— Ба ні! Я йому обіцяв пощаду, коли правду скаже, — обізвався дід Панас.

— То собі його візьми.

— Та в мене є ще один бранець, — каже Непорадний.

— Якого біса тобі з бранцями воловодитися?

— То якийсь знатний, обіцяв викуп.

— Давай його сюди!

За хвилю привели татарина перед сотника.

Це був молодий і гарний татарин. Одежа на ньому була багата.

— Як тебе звуть? — питає Недоля по-татарськи.

— Я Мустафа-ага, син Ібрагіма, ханського Девлет-Гірея, — сказав гордо татарин.

— А я тобі кажу, — обзивається один козак, — що ти чортів син, а твій Магомет і твій хан чортові братами доводяться.

— Не смій, гяуре, зневажати його світлість хана ханів, бо він вас усіх переріже або в полон візьме, — крикнув люто татарин і затупотів ногами.

— А поки ти йому це скажеш, то підеш до твого дядечка в пекло, — відрубав козак і взявся вже за шаблю.

— Тихо! — гримнув Недоля. — Не твоє діло, не твій бранець, Тихоне!

До сотника приступив молодий гарний козак.

— Як засвітає, візьмеш десяток козаків і поведеш цього бранця в Лубни та віддаси його панові полковнику. Розкажеш усе, як було, та не забудь поклонитися гарненько. Гляди, щоб не втік і щоб його приставили живого та цілого.

— Ба, а моя винагорода? — каже Непорадний. — Це мій бранець.

— Добре! Скажи, Тихоне, панові полковнику, що винагорода прийде козакові Семенові Непорадному. Тобі, Семене, так ліпше, ніж возитися з татарином, мов циганові з ведмедем.

— Воно й правда! — заспокоював себе Семен. Він став перелічувати на пальцях: — Воловодитися з ним, годувати, пильнувати...

— А ще тобі при нагоді голову відріже, — докинув хтось із гурту.

— Ну, прощай, пане аго! — говорить Семен татаринові. — Поклонися гарненько твоєму батечкові. Ось забув, як його величають, чорт його бери! Та вже ти на мене не сердься... воєнне, знаєш, діло, — говорив Семен з повагою, кланяючись татаринові шапкою. — Та ще спасибі, що ти мені, а не кому іншому попався.

Усі козаки реготали, аж за боки бралися.

— Цей татарин для нас вартніший, ніж сьогоднішня перемога, — говорив Недоля півголосом до діда Панаса. — Полковник наказав мені неодмінно дістати якого знатного татарина. Від нього полковник хоче дізнатися дещо про намір орди.

На те все дивився Павлусь. Він перший раз побачив битву з татарами, побачив те, що йому розказував дідусь, і це було правдою. Тепер татари не здавалися йому такими страшними, як учора. Козаки сильніші. Коли б так було вчора, не вбили б вони дідуся й маму, не взяли б сестру в полон.

І в нього вселилася надія, що козаки відіб'ють ще й тата, і сестру. Та коли це буде? Павлусеві бажалося, щоб зараз погналися козаки й розбили татар до решти та звільнили полонених.

Про це він заговорив з Петром.

— Так не можна, братику, — говорив Петро. — Пан сотник знає, що йому робити, і так буде, як він хоче. Потерпімо до завтра. Онисько казав, що татарський кіш невеликий. Вони з навантаженими возами далеко не заїдуть до завтра. Наздоженемо.

Павлусь заспокоївся. Він приліг біля Петра при ватрі й міцно заснув.

У козацькому обозі почали пригасати вогні. Усе стихло, хіба вартові перекликалися.

* * *

Козаки посхоплювалися, як тільки почало світати.

Вони помолились і взялися ховати вбитих товаришів. Яма вже від учора була готова.

Позносили козачі трупи й поскладали рядком.

Кожний прощався з товаришем. Один козак прочитав над трупами молитву, і тепер складали їх на дно ями так обережно, як мати кладе скупану дитину в колиску. Голови понакривали червоними китайками. Біля кожного поклали його зброю, перехрестили й почали мовчки жменями насипати землю. Кожний козак укинув бодай грудку землі.

