Назустріч європейській літературі: Михайло Коцюбинський (1864—1913)
- 5-01-2023, 13:41
- 219
8 Клас , Українська література 8 клас Коваленко (повторне видання) 2022
Назустріч європейській літературі
Михайло Коцюбинський
1864—1913
Попрацюйте в парі!
Михайло Коцюбинський і Леся Українка — ровесники подій останньої чверті ХІХ ст. Пригадайте, що ви знаєте про цей період, та обміняйтесь інформацією із сусідом (сусідкою) по парті.
Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в м. Вінниці в сім’ї дрібного службовця. Про своє дитинство письменник згадував як про час «теплих, сердечних відносин». Найближчим по духу він був зі своєю матір’ю. Вона йому багато читала, знайомила з народними піснями. Душевні й ніжні стосунки збереглися в них на все життя.
Батьки Михайла Коцюбинського (фото середини XIX ст.)
Через звільнення з роботи батько змушений був часто змінювати місце проживання. Коли сім’я переїхала до м. Бар, Михайлика віддали до початкової школи. З 1876 по 1880 р. він навчався в Шаргородській духовній школі (бурсі1). Ось як згадував про Коцюбинського-школяра один із його однокласників: «Вчився він добре, був дуже уважний і старанний. Знав завжди лекції краще за нас усіх, був узагалі зосереджений і серйозний не на свої літа. Учитель ніколи не карав його — не бив лінійкою по руці, не становив навколішки, як це бувало з іншими. До товаришів ставився гарно, до всіх однаково уважно, не розрізняючи з-поміж них ні євреїв, ні руських, ні поляків».
1 Бурса — чоловіча духовна школа у XVIII—ХІХ ст.
Однак здобути вищу освіту М. Коцюбинському не вдалося. Смерть батька й тяжка хвороба матері змусили його взяти на себе відповідальність за матеріальне забезпечення сім’ї. Завдяки самоосвіті в 1882 р. він склав іспит на звання народного вчителя і відтоді протягом десяти років давав приватні уроки для дітей із заможних родин. Приїжджаючи до учнів у маєтки, майбутній письменник навчав також і селянських дітей.
У 1890 р. М. Коцюбинський відвідав місто Львів, яке тоді належало до Австро-Угорської імперії, познайомився з Іваном Франком і домовився про друк своїх творів. Саме у львівському дитячому журналі «Дзвінок» побачив світ перший друкований твір М. Коцюбинського — вірш «Наша хатка». А вже протягом 1891-1892 рр. з’являються його твори «Харитя», «На віру», «Ялинка», «П’ятизлотник».
З 1898 р. письменник переїхав до Чернігова й почав працювати в земській управі, а потім — у статистичному бюро губернського земства. Нудна одноманітна робота поглинала весь вільний час письменника. На творчість залишалися лише ночі. Такі обставини завжди завдавали йому страшних душевних мук. У листі до В. Гнатюка1 М. Коцюбинський писав: «Ви не знаєте, як мені важко писати. Умови у мене такі, що я мушу сливе весь вільний час оддавати службовій праці та такій приватній, що дає заробіток... Лікарі кажуть покинути таку працю, більше гуляти, спочивати, а я мушу каменем сидіти. При таких умовах займатись ще літературною працею дуже важко». Скільки творів міг би ще подарувати читачам письменник, якби не монотонна робота в бюро! Порівняйте: за 1904-1910 рр. Михайло Михайлович підготував таку саму кількість сторінок статистичних звітів, як і художніх творів за все своє життя!
1 Гнатюк Володимир Михайлович (1871-1926) — український етнограф, фольклорист, мовознавець, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач і громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької АН (1902), академік АН України (1924), член Чеського наукового товариства (1905), Празької і Віденської академії наук. Редактор видань Наукового товариства імені Т. Шевченка та «Літературно-наукового вісника».
Але саме в Чернігові М. Коцюбинський написав вершинні твори, що принесли йому світову славу, — «Intermezzo», «Цвіт яблуні», «Дорогою ціною», «Хвала життю», «Fata morgana», «Тіні забутих предків». Письменник одним із перших в українській прозі відійшов від традиційного зображення долі героїв як наслідку зовнішнього впливу (соціальних обставин) і досліджував внутрішні стани людини, психологію її вчинків. Саме він вивів українську прозу на початку ХХ ст. на європейський рівень.
Але уявіть собі парадоксальність ситуації: інтелектуала М. Коцюбинського, якого ще за життя визнали й перекладали в Європі, не знали як письменника в Чернігові! У провінційному містечку обивателям він був відомий як чиновник земської управи, що має чотирьох дітей і живе на вулиці Сіверянській. «Мене переклали у Польщі, Німеччині, в Чехії. Вийшло три томи в Росії. От тільки в Україні — не густо», — із сумом визнавав письменник.
Чи був у нього інший творчий вибір? Звісно, якби М. Коцюбинський писав російською, працював на іншу культуру, матеріальний добробут його сім’ї і читацька аудиторія були би більшими. Для прикладу: навіть російські перекладачі творів М. Коцюбинського отримували більший гонорар, ніж він — автор. У листі до В. Гнатюка з цього приводу М. Коцюбинський написав: «Служба ледве-ледве дає шматок хліба, а література!.. Єдиний спосіб — писати по-російськи, але коли я досі цього не робив, то вже тепер не зроблю».
Усупереч обставинам письменник не тільки сам писав, а й створював навколо себе таке творче середовище, яке об’єднувало талановиту інтелігенцію. М. Коцюбинський, один із найосвіченіших культурних діячів свого часу, був обізнаний із багатьма науками, володів дев’ятьма мовами: українською, російською, польською, французькою, італійською, румунською, татарською, турецькою і циганською. В умовах культурного вакууму, що його для українців створила царська влада, саме знання мов давало письменникові можливість долучитися до новітньої європейської культури. Його будинок у Чернігові був центром культурного життя. Літературні «суботи» М. Коцюбинського відвідували видатний композитор М. Лисенко, талановитий художник М. Жук, письменники Б. Грінченко, М. Вороний, В. Самійленко. Саме Михайло Михайлович підтримав талановитих Павла Тичину, Василя Еллана-Блакитного, Аркадія Казку.
М. Коцюбинський був великим сонцепоклонником і життєлюбом. Навіть відходячи у вічність, він прошепотів: «Жити хочу, жити!»
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
- 1. Розкажіть про дитячі і юнацькі роки М. Коцюбинського.
- 2. Висловте своє ставлення до вибору М. Коцюбинського працювати в річищі української літератури. Наведіть приклади того, як, розвиваючи національну культуру, митці здобували світову славу.
- 3. Поясніть, у чому полягає заслуга письменника перед українською літературою.
- 4. Опишіть репродукцію картини Михайла Жука «Портрет Михайла Коцюбинського». Яким побачив художник письменника?
Михайло Жук. Портрет Михайла Коцюбинського
ІСТОРІЯ НАПИСАННЯ ПОВІСТІ «ДОРОГОЮ ЦІНОЮ»
Повість «Дорогою ціною» М. Коцюбинський писав протягом 18981901 рр. На цей час у нього ще були яскравими спогади про роботу у філоксерній комісії і участь у «Братстві тарасівців». Вони знайшли відображення в бессарабському циклі творів «Для загального добра», «Пе-коптьор» і «Дорогою ціною».
Ідейним підґрунтям повісті «Дорогою ціною» була теза тарасівців про те, що в країні треба встановити «лад, у якому немає місця ні панові, ні мужикові, ні визискувачеві, ні визискуваному». Ідея рівності наприкінці ХІХ ст. захоплювала все ширші верстви населення. В імперії наростало невдоволення національним і соціальним гнобленням. У містах і селах усе частіше виникали стихійні повстання, якими народ прагнув відстояти свої права.
Через цензурні перепони М. Коцюбинський не міг відкрито кинути заклик до народу виборювати волю. Тому він шукає історичні аналогії, щоб розповіддю про давноминулі події донести до читача важливу думку — народ не має бути пасивним, він повинен виборювати право на свободу, а якщо потрібно, навіть приймати за неї смерть. Повість «Дорогою ціною» пропонувала читачам взірці сильних особистостей, які не корилися несправедливості й рішуче боролися за людське право бути вільними.
ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ
• Пригадайте, у яких умовах розвивалися землі Лівобережної України у 30-х роках ХІХ ст. Як цей період знайшов відображення в історичних піснях?
ДОРОГОЮ ЦІНОЮ
Скорочено
Діялось се в тридцятих роках минулого століття. Українське поспільство1, поборене у класовій боротьбі, з ярмом панщизняної неволі на шиї, тягло свою долю з глухим ремством. То не віл був у ярмі, звичайний господарський віл, якого паша й спочинок могли зробити щасливим: ярмо2 було накладене на шию дикому турові, загнаному, знесиленому, але овіяному ще степовим вітром, із не втраченим іще смаком волі, широких просторів. Він йшов у ярмі, скорившись силі, хоч часом із гніву очі йому наливались кров’ю, і тоді він хвицав ногами і наставляв роги...
1 Поспільство — народ, простий люд.
2 Ярмо — упряж для робочої великої рогатої худоби, зроблена з дерев’яних брусків, з’єднаних у вигляді рами, яку одягають на шию тварин і замикають занозами; перен.: гноблення когось; гніт, утиск.
Вільний дух народу ще тлів під попелом неволі. Свіжі традиції волі, такі свіжі, що часом трудно було відрізнити сьогодні од вчора, підтримували жевріючу під попелом іскру. Старше покоління, свідок іншого життя, показувало ще на долонях мозолі від шаблі, піднятої в оборону народних і людських прав. Пісня волі, споетизованої, може, в дні лихоліття, чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людьми. На широкі бессарабські степи, вільні, без пана й панщини, рвалась гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячі...
