А ти стій на цвинтарі й ламай собі голову, де дістати насіння Юхриму, бодай він одні гарбузи мав од дівчат. (...)

Одразу ж після свят я помітив, що мати, перед тим як надіти блузку, підперізується чимсь полотняним, подібним до довжелезної вузької торбини.

— Мамо, що то Ви носите? — здивувався я. — Це такий жіночий пояс?

— Дурненький, — усміхнулася мати, одвернулась і швидко зав'язала свій химерний пояс.

— Скажіть, мамо.

— Що ж тобі казати? Це отак я вигріваю на собі гарбузове насіння.

— Гарбузове? — про всякий випадок недовірливо поглянув на матір, — чи не дізналася вона про мою розмову з Юхримом, а тепер і підсміюється наді мною? Бо в нас і дома, і в селі ніколи не переводилася насмішка та перець на язиці.

— Тож сказала, що гарбузове.

— Воно захворіло чи як, що треба вигрівати? — обережно випитую, щоб не попастись у сильце.

— Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому раніше прокидалося життя і щоб гарбузи були більшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як підсвинки, лежать?

— Бачив.

— Тож-бо й воно: вигрівання дуже пособляє.

Але мене не так зацікавило вигрівання, як саме насіння. От аби мати загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. I закружляли мої думки навколо пояса, мов нетля біля вогню. Я знав, що це крутиться ота сама безтолоч, яка не виходить «он звідти», але вже не міг нічого зробити із собою.

I може, довго б я мудрував біля того пояса, аби раптом не пофортунило мені: сьогодні мати почала діставати з комори, зі скрині, із сипанки, з-під сволока й навіть із-за божниці свої вузлики. У них лежало все те, що далі зійде, зацвіте, закрасується та перев'ється по всьому городі: огірки, квасоля біла, ряба й фіалкова, безлуский горох, турецький біб, чорне просо на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква, петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, кручені паничі, нагідки, чорнобривці, гвоздика й ще всяка всячина.

Мати радісно перебирала своє добро, хвалилася його силою та вже бачила себе в городі посеред літа, коли ноги веселить роса, а очі й руки — різне зілля. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе співучі маківки, та це не заважало мені найбільше придивлятися до вузликів з гарбузовим насінням. Вони були чималі, і дещицю можна було з них надібрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його в матері, але вона, поскупившись, дала мені лише одну пучку:

— Більше не можна, Михайлику, бо це насіння!

У її устах і душі «насіння» було святим словом. I хоча не раз вона нарікала на свою мужицьку долю з її вічними супутниками — нестатками й злиднями, проте нічого так не любила, як землю. Мати вірила: земля все знає, що говорить чи думає чоловік, вона може гніватись і бути доброю, і на самоті тихенько розмовляла з нею, довіряючи свої радощі, болі й просячи, щоб вона родила на долю всякого: і роботящого, і ледащого.

Коли на городі з'являвся перший пуп'янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку й вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалося стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі. Вона перша у світі навчила мене любити роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвіт, осінній гороб і калину, вона першою показала, як плаче від радості дерево, коли надходить весна, і як у розквітлому соняшнику ночує оп'янілий джміль. Від неї першої я почув про калиновий міст, до якого й досі тягнуся думкою і серцем... (...)

Мати окинула поглядом подвір'я та пішла до сусідів. А мені цього тільки й треба: я одразу дзиґ до хати розшукувати гарбузове насіння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на комині. Видивившись у вікна, я розгорнув обидва вузлики й у тривозі подивився на добірні, обведені обідками зерна, що дихали прозорою і легкою лускою. (...)

Скочивши на долівку, узяв з мисника гранчасту склянку й, холонучи, почав на печі наміряти насіння — дві склянки в одну кишеню, дві — у другу. Воно мені здалося спочатку пекучим і важким, наче каміння. Далі залишилося навхрест зав'язати вузлики й покласти точнісінько так, як вони лежали. Коли я знов опускаюся на долівку, з божниці на мене строго дивиться та свариться пучкою сивий Бог Отець — єдиний свідок мого гріхопадіння.

З острахом і невеселою радістю, що пробивалася крізь усі тривоги, я вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собі клапоть сонця. (...) Думаючи про своє, я виходжу на другу вулицю і в цей час збоку чую неласкавий чоловічий голос:

— Бог дасть, жінко добра. Бог! Він багатший за нас.

Ці слова приглушує гарчання собаки й важкий брязкіт ланцюга. Я оглядаюся на подвір'я, обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловіка, щоб його продовжував собачий гавкіт. Крізь нього я чую ще із сіней:

— Звідки ж вони?

