Ніна Бічуя (нар. 1937 р.)
- 9-01-2023, 13:17
- 256
8 Клас , Українська література 8 клас Борзенко, Лобусова (повторне видання) 2021
Ніна Бічуя
(нар. 1937 р.)
Ніна Бічуя
Ніна Леонідівна Бічуя народилася 24 серпня 1937 року в Києві. Вищу освіту письменниця здобула на факультеті журналістики Львівського університету. Після цього працювала журналісткою, завідувала літературною частиною Театру юного глядача у Львові.
Читачі й читачки добре знають Ніну Бічую як авторку прозових творів для дітей та дорослих. Вона пише на різні теми з життя українського міста.
Особливу увагу письменниця приділяє художньому осмисленню психології людських взаємин. З-під її пера вийшли прозові твори для дітей: «Канікули у Світлогорську», «Шпага Славка Беркути», «Звичайний шкільний тиждень».
Ніна Бічуя також багато працює в галузі художнього перекладу.
ПІДЛІТКИ — ЗАВЖДИ ПІДЛІТКИ
(«ШПАГА СЛАВКА БЕРКУТИ»)
Повість «Шпага Славка Беркути» вперше була опублікована в далекому 1968 році. Однак це не означає, що проблеми, які колись хвилювали українських підлітків, втратили свою актуальність. Щоправда, сучасні школярі дечого з того, про що згадується в повісті, вже зовсім не знають. Скажімо, у школах давно не використовуються чорнильниці, натомість учні все частіше задіюють комп’ютери, планшети та електронні книжки. Пережитком минулого став і так званий товариський суд, який влаштовують у школі над головним героєм повісті.
Ще за радянських часів такі суди діяли в багатьох установах, зокрема й у школах. Вони розглядали порушення дисципліни, громадського порядку, могли виносити попередження або догани. Часто справу заводили за поданням міліції. Товариські суди були виборними органами, до яких входили шкільні активісти, котрих підтримувала адміністрація. Вони мали впливати на порушників шляхом загального осуду. У більшості випадків такі суди, хоч і називалися товариськими, лишалися байдужими до реальних проблем конкретних людей.
У повісті «Шпага Славка Беркути» формалізмові «товариського суду» протиставляються нормальні людські стосунки, в основу яких покладено довіру, дружбу та взаємну підтримку. Пишучи про життя школярів, авторка звернулася до важливої проблеми — неминучості суду власного сумління, який є дієвим засобом формування відповідальної молодої людини.
МАЙСТЕРНІСТЬ ХУДОЖНЬОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
Знайомлячись із твором, ми нерідко ділимося враженнями, відповідаємо на запитання, серед яких є й таке: чи легко сприймається прочитане, чи захоплює розвитком подій, чи приваблюють нас персонажі? У створенні «привабливого» тексту важливу роль відіграють заголовки й підзаголовки, скажімо, як у повісті «Шпага Славка Беркути». Назви розділів дуже важливі для розуміння твору — вони сприймаються немов маленькі підказки для читачів і читачок. Вдало дібрані назви полегшують читання, а також сприяють глибшому засвоєнню художнього матеріалу.
Розгляньмо деякі заголовки повісті Ніни Бічуї. Одразу стає зрозумілим, наскільки важливою є роль першого розділу — «Про те, що сталося пізніше». У ньому подана розповідь про хлопця, який потрапив до міліції, однак не назване його ім’я. Майже детективним прийомом авторка задає інтригу, коли читач або читачка лише здогадується, про кого саме йдеться. Інтрига набуває особливої гостроти перед наближенням суду над Беркутою: чи про нього згадано на початку твору?
У розділі «Чотири портрети» авторка характеризує героїв повісті. Це Юлько Ващук, Лілі Теслюк, Стефко Вус і Славко Беркута. Оповідь будується таким чином, щоб читачі, проймаючись симпатіями та антипатіями до того чи іншого персонажа, могли самостійно робити висновки та обирати для себе, хто їм ближчий. Найбільше письменниця зосереджується на образі Славка Беркути: читачів і читачок немов навмисне запрошено подивитися на світ очима головного героя. Недарма в підзаголовках деяких розділів подано уточнення: «З точки зору Славка Беркути» або «Розповідає Славко Беркута».
Важливу роль у порівняльній характеристиці персонажів відіграють розділи, що пропонують додаткову інформацію для роздумів: «Юлько вдома», «Стефко вдома», «Славко вдома». На підставі цієї інформації читачі можуть висувати припущення, хто саме з трьох героїв найбільше підходить на роль анонімного порушника громадського порядку.