Тепер уже яму засипали землею, обкопуючи її довкола, поки не виросла чимала могила.

Татар ніхто не ховав. Їхні трупи залишили вовкам і воронам.

З цієї битви здобули козаки чимало користі. У татар знайшли багаточервінців і талярів, піймали більше сотні добрих коней і забрали татарську зброю.

А Непорадний водився зі своїм татарином і так знемігся, що ледве волочив ноги. Мотуз в'їдався в тіло полоненого.

Це побачив Недоля.

— Семене, та пусти його ік чортовій мамі. Не маєш кращого діла, як його пильнувати? На базарі його не продаси, бо ми людьми не торгуємо.

Непорадний розв'язав йому руки:

— Іди собі, куди хочеш!

Татарин кинувся тепер на останки їди й повилизував усі казанки. Він був знову веселий, мов дитина.

— Я б остався з вами, — каже татарин до Недолі.

— Про мене, оставайся! А чи приймеш християнську віру й зречешся свого Магомета?

— Хоч би й зараз! — каже татарин. — Бог один.

— Дайте йому, хлопці, зброю і коня татарського.

Татарин дуже радів. Він почував себе щасливим. Скочив між татарські коні й знайшов зараз свого. Обняв його за шию та став пестити. Кінь упізнав зараз свого господаря.

— Агов, свате, не руш! — крикнув Непорадний. — Це моя здобич, не дам!

Татарин і не думав пускати коня. Він вискалив зуби й затиснув кулак.

— Згода! — гукнув Недоля. — За цього візьми собі два татарські. У похід! — командував Недоля. — Прямо на татарський кіш!

V

Татарські бранці, які були в коші, зміркували зараз, що воно щось робиться, як тільки почули свистілку, а татарва кинулася до коней та зброї і вийшла з коша. Бранці догадувалися, що десь недалеко, мабуть, козаки, і в них блиснула надія, що, може, їх визволять. Вони почули татарський бойовий клич і зараз побачили, як татари почали звивати свої шатра, запрягати вози й татарські гарби. Татари розмістили бранців за їхньою вартістю. Дівчат і малих дітей окремо, жінок і козаків теж окремо. Усіх стерегли пильно й не розв'язували їм рук. Гіршу частину здобичі вели на мотузках рядом з кіньми.

Бідні бранці були дуже змучені й мали велику спрагу. Коли татари розмістилися кошем, кожний бранець приліг на траві, де стояв. Між тими, що йшли пішки, був і Степан Судак, Павлусів тато. Без шапки й босий, в одній свитині, зі зв'язаними руками, він приліг на траві.

Татари кинули їм, як собакам, якоїсь паляниці, і кожний пішов до шатра. Степан не знав, що сталося з Ганною та Палажкою, не знав, чи вони живі, чи в неволі. Він волів би, щоб їх убили. При згадці про неволю в нього завмирало серце з болю. Така неволя гірша від смерті. А він лежав тут безпорадний.

Лежачи так, він сіпав з усієї сили мотуз, але ще більше затягував вузол. Даремна праця. Степан повернувся боком, потім догори спиною і, буцімто жуючи паляницю, став зубами розв'язувати мотуз. На його радість вузол попускав щоразу більше. Степан оглядався на вартового й розмотував зубами вузол. Він відчув, що руки вільні.

Не встаючи із землі, він вийняв обережно з кишені ножа й найближчому товаришеві розрізав мотуз. Ніж пішов по руках, а вартовий татарин і не догадувався нічого. Поглянувши на бранців, які лежали не рухаючись, він пішов далі. Бранці, однак, не рухалися, дожидаючи слушного часу. Та в тій хвилі пригнались у кіш кілька татар і почали щось балакати. Від того в коші наче загорілося. Татари сідали на вози й вирушали з місця.

Бранці посхоплювалися та гуртом скочили над берег ріки, у комиш. За ними побігло багато й таких, що не встигли розв'язати рук. Татари бачили це, та не було часу їх ловити. Вони втікали з тими, хто залишився.

Хто не встиг утекти, мусив тепер бігти, мов собака, поряд з татарськими кіньми, а хто нездужав, тому зразу відрубували голову, якщо нагайкою не могли його підігнати.

