не вірила, що він став іншим.
І колишній юнак залишив назавжди суворі ландшафти свого краю. Він уже ніколи не повернувся туди. А колишня дівчина невдовзі померла через образу, каяття та жаль.
Й одного разу, коли старий дід, у скорботному обличчі якого ніхто б не впізнав колишнього юнака, доживав свої останні дні, самотній та покинутий усіма, він подумав, що так і не прожив те життя, яке хотів. Йому було нестерпно боляче, але вже нічого не можна було змінити. І ті двоє, що могли бути разом щасливими, повмирали далеко одне від одного, нещасні й зневірені.
Висновку не буде...
3
Кость Онишкевич перейшов до 10-А. Марія Ковальчук — до 9-Б. Уявіть, вони попридумували собі нові імена!
...Можливо, тому, що наш розум противиться застиглості — і ми час від часу хочемо побувати в різних масках, помилуватися різними ролями, які вправніше чи нездарніше виконуємо, щоб потім повернутися до основної?..
Кость був Левом. Завдяки цьому іноді смішному, іноді величному знаку Марійка назвала його Левчиком. Вона народилася під сузір'ям Стрільця — і Кость, окрім Неспокійки, вигадав їй ще одне ім'я — Мисливчик. Неспокійко й Неспокійка, Левчик і Мисливчик, Марійка й Костик, Ромео та Джульєтта, два знаки Вогню, два юних вулкани, пряма лінія, перетнута перпендикуляром, десятикласник і дев'ятикласниця Старомихайлівської середньої школи № 2, одні з декількох мільярдів землян, голка й нитка, він і вона.
«Як добре, що ми помирилися!» — часто думали Костик і Марійка, будучи на самоті. Але це перше розхолодження багато їх навчило. Кость зрозумів, що кривих дзеркал у нашому житті значно більше, ніж може видатися на перший погляд. Вони здатні спотворити й закаламутити. Людина й без них докладає титанічних зусиль, щоб якнайбільше зрозуміти іншу людину. А коли на перешкоді ще стають примхливі дзеркала нашої уяви, тоді порозуміння стає неможливим.
...Коли ми були посвареними, то розмовляли різними мовами. Мали різнокольорові серця. Наші групи крові були несполучними. Бо Той, що об'єднує, і Та, яка допомагає подати руку, водночас відвели від нас свої літургійні погляди. Ми не знаємо цих причин. Можливо, це було перше входження до світу дорослих, лабіринту Мінотавра, який ще називають життям, гра сліпих сил Хаосу, які, урешті, позіхнувши, облишили Марійку й Костика як до пори, до часу малоцікавих об'єктів? Але коли настане час, що тоді буде? Чому одні люди мають більше випробувань, а інші — менше? Деякі — за десятьох? Як заслужити Його прихильність? Чи існують у нашому житті знаки-попередження і події-символи? Як навчитися розпізнавати їх (...)? Чому ніхто не може дати чітких відповідей?..
4-5
Марійчина мама ходила засмучена, плакала, бо давно не було звісток від чоловіка, який перебував на заробітках у Москві.
6
З Миколою коїлося щось недобре. Уперше він відчув цей дурманний заштрик1 ще до сварки з Костем. Одного разу, на перерві, він побачив Марійку. «Яка ж вона струнка та весела», — подумав. Відтоді ці два слова не давали йому спокою. Скажете, як таке можливо, щоб мордували два слова? У людському житті немає неймовірного, бо нерідко наша дійсність строкатіша від найхимерніших снів.
1 Заштрик — укол.
...Якби так трапилося, що Костик з Марійкою посварилися б... Може, їх якось посварити? Але тепер це нелегко, бо цей Ромео зі своєю Джульєттою — нерозлийвода. Майже всюди разом, наче хто пришпилив їх одне до одного! Але ж навколо стільки дівчат, Миколо. Чому тебе хвилює чужа любов?