От хоч би там, за Дунаєм, гей, там, за Дунаєм!.. Недобитки січової руїни, хоробріші, завзятіші, звили собі гніздо в Туреччині і возили звідти на Вкраїну, мов контрабанду, палкі заклики у кіш на волю, до січового братерства.
Ярами, коритами висхлих річок, лісовими нетрями1, прикриваючись нічною темрявою, ховаючись, мов од дикого звіра, тікало од пана і панщини все, що не заплісніло в неволі, не втратило ще живої душі, тікало, щоб здобути собі те, за що предки виймали шаблі з піхов або ставали до бою з кіллями та вилами...
1 Нетрі — труднопрохідні місця, які заросли лісом, чагарником.
А тим часом ворог не дрімав.
Власники душ, повернених у робуче бидло, записаних у господарський інвентар дідича разом із волами й кіньми, найбільш боялись того неспокійного, вільнолюбного духу народного, бо його ніяк не можна було припасувати до панських інтересів, погодити з незмірними скарбами, які давала панові оброблена хлопом українська земля, віковічна боротьба двох станів — панського й мужичого, боротьба хронічна, що часом приймала гострі форми і бурею проносилась над нещасним краєм, — ніколи не кінчалась, ба й не могла скінчитися, хоч пан переміг. Ще недавно, вмившись в Умані2 власною кров’ю і накидавши в Кодні стіжок гайдамацьких голів, пан смакував перемогу, пильно обороняючи свої права на живий робочий інвентар — хлопа. Хлоп протестував, хлоп тікав на вільні землі, рятуючись, як міг, од панщини, лишаючи на рідній землі все дороге, все миле його серцю. Але й там, далеко від рідних осель, настигала його панська рука. На вільних землях зорганізовані були на втікачів лови, справжні облави, як на вовка або ведмедя. По всій Бессарабії ганяли дозорці, вистежуючи скрізь по ровах, стогах сіна, комишах болотяних річок збіджених, змордованих людей. На півдні Бессарабії, од бистрого Пруту, по лівім боці Дунаю, аж ген до моря стояло на чатах військо і заслоняло волю, що там, за широким Дунаєм, за зеленими прибережними вербами, синіла десь у чужій країні...
2 Умань, Кодня — міста на Черкащині, де відбувалось селянсько-козацьке повстання Коліївщина в 1768 р. проти кріпосницького, релігійного та національного гніту правобережного українського населення в Речі Посполитій. Ватажки повстання — Максим Залізняк та Іван Гонта.
Голову втікача оцінено. За кожного спійманого прибережні козаки діставали плату. Сотні, тисячі нещасних попадалися до рук козакам — і мусили випити гірку до краю. Лиха доля чекала втікача: його оддавано в некрути, засилано на Сибір, катовано канчуками, тавровано, мов худобу, або з оголеною напівголовою, збитого, збасарманеного, одсилано в кайданах назад до пана, знов у неволю, на панщину...
Чого він міг сподіватися вдома від пана? А проте, мов талії води під теплим подихом весни, річкою текло вкраїнське селянство туди, де хоч дорогою ціною можна здобути бажану волю, а ні — то полягти кістками на вічний спочинок...
І
— То ти, Остапе?
— Я, Соломіє...
— Що ж воно буде?
— А що ж буде?.. Хай воно загориться без вогню й диму... Втечу... Піду за Дунай, може, ще там люди не пособачились... От бачиш — сакви... Бувай здорова, Соломіє...
— Тікаєш... покидаєш мене... І отеє лишуся сама з тим осоружним чоловіком... Ні, тікай, тікай, Остапе... Коли б ти знав, що робиться у горницях: пан біга по хаті, мов скажений. «Бунтар, кричить, гайдамака! Він мені людей баламутить!..» Покликав осавулу: «Веди мені зараз Остапа Мандрику...»
— Так...
— «З живого шкуру здеру, чисто оббілую1... Я ж йому пригадаю, гайдамаці, Кодню...»
1 Оббілувати — обробити тушу забитої тварини (зняти шкуру, викинути нутрощі й т. ін.).
— Так...
— «В некрути, каже, оддам...» А паня біла, біла, трясця трясе її, а вона руки заломила та: «Ромцю, каже, тікаймо звідси, бо ті хлопи заб’ють нас, як мого дідуся в Умані...» Тікай, Остапе, тікай, серце... Спіймають — катуватимуть нелюди, живого не пустять...
— Враг його бери... Не так мені страшно ляха, як злість бере на наших людей: застромив віл шию в ярмо та й байдуже йому, тягне, хоч ти що... Ех, піду, де воля, де інші люди... Бувай здорова, Соломіє...
— Перелазь, хоч попрощаємося.
Остап перекинув через тин, за яким стояла Соломія, сакви і сп’явся на тин. На нічному зоряному небі виткнулась ставна парубоча постать й зникла по хвилі в густих бур’янах по той бік тину.
— Ну, та й кропива ж тут, чисто попікся. Де ти, Соломіє? Поночі й не видко.
— Ось я... — і перед Остапом зачорніла велика, як на доброго мужика, постать. — Ходім до ставка, посидимо під вербами. [...]
...Остап із Соломією сіли під вербою, але їм не говорилось. Події, що несподівано привели їх до розлуки, ба й невідома будущина, яка кинула вже свою тінь на душу, збіглись у цей мент докупи і мов замулили глибину сердечну. Говорити мало — що скажеш кількома словами?.. Говорити ширше — навіщо? Не полегша на серці, не одміниться доля... Та й ніколи вже... пора рушати.
— Ти ж кудою подасися, Остапе?
— Та мені аби на чорний шлях, а там уже якось воно буде... там напутять уже...
— Ну, то не йди, голубе, селом, щоб не побачив хто... Я тебе духом перехоплю човном на той бік, а там чагарником, полем — та й вийдеш на шлях. Так безпечніше буде.
Соломія підійшла до ставка, скочила в човен і почала шарити на днищі.
— Капосний дід, одніс весло у катрягу2... Ну, та дарма — обійдемось.
2 Катрага — курінь (переважно на пасіці).
Одним зручним скоком Соломія опинилась на березі і з такою легкістю витягла з тину коляку, мовби то була застромлена дитиною ломачка.
Остап сів у човен, і Соломія одіпхнулась од берега. Човен плавко загойдався на волі, а далі тихо й рівно посунув по воді над зорями, що тремтіли на дні блакитної безодні. Соломія з тихим смутком дивилась на Остапа й чула, як по її виду котилась сльоза за сльозою. Вони мовчали. Було б зовсім тихо, коли б не пекельний хор, в якому жаби, здавалось, намагались перекричати одна одну.
Чорний панський гай потиху одсувався назад, закутуючись волокнуватими пасмами білого туману.
Човен стукнувсь об берег. Остап підняв свої сакви і поцілувався з Соломією.
— Бувай здорова... Гляди ж, не забувай мого дідуся... Перекажи, хай вони не журяться. Вже я якось дам собі раду...
— Добре, Остапе, перекажу... Ну хай тебе боронить і хова од лихого Мати Божа... Прощавай!
Остап скочив на берег, легким рухом закинув на плечі сакви і незабаром зник у чагарнику, а на човні, як велетенська чавунна постать, іще довго стояла Соломія, спершись на кіл та вдивляючись у чагарник, де разом із Остапом зникало її щастя. [...]
Чи то під впливом прощання й Соломіїних сліз, чи внаслідок реакції по пережитих турботах, його обгорнув жаль. [...]
Кожен кущик, горбок, долинка, кожна стежечка — все се було йому знайоме, промовляло до його. Тут, у товаристві однолітків-пастушків, заводив він безконечні грища. Тут він пас панську худобу. Панську! Тим-то й ба, що панську. Та й хіба він сам за весь свій двадцятилітній вік не був лишень панською худобою? Хіба його батько, мати, Соломія, навіть дідусь його, що ходив у Січ, а потім різав панів в Умані, — хіба ж вони не стали такою худобою?.. Коли б вони не були панським товаром, то не міг би пан розлучити його з Соломією та силою оддати її за свого хурмана, не міг би сивого дідуся катувати на стайні нагаями... не похвалявся б оббілувати Остапа за сміливе слово.
— Оббілуєш... — злорадно осміхнувся Остап до себе. — Шукай вітра в полі...
І йому ясно уявлялося, як лютуватиме пан, дізнавшись завтра, що Остап утік.
Коли б хоч дідусеві нічого не сталося через його... Та що йому станеться? Він уже старий, не сьогодні-завтра покладуть у яму... На згадку про діда Остап почув щось тепле у грудях. Ті билиці-казки про Січ, козацтво, про боротьбу з панами за волю, яких він слухав, затаївши дух й не зводячи розжеврілого ока з уст дідових, будили в дитячій голові химерні мрії, вояцький запал. Не раз телята й вівці, спокійно пощипуючи травицю в чагарнику, були свідками козацьких нападів або уманської різні, виконаної підпасачами під проводом Остаповим. Воля, воля і воля! Се чарівне слово, споетизоване столітнім дідом, розпалювало кров у хлопця, а дедалі, з літами, під впливом витворених панщиною умов, прибирало більш конкретну форму, глибше значення. Народ стогнав у неволі, але стогнав потай, не протестуючи, і коли Остап, викоханий дідом у давніх традиціях, здіймав річ про те, що пора вже висунути шию з панського ярма, люди спочували йому, але далі спочуття діло не йшло. Знайшлись навіть такі, що вклали панові в уха бунтівничі речі молодика, — і от тепер Остап, скривджений і цькований, мусив кинути рідний край. Йому було літ десять, як із-за Дунаю, з Січі, приїздили до них у село емісари1. Він їх добре пам’ятає. Лежачи на печі і удаючи, що спить, він чув, як вони довго гомоніли з дідом, оповідали про турецьку землю, про тамошні порядки, казали, що під турком добре жити, й закликали людей на вільні землі. Дід лишився, бо хотів умерти на своїй стороні, а дядько Панас як пішов, так і по сей день. Остап ішов уже з годину. [...]