За хвилю осталося лише потоптане місце, де стояв татарський кіш.

Утікачі сиділи тихо в комиші, боячись промовити слово. Вони не знали напевне, що сталося. Може, ще поганці вернуться? Здогадувалися, що була зустріч з козаками, — та хто переміг?

Настала темна ніч. Довкола було тихо. Аж тепер заворушилися втікачі. (...)

Кожний, сперши голову на коліна, задрімав. Уже розвиднілося, як утікачі почули якийсь гамір. Усі прокинулися. Один підвів голову з комишу й крикнув:

— Наші!

Посхоплювалися на те місце, де стояв татарський кіш, приїхали козаки Недолі.

— Гей, козаки-братики, не дайте пропасти!

Утікачі бігли прожогом до козаків, хапали їх за стремена й плакали з радощів.

— Хлопці! — гукав Недоля. — Нагодувати голодних!

Козак добував з торбини, що мав, і подавав.

— Коли б вас так передучора Бог приніс був, не було б тієї халепи й хрещений народ не пішов би в неволю!

— Не журіться, догонимо.

У цій хвилі скочив з коня Павлусь і прибіг до батька.

— Таточку, тату, де наша Ганна? — Він обняв батька за шию і почав плакати.

— Пропала, синочку, пропала! — говорив Степан, хлипаючи. — Татарва піймала і Ганну, і маму.

— Маму — ні, її татарин убив, я бачив.

— А мене ж, тату, не пізнаєш? — обзивається Петро.

Степан не пізнав спочатку, а відтак обняв старшого сина.

— Сини мої, соколи, ось де ми стрінулися!

— Гей, люди добрі! — гукнув сотник. — Хто хоче, беріть коней та зброю і приставайте до нас. Нам ніколи часу тратити.

Небагато спасівчан вернулося додому. Хто сподівався кого зі своїх знайти, той і вертався. Інші взяли зброю татарську й пристали до козаків.

До них пристав і Степан, йому не було до кого вертатися.

Тепер Недоля залишив одних козаків при таборі, а з другими, вибраними, погнався слідом за татарами. Слід був значний, бо татари їхали возами. З тими козаками пішов і Степан. Він надіявся знайти дитину.

Козаки пустилися скоком. Слід вів до берега ріки. (...)

Недоля послав більшу частину своєї сотні далеко вбік. Вона мала об'їхати колом і забігти татарам збоку. Так і сталося. Козаки наближались із двох боків. Вони бачили табір, мов на долоні. Він тягнувся довгим ланцюгом понад берегом, наче повзла велика гусениця. Вози тягли воли, а татари на конях їхали збоку.

Тепер козаки помчали з усієї сили. Татари побачили їх і зараз вирішили отаборитися возами так, як це робили козаки. Стали підганяти воли батогами й заїжджати на боки, але було запізно.

Козаки злетіли на них, мов яструби. Татари не вміли гаразд оборонятися. Деякі з них по одному тікали, та тих половили на аркан. Цілий табір з усім награбленим добром попав у руки козаків. Степан з Петром розглядали поміж возами, де були бранці. На кількох гарбах знайшли кілька спасівських молодиць і парубків...

— А де Ганна? — кричав Павлусь, ідучи вслід за батьком.

— Нема її, синочку! — обізвалась одна молодиця. — Ще вчора забрали татари всіх дівчат і малих хлопців на коні й погнали, мов чорти.

Степан лише руками сплеснув. Павлусь рвав волосся з голови та страшенно плакав. Уся надія пропала.

— Таточку, Петре, просіть пана сотника, хай накаже доганяти. Ми їх піймаємо, певно... Боже мій, Боже, що з Ганею сталося! — Він ще дужче заплакав.

— Цить, Павлусю! Так не можна, — заспокоював Петро. — У пана сотника інше діло. Проте хоч би хотів, не піймаєш: вони дуже далеко. (...)

— Хіба ж, тату, так її, нещасну, залишимо без помочі?

— Так мусить бути, коли не годен інакше, — каже батько. — От ліпше не рви мого серця. Не вона одна...