І лише в передостанньому розділі з промовистою назвою «Як усе було насправді» суть інтриги розкривається і, можливо, правда стає несподіваною для декого з читачів. А завершується повість розділом «Кінець щасливий, немов у казці». Усе, на перший погляд, справді немов у казці, оскільки добро перемагає й несправедливо обвинуваченого героя виправдовують. Однак реальне життя — це не завжди казка.
Фінал повісті усе-таки сприймається як відкритий, бо залишає не менше запитань, аніж відповідей.
Ким стануть ці, такі різні, діти, коли виростуть? Як складеться їхнє життя? І що вони візьмуть із дитинства у дорослий світ?
ЛЮДИ, ЯКІ НАС ОТОЧУЮТЬ
Людина бере до уваги думки тих, хто її оточує. Найбільше на неї впливають батьки та інші члени родини. Від сімейного виховання багато в чому залежить характер людини, її моральні принципи, захоплення та інтереси.
Не випадково Ніна Бічуя докладно зупиняється на зображенні родинної атмосфери, у якій зростають її юні герої. Твір можна вважати своєрідним художнім дослідженням підліткової психології, зокрема й того, як найближче оточення впливає на особистість молодої людини.
Один із героїв твору, Стефко Вус, виховувався бабусею і від неї змалку засвоїв науку добра й людяності. Після її смерті він переживає не найкращі часи. Через брак батьківської любові та занедбаність родинного побуту хлопець пропускає уроки у школі, навіть залишається на другий рік. Доля не надто прихильна до Стефка, однак він зберігає у своїй душі паростки добра, закладені бабусею. Це виявляється навіть у дрібницях: наприклад, коли в парку хлопці знаходять пораненого птаха, Стефко рятує його від загибелі і відносить до старенької вчительки для лікування.
На відміну від Стефка, Юлько Ващук має все: він із досить забезпеченої родини, оточений увагою та піклуванням. Його хвалять, про нього дбають, ним захоплюються. Батько, відомий архітектор, є для хлопця чи не єдиним незаперечним авторитетом. Тим тяжчим стає розчарування в рідній людині, коли Юлько довідується, що тато вчинив нечесно, скориставшись у своїх дослідженнях чужими ідеями. Можливо, саме це посилює розгубленість Юлька й підштовхує його до негідного вчинку.
Батьки Славка Беркути намагаються завжди бути чесними зі своїм сином. Одного разу хлопець стає свідком батькової розмови з механіком Комариним, внаслідок недогляду якого сталася аварія літака. Тоді Славко дізнається від тата про «максимальне навантаження» — своєрідний «вимір характеру і людських сил», що перевіряється у складних життєвих ситуаціях.
Сказане батьком про «максимальне навантаження» хлопець намагається застосовувати й до самого себе, особливо коли, хоч і не навмисно, під впливом емоцій, підводить людей, яких щиро поважає. Одним із таких людей став для хлопця тренер з фехтування Андрій Степанович. Від нього Славко одержує в подарунок нову шпагу й дає слово не брати її до рук, доки не заслужить цього гідною поведінкою та спортивними досягненнями. Докори сумління, якими переймається хлопець, свідчать про його відповідальне ставлення до свого слова.
Письменниця показує, що у своїх стосунках з іншими люди найбільше цінують чесність і довіру. Збереження цих цінностей є важливою умовою підтримання високого рівня моралі та формування гармонійно розвиненого суспільства.
Читацький практикум
- Прочитайте твір. Виконайте завдання. В електронному додатку до підручника ви знайдете повний текст твору.
Шпага Славка Беркути
Повість
(Скорочено)
ПРО ТЕ,
ЩО СТАЛОСЯ ПІЗНІШЕ
Був вечір. Звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. Ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. Вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.
Однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. В одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:
— Гарний набуток! Я ж вам казав — Надя дасть пляшечку. Мене тато завжди до Наді посилає, коли хоче промочити горло.
Один із супутників «бувалого» хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має ані найменшого відношення до тих двох.
Врешті вони ввернули у якусь напівтемну браму. Пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.
Хлопець у хутряній шапці відмовився пити:
— Ні-ні, я не хочу.
— Боїшся — мама битиме? Чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.
— Що ти! Розумієш, я...
— Тихо! — раптом шикнув третій. — Хтось іде!
Двоє кинулись тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.
Третій, високий, спіткнувся об ящик.
У дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. Учнівського квитка хлопець при собі не мав.
Немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:
— І що ж, хлопче, було дуже весело? Отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника, — дуже весело? І компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? Втекли, а тебе покинули. Нічого не скажеш — вірні друзі.
Хлопець мовчав. Знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.
— А знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству. Що? Кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? Ну, гаразд. Іди, йди, йди.
Хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов, не прощаючись.
Сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. Спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув.