1 Емісар — особа, що неофіційно виконує секретне політичне доручення (переважно в іншій країні).
Він йшов тепер прудко, сильно вимахуючи ціпком, мов усю силу свою молодечу вкладав і в ту ходу, і в рухи, а думки одна за одною, як на крилах, летіли все наперед. Не так думки, як уява. Уявляється йому Дунай, широкий-широкий — ну, як Дунай, широкий. За Дунаєм — Січ. Басують під козацтвом коні, мов змії ті, повигинали шиї... Козацтво — як мак... Жупан червоний, вус чорний, довгий, при боці шаблюка. Попереду... попереду — Остап. Кінь під ним гарячий, вороний, той, що у пана лишився на стайні; одіж із щирого срібла-злота, шабля довжезна. Він оповіда козакам, за віщо пан хотів його оббілувати, яка повелась тепер у них неволя в Уманщині, що треба піти і визволити народ із неволі, потішити на старість дідуся і одняти Соломію від її чоловіка, бо вона не хурмана пайового, а його, Остапа, кохає... Козаки вклоняються йому, пускають із копита коні, кидаються у Дунай, перепливають його, а далі мчаться — Остап попереду — через луки й поля до них у село, в Уманщину... Чи бачиш, Соломіє?.. [...]
...Тільки Остап звернув із дороги, як йому причулося, що щось немов гукає. Він озирнувся: прискорюючи ходу, подорожній махав на нього рукою, бажаючи, очевидячки, спинити його. Що за мара? Першою думкою в Остапа було тікати. Але зваживши, що поки він один на один, — жахатися нічого, Остап зупинився, очікуючи й вдивляючись у подорожнього. Тому, очевидячки, було пильно, бо, не вдовольняючись прудкою ходою, він інколи пускався бігти, придержуючи свої клунки на плечах, і вже за чверть години Остап міг розглядіти його струнку постать.
Був то молодий, безвусий парубок, міцно збудований, у високій сивій кучмі1, короткій чугаїнці2 і з довгим ціпком. Остапові було чудно, що парубок немов осміхався, але коли той наблизився і привітався до нього, Остап із несподіванки скрикнув:
— Соломіє!.. Чи ти здуріла?
1 Кучма — висока бараняча шапка.
2 Чугаїнка, чугаїна — свита, верхній зовнішній одяг у селян.
— Може, й здуріла... — сміялася Соломія.
— Пек тобі, маро... Чисто парубок... Куди ти й по що?
— За Дунай, у Січ із тобою... Приймаєш товариша чи не приймаєш?
— Чи ти знавісніла, молодице, чи тебе нині жарт узявся?..
— Які там жарти... Скоро ти пішов, я як стала на човні, так і задубіла. Холодна, холодна, мов завмерла!.. Далі прокинулась і чую, що все мені противне, все гидке: і чоловік, і панщина, й життя моє безщасне... Пропадай воно все пропадом... Піду і я світ за очі... [...]
Сонце було низько, так у два чоловіки від землі, коли Остап прокинувся. Він хотів збудити Соломію, але лиш глянув на неї, як схопився за боки від шаленого реготу.
— Ха-ха-ха!.. От козак — так козак!.. — реготався Остап. — Ха-ха-ха!..
Той регіт збудив Соломію. Вона схопилась і, протираючи очі, здивовано зиркала на Остапа.
— Ти чого?..
— Продери, продери очі... Ха-ха-ха!..
— Бачу вже... Та чого ти?
— Ну, тепер ходім.
Остап підвів Соломію й потяг її до кринички.
— Стань на коліна і дивись у воду...
Соломія нагнулась і зазирнула до кринички. Звідти глянуло на неї свіже, повне обличчя з карими очима, що так виразно біліло при картатому очіпку й пасмах чорного волосся, що під час сну повисмикувалось із-під очіпка1.
1 Очіпок — старовинний головний убір заміжньої жінки у формі шапочки, часто з поздовжнім розрізом ззаду, який зашнуровують, стягуючи сховане під ним волосся.
— Тепер глянь на свої ноги.
Соломія глянула і враз залилася дзвінким сміхом.
— Ха-ха-ха!.. — не вгавав Остап. — Голова молодиці, а ноги парубочі...
Вони реготались, мов діти: вона — тонко і дзвінко, як молода дівчина, він — грубше, передчасним баском двадцятилітнього парубка.
— Що ж воно буде? — спитав перегодом Остап. — Таж як хто підгледить твій очіпок, не мине нас халепа.
— А ось що буде! — рішуче промовила Соломія і з сими словами здерла з голови очіпок. Чорні буйні коси впали їй на плечі й вкрили їх нижче пояса. — На, ріж...
— Що ти кажеш? — жахнувся Остап.
— Ріж, кажу...
— І тобі не жаль, Соломіє?
— Ані крихти... Ріж! — уперто намагалась молодиця й сіла долі.
— Та в мене й ножиць чортма.
— Ріж ножем!..
Остап стояв, вагаючись, але, бачачи молодицину упертість, вийняв ніж, поточив його об камінь і почав обтинати в кружок Соломіїне волосся.
Довгі пасма чорних кіс, мов мертві гадюки, тихо зсувались по плечах додолу і лягали на землі дивними покосами.
Однак Соломія дурила себе, запевняючи, що їй не жаль кіс. Як тільки ніж шурнув по волоссю і до ніг Соломіїних упало перше пасмо кіс, вона почула якийсь біль у грудях, щось стисло за серце, і на очі набігли слози.
Робота була скінчена. Остап одступивсь од Соломії, щоб здалека краще придивитись до своєї роботи, а Соломія, мовчазна й замислена, сиділа долі серед обтятого волосся і вдивлялась кудись у простір.
Заходяче сонце червоним світлом осявало сю картину: його, стрункого й міцного, з чорними очима, орлячим носом і темним молодим вусом на засмаленому обличчю, і її, що в образі білолицього чорнявого хлопця дивилась у простір засмученими карими очима.
— Ну, пора нам рушати... Гей ти, парубче, як тебе звати — Семеном чи як?
— Про мене й Семене... — зітхнула Соломія і знялась із місця.
ПОМІРКУЙТЕ НАД ПРОЧИТАНИМ
1. Поясніть, чому автор починає твір із прологу.
2. У пролозі автор використав прийом антитези для змалювання двох ворожих суспільних станів — панського й селянського. Як він їх описує? На чому він зосереджує увагу в розповіді про селян? Відповідаючи, цитуйте уривки.
3. У пролозі мову веде оповідач. Яке його ставлення до зображуваного? Якою є його система цінностей? Відповідаючи, спирайтеся на текст.
4. Цензор, який читав твір, заборонив «допустити до друку... вступ, а також роздуми Остапа про те, що говорив йому дід... про свободу і про те, що потрібно селянам скинути панське ярмо». Поясніть причини такої заборони.
5. У пролозі та розділі І автор кілька разів дорікає народу за його пасивність і покору. Знайдіть і прочитайте чотири цитати на підтвердження цієї думки. Узагальніть, які настрої були серед українського селянства.
6. Розкажіть, що вам стало відомо про головних героїв твору. Підтверджуйте відповідь цитатами.
7. Поясніть, з якою метою автор включив спогади Остапового діда про минуле.
8. Прочитайте епізод, у якому описано мрії Остапа про майбутнє. Яка його роль у творі?
9. Прочитайте портретні характеристики головних героїв твору. Якими у вашій уяві постають Остап і Соломія?
10. Для повісті притаманний психологізм1 у розкритті характерів героїв. Наприклад, щоб передати душевний стан Остапа й Соломії перед розлукою, автор змальовує картину мовчання:
Остап із Соломією сіли під вербою, але їм не говорилось... Говорити мало — що скажеш кількома словами?.. Говорити ширше — навіщо? Не полегша на серці, не одміниться доля...
У розділі І знайдіть і прочитайте два епізоди, у яких майстерно відтворено психологічний стан Соломії.
11. Автор у творі може «стискати» або «розтягувати» час. На прикладі прологу та розділу І поясніть, у який спосіб письменникові вдається це зробити.
1 Психологізм — передача художніми засобами внутрішнього стану персонажа, його думок, переживань, зумовлених внутрішніми й зовнішніми чинниками.
- 1. У розділі І знайдіть і прочитайте епізод, у якому характер Остапа розкривається через внутрішній монолог. Прокоментуйте його.
- 2. Прочитайте розділи ІІ, ІІІ твору. Складіть і запишіть у робочому зошиті план до розділів І-ІІІ.
ІІ
[...]
Іван пристав до Остапа десь у дорозі. Вони були з одного повіту, навіть села їх були близько. Се їх з’єднало, і з того часу Іван не розлучався з земляками. Весела і добродушна вдача Іванова не раз ставала їм у пригоді при довгій і важкій блуканині по чужих краях. Іван охоче оповідав про своє життя домашнє; з оповідання того можна було зрозуміти, що втік він не так од панщини, як від лютої жінки, яка мала занадто великі кулаки для малого на зріст Івана. От тою-то лютою жінкою й дратували раз у раз Івана, та він не сердився і добродушно викручувався жартами.