— Чому не можна? Ось ми три їдьмо в Крим, то її визволимо.

— А знаєш ти, братику, де Крим? — обзивається Петро. — Там усі три пропадемо, і нас розлучать, та і її не відшукаємо. Пропало!

Павлусь зціпив зуби й не говорив більше нічого.

Уже надвечір надійшла решта козаків з табором. Настала ніч. Козаки полягали спати. Павлусь лежав між батьком і братом. В обозі затихло.

Тоді Павлусь устав потихеньку, надягнув на себе кожушину, узяв сумку із сухарями в брата, його два пістолі, мішечок з кулями та ріжок з порохом, припняв свою шаблю і пішов, несучи своє сідло на голові, поміж сплячих козаків прямо до того місця, де паслися коні. Знайшов свого коня та обережно виїхав поміж горючі ватри вартових козаків у степ. Від'їхавши на таку відстань, що його куля не досягне, він притиснув стременами коня та погнав галопом.

Тепер поглянув на зорі й завернув коня на південний захід. «Там і Крим лежить», — думав собі хлопець. Покійний дідусь показував йому частенько зорі на небі, по яких і серед ночі не заблукаєш, і хлопець добре це запам'ятав. Дідусева наука стала йому в пригоді. «Ось це Великий Віз, — повторяв собі Павлусь, — а ця зоря над нами показує північ. Ну, навпроти неї мусить бути південь». І туди він поїхав.

Коли Степан з Петром рано прокинулися, Павлуся не було. Їх аж заморозило. Вони відразу здогадалися, що завзяте хлоп'я поїхало шукати сестру, а звідти, напевно, не вернеться, пропаде.

Коли це сказали Недолі, він говорив:

— Як хлопець із цього вийде цілий, то знайте, що з нього кошовий буде.

1. Татарського ватажка Мустафу спіймав

• А Остап Тріска
• Б Семен Непорадний
• В Андрій Недоля
• Г Петро Судак

2. Як орієнтуватися за зорями, Павлусь дізнався від

• А матері
• Б батька
• В діда
• Г козаків

3. Події в перших п'яти частинах повісті розгортаються в такій послідовності

• А зустріч Павлуся з татом — напад татар на Спасівку — знайомство Павлуся із Семеном Непорадним — бій козаків з татарами біля Самари
• Б бій козаків з татарами біля Самари — напад татар на Спасівку — зустріч Павлуся з татом — знайомство Павлуся із Семеном Непорадним
• В напад татар на Спасівку — знайомство Павлуся із Семеном Непорадним — зустріч Павлуся з татом — бій козаків з татарами біля Самари
• Г напад татар на Спасівку — знайомство Павлуся із Семеном Непорадним — бій козаків з татарами біля Самари — зустріч Павлуся з татом

4. Доведіть на прикладі IV та V частин твору А. Чайковського «За сестрою», що це епічний твір.

5. У чому виявилася теплота родинних стосунків братів Судаків? Кого з рідних хлопці згадали перед боєм?

6. Як ставилися козаки до своїх померлих товаришів, а як — татари? Про що це свідчить?

7. Яке враження на вас справив Остап Тріска в останньому своєму бою? Як називають таких людей?

8. Знайдіть і прочитайте уривки, які спочатку свідчать про слабкість і страх, а потім про невиправдану впевненість полоненого Мустафи. Як зміна настрою його характеризує?

9. Як ви вважаєте, поривання Павлуся виручити з неволі Ганнусю сильніші від братових чи батькових? Якщо ні, то як пояснити поведінку Павлуся?

10. Якою реплікою відреагував на зникнення Павлуся Андрій Недоля? Як ви вважаєте, ця репліка є похвалою, передбаченням Недолі чи намаганням підтримати й заспокоїти Степана з Петром?

11. Пригадайте, що таке кульмінація як сюжетний елемент художнього твору. Визначивши кульмінаційні моменти IV та V частин повісті, стисло перекажіть їх.

12. Уявіть, що вам доручили зняти 4 та 5 серії фільму «За сестрою» (за IV та V частинами повісті). Поділіть ці частини на сцени, давши кожній із них заголовок (письмово). Скажіть, яка зі сцен, на вашу думку, буде найцікавішою для глядачів і чим саме.