ЧОТИРИ ПОРТРЕТИ
Юлько Ващук
Малювалися хлопцеві коні. Билинні, гривасті, — таким тільки богатирів носити на широких спинах. І тонконогі, з підтягнутими животами, з гарячими, розтривоженими кругами очей. І маленькі, тихі, з похиленими головами, з непідкованими копитами.
— Що ти малюєш?
Долонею прикривав папір і дивився спідлоба.
— Не покажу.
Не покажу. Мої коні. Неприборкані, необ’їжджені. Чому коні? А хтозна. Коні — та й годі.
У кутку кімнати стояв рояль. На різьбленому пюпітрі — підставки для свічників, у котрих ніколи не було свічок.
— Заграй що-небудь, синку!
— Не хочу.
— Чому не хочеш? Тебе ж просять. Дорослих треба слухатись.
Під пальцями — байдужі клавіші. І байдужі звуки. А якщо кулаками по клавішах? Струни жалібно скрикують, гніваються, кричать разом з дорослими:
— Та хіба ж можна так? Хіба так можна?
— Дивний хлопчик!
Різні книжки потрапляють до рук. Зверху — шкільна читанка, під читанкою — Шекспір і Дікенс. Не завжди зрозумілі слова, і думки заплутуються в пам’яті і часом залишаються без найменшого зв’язку зі змістом.
Сказав Шекспір: тільки погані люди не люблять і не розуміють музики.
Це звучить як оскарження. Годинами хлопчик сидить над роялем і вимолює у клавішів пісню, щоб зрозуміти і полюбити її, а клавіші нічого не дарують, і навіть коні перестають малюватися, гублять щось живе й справжнє. <...>
Толстой сказав: усмішка робить обличчя гарної людини ще кращим, у добрих людей — добрий сміх. Крадькома хлопчик усміхається дзеркалу і миттю стягає губи у сердитій гримасі, — ні, від усмішки його обличчя не кращає. Не буде він сміятися, та й хіба це обов’язково? Можна бути іронічним і суворим. Трохи вниз куточки уст і вгору ліва брова (гримаса виходить жалібна, ображена), хлопцеві здається, що він виглядає, як римський імператор Гай Юлій Цезар на малюнку в підручнику історії.
Виходить у двір, де бавляться однолітки, і дивиться з іронією на безплідну біганину за м’ячем, а мати кличе:
— Юльчику, дитинко, ходи додому, чуєш, Юльчику!
Хлопець вертається, і мама просить:
— Не ходи на подвір’я, то не для тебе компанія, не твоє коло. Ти зовсім інший, синку.
І подумки Юлько вимальовує доокруж себе коло — заворожене, як у казці, — не переступиш ані ззовні, ані зсередини... <...>
...Малює Юлько коней. Несподівано гасне світло. Мама не розуміється на таких справах, як електрика, треба чекати, доки прийде тато, а поки що мама знаходить свічку, ставить її в мідний свічник, у той, що завжди сумує жовто на пюпітрі. Коні при такому освітленні стають таємничими; немов оживають, рухаються їхні буйні гриви, хлопець торкається пальцями тіней, ніби хоче намацати їх. А потім
приходить друг — приходить Славко Беркута, вони сидять за однією партою в школі, — Славко Беркута задумливо розглядає коней і каже:
— Звідки ти змалював? Я десь бачив такого коня.
Паленіє, мовчить Юлько і дивиться недобрим поглядом — не треба й старатися; губи самі затискаються, а ліва брова здригається, і коли Славко йде додому, Юлько збирає і палить малюнки — біля свічки лежить купка попелу з папірців, коней уже нема.
Зрідка трапляється диво. Взимку. Осувається з новорічної ялинки глиця1 і тихо падає на підлогу. Тоді ялинку роздягають, розпилюють і палять. Дверцята в грубці гратчасті, із вставленими поміж гратами шматочками слюди. За прозорою слюдою — червоний вогонь, невловимий і тремтячий, — годі втямити, чи то полум’я пахне й тріщить, а чи ялинка. І любить Юлько сидіти й дивитись, як дерево горить, як потім лежить обвуглене, як поступово холоне й гасне, — усе те видно крізь прозорі дверцята.
Або коли туман і мжичка. Дрібні дощинки немов нанизані на довгі блискучі нитки, що звисають із самого неба до землі. Йдеш, відгортаючи нитки, тугі й неподатливі, — так грають на арфі, — а поміж нитками — невиразне блимання ліхтарів. <...>
Батько любить таку погоду. Він каже, що вона гармоніює з настроєм міста, із сірим тлом будинків. На Новому Львові — будинки за татовими проєктами, а тато все одно дуже любить старий Львів, зовсім не схожий на Новий.
У таку погоду вони часом ходять на старий Львів. Туди, де вулиця Руська, де рештки оборонних валів і порохова башта, каплиця Боїмів2, а в середньовічному дворищі — голова химери з виноградним гроном у зубах над замурованим входом до виннички.