Не знаю, вона струнка та весела, але Костикова. Позавчора мені снилося урвище. Марійка сидить на стільчику й грає на скрипці. Мелодія така знайома, як речі в моїй кімнаті. Але я не можу її розгадати. Мелодія набирає сили, з лагідної стає грізнішою. Починає накрапати дощ. Я з Костем танцюю над урвищем. білий вальс. Він запросив мене. «Танець має тривати п'ять хвилин», — каже Марійка, відкидаючи скрипку вбік. Раптом Кость замахується, щоб мене вдарити. Я б'ю його — і він летить в урвище так легко, як птах. Марійка скрикує... і летить за ним. Ось вони вже пролітають над моєю головою, трохи обважніло махаючи руками-крилами. З ними все гаразд! Я ридаю від безсилля та сорому. Урвище поволі стає моєю кімнатою, дзвонить будильник. Час уставати й збиратися в школу...
На перерві Микола вітається з Костем. Після тієї сварки їхні стосунки стали значно прохолоднішими. Принаймні друзями зараз їх назвати важко...
7-11
Микола освідчується Марійці й дістає відмову. Він іде з уроків до лісу, його душать сльози. Дівчину образив його вчинок. Вона навіть подумала, що Кость, змовившись із Миколою, перевіряє її почуття на міцність.
Коли після уроків дівчина зустрілася з Костем, то її лице нагадувало непроникний обрис старого вождя-індіанця. Вона не сказала нічого. Судячи з поведінки її доброго й коханого Левчика, він нічого не знав. Марійка здогадалася, що це була ініціатива винятково Миколи. Правильно! Як вона могла навіть подумки звинувачувати Левчика! Адже не так давно в нього з Миколою була якась сварка! Усі події начебто укладалися в логічну схему.
Тим часом Кость хотів розповісти Марійці один античний міф: про тисячі пригод воїнів, які поїхали шукати мрію, про їхні битви й помилки, підступних і жорстоких божків, що діяли за надто людськими принципами, збезумілу жінку, яка, думаючи, що кохає, чинила (в ім'я своєї одержимості...) страхітливі злочини; про добрих і шляхетних богів, що пробачали людям їхні слабощі й страхи. Розповідь текла, переносячи наших закоханих у дивні часи світанку людської культури. Це був міф про аргонавтів — вічних шукальців істини.
— Аргонавти, — ділився Кость уголос з дівчиною своїми міркуваннями, — жили завжди. Їхній ватажок міг називатися Ясоном, Гераклом чи Галілеєм. Він міг бути будь-ким — не конче воїном, який володіє багатокілограмовим мечем. Але він мусив бути аргонавтом і канатоходцем, одержимим не кишеньковою мрією про збагачення чи славу, а благородною метою пошуку щастя. Поміж нещасливими й покинутими, самозакоханими та брехливими мін мусив нести свій незламний вогонь віри, яка зігрівала і його, і всіх навколо. Важко стати справжнім аргонавтом. Іноді може здаватися, що неможливо — та й непотрібно... Але треба йти й вірити. Особливо тим, у чиїх жилах тече неспокійна та шляхетна кров шанувальника мрії.
Е. Дюлак. Аргонавти. 1918 р.
Був листопадовий післяобідок. Кость повертався з футбольної секції. У тихому провулку на нього напали троє старших незнайомих хлопців. Побиття тривало не більше хвилини. Кость устиг «зацідити комусь із нападників по мармизі». У Костя боліла голова, по тілу текла кров.
12
Лише через якийсь час Кость спробував підвестися. Спершу здавалося, що він підхопиться і піде, похапцем обтрусившись, наче від поганого сну. Якісь хлопці... напад... цього не може бути... це випадковість... це не з ним... Але нестерпно боліло тіло. Він піднімався та падав, мовби хтось сторонній методично ставив йому підніжку.