Та хоч сите тіло Іванове спочило трохи від жінчиних кулаків, душа його шукала знайомих вражень покори. Він прив’язався до Соломії, що огрядною постаттю нагадувала йому жінку, і за кожним її словом ладен був скочити хоч у пекло. [...]
Коли се — на самому березі щось плюснуло. Два човни м’яко шурхнулипо прибережному піску, і тихий голос поспитав:
— Ви усі тут?
На березі зробився заколот. Всі товпились коло човнів, кожний хотів скоріш зайняти місце, примостити свої клунки. Дідові Овсієві нелегко давалося зробити лад і спокій. Котигорошок одним із перших скочив у човен і завзято намагався втягти за собою якийсь Соломіїн клунок.
— Соломіє... Остапе... сюди... до мене! — кликав він пошепки, і сопів, і кректав, і крутив головою, вовтузячись із непокірливим клунком.
Раптом зовсім зблизька форкнула коняка. Усі оторопіли.
— Сідай швидше, — сикнув перевожчик. Та було пізно.
— Хто там? — гукнув із темряви сердитий голос. У ту ж хвилину кінська голова наткнулась на купку людей, а над нею звівся козак, немов шукав чогось на землі.
— Еге-еге, — протяг він наче до себе, скинув із плеча рушницю і бахнув над головами принишклих втікачів.
Люди опам’яталися. Адже він один, а їх багато. Сміливіші кинулись на козака, та голіруч нелегко було його взяти.
Тим часом стріл, певне, почули, бо з темряви неслась уже на втікачів кінська тупотнява, брязк зброї і грубі людські голоси.
— Лови їх! В’яжи! — гукали козаки, впадаючи на тих, що не встигли сісти у човен. Вони зіскакували з коней і кидались на втікачів. Усе змішалося.
Якийсь здоровенний москаль ухопив Соломію впоперек і поволік, але Остап насів на нього ззаду і визволив Соломію.
— Матінко! Рятуйте! — верещав пронизуватий жіночий голос, покриваючи шум боротьби.
А човни тим часом тікали. Вода кипіла під веслами, човни тремтіли й скакали на воді, як живі.
— Стій! — неслось із берега, — будемо стріляти! — Гримнуло кілька стрілів і сколихнули повітря.
Кулі свистали над головами втікачів, але Іванові було не до куль: він усе ще махав руками і благаючим, розпучливим голосом кликав:
— Остапе!.. Соломіє!.. А які ж бо ви... сідайте швидше... сюди, до мене... — і не помічав, що від берега одділяла його широка смуга води, а галас на березі покривав його слабий, пискливий голос...
* * *
Що далі було — ні Остап, ні Соломія не могли добре пригадати. Вони лиш пам’ятали, що бігли на одчай, через комиші, через воду, в безпросвітній темряві, з почуттям звірини, за якою женуть собаки. Кілька разів Остап вскакував у воду мало не по пояс, часто Соломія з розгону натикалась на кущ верболозу, але кожен раз вони давали собі раду і знов мчали вперед, добуваючи останні сили. Врешті щось перепинило їм дорогу, і вони попадали. [...]
Першою думкою в Остапа було довідатись, де вони. Він подавсь на розвідки і скоро вернувся, щоб заспокоїти Соломію: скрізь тихо, спокійно, днина тепла й ясна. Почали радитись.
Обоє згадали, що один мірошник із-над Пруту, одноокий Яким, такий забіглий, як і вони, тільки з Поділля, хвалився, що знає спосіб переправити їх у Туреччину, і вони, певне б, звернулися до нього, коли б Котигорошок та дід Овсій не підбили їх тікати разом із ними через Дунай.
Тепер нічого іншого не лишалося, як звернутися до того мірошника, бо переховуватися далі на сьому боці було небезпечно: їх могли спіймати, одіслати до пана або запроторити в тюрму.
Вони ледве вилізли з глибокого провалля і опинилися на спаленій сонцем сірій полонині. Низина, що приймала вночі фантастичні, непевні форми, видавалась удень дуже гарною. Широкий і тихий Дунай блищав проти сонця, мов криця, а з-за прибережних, зелених іще верб здіймались у небо блакитні шпилі далеких гір. [...]
Незабаром з’явився заборошнений мельник. Придивившись своїм одним оком, він впізнав Остапа.
Остап зараз-таки розказав йому, по що прийшов.
— Добре... — коротко одмовив Яким, — трохи упораюсь, і підемо.
Остап і Соломія були стомлені дорогою, однак змовчали про те.
Вони трохи спочили й перекусили, поки мельник засипав зерно та переносив мішки.
Так коло півночі Яким їх покликав:
— Ходім.
Вони вийшли. [...]
Мельників план був дуже простий: зв’язати невеличкий пліт, аби міг здержати двох людей, — і в темну ніч, ховаючись од козаків, переплисти у плавні1. А там уже безпечно. Коли б не стало прихованого тут матеріалу, можна роздобути на березі річки. Аби обережно. [...]
1 Плавні — заболочені чи підтоплені ділянки річок неподалік від гирла, укриті важкопрохідними заростями вологолюбної рослинності.
Остап із Соломією потиху спустили пліт на річку. Він хлюпнув і глибоко осів у воду. Коли Соломія примостилася на плоті, Остап одіпхнув од берега і тоді скочив. Пліт захитався і пропустив воду. Прудка течія крутнула ним і понесла вниз. Остап опиравсь бистрині з усієї сили, але його кіл мало що помагав: пліт несло серединою річки. Якийсь час плили вони в тумані, поміж берегами, одірвані од землі й безпомічні. На превелику силу вдалося врешті вибитися зі стрижня та наблизитись до берега. Але й тут вода зносила пліт, і нелегко було пристати до берега. Остапові пощастило, однак, зачепитись якось за прибережну вербу. Соломія вхопила за гіллячки, Остап придержав пліт — і обоє вискочили на берег, втомлені й мокрі. Вода зараз підхопила пліт, поволі обернула його і понесла вниз укупі з харчами, забутими на плоту. Та се була дурниця: вони були за кордоном.
Дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепенуло його істоту. В один мент відчув він усі кривди й знущання, які зазнав у покинутому краї, і, твердо упираючись ногами в нову, не панщизняну землю, він затис кулак і погрозив на той бік річки.
— Бодай ти запалася, треклята країно, з твоїми порядками!.. — закляв він наголос.
Одночасово на тому березі почулася кінська ступа.
— Хто там?.. — кинув у пітьму кордонний козак і, не дочекавшись одповіді, бахнув наосліп із рушниці.
— Ой! — скрикнув Остап, ухопившись за груди, і захитався.
— Нічаво-о!.. Коли не влучив, тікай собі з Богом! — добродушно промовив козак і ступою подався далі...
III
— Що тобі? — прискочила Соломія до Остапа і піддержала його.
Вона вся похолола і тремтіла од жаху.
— Ой, — тихо стогнав Остап, — поцілив мене отут під серце.
Соломія немов не розуміла того, що сталося. Вона торсала Остапа за одежу, тягла його з собою і з жахом повторяла:
— Тікаймо... тікаймо... він іще стрілятиме, він уб’є тебе... [...]
Іван Філонов. Ілюстрація до твору «Дорогою ціною»
— Стій... не можу... — шепнув він, опускаючись додолу.
— Що тобі? — опритомніла молодиця, схилившись над ним.
— Крові багато витекло... — насилу вимовив Остап.
— Тебе зранено? Де? — скрикнула Соломія, опускаючись перед ним на коліна та намагаючись розглянути рану.
Але було темно, як у льоху. Не видно було навіть комиша, що стирчав густо, мов жито на ниві, круг них.
— Де тебе зранено?
— Отут, під серцем.
Соломія провела рукою по його грудях і намацала мокру й липку сорочку. Остап скрикнув од того дотику.
В голові у Соломії розвиднілось. Жах її щез без сліду. Вона знала, що робити.
Обережно розщібнула йому сорочку і одкрила груди. Сього було мало. Вона роздерла пазуху, одліпила скривавлену сорочку, потім одшматувала довгий пас зі своєї підтички і з поміччю Остапа тісно зав’язала йому рану. [...]
Соломія озирнулась і стала міркувати...
Вона піде проти вітру... здається, управо більш гнеться куня1... Вона нічого не казатиме Остапові, бо він почне сперечатися, дратуватися.
1 Куня — волоть (суцвіття) очерету.
— Не сумуй же тут без мене, я швидко повернуся, — обернулась вона до нього і зникла в комишах.
Вона йшла і старалася нагадати собі плавні, як бачила їх згори, до переправи.
Раптом Соломія зупинилась і мало не зомліла од страшної думки. [...] Їй прийшло до голови, що вона може не знайти Остапа, бо нічим не значила своєї дороги. Треба було ламати комиш абощо. Треба зараз вертатися, поки вона недалеко одійшла й не забула дороги. Серце її неспокійно калатало, коли вона бігла назад, одшукуючи свої сліди. Вона не мала часу на обережність — комиш бив її по лиці і навіть скалічив ногу. Та то були дрібниці. Коли б швидше знайти Остапа, вона тоді знов подасться на розвідки, тільки не буде такою дурною, не забуде значити дорогу. Спочатку все йшло добре, вона знаходила свої сліди і по них верталась. Та скоро сліди щезли. Соломії здалося, що вона дуже одхилилась уліворуч. Вона взяла трохи у праву руку і несподівано наскочила на чимале довгасте озерце. Тут вона не була, се вона твердо пам’ятала. [...] «Що робити?» — немов питав у комишів її блукаючий погляд. Комиші оточали її ворожою юрмою і шептались. Соломія подумала, що вона мусить бути недалеко од Остапа, що він почує її, і крикнула:
— Остапе-е!.. Оста-апе-е!..