— Та ніби з Херсонщини, — байдуже відповів перший голос. — Швендяють усякі, а ти подавай і подавай, як не скибочку, то картопельку.

— Коли вже цей розор закінчиться?

З двору наполохано виходить у рам'ї, у розтоптаному взутті глибокоока, ще молода жінка, її погляд шукає землі, а розгонисті брови летять угору. Збоку до неї тулиться босоногий, без картузика хлопчак. Їхні страдні, виснажені обличчя припали темінню далеких доріг і голоду. Жінка зупиняється навпроти мене, потрісканими пальцями поправляє хустку, а в її чорних очах закипають темні сльози... (...)

Жінка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулася, шукаючи дворища, яке б не ощирилося на неї собачнею, а дитя недовірливо, спідлоба дивилося на мене. На його тонкій шиї похитувалася заважка голова, що вершилася збитими хмелястими кучерями. I тут я згадав про своє насіння. Вийняв жменю та подав малому. Він обома ручатами схопив зернята, а потім поглянув на матір. Та кивнула головою і зітхнула точнісінько так, як іноді в недобру годину зітхала моя мати. Потім я висипав у поділ сорочечки хлопчака насіння з однієї кишені й узявся за другу. Але жінка зупинила мене.

— Спасибі, дитятко, не треба більше, ой, не треба, — прихилила до мене скорбні очі, розгонисті брови, і я на своїй щоці почув дотик її уст і сліз. — Хай тобі, дитино, завжди, завжди добре буде поміж людьми.

Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю...

А може, то не жінка, а моя глибокоока селянська доля тоді прихилилася до мене?!

Вона ще раз обвела мене своїм скорбним поглядом і пішла з дитям прямо на мою вулицю. Між вишняками раз і вдруге майнула її хустка — і вже нема ні жінки, ні її глибоких очей, ні дитяти з хмелинами кучерів. А я, наче зі сну, виходжу з людського страждання і довго дивлюся йому вслід. (...)

Біля Юхрима на столі стоїть велика, як горнятко, чорнильниця, з неї стирчить товста з обгризеним кінцем ручка, а осторонь од них лежить кілька списаних аркушів паперу. Напевне, Юхрим і зараз «строчить» якийсь матеріал, а щоб краще строчилося, він ще й музикою бавиться.

Побачивши мене, старий парубок відкинув чуприну набік, оголив набухлу жилу на чолі й засміявся:

— От і гарбузове насіння, соображаю, само по всіх параграфах прийшло до хати! Угадав, пуцьверінку?

«Чого йому так сподобалося звати мене пуцьверінком?»

Юхрим бачить, що я мовчу, перепитує:

— Угадав?

— Трохи вгадали, — пробурмотів я.

— Чого ж трохи? — дивується парубок.

— Бо так вийшло.

— Що ж у тебе вийшло? Не чотири склянки, як вище сказано було? — округлилися Юхримові очі.

— Тільки дві.

— Тоді ти теж трохи не вгадав: із цього пива не буде, натурально, дива! — насупився Юхрим, мотнув головою і знову почав мордувати балалайку.

— А може, Ви решту до осені почекаєте? — слово в слово повторюю мамині слова, коли вона згинається перед крамарем з містечка.

— Ич, який він кебетний! Восени я сам понятія знайду, де брати насіння, — безжалісно відрізає старий парубок, не дивлячись на мене.

То що мені залишається робити? Чи слухати біль і вищання струн, чи «бувайте здорові» і через поріг? Я надіваю картузик, обертаюсь і клацаю клямкою.

— Почекай, пуцьверінку! Дай подивлюся, що в тебе за насіння! — раптом так репетує Юхрим, наче я оглух від його музики. Він підходить до мене, запускає руку в кишеню, кидає насінину до рота. Вона тільки хруснула, і вже одна шкаралупа поповзла з окантованої губи на Юхримове підборіддя. — Нічого, лускати, натурально, можна. То я, де вже моє не пропадало, дам тобі за нього почитати казки. А «Пригоди Тома Соєра» візьмеш, коли розбагатієш. По руках?

— То давайте свою! — одразу веселішаю я.

Юхрим подає видовжену долоню, я б'ю своєю по ній і примовляю:

— За «Пригоди Тома Соєра» — дві склянки тепер і чотири восени.

— Не будь циганською дитиною, — припиняє торг Юхрим. — Кожна книжка має у свій час свою ціну. (...)