Марійці чомусь було незатишно. Нібито жодних підстав хвилюватися, але. Скільки разів казала Костеві про мобільний! Але він лише відмахувався: «Пізніше, ми ж постійно з тобою зараз бачимося, це якби я поїхав на заробітки в Португалію, — жартував, — тоді вже обов'язково завів би собі ”дебільника"». Може, він на секції?
...Марійці сьогодні снився кажан, що тримає в зубах мишу. Він пролітає над якоюсь розкішною кав'ярнею, у Старомихайлівці таких немає. Усі столики порожні. А вона ходить між ними в уніформі офіціантки, бо господар наказав підходити до столиків, навіть коли вони порожні, мовляв, обов'язково хтось прийде, якщо ти ввічливо стоятимеш біля шикарних порожніх крісел. Величезний кажан пролетів над столиками, мало не зачепивши дівчину своїми неприродно розлогими крилами. Миша впала. Перемагаючи страх, Марійка підбігла до нещасного мишеняти: живе чи мертве? Кажан зник. Мишенятко пищало й просилося до рук, кумедно відставляючи лапки. Нарешті сіло за столик і пролепетало людським голосом:
— Я так утомився, одну каву з вершками, будь ласка, я так утомився, і подвійне морозиво з чорницями, якщо можна...
Марійка виконала замовлення. Кава й морозиво подіяли магічно. Перед нею стояв вродливий хлопець, який чимось дуже нагадував Костика. Дівчина-офіціантка всміхнулася до нього. Страху вже не було, але й перевтілення зникло, залишивши замість грошей пригоршню старовинних золотих монет...
Спортзал, де відбувалися заняття з мініфутболу, був уже зачинений. Дівчина розшукала сторожа. Він бачив, що Кость був на занятті, а потім усі порозходилися. А що таке, може, щось трапилося? Марійка відмахнулася і побігла далі.
У всіх закоханих і в усі часи є той шляхетний поклик, що жене їх до своєї половинки. Можливо, тому, що кожний закоханий підсвідомо хоче розчинитися у своїй половинці. Стати єдиним цілим. Адже закохані можуть усе. Для них немає відстаней, часу, поганого самопочуття чи інших перешкод, вигаданих людьми, не здатними любити. І Марійка йде вулицями свого містечка, не зважаючи на сутінки й тиск у грудях. Вона не знає чому, але щось їй підказує: іди й шукай! Листопадова погода примхлива, мов юна красуня. Нещодавно було сонячно, а зараз починає накрапати дощ. Гуляє вітер. А Марійка йде, як буде ще не раз іти у своєму житті, відчуваючи власну незамінність для коханого. І б'є її дощ своїми патьоками, і боляче шмагає вітер, а вона йде й йде, як усі закохані в усі часи. Як усі аргонавти в пошуках золотого руна любові.
Раптом дівчина почула якийсь стогін. Щось таке знайоме... Що це? Вона, певно, поволі дуріє сьогодні. Їй здається, що це стогне Левчик. Але що б він робив на цій вуличці? Це якісь кажани, миші, тепер ось уже ґалюники починаються. Стогін то затихав, то посилювався. Дівчина пішла в напрямку тих звуків, переборюючи страх.
А якщо це заманює в пастку добросердних людей якийсь злочинець із хворою психікою? Зараз вона підійде, а він накине на неї капкан і забере із собою для витончених тортур. Або це прокажений, який вирішив перед смертю передати всім випадковим перехожим свою леправість1 як прокляття. Можливо, це хтось помирає, а коли Марійка підійде, одразу з'явиться міліція — і її засудять, бо застали на місці злочину. Кажуть, у наших тюрмах мучиться багато невинних. Може, це лише плач осіннього вітру? Стогін скрипки музиканта-бродяги? Розвага ірреальної істоти? Іти чи не йти?..
1 Леправість, лепра — тяжке хронічне інфекційне захворювання людини, що уражає шкіру, м'язи, гортань, внутрішні органи та нервову систему; проказа.