— Чи прийде хто на поклін до моїх будинків, як ми сюди ходимо? — сказав одного дня батько, і стало Юлькові трохи сумно і трохи дивно.
— Коли людина не певна, що її робота залишиться навіки, то, може, не треба братися за ту роботу?
Спробував хлопець щось відповісти, а батько засміявся:
— Мовчи, сину, то я сам до себе...
І було Юлькові сумно і навіть страшно чомусь, а вдома він ударив пальцем по клавішах: «сі», «сі», «ля» — баси, густі й серйозні, і делікатне «соль» у верхній октаві.
1 Глиця — листя деяких дерев у вигляді голок; хвоя.
2 Боїми — шляхетна львівська родина угорського походження.
— Я більше не гратиму...
— А то чому? — здивувався батько.
— Бо. бо з мене не буде. Ріхтера1.
— Звичайно, не буде, — сказав батько, — але що з того?
Юлько не відповів. Думав собі, що люди говорять різні, зовсім протилежні речі, розмовляючи самі з собою — і даючи поради іншим. Принаймні так вийшло у тата.
Лілі Теслюк
Вона сиділа за другою партою, біля вікна. Дивилася більше у вікно, ніж на дошку; їй робили зауваження — кумедно морщила носа і по-дитячому обіцяла: «Більше не буду». А за мить знову дивилась у вікно. І хтозна, що могла вона там угледіти, бо крізь шибки виднілася тільки стіна будинку на протилежному боці вулиці та вершечок тополі.
Сьомий «Б» тоді ще був четвертим, коли Лілі вперше з’явилася на порозі класу. Просунулась у двері світло-руса пелехата2 голова, і тоненький голос повідомив:
— Хелло! А мене вам зараз представлять!
Через десять хвилин четвертий «Б» довідався, що йому неймовірно пощастило, — нова учениця виявилася просто-таки незвичайною дівчинкою. По-перше, знала англійську мову так само добре, як українську, бо, бачите, брат її вчиться на англійському відділі в університеті. По-друге, безліч разів виступала по телевізору в дитячих передачах, по-третє, знімалася в кіно. По-четверте, вчиться у балетній студії театру.
Під час перерви вона сідала на учительський стіл, гойдала довгими ногами в строкатих панчохах і, страшенно горда з загальної уваги, перелічувала усі свої таланти.
— А тоді, як я знімалася в кіно, режисер сказав, що я обов’язково стану кіноактрисою. У мене є мільйон фотографій — і я, і режисер, і Ганна Романюк. Що? Ти не чула про Ганну Романюк? А хто така Майя Плісецька3 — ти знаєш? А що таке па-де-де4 і батман5 — ти знаєш? Чекайте, зараз я вам дещо покажу!
Лілі зіскакувала зі столу, стіл відсували під стінку, парти — далі, докупи, і Лілі показувала балетні па, дівчатка пробували повторити за нею кожен рух, а хлопчаки і чмихали зневажливо, і чудувались, і розпитували; учитель приходив якраз у ту мить, коли Лілі переконувала клас, що може простояти на пальцях рівно десять хвилин.
1 Святослав Ріхтер — український піаніст та громадський діяч німецького походження.
2 Пелехатий — із довгим, густим, скуйовдженим волоссям.
3 Майя Плісецька — видатна російська артистка балету, постановниця, письменниця, актриса.
4 Па-де-де — парний танець, що є однією з основних балетних танцювальних форм.
5 Батман — рух класичного танцю.
А потім усі звикли до розповідей Лілі, і Славко Беркута якось навіть махнув рукою і сказав:
— Кінчай хвалитись! От я умію на руках ходити! Е! А ти вмієш? Ні? От бачиш!
— Подумаєш, на руках! Ти ж все одно в кіно не знімався!
— Зате... зате я в сорочці народився! — раптом сказав Славко.
Лілі засміялась:
— І ще в тебе вуха великі. Вуханчик ти!
Славко почервонів і ледве втримався, аби не затулити вуха руками.
Перепадало відтоді Славкові з тими вухами. Лілі дивилась на нього ласкавим поглядом, кивала головою:
— Ти не журися, Славчику, в усіх єгипетських фараонів були ще більші вуха! Не віриш? А ти подивись, подивись — навіть у бога Озіріса1 вуха, як лопухи, бачиш?
Славко знову немилосердно червонів, ладний навіть побити причепливе дівчисько, а вона раптом дивилася ще ласкавіше:
— Не гнівайся, Славчику, я більше не буду!
Вона й сама не довго ображалася, що її перестали слухати і розпитувати про знімання в кіно. Мугикала пісеньки на уроках, носила в клас паяца з великим червоним ротом від вуха до вуха: натягне клоуна на долоню, а він вклоняється, плеще короткими ручками і показує язика: спробуй тоді відповідати урок, як тобі клоун язика показує!