• 1. Прочитайте повість А. Чайковського «За сестрою» до кінця. Випишіть у зошит незрозумілі слова.
• 2. Напишіть коротке висловлення (пів сторінки), що починається так: «У IV (V) частині повісті мене найбільше вразило...»

VI

Хлопець за ці два дні освоївся зі степом і татар тепер не боявся. У нього ж була шабля та два пістолі — то не те, як він тікав зі Спасівки. Тепер він уже між козаками бував у поході й бачив, як татарин б'ється. (...)

Уже перед вечором доїхав до якоїсь ріки. Вода пливла між двома досить стрімкими берегами. Тут і ночувати буде, аби тільки хороше місце знайти. Та лише з'явився над берегом, його обсіла хмара комарів, що аж в очі лізли. Від комарів найліпше обігнатися ватрою. Вона й вовка відстрашить. Зате татарина може привабити. Треба б десь так у затишку, щоб не видно було. Він узяв коня за поводи, ішов понад берегом і пильно розглядався. Тут наглядів два стирчачі під берегом, на сажень висоти, камені, що стояли рядом, лишаючи між собою невеличку прогалину. (...) Зараз привів туди коня і припняв до куща.

Потім побіг на берег і почав збирати цілими оберемками суху траву й бадилля. Усе те скинув зверху в прогалину між каменями. Тепер викресав вогонь, запалив віхоть сухої трави й пішов поза верболіз у прогалину. (...) Він знав, що в таких місцях може жити гадюка. Гадюка вдень не страшна. Еге ж! Скільки їх сам Павлусь замордував у степу таки ціпком, але вночі — то вже не те. Вона вкусить так, що людина або скот пухне, і треба їхати до знахаря. Павлусь не раз те бачив, а тут знахаря немає.

І справді, коли Павлусь засвітив у прогалині, зашипіла гадюка, утікаючи поміж кущі.

— Вибачай, паніматко, — говорив стиха Павлусь, — що не дав виспатися. Цього разу поступися гостеві. За це вранці спасибі тобі скажу.

Павлусь розвів тепер невеличку ватру. Комарів прогнав. Оглядаючи своє логовисько, він побачив під берегом печеру й подався туди з віхтем горючої трави. (...)

Тепер він відчув, що хоче їсти. Він не хотів з'їдати всіх своїх запасів. Забавляючи себе, збирав потоптані гадюченята й кидав у вогонь. Вони на вогні вертілися, пухли, а відтак тріскали, аж іскри розліталися. Але тою забавкою голоду не заспокоїв. Павлусь міркував, чи не можна б їсти печену гадюку або жабу. Таки жабу ліпше. У ріці, мабуть, вони є. Якби лише зловити, бо їсти страх хочеться. Можна б і птицю вбити з пістоля, та тепер ніч. Нічого не поробиш, треба пекти жабу. Він узяв жмуток трави, запалив і пішов до ріки. Кілька наляканих жаб скочило справді у воду.

Хлопець поліз у воду з вогнем, забувши про небезпеку. Такого дива він ще не бачив. Вода була йому вище колін, чиста. Насподі виднівся пісок. (...)

Аж дивиться, а біля нього щось плеснуло по воді. Він стояв не рухаючись. Трава горіла ясно. З неї відпадали яскраві іскри на воду й тут же з шипінням гасли. Павлусь побачив, як підпливла риба. (...) Тоді запустив блискавкою руки у воду, піймав рибу коло голови та вп'ялив пальці в її зябра. Догораючу траву пустив на воду, його огорнула пітьма. Лише бачив білу рибу у своїй руці, що пручалася на всі боки.

«Це, мабуть, краще, ніж жаба, — подумав Павлусь. — Слава тобі, Господи!»

Виліз на берег і пішов у свою печеру, де вже вогонь почав пригасати. Павлусь докинув бадилля, полум'я спалахнуло, і він заходився коло риби. (...)

Павлусь не пам'ятав, чи йому що так смакувало, як ця риба. Тепер помолився, укрився кожухом і заснув безжурно.