І все ж вона йде, бо сміливий не той, хто нічого не боїться, — таких людей серед душевно здорових не існує, — а той, хто переступає через власні страхи.
Вона бачить якусь фігуру, що силкується підвестися. Це... Кость?!
— Костику, це ти?
Фігура повільно озирнулася. Боже, це таки Костик!
— Я...
— Що сталося, Левчику? Ти живий?
— Так... тут... якесь непорозуміння... три старші хлопці... і... словом... Хлопець ледве говорив.
— А звідки ти тут узялася? Вистежувала мене? — навіть пробував жартувати.
— Я... чесно, не знаю...
Марійка допомогла Костикові підвестися.
— Опирайся на мене, Левчику, — їй шалено хотілося плакати. У голові чомусь промайнуло Миколине освідчення. Нехай... пізніше...
— Нічого... Я зможу сам...
— Але є я, Костю! Не соромся!
Удвох вони якось подолали шлях до хлопцевого будинку. Ішли так повільно, мовби дорогою кректали дід Кость і баба Марія, які довго прожили разом і зараз повертаються від залізниці, відпровадивши внука, який приїжджав на пів дня в гості.
— Ти знаєш тих хлопців?
— Ні...
Марійка ще раз згадала про Миколу, нічого не кажучи Костику. Зараз не до того! Вона бачила, як хлопець поволі то блідне, то червоніє. Його руки були то холодними, наче земля Антарктиди, то гарячими, як вогонь.
— А якби ти не прийшла?... Я би... не зміг...
Іти ставало дедалі важче. Марійка вже фактично несла Костя, паралельно видзвонивши з мобільника його батьків. Мовляв, Костику трохи зле, вийдіть, будь ласка, нам назустріч. Через 10 хвилин наляканий Костиків батько приїхав на таксі. Сполотнівши, він одразу повіз сина до районної лікарні. Марійка залишилася, хоча найбільше у світі тепер хотіла бути біля Костя...
1. Машиною часу можна назвати главу
- А першу
- Б третю
- В шосту
- Г дванадцяту
2. Не вдалося розпізнати найрідніше обличчя і власну долю, удивляючись у міріади чужих лиць і доль
- А Миколі
- Б Марійці
- В Костикові
- Г батькові Марійки
3. В уривку Кажуть, у наших тюрмах мучиться багато невинних. Може, це лише плач осіннього вітру? Стогін скрипки музиканта-бродяги? використано
- А анафору
- Б гіперболу
- В порівняння
- Г персоніфікацію
4. Якими іменами наділили одне одного Кость і Марійка? Прокоментуйте.
5. Прочитайте третє речення глави 12. Яку роль у ньому відіграють крапки?
6. Знайдіть і прочитайте фрагмент, якому відповідає ілюстрація на с. 176. Чи вдало передано вираз обличчя хлопця? Аргументуйте свою думку.
7. Згадайте, що таке пафос у літературному творі. Доведіть, що розповідь Костика про аргонавтів має пафосне звучання.
8. Яке значення, на вашу думку, має Марійчин сон про кажана?
9. Що ви знаєте про аргонавтів? Кого з героїв можна назвати аргонавтами?
10. Згадайте, що таке композиція художнього твору. Яку роль у композиції повісті виконує друга глава?
11. Перекажіть сон Миколи. Поміркуйте, чи він був віщий.
12. Спрогнозуйте, як далі розгортатимуться події в повісті. Поміркуйте, з якої причини троє старших незнайомців напали на Костя. Викладіть свої думки у формі анотації подальших глав повісті.
- 1. Прочитайте повість С. Процюка «Аргонавти» до кінця.
- 2. Навчіться коротко переказувати сюжет повісті.
13
Миколі було, м'яко кажучи, незатишно. Він винен, адже його думки не залишилися лише думками. Тобі, хлопче, треба було сказати Костеві: так трапилося, мовляв, я позаздрив тобі...