Побоюючись навернутися на материні очі (а що, як вона кинулася до насіння і тепер тільки й чекає мене?), я подався в долинку до Штукового ставочка, де вода розгойдано гралась у піжмурки із сонцем, хмарами, тінями та вітерцем. На ній інколи скидалася риба й розкручувала кола аж до самої кладки, що одним кінцем трималася на з'їждженому колесі, а другим — на березі. Зараз ніхто не прав шмаття, тому я витягнув кладку, зручніше вмостив її на пісочку й узявся за читання. Знизу мене охоплював світ казки, а зверху — казки весни. I так мені добре було в їхніх обіймах, що я і незчувся, як сонце поволеньки перейшло на другу половину неба.

Тільки тоді я з острахом подумав про домівку й, щоб уникнути лайки та нарікань, прикинув, що варто пошукати в долинці щавлю на борщ. Гляди, за це ще й похвалять тебе, якщо... I знову гарбузове насіння почало лізти в голову. Коли неспокійна совість, то нічим її не обманеш... (...)

— От і пропажа об'явилася! А ми думали, що тебе десь шкуролупи вхопили.

— I нащо таке несусвітнє було думати? — веселію, бо не схоже на те, щоб гриміло й блискало наді мною.

— Де ж ти на цілий день запропастився? Хіба так можна, дитино? Я виглядав, виглядав тебе, а далі й журитися почав.

— Е?

— От тобі й «е». Хоч би, очмано, кому сказав, куди йдеш. А я тобі щось зробив! — Дідусь викривлює свої великі напатлані брови й уже добряче усміхається.

— I що ж Ви зробили? — наперед починаю радіти.

— А що ти просив?

— Вітряк.

— I що я сказав тобі?

— Казали, що попросиш, те й зроблю, бо в мене такими онуками поле не засіяне, — точнісінько повторюю дідові слова, що так мені сподобалися.

— Бач, як запам'ятав! — сміється дідусь, потім знімає дашок свіжесенького вулика й виймає звідти справжній вітряк. Але який! На його покрівлі розправив крила й гордо підняв голову молодий лебідь. Здавалося, він от-от одірветься від покрівлі й злетить у небо.

— Ой, як славно, — вирвалось у мене.

— Славно, кажеш? — радісно перепитує дідусь.

— Дуже гарно. (...)

Я тихенько відчиняю хатні двері, що знадвору пахнуть горобом і макухою, а з хати — хлібом і калачиками, які стоять у нас на всіх вікнах. За столом біля вузликів я знову бачу схилене обличчя мами. Вона вдивляється в якесь насіння та щось пошепки говорить до нього, напевне, просить, щоб гарно зійшло й вродило. А найближче до матері лежать вузлики з гарбузовим насінням. У мене відразу похололо всередині й нашорошилися вуха. Я вже хотів податися назад, та в цей час мати побачила мене.

— Нарешті, — сказала вона з докором. — Ох, діти, діти... — підіймає над голубінню очей чорні вії, од яких тіні падають аж на вилиці.

— А я, мамо, щавлю в долині назбирав! На цілий борщ буде!.. — одразу хочу на щось інше звернути материні думки й вивертаю на лаву все, що є в кишені.

Але яка невдача: разом з щавлем з кишені вилетіли дві гарбузові насінини й упали на долівку, мов срібні гроші. Я злякано поглянув на матір, та не побачив гніву на її обличчі. Вона рівно, трохи сумовито запитала мене:

— Михайле, ти насіння з цих вузликів давав хлопчику з голодного краю?

— Із цих, — похнюпився я, підпираючи спиною двері.

Мати повела устами, з яких не сходив смуток, і довго-довго мовчала. Краще б вона почала гримати, гніватися, нахвалятися, тоді я мав би якесь право гайнути з хати. А так хто знає, що його робити.

— То й добре, синку, що давав, — нарешті чую її голос. Вона, роздумуючи, далі вже говорить не мені, собі: — Бо хто й пособить у світі бідному чоловіку, хто дасть йому скибку хліба чи ложку борщу? Ніхто, тільки такий самий злидар.

У мене від її слів аж дрогнуло все всередині.

— Мамо, а звідки Ви про хлопчика знаєте?

— Була в нас та жінка зі своїм дитям. Я нагодувала їх, бідолашних, дала хлібинку в дорогу. А як ця жінка хвалила отого хлопчика, який дав її Івасику насіння. Я догадалася, що це ти, збитошнику, але нічого їй не сказала... Ох, Михайле, Михайле, і що з тебе тільки буде?..

— Може, щось таки буде, Ви не дуже крепко журіться мною, — кажу так, як чув од дорослих, підходжу до матері, прихиляюся до неї, а вона зітхає і гладить рукою мою нерозумну голову...

1. Про те, що за плугом навіть сам Бог ходив, а Богоматір носила їсти орачам, Михайлик довідався з