Голос її прогучав глухо, стіна ворожого очерету не пустила його далеко, забрала в себе, ковтнула.
Соломія ще раз гукнула — те ж саме.
Серце в Соломії упало, руки звисли безвладно. Та ненадовго. Новий приплив енергії, шалена відвага пройняли її волю, і вона кинулась уперед, розхиляючи й ламаючи очерет зі сліпою завзятістю зраненого оленя. Од часу до часу вона кликала Остапа. Одповіді не було. Вона почала кричати на всю міць легких, у надії, що коли не Остап, то хтось інший почує її. Не могло ж бути, щоб вона так далеко відбилася од берега, де проходили часом люди. Шум комишу перемагав її. Налякані чужим голосом птахи з тривожним писком крутились над головою Соломії. Комиш шумів. Він їжився перед нею, тіснив із боків, настигав іззаду, ловив корінням за ноги, колов і різав шорстким листом. Жовтий, гладкий, високий — він глузував із неї, помахуючи над її головою рудим чубом. [...]
Чим далі вона йшла, тим більше дивувалась, що сьогодні попадалось їй так багато живих істот. Тричі вона помітила крізь комиші сірий вовчий хребет, раз лисиця майнула коло неї хвостом, а то здалеку чулося немов кабаняче рохкання. Вужі й гадюки набралися сьогодні особливої рухливості, бо все повзли й повзли в тому напрямку, як йшла Соломія, і їй треба було особливо уважати, щоб не наступити на слизьке й холодне гадюче тіло. Птахи кружляли над плавнями цілими хмарами і так верещали, що заглушали навіть шум плавнів. Соломія все йшла. Вона зібрала всю енергію, всю силу волі, всю міць тіла і йшла уперто і завзято з вірою, що її широкі й високі груди зламають усі перешкоди. Однак краю плавням не було. Комиші, озерця, єрики... І знов комиші, і знов вода, і знов той самий звук розміреного, однотонного прибою морської хвилі. Надвечір їй почувся дим, і вона зраділа — значить, близько люди. Та чим далі вона йшла і чим більше смеркалось, тим більше дим ставав помітним. Птахи сильніше непокоїлись. В повітрі стало тепліше. Те тепло йшло ззаду і з боків, немов од печі. Соломії робилось душно, її дуже дивували і навіть непокоїли ті зміни в плавнях. Що се таке робиться навкруги?
Обернувшись назад і глянувши на небо, вона побачила червоні, як грань1, хмари — і зразу стали зрозумілими їй і той дим, що вона чула, і тепло, і неспокій птахів, і тікання звірів. Плавні горіли, вогняні гори наступали на них, несли усьому смерть. Але вогонь іще десь далеко. Коли швидше побігти — можна ще втекти. Тільки так душно, так важко... наче хто женеться ззаду і дихає, налягає на плечі. Соломіїне вухо ловить уже далекий лускіт сухого комишу, невиразне гудіння, наче звір-велет трощить щось, жвакає і важко сопить. Се ж видима смерть здоганяє її. Тут нема вже рятунку. Ніхто й ніщо не поможе. Несказанний жах обняв Соломію. З криком «Ох, Боже мій!.. ох, Боже!..» вона шарпнулась із останніх сил і наосліп кинулась в очерети, слідком за гадюками, звіриною й усім живим, що, рятуючись од наглої смерті, мчало в перестраху перед наступаючими бурунами вогняного моря...
1 Грань (діал.) — жар.
А воно йшло. Воно котилось за ними невпинними, непереможними, веселими хвилями, золотом розсипалось по плавнях, жерло очерет, випивало воду, підпалювало небо...
* * *
По відході Соломії Остап почув себе одрізаним од світу, од людей. Гарячка палила його всередині, він щохвилини мочив руку в воді та охолоджував чоло, очі, голову. Йому докучило дивитись на жовті стіни комишу — і він заплющив очі. Він думав. Згадувались йому давні заміри, він думав про те, чого йшов сюди, у Туреччину, через віщо покинув рідне село й дідуся. Як-то тепер живуть дідусь, чи живі й здорові? Чи згадують Остапа? От коли б вони прийшли й подивились на свого внука, підстреленого, знесиленого, покинутого в комишах на обід вовкам та воронам.
Йому все щось верзлося, і в маячні він кликав дідуся. Дідусь приходив. Тихо й непомітно вилазив він із комишів і ставав над Остапом, згорнувши руки.
— Тебе зранено, синку, чи не з ляхами бився?
— Ні, дідусю, то мене москаль встрелив, як я кордон переходив.
— А де ж твої братчики, січовики дунайські, що ти сам лежиш поміж очеретом?
— Е, дідусю, ви думаєте, що ще й досі там Січ є? Ні, нема, дідусю, вже Січі... Була, та загула... Вивів Гладкий, може, чули, товариство на озівські степи, покинув турка...
— Що ж ти робитимеш, синку, на чужій стороні?
— Як живий буду, землю оратиму, рибальством житиму... все ж краще на волі, ніж під паном... Там іще лишились наші люди, дідусю... під турком...
Остап вів бесіду з дідусем — і дідусь потішав його, давав ради, розказував про колишнє й про те, що діється у селі тепер. Як тільки Остап розплющував очі, дідусь ховавсь у комиші, але доволі було заплющити їх, як дідусь знов з’являвсь і слухав пригоди Остапові або оповідав про себе.
Надвечір Остап почав турбуватися: де ділася Соломія, що її нема досі? Чом вона не приходить? Адже вона знає, що йому трудно й поворухнутися, що він не годен сам видобутися з сих нетрів.
А може, вона його покинула?.. «Соломіє... Соломіє...» — стогнав хворий, та стогін його заглушався шумом плавнів.
Вночі стало йому гірше. Пропасниця тіпала ним, гарячка палила вогнем, а в грудях так кололо, що він на превелику силу діставав собі воду. Він хотів кашляти і не міг од болю. А Соломія не приходила. Остап не спав, а лиш часом, на кілька хвилин, западав у нетяму. Ніч тяглась довго, безконечно, як смерть... А Соломії не було... Де ж вона, що з нею? — Остап нудився.
Удосвіта Остап почув, що коло нього жива істота.
— Ти, Соломіє? — поспитав він і одкрив очі. «Чи вона жартує, що перекинулась собакою?» — подумав він і трохи опритомнів.
Проти нього стояв не пес, а вовк. Великий, сірий, забовтаний, з гарячими й голодними очима. Він насторошив вуха й простяг до Остапа морду, міркуючи, чи безпечно йому нападати, чи ні. Остап лежав безборонний і дививсь на вовка. Він добре бачив трохи кривий, глибокий і заслинений рот вовка, закрутки шерсті на його грудях й міцні замочені лапи.
Звір стояв нерухомо, врешті переставив одну лапу, далі другу і трошки присунувся до Остапа.
Остап зачерпнув пригоршнею води і бризнув на вовка. Бризки долетіли до його морди, кілька з них впало на неї. Вовк вискалив зуби і осів на задні лапи, але не одходив.
Остап знов покропив його водою. Вовк клацнув зубами і блимнув очима. Він був невдоволений. Посидівши трохи й не зводячи очей з Остапа, він раптом витяг шию, подався наперед і так жалібно завив, що Остапові аж мороз пішов поза шкіру. Вив він довго, на кілька нот, із великим смаком, з заплющеними очима. Врешті замовк, посидів трохи і наблизився до Остапа. Єдиним оружжям Остапа була вода, і він од часу до часу обливав нею вовка, не допускаючи до себе. Вовк врешті скучив. Він кілька раз сердито, з запеклістю клацнув на Остапа зубами, крутнувсь і щез у комишах.
По сих одвідинах Остап почав думати про смерть. Прийшла пора вмирати.
Чи живого, чи мертвого, а таки з’їсть вовк або сточать хробаки у сих нетрях. Чи не однаково? [...]
Остап теж не боявся смерті. Йому тільки хотілось перед смертю побачити Соломію. Дідуся він бачив, той приходив до нього, а Соломії як нема, так нема... Десь заблудилась у плавнях або вовки роздерли її. І Остапові стало жалко Соломії, страх як жалко. Вона така добра, так кохала його, вона пішла за ним у далеку дорогу, не пожалувала кіс своїх задля нього; вона доглядала його, як рідна мати, була вірна, як товариш. І саме тепер, коли вони здобули собі волю і мали в щасті й радості почати нове життя, приходить погибель і, як щенят у річці, топить їх обох... Топить... топить... топить... — співають йому відхідну комиші з правого боку. — Погибель... гибель... гибель... — підхоплює ліве крило. [...]
[Соломія натрапила на циганський табір, і цигани допомогли їй розшукати в плавнях Остапа. Дівчина влаштувалась на роботу до болгарина, а поранений Остап залишався в таборі. З часом він здогадався, що цигани крадуть речі й переховують їх у плавнях. Під час однієї з крадіжок сталося вбивство людини, і через деякий час жовніри оточили циганський табір і всіх заарештували. Серед них був і Остап].
ПОМІРКУЙТЕ НАД ПРОЧИТАНИМ
1. Коли втікачі переправились через Дунай, «дивне почуття обхопило Остапові груди: замість радості — сильне обурення стрепенуло його істоту». Чи логічним було таке почуття, адже він досягнув мети? Чим воно було викликане? Свою відповідь обґрунтуйте.