Прийду до нього в лікарню, упаду на коліна: «Вибач, якщо зможеш, ми вже ніколи не будемо друзями, лихий мене поплутав, добре, що ти залишився живий, я просив їх лише налякати тебе, а вони не послухалися. (...)
Навіть не у твоїй Марійці справа. Вона для мене назавжди перестала бути стрункою та веселою. Це був лише привід. Відкрию тобі свою страшну таємницю: я ненавидів тебе вже близько двох років. Тобі краще вдавався футбол і навчання, ти маєш дівчину. Тебе майже всі люблять. Я теж так хотів, Костю. Але мені не вдавалося. Напевне, замало хотів. Знаєш, коли тебе Ярема вдарив по нозі й ти потім лежав у лікарні, я теж був трохи винен, хоча грав з тобою в одній команді. Бо перед тим я одного разу сказав Яремі, типу, Костика може зупинити лише удар по ногах, коли він рветься в штрафну, — але, мовляв, ніхто не відважується, бо всі його бояться. Я знав Яремин характер, знав, що він багато не думає, але схоче зробити наперекір, бо він, типу, не боїться нікого... Я все прорахував! Я справді, коли тебе під час гри забрали в лікарню, спересердя потягнув його по нозі, коли суддя цього не бачив. Ударив, щоб він не був таким ревним виконавцем. Ударив через те, що він дослухався до моєї підступної поради. Адже я тебе, Костю, і ненавидів, і любив водночас. Думаєш, такого не може бути? Ще й як може...
А коли ти відмовився від капітанської пов'язки, то шокував мене. Бо ти знову був, типу, біла й пухнаста цяця, а я — погана та невдячна кака. І мені шалено захотілося вимазати твою шляхетність, обкидати її багнюкою! Я нічого не міг зробити із собою. Хлопці підколювали мене, мовляв, був нормальний капітан, а тепер. Я вдавав, що не чую. Хоча справа не в капітанській пов'язці, а в тому, щоб пе-ре-вер-ши-ти тебе, хоч у чомусь перевершити!!!
Але недавно хлопці фактично насильно скинули мене з капітана, передавши пов'язку знову тобі... І тут мені залишалося лише взятися за Марійку, бо я не міг впливати ні на твою класну гру, ні на оцінки в школі, ні на твій компанійський характер. Тебе люблять майже всі. Уявляєш? Відтепер любитимуть ще дужче. Усе тобі йде на користь, навіть лікарня, усе!
Знаєш, у Марійці теж заковика. Але це трохи складніше, ніж футбол. Я ревнував. Марійку до тебе, а тебе — до Марійки. Спочатку я не знав її, а потім... потім вона теж мені сподобалася. Точніше, я любив вас двох — і вас двох ненавидів. Спочатку — лише тебе, а потім і твою Марійку, спочатку із 7, потім з 8-Б. Узагалі, кілька разів було так, що мені водночас хотілося і знищити тебе, і захистити від... моєї ненависті. Так само з Марійкою. Коли я їй освідчувався, то перед тим усе продумав. Якби вона відповіла взаємністю, це була б найперше помста для тебе, мій колишній друже та вороже. Якщо б вагалася або була шокована — я б теж тішився. Але вона повелася так холодно, так байдуже й навіть зневажливо (може, відчула якось мою... ну, фальш?), що це мене несподівано дістало».
Я пішов до лісу. І вперше не міг тверезо мислити. Може, я по-своєму закохався в колишню струнку й веселу, не знаю. Може, це була закоханість і помста водночас. Така, знаєте, легка закоханість і важке почуття помсти. Така собі, розумієте, трохи надумана любов і реальна ненависть до Костя. І я вирішив поговорити з хлопцями. Без оплати вони навіть не схотіли слухати. Казали, що цей чувак їм по барабану. І тоді я був змушений віддати свій улюблений велосипед... Правда, десь за дві години після того — повірте мені, будь ласка! — я розшукав їх знов і сказав, що передумав. Вони облаяли мене й не віддали мою машину. Тоді я сказав, щоб забирали велосипед, але його лишили в спокої. Вони знов облаяли мене й сказали, що вони, типу, чесні фраєри і своє відроблять, і відробили...
