• 1. Про що розповів посланець із Січі?
• 2. За що збиралися судити Марусю Чурай?
• 3. Що розповів Іван Іскра про роль Марусиних пісень для Полтави, для України?

Полтавський полк виходить на зорі

Розділ II

На п’ять воріт зачинена Полтава

ховає очі в тихі явори.

Уже стоять вози під яворами.

Полтавський полк готовий у похід.

Годуйте коней. Неблизька дорога.

Благословіть в дорогу, матері.

А що там буде, смерть чи перемога, —

Полтавський полк виходить на зорі!

Там бій гримить. Там гине наша воля.

Там треба рук, і зброї, і плечей.

Промчався вершник по німій Полтаві —

у серці міста громом віддалось.

Той вершник зветься Іскрою Іваном.

Йому сьогодні тяжче, ніж кому.

Уже він там, уже за далиною,

вітрами тугу спалює з лиця.

Що ж, горе горем, а війна війною.

Послав полковник гетьману гінця.

Уже стоять вози під яворами.

Полтавський полк готовий у похід.

Сповідь

Розділ III

Промчали коні проз мою в’язницю.

Копита б’ють вже десь біля воріт.

Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю,

виходить полк без пісні у похід!

Все тихше й тихше... Сурми вже не грають...

Шум даленіє... Дзвони завмирають...

Прощайте, хлопці. Бийтесь до ладу.

А я вже вам і пісні не складу.

• 1. Уважно читай текст. Чому Полтавський полк виступив у похід?
• 2. Що побажала Маруся захисникам Вітчизни?

* * *

...Остатній день.

Спасибі, сонце, ти прийшло крізь ґрати.

Я лиш тобі всю правду розкажу.

Не помста це була, не божевілля.

Людина спроста ближнього не вб’є.

Я не труїла. Те прокляте зілля

він випив сам. Воно було моє.

Я ту отруту з розпачу зібрала.

Я змалку знаю, де яке зело.

Я наварила м’яти, драголюбу.

А він сидів, зіщуливши ті плечі

і звісивши ту голову тяжку.

«Як не хочеш, моє серце,

дружиною бути,

то дай мені таке зілля,

щоб тебе забути.

Буду пити через силу,

краплі не упущу.

Тоді я тебе забуду,

як очі заплющу...»

Торкнувся шклянки білими вустами.

Повільно пив. І випив. І погас.

Ой сонце, сонце, промінь твій останній!

Оце і є вся правдонька про нас.

А потім в суд щодня мене водили.

А судді були добрі й не дурні.

Вони мене по совісті судили,

найлегшу кару вибрали мені.

Найтяжча кара звалася життям.

Ведіть, карайте, вішайте злочинну!

— Куди ти хочеш, в пекло чи у рай?

— Туди, де батько, де Чурай.

• 1. Уважно читай розмову Марусі з Грицем.
• 2. Маруся отруїла Гриця чи ні?

Гінець до гетьмана

Розділ IV

Тим часом гінець доганяє світання

і клаптями ночі доточує дні.

І кожна хвилина, здається, — остання,

і крихта надії кричить йому: «Ні!»

О скільки нам, боже, ти степу одміряв!

Долини і кручі, — якби навпростець!

Трубіж, Переяслав, Дніпро, Трахтемирів...

— Невже я не встигну? Невже це кінець?!

У Києві — пекло. У Хвастові — чорно.

Кипить і клекоче усе за Дніпром.

Коли б хоч не пізно. Якби позавчора.

Уперше в житті, за весь вік, за це літо,

уперше в роду, де не знали страху,

я вижити мушу, я мушу вціліти,

я мушу об’їхати смерть на шляху.

Прости мені, земле, простіть мені, трави!

Не дбав я про славу, не дбав про майно, —

я мушу вернутись живий до Полтави,

а там хоч і вмерти, мені все одно.

Неси мене, коню...

коли б хоч не пізно...

Шляхи перекриті... і варта не спить...

Якщо я впаду, —

неврятована пісня,

задушена пісня в петлі захрипить!

Над Білою Церквою смуга багряна,

і змилені коні аж лука стають.