2. Прочитайте епізод, у якому в маренні Остап розмовляє з дідусем. Чи однакове ставлення до чужини в діда та внука? Пригадайте також із розділу І, чому дід відмовився втікати за Дунай.
3. Поясніть, як повела себе Соломія, коли дізналася про поранення Остапа. Про що свідчила така її поведінка?
4. Чому Соломія залишила Остапа й пішла у плавні? Знайдіть у мережі Інтернет зображення плавнів. Як ви думаєте, чи легко пересуватися такими місцями?
5. Проаналізуйте, які риси характеру виявила Соломія, перебуваючи у плавнях. Відповідь підтверджуйте цитатами. Що вас захоплює в її поведінці?
6. Поясніть, яке ідейне навантаження епізоду зустрічі Остапа з вовком.
7. У творі автор використовує прийом сюжетного «розриву» подій: зупиняє розповідь на найцікавішому та переносить дію в інше місце. З якою метою він це робить?
8. У розділі ІІІ відбулося тільки дві події, але авторові вдалося підтримувати високий рівень напруженості розвитку дії. Якими засобами він цього досягнув?
9. Прочитайте епізод пожежі в плавнях і назвіть художні засоби, якими її зображено.
10. Знайдіть і прочитайте пейзаж у розділах І-ІІІ. Визначте, яку роль він відіграє у творі:
- описує в художній формі місцевість;
- служить для мотивації вчинків героїв;
- розкриває психологічний стан героїв;
- створює психологічний настрій, який готує читача до змін у житті героїв.
1. Опишіть ілюстрацію до твору (див. с. 176). Який епізод на ній зображено? Якими змальовано Остапа й Соломію в момент утечі?
2. Прочитайте розділ V. Складіть і запишіть у робочому зошиті план до нього.
3. Позначте олівцем цитати для характеристики образів Остапа й Соломії та зробіть закладки в підручнику.
V
Соломії сьогодні щастило. В болгарина не робили, бо було якесь місцеве свято, і вона пішла в горниці до хазяїна прохати за Остапа. Болгарин був задля свята трохи напідпитку, веселий. Він охоче дозволив Остапові ночувати вкупі з його челядниками і навіть дав Соломії наперед трохи грошей. Соломія рішила покористуватись вільним днем та грошима і забігти в Галац — купити Остапові теплу одежинку, їй було якось особливо весело і легко сьогодні на душі, так здорово дихалось морозним повітрям, усе погане, що було в житті, відсувалось назад, блідло. Зростала певність, що все скінчиться добре, — і вона зазнає ще щасливого життя. Соломія не помітила, як опинилась на базарі. Очі в неї розбігались поміж довгими рядами яток і рундуків із купами різної одежі, з горами білих та рудих «качул»1, що лежали на рундуках, немов на них спочивала отара, з цілими стосами козлових черевиків, легких і запашних на весь базар. Вона не знала, куди перше поткнутися, і довго, може, стояла б, коли б хтось не смикнув її ззаду за рукав.
1 Качула — молдавська смушева шапка.
— Соломіє! — обізвався рівночасно козячий голос. — Чи це ви, чи ваша тінь?.. Хе-хе-хе...
Соломія озирнулась: перед нею стояв Котигорошок.
— Іване! А ви звідки тут узялися? — скрикнула вона, зрадівши йому, як рідному.
— А що? Ви думали — пропав?.. Де ж Остап?
— Остап... та ходім краще звідси, сядемо де, я вже потім куплю, що треба... — І Соломія вивела з юрми зраділого такою ласкою Івана.
— Хе-хе-хе! Гора з горою не зійдуться, а ми... — сміявся він, ледве постигаючи короткими ногами за Соломією, і його сите тіло гойдалось від сміху.
[...]
Незабаром Соломія з Іваном простували повз плавні до циганської оселі. Іван був радісний, веселий, дробцював короткими ногами і все говорив та й говорив, мов горохом сипав.
Насамперед вони побачили білу козу. Вона терлась об стовбур сухої верби і жалібно мекала. Наближаючись до хати, Соломія почувала невиразну тривогу. Чого, через віщо — вона не знала, хоч та тривога отруїла їй кров. Соломія, не слухаючи вже Іванової бесіди, побігла до дверей. Двері були підперті кілком ізнадвору. Що сталося? Нащо зачинили Остапа? Вона шарпнула кілок і вбігла до хати. Там був нелад: перекинуті ослони лежали догори ногами, лахмани валялись долі, в хаті було чорно і пусто. Нікого. Де ж усі поділися? Куди подівся Остап? Може, вона помилилась і попала не в ту хату? Соломія вискочила надвір. Ні, та сама хата, он і розколина на стіні, і ті ж верби, і коза... Може, Остап вийшов із хати та підпер двері?
Соломія гукнула Остапа.
Ніхто не обізвався. Та чого ж у хаті такий нелад, все перекинуто, лежить жужмом?.. Де ж слабий Гіца? Він не міг рушитися, як вона виходила з дому, він ледве дихав. Що ж сталося? [...]
Ніч стояла надворі, коли вони добились до конаку1. Тут їм довелось чекати, бо старший пішов до мечету і довго не вертався, а турецькі жовніри не розуміли їх. Врешті їх покликано. Товстий, добродушний турок із горбатим носом та з чорними блискучими вусами на свіжому виду спокійно вислухав їх через драгомана2. Він перекинувся кількома словами з другим турком і знов через драгомана спокійно вів річ:
— Нема чого шукати далеко, він тут, у нас, у доброму сховку. Попалась пташка... Давно вже наставляли сільце на горобців, та ось піймалися... Ціле гніздо накрили. Чужу душу послали у рай, а самі опинились у пеклі. Скажи нам, молодице, коли твій чоловік дістав кульку між ребра? Адже не тоді, як Гіца, мабуть, при другій оказії, бо рана гоїться вже... Од москаля, кажеш, на перевозі... я так і знав, що він рус, втікач... От ми й відішлемо його назад, у нас і своїх шибеників доволі, хай там погладять його по спині... І не прохай, і не благай, нічого не поможу... Ну, чого стоїш? Айда!..
1 Конак — відділок, у якому перебувають арештовані.
2 Драгоман — перекладач.
— А ти що за один? — помітив турок Івана. — Теж, видно, з циганського табору?
— Я... я нічого... я так... Оце вигадали — я тут служу, у градинаря, Тодоракі прозивається — хіба не знаєте?.. Оце але!..
Соломія аж похолола, коли почула про таку напасть на Остапа. Вона з обуренням відкидала ті обвинувачення, розповідала всю свою історію, благала, мало не плакала. Турок не схотів слухати, обернувся і забалакав із іншим. Драгоман замахав на неї руками і мало не випхав за двері.
Вона вийшла з конаку. [...]
По довгій блуканині брудними й темними вулицями вони добились врешті до Савки. Його не було вдома, та хазяйка Савчина пустила Соломію на ніч.
— Забіжу до вас завтра, так із полудня... може, випрошусь у хазяїна... — попрощався з нею Котигорошок.
Соломія цілу ніч проплакала і вранці не пішла на роботу. Вона нетерпляче чекала Івана.
І справді, Іван з’явився, як обіцяв, із полудня.
— Ну, що? — накинулась на нього Соломія.
— Бакшиш треба дати... Ви не знаєте, що то бакшиш? Куку в руку... хабар... як не дамо, відвезуть раба Божого у Рені, до москалів... А ті не погладять по головці, ой ні... [...]
...Соломії трохи розвиднілось. Коли тільки річ у грошах, — вона заставить себе, а роздобуде їх. Вона від рота відриватиме кожен шматок, кожен шеляг складатиме на викуп. Може, й Іван запоможе.
— Ось вам усе, що склав, хай і моє докупи... — наче вгадав її думку Іван, розвиваючи з хустинки купку срібла. Він засоромився і кліпав очима. — Та ще там у вашому клунку щось є... може, продасте плаття...
Соломія взяла гроші. В її клункові були коралі та деяка одежина. Вона те все позбувала — їй помогла Савчина хазяйка, — та грошей було мало. Однак Соломія на другий день уранці побігла у конак. Там її не допустили до старшого, драгомана вона не бачила, а жовніри скалили до неї зуби і зачіпали.
Соломія горіла від сорому і злості.
— І-і, бусурмени... так би й порізала вас, так би й поскручувала голови, як галченятам... Взяли безвинного — та ще й знущаються... — мало не плакала Соломія і показувала своїми дужими руками, як би вона поскручувала жовнірам голови.
Проте не було іншого способу, як ходити в конак, де можна було побачити драгомана, а на нього Соломія покладала надію. Драгоман, однак, небагато обіцяв.
— Не пустять твого чоловіка, і не сподівайся. Утік до нас — сиди тихо, а робиш шкоду — айда назад... Не клопочись дурно, й не побачиш його тепер...
— Змилуйтесь, визволяйте, безвинно чоловік погибає. — Соломія ткнула драгоманові гроші.
Драгоман узяв, полічив і покрутив головою:
— Мало...
— Більш нема... Отут усе, що роздобула...
— Ну, добре... приходь за три дні... ні, краще за тиждень... може, що скажу...
Соломія щодня блукала коло конаку — лиха, роздратована, мов голодна вовчиця. Вона не знала, чого вона туди ходить, але щось несвідомо тягло її у той бік. Вона ходила до втоми і мерзла. Мокрий сніг, легко падаючи, як цвіт вишні від вітру, лягав на землю і засипав Соломію, але вона не звертала на те уваги. Соломія була певна, що не дозволить перевезти Остапа за Дунай. Як це станеться, що вона зробить, вона не знала, але певність у тому зростала в ній з кожним днем. Вона ладна піти на видиму смерть, коли цього треба. Соломія вірила, що станеться якась незвичайна подія, якась невідома сила прийде у потребі на поміч, і та віра була у неї такою міцною, що Соломія кинула роботу, не хотіла заробляти та складати гроші, як поклала спочатку. Навіщо? І без того обійдеться. Аби дочекатися, що скаже драгоман.