14-15
Кость перебуває в лікарні. Він розмірковує над побиттям. Його провідує Марійка. Одного дня до лікарні прийшов Микола й зізнався Костю, що це він намовив старших хлопців, щоб його побили. Але він не бажав йому смерті, а хотів лише налякати. Кость пообіцяв Миколі, що нікому нічого не скаже.
16
— Левчику, якби ти був Ясоном, я б поїхала з тобою по золоте руно...
— Медея теж допомагала йому, — віджартовувався.
— Але вона була зловісною, а я ж хороша!
— Ти хочеш переінакшити міф?
— Тільки ту частину, яка стосується Медеї...
— Але тоді це вже буде інша казка, бо на Медеї тримається майже половина історії про золоте руно.
— Міфи треба робити добрішими.
— Але тоді з них зникне зло й великі пристрасті — і міф утратить свою силу.
— Чому? Хіба не можна зробити всі міфи світлими, ще й із щасливими закінченнями?
— Але міф є відображенням життя.
— То й що? Хіба ми всі не тужимо за світлом і добром?
— Але його немає в чистому вигляді, і якраз міф є символом боротьби за добро, що не існує без своєї протилежності.
— Ох, Левчику, тобі не важко бути таким мудрим?
— Не сміши мене, Мисливчику...
— То що робимо з Медеєю? Пускаємо її в історію?
— Добре, що вже з нею поробиш... Вона існує незалежно від наших бажань.
— Хоча без неї міф був би як світляний стовп!
— Ні, Мисливчику. Окрім неї, у цьому міфі є багато випадкових убивств, крові й жорстокості...
— Так, я пригадую... Тоді ми напишемо іншу історію пошуків, наприклад, срібного руна...
— Тобто двоє?
— Так.
— А коли писатимемо?
— Усе наше життя. Потрошку.
— Думаєш, те, що ми напишемо, стане для когось взірцем?
— Це вже нас не обходитиме, Левчику, бо ми — не вчителі для початківців.
— Ми самі вчимося.
— І будемо вчитися.
— Доки?
— До кінця життя.
— Це так дивно звучить, Костику.
— Що саме?
— Ну, коли ти кажеш, що треба вчитися не до кінця школи, а завжди...
— Багато правдивого звучить дивно, Неспокійко...
— Так... Я хочу тобі сказати щось дуже важливе!
— Кажи.
— Я люблю тебе, Костику...
— І я люблю тебе, Марійко...
17-22
Марина Кирилівна (Марійчина мама) переживала через свого чоловіка, який був на заробітках у Москві й довго не виходив на зв'язок з родиною. Чоловік будував дім для якоїсь «великої шишки». Об'єкт треба було здати за короткий термін. Коли будівництво завершилося, то, замість розрахунку, виснажених заробітчан замкнули в підвалі й тримали кілька днів. Нарешті Марійчиного батька випустили, нічого не пояснивши.
23
Знову настає літо.
Костеві залишається ще рік школярства. А далі — той таємничий та недоступний світ, про який він так багато й пристрасно мріяв. Який він, цей світ?
Сьогодні Костик відчув, що має трапитися щось особливе. Після школи вони домовилися з Марійкою про лісову прогулянку. Уже кілька днів її тато вдома. Марійка знає, що він пережив якусь важку пригоду. Тато з мамою розмовляють довго, як ніколи. Він сказав, що більше не поїде на заробітки поза межі України. Мама гаряче підтримала це рішення.
Потім розпочнуться екзамени й уся метушня, що супроводжує кінець навчального року. А сьогодні є час. Хоча Марійка й Костик завжди знаходять час одне для одного.