А після кожного зауваження за якийсь вибрик кумедно морщила ніс і дуже щиро обіцяла: «Я більше не буду, от побачите!»
Часом траплялося, що Лілі раптом серйознішала, її захоплювали незвичайні ідеї, і вона завзято бралася їх здійснювати.
— Чілдрен2, — сказала Лілі, — я відкриваю курси англійської мови. Записуйтесь. От побачите — я буду найкращою у світі вчителькою.
Діти приходили на заняття, ніби це й справді були курси. Лілі повчала їх з поважною міною, почепивши на носа невідомо де роздобуті окуляри. Розмовляла тільки англійською мовою і вимагала у відповідь того ж. Цілих два тижні на уроках ніхто не порушував дисципліну.
1 Озіріс — бог відродження, цар потойбічного світу в давньоєгипетській міфології, суддя душ померлих.
2 Чілдрен — (англ.) діти.
А потім дівчинка не з’явилася на заняття. Діти сиділи і чекали. Разів п’ять повторили смішну англійську лічилку. Хтось уже запропонував іти додому, коли на порозі врешті стала «вчителька». Обличчя в неї аж палахкотіло рум’янцем, коротка зелена куртка вся змокла від снігу, а в руках Лілі тримала зв’язані докупи ковзани.
— Хелло, чілдрен! А я на ковзанах їздила. Славний був лід!
І обвела товаришів безтурботним, упевненим поглядом людини, якій усе легко минається.
— Ми тут час гайнуємо, а ти на ковзанці!
— Як тобі не соромно!
Правду мовивши, Лілі було дуже соромно, але ж хіба годиться отак відразу каятись!
— А хто вам велів сидіти? Йшли б і собі на ковзанку! — не дуже впевнено порадила вона.
Славко Беркута підвівся з-за парти, мовчки натягнув пальто і мовчки пішов із класу. І за ним, немовби й не помічаючи своєї «вчительки», рушили геть усі ображені «курсанти». Лілі стояла, недбало хмикаючи, доки вони виходили, а потім жалібно схлипнула, сіла за парту і, затулившись мокрим холодним рукавом, довго плакала в порожньому класі...
А іншого разу вона надумала ставити п’єсу про Попелюшку, і, звичайно, головна роль належала їй. Однак виявилося, що по ходу дії Попелющці необхідно співати. А Лілі, на жаль, уміла все на світі, крім цього. Вихід із становища знайшли — Лілі стоятиме біля самої завіси, старанно ворушачи губами, а за завісою буде співати дівчинка Ліда. І раптом в останній момент, коли вже навіть афіші вималювали, Лілі Теслюк не прийшла до школи.
Схвильовані артисти прибігли до неї додому:
— Лілі, ти ж зриваєш виставу!
— Ти нас підводиш!
— Я хвора, — кволим голосом повідомила Лілі і показала градусник. — У мене температура тридцять вісім. І не пищіть — я вас не підвела, нехай Ліда замість мене грає, вона всю роль знає від початку до кінця. Нехай вона, вона вам заграє і заспіває.
Потішені артисти не вчули гіркоти в словах Лілі. <...>
Стефко Вус
Давно то було чи недавно? Давно, мабуть. І ніби не з ним, Стефком, усе діялось, а з кимось іншим.
Лежало село межи горами. Долі селом перестрибувала з камінця на камінець річка-самотека, а над річкою примостилася хата. <...>
Неподалік од хати росла велика, старезна липа. Коли вона цвіла і від неї йшов такий солодкий дух, що аж голова паморочилася, то починала співати. Співала низьким, оксамитовим голосом, щодень одну і ту ж монотонну, але дуже гарну пісню, і минуло немало часу, поки Стефко додумався: то бджоли прилітали по мед густим роєм і так гули, непримітні у зеленій, майній липі, що, здавалося, дерево співає.
Давно то було, і не зі Стефком ніби, а з кимось іншим.
Він чи не він купався у крижано-холодному потоці? Посинілий — аж очі попригасали, але упертий у своєму бажанні навчитися плавати, годинами сидів у мілкій, по коліна воді, розводив навсебіч руками і гукав:
— Пливу, Настко, я пливу! Ти бачиш, як я пливу?
Сестра сміялася:
— Як сокира, як сокира!