Спокійною, грізно-спокійною прийшла вона в конак у визначений драгоманом день.
Він вийшов до неї байдужий.
— Нічого не буде... Відвезуть... А що я дурно не хочу твоїх грошей, то скажу тобі, що повезуть його позавтра вранці... Як тільки світатиме, приходь на берег — побачиш чоловіка... От!..
Така ж спокійна, нічого не відповівши навіть, немов вона давно погодилась із цим, покинула Соломія конак.
«Відвезуть... відвезуть... відвезуть...» — стукало щось молотком в її голові за кожним кроком, коли вона поспішалася до Івана. Вона забрала Івана з гармана і відвела набік.
— Відвезуть... — промовила вона, дивлячись на нього сухими очима.
— Що відвезуть?
— Остапа.
— Ну? Коли?
— Позавтра... Ми його відіб’ємо...
— Хто — ми?
— Ви і я.
— Оце але! Оце сказали! Як же ми його відіб’ємо? Таже його турки везтимуть, гей! — налякався Котигорошок.
Що турки!.. Вона має цілий план. Дуже простий план. Він дістане собі і їй рушниці — кожен румун їх має в хаті, — вони вийдуть на берег уранці, відв’яжуть чужий човен і випливуть на річку. Там вони чекатимуть, аж везтимуть Остапа, і нападуть на турків. Остап допоможе, коли побачить їх... [...]
На другий день, тільки почало розвиднюватись, Соломія була вже на березі. [...]
Та ось показалась коротка і сита фігура. Іван ніс на плечах весла і скидався на рибалку, що спокійно починає робочу днину. Іван скинув весла у перший скраю човен, витяг із-за пазухи старий турецький пістоль і подав Соломії. Оце все, що він міг роздобути.
— Набитий? — поспитала Соломія, сідаючи в човен.
— Набитий, — стиха обізвався Іван, відпихаючись від берега. Він був неговіркий і поважний, наче жалоба зимового краєвиду змінила йому настрій. Вони відпливли на середину річки. Прудка течія зносила їх униз, і видко було, як тікали від них білі береги з чорними вербами.
Соломія не відривала очей від берега. Там над водою купка людей лагодилась сідати в човен. Чи їх троє, чи четверо? — мучило Соломію питання, і вона ніяк не могла порахувати. Вона бачила, як вони сідали і як човен загойдався на воді, відділяючись від берега. Обидва човни сунулись по чорному дзеркалі і лишали за собою город. Турецький човен теж виплив на середину, певно, хотів покористуватися силою течії. Так вони плили далеко один від одного, не наближаючись до себе. Швидко город зовсім закрився за прибережними вербами. Іван наліг тоді на весла, і його човен почав наганяти передній. Вже можна було розібрати, що там сиділо четверо — двоє на веслах, а двоє — один проти одного. Соломія впізнала Остапа.
Треба його сповістити.
— Оста-а-пе-е! — вигукнула вона на голос пісні, і той музикальний вигук покотився поміж білими берегами, долинув до людини на передньому човні і стрепенув нею.
— Оста-апе! — співала Соломія. — Ми їдемо тебе визволяти!.. Іван б’є одного... я стріляю другого, ти возьми собі третього...
Гарний сильний голос співав на воді, все наближаючись, все зміцнюючись, і турки заслухались. Вони не помітили навіть, що просто на них летить човен і ось-ось стукнеться з їхнім.
Соломіїн човен повернув боком і був усього на аршин від турецького, коли турки загалакали. Та було пізно: човни черкнулися, загойдались, і саме тоді, як турки з лайкою нагнулися, щоб відіпхнутись, Іван підняв весло і з усієї сили спустив його на червоний фез1.
1 Фез — головний убір.
У той же мент між них блиснув постріл і звилась хмарка диму.
— Алла! — скрикнули турки з несподіванки.
Одного душив Остап.
Той мент був таким блискавичним, що видався хвилиною. Іван, спустивши весло на голову туркові, підняв його знов і на хвилину закляк, дивлячись на розгойданий, стрибаючий по воді човен із переляканими людьми. Соломію крізь серпанок диму опік лютий погляд червоних очей, і їй здавалося, що вона стріляє безперестанку, хоч могла вистрілити лише раз.
Раптом Іван почув, що його впекло щось у живіт. Він машинально спустив весло на турка, але весло сковзнуло і випало йому з рук: червоний фез турка якось витягся перед очима, немов виріс, відтак щез.
Іван розкинув руки, похитнувся, в голові мигнула свідомість, що йому щось недобре.
— Ой Боже ж мій! — скрикнув він раптом і полетів навзнаки в воду. Хибкий човен нагнувсь під вагою його тіла і викинув Соломію. Льодова вода голками пройшлась по Соломіїному тілу, сон щез і свідомість освіжила мозок. Намагаючись вхопитись за перекинутий човен, Соломія побачила, що Остап б’ється в руках двох турків, а третій — той самий, що був під Івановим веслом, — держить у руках димучу ще рушницю. Довгий човен тріпавсь перед її очима на воді, як велика риба.
Значить, ні вона, ні Іван нікого не забили... Значить — усе пропало... Але їй не до того... Вона чує, що могутня течія бере її в свої обійми, а чорна глибінь тягне її за ноги. Приходить смерть. Але вона не дасться. Вона має сильні руки, а до берега недалеко. Вона чує за собою якісь крики, Остапів голос, та їй не до них. Вона мусить поспішатися, поки не змерзло тіло... Дикі, невгамовні сили життя встають, і пруться, і розпирають груди, зростають у лютість... Усі сили добути... всю теплу кров... усю волю... Ось ближче до берега... Ось берег видко... а там так гарно, там сонце сяє, там зелено, там небо синє, там радість, життя... Душа рветься до сонця, а тіло тягне до себе чорна безодня. Вона оковує його залізом, обвішує камінням, обхоплює холодними руками... Все тяжчим і тяжчим стає воно, все глибше і глибше пірнає у воду...
— Остапе!.. — з розпукою кличе душа.
— Соломіє-є!.. — доноситься до неї крик серця.
— Соломіє!.. — чує вона крізь холодну хвилю, що б’є їй в очі, торкається чола, розплутує коси...
Жовте, каламутне світло потиху лине догори... згадки життя займаються, як іскри, і гаснуть, попеліють, як іскри...
По чорній річці поміж білими берегами прудко пливе човен, тане вдалині і обертається в цятку... за ним несе вода другий, порожній, хлюпає в його білі боки і фарбує їх у червоний колір...
Тихо в повітрі...
* * *
Чимало води утекло в Дунаї з того часу. На високій бессарабській полонині, де удень котиться брудна хвиля овечої отари, а по ночах сумно гуде вітер, стоїть одиноко високий пам’ятник, поставлений на згадку розливу людської крові. Там колись бились турецькі яничари з московським військом.
Тьмяно світяться вікна у маленькій хатинці, де сторож варить собі убогу вечерю. Весело, з тріском палає в печі сухий комиш і гуготить у комині. В печі щось булькає. Сивий дід гріє свою бороду біля вогню і слухає розмову вітру.
Що не кажіть, а він живий, той вітер. Він летить іздалеку, понад тихими селами і забирає по дорозі, всичує в себе і тишу села, і клекіт міста, шемрання темного лісу, дзюрчання вод і дзвін стиглого колоса. Він несе в собі весь гомін землі, від тихого бриніння мушки до гуркоту грому, від скритого зітхання серця до крику смертельної розпуки.
Треба тільки уміти слухати. А дід навчився. Довгі роки самітного життя серед розлогих просторів, у цьому царстві вітру, навчили його розуміти таємну розмову. Ось і тепер приносить йому той вірний товариш усякі звістки світу і кидає, мов цінний дарунок, у комин хатинки.
Дід піднімає кудлаті брови і слухає. Його мутні очі дивляться в простір, а усмішка розсуває зморшки.
— Чую, чую... — шепче він і виходить із хати. Темрява і пустка обгортають його. Він повертається у той бік, де далеко, за селами й ланами, пливе Дунай, — і шепче:
— Знов мене кличеш, Соломіє? Почекай, швидко прийду, не забарюся вже...
А вітер гуде, розвіває дідові бороду і приносить йому тихий, ледве чутний, мов із дна Дунаю, поклик:
— Оста-а-пе-е!..
— Отак вона мене часто кличе, — оповідає дід людям, що інколи заходять у сторожку. — Як тільки вітер загуде — так і кличе до себе... то в комин гукне, то надворі покличе... а часом серед ночі збудить... А не приходить, ні... Та й хвала Богу, бо засмутилась би небіжка, коли б прочитала моє життя, як воно списане на спині...
І Остап охоче піднімає сорочку і показує збасаманений1 синій хребет, де списана, як він каже, його життєпись.
1 Збасаманений — від збасаманити: побити, залишивши на тілі смуги.
— Оце ззаду пам’ятка від пана, а спереду, між ребрами, маю дарунок від москаля... кругом латаний... з тим і до Бога піду... Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав... Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею...
ПОМІРКУЙТЕ НАД ПРОЧИТАНИМ
- 1. Поясніть, чому заарештували циган. Які підозри мали жовніри щодо Остапа? Відповідь підтверджуйте цитатами.