Він прокинувся рано від того, що хтось сильно штовхнув його в бік.

Розплющив очі й побачив над собою високого чоловіка з люлькою в зубах.

Чоловік був одягнений у подерту, брудну одежу й мав на голові татарську шапку. На ногах у нього були постоли, обв'язані мотузками. Лице чорне й пожовкле та розкуйовджена чорна борода. Не було на ньому нічого, що показувало б, що це козак. Уся його зброя — довгий ніж за поясом.

— Уставай, козаче, пора в дорогу! — гукнув і сплюнув крізь зуби.

Павлусь присів на лежанці й таки налякався. Та ж це, напевно, харциз, розбишака, про яких стільки від дідуся наслухався.

Одного разу в Спасівці піймали парубки такого самісінького харциза коло коней. Він його бачив.

— А хто Ви, дядьку, будете? — питає Павлусь і відчуває, як його серце затривожилося.

— Не будь надто цікавий, а то в пекло попадеш! Роби, що велять, збирайся.

— Куди ж Ви мене?

— Побачиш, візьму тебе із собою.

Павлусь схватив миттю пістоль і відвів курок.

Та поки встиг вистрілити, харциз ударив його ногою по руці — і пістоль випав з руки.

— А диви, жаба! До пістоля береться!

Харциз однією рукою придержував Павлуся, а другою зв'язав йому мотузком руки.

— Дядечку, пустіть мене! — просився Павлусь, аж плакав: — Я так зі страху, бо Ви мене страх налякали... я далебі нічого... я сестру шукаю... її татари в ясир узяли. Пустіть, дядечку... пустіть, Бога за Вас молити буду, а то я запізнюся.

— Ну, заспокойся! Я тобі дорогу до татар покажу, та вибач, що тебе трохи спутав: ти, бачу, кусати любиш.

Розбишака осідлав коня. Він зараз зміркував, що в сідлі є гроші, бо посміхнувся. Пістолі заткнув собі за пояс, а шаблю шпурнув геть, бо йому такої малої не треба.

Павлусь мало не розплакався знову через свою шаблю.

Харциз скочив на коня і посадив Павлуся наперед себе.

— Ну, тепер поїдемо до татар!

— Дядечку, у мене болять руки, розв'яжіть, бо зомлію.

— Добре, я тебе розв'яжу, та гляди: якби тобі забаглося тікати, то не прогнівися, голову тобі скручу, як горобцеві.

Павлусь поглянув на харциза, та аж задерев'янів. У того очі світилися, мов у вовкулаки.

— Куди ж Ви мене везете?

— Тобі кажуть: до татар. Однакова наша дорога. Ти за сестрою, шукаєш?

— Авжеж за сестрою, за Ганною. Вона така добра, як ангел. Татари набігли на нашу Спасівку, багато люду піймали і її теж.

— А ти?

— Я втік на татарському коні та по дорозі козаків здибав. Вони відтак розгромили татар і багато наших спасівчан визволили.

— Далеко звідси?

— Мабуть, далеко. Десь над рікою Самарою, коли знаєте... Дядьку! — сказав по хвилі.

— А чого?

— Ви чоловік бувалий, поможіть мені, будь ласка, сестру відшукати, визволити. Велику заслугу в Бога матимете, до того ж я Вам ще гарненько заплачу.

— А в тебе є гроші?

— Є, далебі, і червінці, і таляри. Усе те буде Ваше, коли Ганя буде вільна... Харциз посміхнувся злобно:

— Ну, заспокойся, побачимо.

За гроші більше не питав. Він знав, де вони сховані.

Павлусь справді заспокоївся. Хоч як харциз йому не подобався, він собі міркував, що за гроші все зробить. Отож зрадіє, як сестру викупить, визволить і привезе додому. Харциз відгадав задум хлопця і був певний, що він від нього не втече, а буде його держатися, мов реп'ях.

Коло полудня натрапили на невеличку ватагу татарських купців, що верталися з Києва в Крим. (...)