Хлопець вискакував з води і кидався за Насткою, щоб покарати за глузування. Настка блискала хитрими очима, тікала до баби, ховалася у рясній спідниці; біля баби їй ніхто вже не був страшний, навіть змій із казки. <...>
Восени вони з бабою ходили по гриби. Стефко взувався у високі чоботи, аби ніг не обросити, виламував міцного костура і розгортав ним сухе листя, щоб побачити гриба і відігнати геть гадюку. Баба вміла ходити над урвищем і визбирувала всі гриби, вона їх помічала, навіть не дуже приглядаючись. І ніколи не послизнеться на мокрім глинястим схилі, а Стефко раз по раз падав, потому сушився на сонячних галявинах, на заліску. <...> Баба мала повнісінький кошик грибів, Стефкові не хотілося вертати додому отак собі, складніруч, він струшував з гілок ліщини коричневі горішки-лусканці, а вдома жменями висипав їх малій Насті — то для неї була найкраща лакомина.
А потім баба померла, і Стефка мовби хто закаменив. Сидів у темнині на горищі, і бійно йому було, і сумно, і здавалося, що цілий світ пішов у переверти. «Кукулику мій, сиротя бідне...» Аж тепер відчув себе Стефко сиротям.
Приїхав з міста за ним та Насткою тато. Стефко досі бачив його зрідка, батько лиш на свята часом приїздив, привозив коли-не-коли якогось гостинця, котрого Стефко немовби кому навкори зразу ламав і нищив.
Од батька все тхнуло горілкою, був він величезний, з густим голосом та недобрим сміхом; Стефко заховався від нього на липі, що співала, і не хотів злазити вділ, і не хотів їхати з татом. Чіплявся потім за одвірок, за ребристий тин, за дерево при дорозі, а батько віддирав його руки, сердито й голосно сварився:
— Матимешся у мене, поганий нескребо!
І подумав Стефко, що вже ніхто його не любить: ні теля, ані сонце, ані співуча липа, бо не заховали від батька, — хлопець дивився скоса, затято мовчав і довго пам’ятав той день, коли його відірвали од дерева при дорозі. <...>
У п’ятому класі залишився на другий рік. Носив у кишені цигарки — що батько забував на столі, те й потрапляло до Стефкової кишені.
— Не кури, Стефку, не треба, — просила Настка.
— О, маю ще одну вчительку, — гнівався Стефко, але не дуже, бо була Настка маленька, худа, варила на трьох, як уміла, борщ та картоплю, обгортала у чистий папір Стефкові книжки та латала його подерті штани й сорочки. Настка одна лишилася з давніх часів, та ще спомин про бабу, про холодний потік і співучу липу.
Славко Беркута
Добре високим і сильним — їх не штовхають навіть у тих випадках, коли вони надумають ходити серединою тротуару. А якщо ти у вісім років скидаєшся на дошкільнятко, до того ж у тебе ноги болять у суглобах при кожному кроці, то, мабуть, краще ходити попід стінами: безпечніше. Однак Славко не тримався стін. Досить уже було цього в лікарні, тоді ноги боліли так, що здавалося — не вони його тримають на землі, а він їх тягне за собою.
Хвороба причепилася наярі1, коли зійшов сніг, довелося два гарних зелених місяці пролежати в лікарні. Смугаста піжама, білі халати, мамине аж посіріле, над силу усміхнене — задля нього — обличчя затямив надовго. Підвівшись із ліжка, чіплявся стін, аби не впасти, аби ступити кілька кроків.
— Стверджую, що ваш син склав іспит на справжнього мужчину, — сказав головний лікар, виписуючи Славка.
Хлопець стояв біля матері — маленький, блідий, давно не стрижений і тому трохи схожий на дівчинку. Недовірливо дивився на лікаря — цей високий, широкоплечий дядечко, мабуть, кепкував собі, бо ж ніякого екзамену він не складав, а лежав у лікарні; з тугою думав, що не можна буде грати у футбол, бігати, стрибати. А що ж тоді можна?
1 Наярі — (поет.) навесні.
Аж до зими був слухняний і покірний, ковтав якісь ліки, ходив на кварц1 і щоранку прокидався з надією: «Ану ж минулося?». Надія розвіювалась, як тільки ступав на підлогу і робив перший крок. Ноги стали худі, тоненькі, як дві тички, Славко якомога скоріше натягав штанці, аби не бачити своїх ніг.
Почалася зима. Тоненький яснець1 2 постягував калюжі, а потім ударив справжній мороз, і хлопчик не витримав більше послуху. Натягнув черевики з ковзанами. Ноги підгиналися, не слухались, кривуляли. Прикушував губу, стояв якусь мить зажмурки з болю, а тоді таки йшов. Вибирався з дому крадькома, аби ніхто не довідався, повертався, то вже геть сили не мав, а наступного дня знову йшов на лід. Спершу біля дому, неподалік, пізніше — в парк і врешті на ковзанку.
Ноги ставали міцнішими, пружніли м’язи, і вже не доводилося весь час думати: як добре великим і сильним — їх ніхто не штовхає...