Усі до Богдана і всі од Богдана —

із тьми виростають і в тьмі розтають.

Спіткнувся мій кінь об димучі руїни.

Чи в таборі гетьман? — якби хоч знаття.

Тут, може, ідеться про долю країни! —

а я про чиєсь там одненьке життя!

...Гетьман підняв безсонням обпалені очі.

Гетьман сидів за похідним столом у шатрі.

Троє старшин — у рубцях, у кривавому клоччі —

прямо із бою — говорили про бій на Дніпрі.

Іскра ввійшов — шатро вже було без дверей.

Гетьман підняв безсонням обпалені очі.

— Полк у дорозі! — з порога сказав Іван.

— Іскро, Іване, —

Хмельницький підвівся з-за столу. —

Дяка Полтаві, прислала такого гінця.

Щось мало статись, твоєї печалі достойне? —

Іскра промовив: — Полтава карає співця. —

Вислухав гетьман. Спитав про підстави й причини.

Джурі* звелів подбати про гостя як слід.

— Зміниш коня. І хоч трохи хай відпочине. —

Раптом замовк. І великою тугою зблід.

Посли устали з липової лави.

Іван устав і вийшов вслід за джурою.

І, обхопивши голову руками,

сидів Хмельницький у тому шатрі...

...Про що він думав, сам на сам з собою,

опівночі, напередодні бою?

Чи згадував Гордія Чурая,

оті шляхи до слави найкоротші,

де перемога, з горя нічия,

дивилась мертвим в незакриті очі.

А він, тоді ще писар войськовий,

підписував ту прокляту угоду.

...Недогарок згасивши восковий,

він, може, знову думав про свободу?

Що якось так складається воно,

роки ідуть, свобода ледве дише,

що наче ж і не писар він давно,

а знов угоду прокляту підпише.

Чи думав про Марусині пісні,

такі по Україні голосні,

що й сам не раз в поході їх співав,

і дивував, безмірно дивував, —

що от скажи, яка дана їй сила,

щоб так співати, на такі слова!

Вона хоч кари легшої просила?

Чурай був теж гаряча голова.

...Чи думав про ту голову відтяту,

поставлену в Полтаві у ті дні.

Чи про дівча, що закричало: «Тату!» —

і перейшов той стогін у пісні.

Чи що в Полтаві, там же, у Полтаві,

Чурай Марусю, у такій неславі,

Чурай Марусю, у такій ганьбі! —

до зашморгу вестимуть у юрбі.

І не здригнеться наш пісенний край...

Тим часом кінь іржав біля шатра.

Ввійшов Іван. І, щойно з-під пера,

Богдан подав наказ гетьманський свій, —

уже печаттю скріплений сувій.

• 1. Читай уважно, якою була дорога Івана Іскри до гетьмана Хмельницького.
• 2. Про що турбувався Іван?
• 3. Про що думав Хмельницький у важку годину напередодні бою?

Страта

Розділ V

Світає, господи, світає...

— Везуть Марусю, людоньки, везуть! —

І прокотилось натовпом строкатим:

«Ведуть!»

Тітки — біліші наміток.

Проноза швець шепочеться із катом,

щоб потім дав мотузочки шматок.

Замовкли всі,

ніхто й не ворухнеться.

Лиш дві куми, сусідки Вишняка:

— Диви яка, іде і не споткнеться!

— Іде під зашморг, а диви яка!

— На матір схожа, тільки трохи вища.

Ті ж самі очі і така ж коса.

— Ну, от скажіте, людоньки, навіщо

такій убивці та така краса?

— А це як хто. Я маю іншу гадку.

Якась вона не схожа на убивць.

Злочинниця, — а так би й зняв би шапку.

На смерть іде, — а так би й поклонивсь.

...Вона ішла. А хмари як подерті.

І сизий степ ще звечора в росі.

І з кожним кроком до своєї смерті

була усім видніша звідусіль.

Стояли люди злякані, притихлі.

Вона ішла туди, як до вершин.

Були вже риси мертві і застиглі,

і тільки вітер коси ворушив.

І тільки якось страшно, не до речі,

на тлі тих хмар і зашморгу, була

ота голівка точена, ті плечі,

той гордий обрис чистого чола.