Харциз, заїхавши між ними, почав щось по-татарськи розповідати, показувати на Павлуся. Татари взяли його з коня й стали оглядати. Мацали за руки й ноги, повертали його голову й заглядали в зуби, достоту так, як роблять купці зі скотом на базарі. У Павлуся зародилося лихе передчуття. Він здогадувався, що харциз продає його татарам.

Упевнився у своїм передчутті, коли татарин вийняв гаманець із грішми й став їх лічити на руку харциза, який не злазив із коня. Він сховав гроші в кишеню і, заговоривши ще кілька слів, завернув коня та подався в степ.

— Дядечку, дядечку, чого мене залишаєте? — голосив Павлусь. Він хотів за ним бігти.

Харциз оглянувся і каже:

— Шукай, дурню, сестру. Вони тобі дорогу покажуть.

Татарин придержав Павлуся за руку:

— Не втікала, бо зв'язала тебе на мотузок; твій тато продав тебе мені.

— Який він мені в чорта тато! — плакав сердито Павлусь, а навздогін харцизові гукнув: — Продав ти мене, юдо, Бог тебе, певно, покарає!

Павлусь присів на траві й став страшенно плакати.

Харциз був дуже задоволений. Добув без труда коня, сідло з червінцями та й за хлопця гроші взяв. Тепер поїде де-небудь у город і загуляє-загуляє, аж чортам стане заздрісно. Він заспівав, аж луна по степу пішла. (...)

Аж ось побачив ватагу козаків, що над'їхали з протилежного боку. Харциз із ними не дуже хотів зустрітися, аби часом не натрапити на якого знайомого. Про нього недобра слава ходила в Україні. Його знали як потурнака, харциза, що зарізав би рідного батька. Чимало було в нього гріхів на душі. Він показував татарам дорогу на Україну, крав козацьких коней, хлопців і дівчат, де вдавалося, і перепродував татарам. Тепер наткнувся він на козаків так неждано, що нікуди було втекти. Неодмінно зловлять на аркан або вб'ють із рушниці, а може, ще вдасться вибрехатися. В Україні не був уже кілька років, змінився з лиця, і, певно, його ніхто не пізнає.

Він скинув шапку й став вигукувати:

— Пугу! Пугу!

То була ватага Недолі. Харциз під'їхав до нього.

— Братики, козаки! Слава Богу, що я з вами стрінувся.

— Ти звідкіля?

— Я з татарської неволі втік. П'ять літ мене поганці мучили, та вдалося мені на татарському краденому коні втекти. Десять днів степом їхав і хіба сирою рибою живився, бо й кресала в мене нема, щоб вогонь розвести. Дайте, братці, що-небудь їсти.

— Ну, добре, — каже Недоля, — будь нашим гостем. Дайте йому що-небудь їсти.

Козаки дали йому кілька сухарів і сушеної риби. Він, не злазячи з коня, їв, аж тріщало. Козаки пильно до нього приглядалися. Особливо Непорадний оглядав його на всі боки.

— Добрий у тебе кінь, небоже. Звідкіля ти його взяв? — питає Непорадний.

— У татарчати вкрав, прости, Боже, гріха, — каже харциз, посміхаючись.

— Пане сотнику, — каже Непорадний, — він бреше: цього коня я знаю, це той, що хлопець на ньому втік, і сідло те саме.

Харциз зблід.

— Про якого хлопця, — каже, — ви говорите? Я нічого не знаю.

— Ось зараз будеш знати, чортів сину, — крикнув Непорадний і вмить закинув йому петлю на голову.

Харциз став оборонятися, та відразу кинулися на нього кілька козаків. Його стягнули з коня та зв'язали.

— А дивіться, хлопці, — каже один, — далебі, і Петрові пістолі має.

— Признайся, душогубе, де ти хлопця дів? — гримнув Недоля.

Харциз мовчав. Козаки обступили його кругом та оглядали.

— Хлопці, нам ночувати пора. Розпаліть вогонь, а відтак припекти його залізом, поки не скаже правди.

До харциза наблизився і татарин, який тепер пристав до козаків. Харциз мовчав. Він заговорив до нього кілька слів по-татарськи.

— Я його знаю, — каже татарин до сотника. — Він потурнак, татарам служить, людей продає. Його звуть Карим.