У лісі також можна знайти золоте руно. Можливо, це папороть або столітній мох. Можливо, особливий стан душі, коли високе й синє небо робить тебе та її дорослішими. Пошуки руна — це завжди ризик. Але чи варте чогось наше життя, не оздоблене походом за мрією, неначе коштовною оправою?
До лісу добиралися недовго. Час загалом був прихильним до Марійки й Костика, поки що ховаючи від них свій неприємний лик. Час і простір — це кохання та свобода! Це години, стиснуті до хвилин, коли вони вдвох! Це їхній друг, що приязно крокує поруч, і прихильний батько-оберігач.
Сьогодні особливо тепле небо й особливо розсміяні зорі, що вділяють хлопцеві та дівчині часточку своїх дарів. Сьогодні їхній ліс став раєм, де Марійка й Костик згадують про Адама та Єву, де купаються в молоці й медові доісторичні птахи. Немає перешкод для радощів. Немає сили, що могла би стримати вулкан їхньої юної пристрасті.
Спочатку було тихо-тихо. А потім прокинувся вітерець, пестячи лісових закоханих своїм леготом, неначе руки ще зовсім молодої мами, яка сміється, відганяючи своєю любов'ю від хлопця й дівчини всіляких нявок, русалок і вічно голодних потерчат.
Вони обнялися. Якийсь трепет невідомого походження пробіг Костиковим тілом і, наче пустун-вітерець, перекинувся на Марійчине. Звідкись на хвильку зринула й зникла вередлива голова Амура. Його стріли були вже пущені давно, залишалося лише знічев'я перевірити їхню безвідмовну дію. Амур визирнув, на хвильку явивши свою парсуну підступного вередливого хлопчика, а не якого-небудь бармена, що розносить у день святого Валентина пиво на столики тих, що начебто закохані. І заховався, уже знаючи початок і кінець їхньої любовної історії... Але зараз лише початок! Лише легенький хітон радості, що прикриває несподівану білизну їхніх закоханих тіл...
Здавалося, що лісове небо стало ще вищим. А вітерець дедалі дужчав, стаючи вітром.
1. Білою і пухнастою цяцею в повісті названо
- А Ярему
- Б Костя
- В Миколу
- Г Марійку
2. У повісті «Аргонавти» Португалія і Москва згадані як місця
- А подорожей аргонавтів
- Б дорослого життя Костя
- В заробітчанства українців
- Г великих історичних подій
3. У повісті «Аргонавти» порушено всі перелічені проблеми, ОКРІМ
- А кохання
- Б заздрості
- В заробітчанства
- Г історичної пам'яті
4. Прокоментуйте написання з дефісами слова «пе-ре-вер-ши-ти» (глава 13).
5. З якої причини Микола організував напад на Костя? Через ревнощі до Марійки чи заздрість? Проілюструйте свою думку рядками з повісті.
6. Чи траплялися у вашому житті такі особи, як Микола та Ярема? Розкажіть про свій досвід спілкування з такими людьми.
7. Яку атмосферу передає ілюстрація до глави 23? Якими засобами художниці вдалося її відтворити?
8. Чи має Микола позитивні риси? Якщо так, то які саме?
9. Яку проблему розкрито через історію Марійчиного батька? Чи типова ця проблема в сучасній Україні? Що потрібно зробити, щоб її позбутися?
10. Чи згодні ви з думкою, що головна ідея повісті «Аргонавти» — людина повинна навчитися любити? Аргументуйте свою позицію.
11. Чому, на вашу думку, повість про Марійку й Костя названо «Аргонавтами»? Висловте свої міркування в письмовій формі.
12. Чи згодні ви з думкою, що докори сумління — найстрашніше покарання для людини. Проілюструйте свої думки прикладами з повісті.
- 1. Доберіть і запишіть назви до глав повісті С. Процюка «Аргонавти».
- 2. Підготуйтеся до читання за ролями глави 16.
Коментарі (0)