Мама потім ніяк не могла повірити, що хлопець сам себе вилікував.
— Добре, що я не знала про його вправи на льоду, — сказала вона татові, — я б відібрала ковзани, і хтозна, чи міг би хлопець зараз бігати.
Тільки ж не завжди буваєш переможцем. Не розв’язувалися задачі з арифметики — кортіло списати у Юлька Ващука. Не запам’ятовувався вірш напам’ять, і як же вранці не хотілося вставати з ліжка і йти до школи, і потім спідлоба поглядати на вчительку: викличе — не викличе, запитає — не запитає. — і думати при цьому: «Добре Юлькові, завжди він усе знає».
Юлько вміє малювати, гарно малює Юлько. Славко брався і собі. Нічого не виходило.
— Шкода паперу, — сміявся тато, — спробуй краще вистругати літака, ось тобі дощечка, ніж; спробуй вистругати літака — два крила, хвіст, пропелер. І ніколи не намагайся робити щось тільки тому, що це роблять інші. Своє шукай, — сказав тато.
Своє знайти нелегко. Як відчути його серед безлічі речей і справ, які захоплюють, поривають, а потім раптом перестають подобатися? Хлопчаки хапаються за все цікаве і не відчувають, як минає час, — вони поводяться з ним вільно, як із своєю власністю.
Та Славко одного разу раптом відчув, що час таки тікав.
Ішов з мамою вгору вулицею Міцкевича. Ліворуч — парк, де карусель і в клітці павич з казково яскравим хвостом. Праворуч — дитячий
1 Кварц — лікувальна процедура кварцування: обробка тіла ультрафіолетовим випромінюванням кварцової лампи для знищення всіх інфекційних мікроорганізмів.
2 Яснець — перший тоненький льодок на річці, ставку тощо.
садок, той самий, куди ходив колись і Славко. Спинився враз біля штахет. Дивився на кольорові грибки у пересмужку, на прижовклу стоптану траву, на струминку води, що сокотіла із чорного, скрученого клубком шланга — по заході сонця поливатимуть квіти. Все виглядало точнісінько так само, як перше, коли Славко ходив сюди. Замурзане якесь дівча перехилило набік голову, показало язика — хлопчик не всміхнувся, він став раптом тихий, бо не знаходив жодного знайомого обличчя там, де недавно знав усіх.
— Про що думаєш? — поцікавилась мама.
— Сам не знаю... Дитячого садка вже не буде, — чи то запитав, чи то ствердив. Раніше не міркував над тим, що чогось може вже ніколи не бути.
Про це він думав і згодом, але вже значно чіткіше й свідоміше. Вони були всім класом у природничому музеї, Славко побачив мамонта. В дерев’яній клітці стояв скелет, прикритий темно-сірою, мовби просмоленою шкірою, однак уявився справжній мамонт, сумний і замислений, він хитав хоботом — обережно, щоб не розвалити дерев’яної клітки, яка заважала йому поворухнутись; на білому папірці значилося: «Мамонт». І латинкою — «Елефант». Мабуть, мамонтові було образно, що до нього причепили етикетку.
Хлопчик не поспішив далі за всіма до орлів і сов, напханих тирсою, і до метеоритів, знайдених наприкінці минулого століття. Поклав портфель на східці, сів поруч і довго дивився на те, що зосталося од величезної могутньої тварини, і бачив щось прадавнє, незрозуміле, що колись виглядало тривким, дужим — і минуло, щезло. Бував у музеї ще кілька разів, йому завжди говорили: «Експозиція починається ось тут, ліворуч, хлопчику», — та він приходив лише до мамонта. Часом йому здавалося, ніби мамонт зрозуміє його, варто тільки заговорити й розповісти йому про себе, але нікому не признавався в таких думках, бо сам розумів, що все це тільки власна вигадка.
Мамонт забувся, коли почалося фехтування. Потрапивши вперше на змагання шпажистів, Славко раптом подумав, що бачить справжнісіньких марсіан, — такими дивними здалися йому спортсмени в білих костюмах і масках. А потім прийшло захоплення, усе приковувало увагу: вже закінчилося змагання, розходилися спортсмени, а Славко стояв, переживаючи побачене. Знав з першого ж вечора: фехтування — це те, без чого тепер не обійдеться. І як тоді, коли відважився на хворі ноги натягти важкі черевики з ковзанами, розумів, що мусить домогтися свого.
БЛАКИТНІ ПЕЧЕРИ
(З точки зору Славка Беркути)
Розвалився Юлько Ващук на вчительському стільці, далеко простяг ноги і пояснює:
— Розумієте, хлопці, треба мати просторове уявлення і абстрактне мислення. Без цього неможливо творити. Мислення можна розвинути. Щоденний тренінг — і навчитеся всього на світі...