І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,

коли вона цілує образок, —

на тій високій шиї лебединій

того намиста доброго разок.

Аж навіть кат не витримав, зачовгав,

заніс мішок, узявшись за краї, —

чи щоб вона не бачила нічого,

чи так нестерпно бачити її.

О господи, прости нам цю ганьбу!..

І раптом вершник врізався в юрбу.

Зметнувся кінь, у піні, дибаластий.

Папером вершник у руці стрясав:

— Спиніться!

Гетьман нас уповновластив

читати вголос цей універсал*!

— Іване! Брате! Як ти встиг?! —

кричав Лесько і тряс його за груди.

Суддя стояв ні в сих ні в тих.

І раптом вголос заридали люди.

Ще не вляглось ридання те кругом,

не встиг Іван ще й повід передати,

а Шибилист вже цьвохнув батогом —

хутчій в Полтаву! — матері сказати.

Кат метушиться, люди щось кричать.

Дивитись страшно на Івана Іскру.

Отаман Гук, ступивши на два кроки,

ревнув з помосту поверх всіх голів:

— Наш гетьман, властію високий,

такий наказ читати повелів!

«Дійшла до нас, до гетьмана, відомість,

іж у Полтаві скоївся той гріх,

що смертю має буть покараний.

Натомість

ми цим писанням ознаймуєм всіх:

в тяжкі часи кривавої сваволі

смертей і кари маємо доволі.

І так чигає смерть вже звідусіль,

і так погребів більше, ніж весіль.

То чи ж воно нам буде до пуття —

пустити прахом ще одне життя?

Чурай Маруся винна ув одному:

вчинила злочин в розпачі страшному.

Вчинивши зло, вона не є злочинна,

бо тільки зрада є тому причина.

Не вільно теж, караючи, при цім не

урахувати також і чеснот.

Її пісні — як перло многоцінне,

як дивен скарб серед земних марнот.

Тим паче зараз, як така розруха.

Тим паче зараз, при такій війні, —

що помагає не вгашати духа,

як не співцями створені пісні?

Про наші битви — на папері голо.

Лише в піснях вогонь отой пашить.

Таку співачку покарать на горло, —

та це ж не що, а пісню задушить!»

Отаман Гук, помовчавши (повіка

йому сіпнулась), далі прочитав, —

такий потужний голос в чоловіка,

либонь, хватило б і на п’ять Полтав:

— «За ті пісні, що їх вона складала,

за те страждання, що вона страждала,

за батька, що розп’ятий у Варшаві,

а не схилив пред ворогом чола, —

не вистачало б городу Полтаві,

щоб і вона ще страчена була!

Тож відпустити дівчину негайно

і скасувати вирока того.

А суддям я таку даю нагану:

щоб наперед без відома мого

не важились на страти самочинні,

передовсім освідчили мене

про кожну страту, по такій причині,

що смерть повсюди, а життя одне».

Універсал прочитано публічно,

щоб справу тую уморить навічно.

Оскільки ж трохи не дійшло до страти

і смерть свою вона пережила,

то впред не вільно пересуддя брати,

бо вже вона покарана була.

Підбіг Іван —

і в розмах свого зросту

збив ту драбинку смертницьку з помосту.

Вона стояла, мов застигла в русі, —

уже по той бік сонця і життя.

— Такого ще не чувано ніде.

Її пустили, а вона не йде!

— А може, поміщалася? Іване!

Мо’, хоч тебе послуха? Підійди! —

...Вона стояла. І над головами

уже пливли осінні холоди.

І не було ні радості, ні чуда.

Лиш тихий розпач: вмерти не дали.

Їй говорили, а вона не чула.

І тільки коли матір підвели,

вона відразу, наче спам’яталась,

і одхитнулась від того стовпа,

і якось наче здалеку верталась,

чогось вперед руками, як сліпа.

Іще бліда, іще мов крейда біла,

а наче й усміхалась, лебеділа:

— От бачте, мамо, все і обійшлося. —

І цілувала матері волосся.

Дибаластий — гарячий, рвучкий, нестримний (про коня).