- 2. Прокоментуйте епізод, у якому Соломія дізналася про арешт Остапа. Які почуття вона переживала? Цитуйте уривки з твору.
- 3. Поясніть, яку підтримку мала Соломія від Івана. Чому він не полишив дівчину наодинці з бідою?
- 4. Розкажіть, у чому полягав план Соломії з визволення Остапа. Чи був він, на вашу думку, здійсненний? Свою відповідь обґрунтуйте.
- 5. Прочитайте уривок від слів «Соломія не відривала очей від берега» до кінця розділу. Проаналізуйте, які кольори використав автор для зображення події і яке їх символічне значення.
- 6. Прочитайте уривок, у якому розповідається про загибель Соломії. Як приймає дівчина смерть? Якими були останні хвилини її життя? Чому так детально автор зображує цей епізод?
- 7. Поясніть, чи вдалося Остапові визволитися з неволі. Як прожив він решту свого життя? Відповідь підтверджуйте цитатами.
- 8. Порівняйте мрії Остапа про майбутнє і його життя за Дунаєм. Чи збулися його жадання? Поясніть, що означають Остапові слова «Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав...».
- 9. В епілозі розповідається, що Остапова хатинка розташована там, де «стоїть одиноко високий пам’ятник, поставлений на згадку розливу людської крові. Там колись бились турецькі яничари з московським військом». Про яку подію згадує автор? За потреби проконсультуйтеся з учителем історії.
- 10. В епілозі автор зображує образ вітру. Якого символічного значення він набуває у творі?
- 11. Доведіть, що сюжет повісті має пригодницький характер.
- 12. Образ Соломії має яскраво виражені ознаки романтичної героїні. Наведіть два-три приклади, у яких вони виявляються.
Подискутуйте на уроці
Остап і Соломія шукали щастя в чужій землі. Скільки зусиль було докладено для здійснення мрії! Але щастю так і не судилося збутись. У наш час також частина молоді виїжджає за кордон, сподіваючись на краще життя.
Що, на вашу думку, ліпше: докладати неймовірних зусиль для облаштування на чужині чи напружено працювати на розбудову Української держави й досягти щастя на рідній землі?
1. Складіть і в робочому зошиті запишіть план характеристики Соломії.
2. Схарактеризуйте за планом усно або письмово (на вибір) образ Соломії.
3. Напишіть есе про М. Коцюбинського, обравши епіграфом слова М. Рильського:
Глибоким зором і пером тонким
Він слугував народові своєму,
Боліючи душею разом з ним.
4. Прочитайте вірш Лесі Українки «Пророк». Зверніть увагу на дату його написання. Порівняйте, як М. Коцюбинський і Леся Українка вирішували проблему боротьби народу за свої права і свободи.
ПРОРОК
(З Біблійних мотивів)
Я духові серцем сказав:
«Навіщо ти будиш мене серед ночі?
Навіщо сі тихі уста розв’язав
І речі надав їм пророчі?
Оспалі тут люди, в них в’ялі серця,
Народ сей не вдавсь на борця».
Мій дух промовляє мені:
«Ставай, вартовий, без вагання на чати!
Хоч люди замлілі в рідній стороні
На голос твій будуть мовчати,
Та слава про них загримить до зірок,
Що є з їх народу пророк».
Київ, 11.11.1906
Коли прочитано твір...
Композиція, сюжет, жанр твору
Композиційним прийомом, який допомагає письменникові організувати всі елементи твору, є образ дороги. У пролозі читач дізнається про втікачів, які рікою течуть на вільні дунайські простори, у дорогу вирушають головні герої, шукаючи щастя й волі, у дорозі завершується життя Івана Котигорошка й Соломії. Образ дороги набуває у творі символічного значення. У вузькому розумінні — це життєві шляхи головних героїв твору, в широкому — історичний шлях народу до визволення.
Твір «Дорогою ціною» складається з прологу, п’яти частин та епілогу. Елементи сюжету:
- експозиція — розповідь про вільнолюбні погляди Остапа, його підбурювання селян, погроза пана віддати Остапа в солдати; вплив на виховання Остапа його дідуся — козака-запорожця, гайдамаки; згадка про одруження з панської волі Соломії з фурманом;
- зав’язка — Соломія приєднується до Остапа, і вони втікають із села. Конфлікт у творі засновано на протиставленні прагнень до волі Остапа й Соломії, з одного боку, та кріпосницької системи, яка робить їх безправними, з іншого; уособленням цієї системи у творі виступає пан;
- розвиток дії — переправа через Дунай, поранення Остапа, пожежа у плавнях, зустріч Остапа з вовком, життя в циганському таборі, арешт Остапа;
- кульмінація — поєдинок Соломії та Івана Котигорошка із жовнірами на Дунаї;
- розв’язка — загибель Соломії та Івана.
М. Коцюбинський розповідає про короткий проміжок часу, протягом якого відбуваються події. Але він вдається до прийомів, що допомагають розширити часові рамки твору приблизно до півтора століття. Так, наприклад, пролог і дідові розповіді про минуле переносять читача в середину XVII ст., а епілог — майже на пів століття після загибелі Соломії.
Вільні переходи з одного часу в інший, просторові переміщення допомагає здійснити оповідач. Він «стискає» або «розтягує» час, а то й зупиняє його (наприклад, в описах, міркуваннях). Устами оповідача автор виражає свій суспільний ідеал — людина повинна бути вільною, тоді вона стане творцем своєї долі й щастя.
Допомагають авторові наповнити сюжет барвами позасюжетні елементи: авторські відступи, портрети, пейзажі тощо.
Щоб досягнути найбільшого емоційного впливу на читача, М. Коцюбинський у центр уваги ставить тему кохання. Саме сила кохання рухає вчинками й поведінкою головних героїв твору. Заради Остапа Соломія вирушила в невідомість, зазнала багато випробувань і навіть прийняла смерть. Розповідаючи про випробування двох закоханих на шляху до волі й щастя, автор тримає в напрузі увагу читачів від перших до останніх сторінок твору.
У літературознавстві немає єдиного усталеного погляду на визначення жанру цього твору. Його називають і оповіданням, і повістю. Твір має ознаки оповідання: охоплює короткий проміжок часу, протягом якого відбувається дія, має однолінійний сюжет із невеликою кількістю подій і героїв, характери героїв на початок розповіді сформовані. Але він великий за обсягом та охоплює значний проміжок часу, що дає підстави дослідникам вважати його повістю. Найпоширеніша думка, що «Дорогою ціною» за жанровим різновидом — це пригодницько-романтична повість.
Тема, ідея твору
М. Коцюбинський у процесі написання давав твору різні заголовки: «На волю», «Дорога воля», «З неволі», «Воля», «За дорогу ціну», «Дорогою ціною», підкреслюючи головну тему — непереможне прагнення селян до вільного життя.
Ідея твору — уславлення волелюбності українського народу, заклик здобувати волю будь-якою ціною, піднесення сили кохання, яка долає всі перешкоди на шляху до щастя.
Література в колі мистецтв
Повість Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною» надихала митців на творчість. Так, за трьома епізодами композитор і лібретист Михайло Вериківський створив оперний етюд «Втікачі».
Двічі твір було екранізовано: 1927 р. — «Навздогін за долею» (режисер Марко Терещенко), 1957 р. — «Дорогою ціною» (режисер Марк Донський).
Створіть сценарій фільму за мотивами твору М. Коцюбинського. У робочому зошиті запишіть, чим сучасна екранізація, на вашу думку, відрізнятиметься від тієї, що знята в середині ХХ ст.
ВАШІ ЛІТЕРАТУРНІ ПРОЄКТИ
1. Тему волі людини художньо досліджували багато українських і зарубіжних письменників. Попрацюйте у творчій групі та підготуйте список рекомендованої літератури на цю тему й оприлюдніть його в соціальних мережах. Запропонуйте однокласникам й однокласницям доповнити його. Прочитайте кілька книжок із цього переліку та влаштуйте їхнє обговорення.
2. Прозі М. Коцюбинського властиві музикальність і ритмічність, що наближає її до поетичних творів. Порадьтеся з учителем української літератури, доберіть уривки з творів письменника та дослідіть цю особливість художнього стилю письменника. Підготуйте роботу для захисту в Малій академії наук і виголосіть результати пошуку на уроці.
3. Створіть у соціальних мережах сторінку «Михайло Коцюбинський». Заповніть її цікавими матеріалами про життя і творчість письменника, доберіть фотографії, вислови, фрагменти листів тощо.
Читаємо із задоволенням
Твір Михайла Слабошпицького «Що записано в книгу життя» — про М. Коцюбинського як митця європейського рівня. Але це незвичайна біографія. У ній про себе розповідає сам письменник. Ось як про задум твору написав М. Слабошпицький: «Після довгих вагань і навіть розгубленості від огрому фактографічного матеріалу мені спало на думку: а як би розповів про себе і про все, що з ним було, сам Михайло Коцюбинський?» Про те, чи вдалося М. Слабошпицькому відтворити думки, почуття, переживання М. Коцюбинського, ви зможете дізнатися, прочитавши його твір.
МУЗЕЙНА МАПА УКРАЇНИ
Пам’ять про Михайла Михайловича Коцюбинського зберігають музеї:
• Вінницький літературно-меморіальний музей М. М. Коцюбинського, розташований у садибі, де народився письменник;
• Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М. М. Коцюбинського працює в будинку, де тривалий час мешкала родина Коцюбинських (протягом багатьох років ним завідували нащадки письменника);
Завітайте на віртуальну екскурсію до Чернігівського музею-заповідника
• музей Михайла Коцюбинського в Сімеїзі (Крим, Велика Ялта).
Коментарі (0)