Харциз зблід ще більше, тепер йому амінь.

— Еге ж, це той Карим! Його ціла Задніпрянщина знає. Жінки дітей ним лякають. Ось ти, небоже, знав, де схованки шукати!

— Чи ти скажеш уже раз, де ти хлопця запропастив? — питає Недоля. — Я з тебе шкуру зняти накажу.

— Я продав його татарам-крамарям. Панове молодці, у сідлі ще є гроші заховані, так, як були.

— Панове товариші, — питає Недоля, — зробимо над цим безбожником суд? Він зрікся Христа, пристав до нашого найтяжчого ворога, зраджує братів своїх, продавав християнських дітей поганцям. Що йому за це зробити?

— Смерть! — гукали козаки.

Вони готові були кинутися на нього й розірвати на шматки.

— Чуєш, Гусейне, — каже Недоля до татарина, — ти візьми його й роби з ним, як знаєш, будь йому катом. (...) Татарин махнув ножем і відрізав йому голову. (...)

Проклін Павлусів здійснився.

VII

Павлусь, виплакавшись, заспокоївся. Він сидів на татарській гарбі, підігнувши коліна під бороду, і замислився, що йому тепер робити.

Татарин підсунув йому шмат паляниці й кухоль молока.

Павлусь був страх голодний. Він з'їв паляницю і випив молоко, не знаючи, що воно було від кобили.

«Може, воно так ліпше, — подумав Павлусь, — що я між татар попався. Вони мене завезуть у Крим, то, може, і сестру легше знайду».

— А куди ви їдете, люди добрі? — осмілився спитати.

— Ми їдемо в Крим, і ти їдеш з нами: як будеш добрий, то й тобі буде добре.

Татари видалися Павлусеві якимись добрячими людьми, не такими, як ті, що Спасівку грабували. То були крамарі, такі самі, як ті, що не раз у Спасівку заходили.

Хлопець повеселішав і почав татар розпитувати про все. Він їм сподобався. Через кілька днів освоївся з таким життям. Допомагав татарам у всьому й учився запопадливо татарської мови. Він був понятливий, і татари не могли надивуватися. Інші бранці були якісь недоступні, дикі, усе плакали, а Павлусь, вивчивши татарські слова, послуговувався ними в розмові задля справи.

— Ти від нас не втечеш? — питає його раз найстарший татарин із сивою бородою.

— А куди мені тікати? Без коня, без зброї? Мені між вами добре. Я й не знав, що між вами такі добрячі люди бувають.

— Ми купці. Ти останься між нами, нашу віру прийми.

— Я ще не знаю, яка ваша віра. А хіба ж між вами хрещених немає?

— Немає. Ти мусиш зректися хреста, плюнути на нього.

Павлусь плюнув би татаринові в очі за таку зневагу християнської віри.

— Я спочатку хочу вивчити вашу мову, а це опісля.

— Добре, певно! — говорив татарин. — Коли станеш муслемом, то й вільним станеш, а потому можеш до великої почесті в нас дійти... ти гарний хлопець. Не один з ваших був у нас великим візиром у падишаха в Царгороді. (...)

Павлусь не хотів із цими купцями розлучатися. Він думав, що з ними їздитиме по цілому Криму та так сестру й відшукає.

Дорога до Криму тривала дуже довго.

Так заїхали аж до Перекопу. Павлусь уперше побачив море, і в нього сильніше забилося серце.

Сулейман-ефенді, той старий із сивою бородою, який купив Павлуся, був дуже багатим татарським купцем. Він вів широку торгівлю між Царгородом і всіма приморськими містами й Україною. Свої головні склади мав саме в Коджамбаку. Тому його оселя мала вигляд малого містечка. Стояли тут рядком кам'яні будинки, звичайні та двоповерхові, були шопи1 для возів і коней, склади з крамом, а при однім боці стояв великий двоповерховий дім, де мешкав Сулейман. Той дім примикав до великого городу. Усі ті будівлі разом були оточені густим частоколом із двома ворітьми навпроти.

1 Шопа (діал.) — покрівля, накриття на опорах для захисту чого-небудь від сонця, дощу; повітка, сарай.