— Тре-ен-інг! Чи ти вже не годен говорити, як нормальні люди? Ну, тренування, вправа, то ж ні — тренінг!
— Слухай, Беркута, — закостричився1 Юлько. — Чого ти завжди до мене чіпляєшся? Кожен говорить так, як йому на це дозволяє словниковий запас.
Із Юльком сперечатися — все одно, що кам’яну брилу на дуель викликати, він на своєму стоятиме, хоч би й не мав рації.
Витягаю з портфеля підручник і читаю, затуливши долонями вуха.
Тепер Юлькова мова звучить приблизно так:
— У ... ге-уууу — взвшшшшшш...
Тренінг! Ну й Ващук!
Я навіть не почув, як продзеленчав дзвоник, лиш побачив, що сідають усі за парти, і з того зрозумів — зараз почнеться урок. У клас зайшов Антон Дмитрович. Прискіпливо подивився, чи охайно висить карта, навіщось оглянув указку і почав урок.
Антон Дмитрович завжди починає уроки якось несподівано. Візьме й запитає, наприклад:
— Вам відомо, що ріка Конго двічі перетинає екватор? Конго — єдина ріка на світі, яка двічі перетинає екватор. Вона протікає на території.
Я знав: надовго запам’ятається те, що ріка Конго двічі перетинає екватор, і те, які народи живуть на берегах величезної ріки. І хто перший досліджував африканський континент, і хто писав книги про Африку. Я запам’ятовую все, що говорить на уроках географії учитель, і аж ніби всередині щемить від того, що не може людина за своє життя обійти цілий світ. Адже я не побачу, як ріка Конго двічі перетинає екватор, і навряд чи потраплю на Північний полюс або ж на Памір. А мені так хочеться бути водночас усюди. <...> Антон Дмитрович викликав до карти Ващука. Юлько не затинається зовсім, коли відповідає урок, мовби йому це завиграшки. Говорити він уміє гарно, це правда, та й взагалі нема нічого такого, що Юлько робить погано. Хіба що просто знає, чого не втне, — і не береться за те. Знов я про Юлька так думаю, що він сказав би: «Чого чіпляєшся до мене, Беркута?» А я не чіпляюсь, я сам не знаю, в чому справа.
1 Костричитися — (розм.) ставати злим, роздратованим; сердитися, гніватися.
Коли він на мене часом поглядає, ніби запитує: «Ну що ти вмієш?» — то я аж починаю знічуватись або ж сперечатися, хоч би й потреби не було. А часом, коли справді треба сперечатися і навіть щось різке йому сказати, то я мовчу, мовби нічого не трапилося.
Саме так було, коли ми надумали йти до Блакитних печер. Я розповів Юлькові, що їздив з батьком до Страдчого — невеликого села під горою, залісненою й стрімкою, на самому вершечку якої стара-престара дерев’яна церква. А низом — печера.
— Пусти зайця в печеру — він аж під Києвом з другого боку вискочить, — жартували страдчівські хлопчаки.
А ще казали, немов у тій печері в давнину татари спалили мешканців села, котрі заховалися від татарської неволі. Тому ніби й село Страдчим зветься. Ото ми з татом і ходили до тієї печери.
«У нашого малого нове захоплення, — сміється мама, — гляди, трохи повдаєш із себе спелеолога та й покинеш, як не одно кидав».
Та я не ображаюсь, я взагалі ніколи не ображаюсь на маму, на неї просто неможливо образитись. Мама майже одного зі мною зросту, зовсім як школярка зі своїм маленьким жовтим портфелем.<...>
[Славко пригадує, як дізнався, що восьмикласники збираються до Блакитних печер. Він попросився й собі з ними, а ще домовився, щоб дозволили поїхати його друзям — Юлькові та Лілі. Юлько обіцяв принести фотоапарат, ліхтарики. Але у призначений час не прийшов.]
Може, чекав, що я запитаю, чому він не прийшов? Але я не запитав.
Я думав: хто із нас змінився? Чи то я раніше не помічав, який Юлько, чи то він був інший? А може, я справді чіпляюсь до нього не знати чого? Або ж просто після того випадку з татовим літаком, після нашої розмови про максимальне навантаження мені забаглося, аби Юлько, мій друг, був ось таким, а не іншим, не таким, як він є насправді? Нічого не розумію. Чи справедливо це?..
І я сам — який? Чим виміряю оте моє максимальне навантаження, про яке з татом говорили? Майже рік тому говорили.
МАКСИМАЛЬНЕ НАВАНТАЖЕННЯ
— Мамо, а у нас на трен. — з порога почав Славко і немов спіткнувся. — Мамо, чому ти така? Мамо?!
Руки мамині опущені вділ, вона ніби забула про те, що має руки. На раменах лежить велика пухнаста хустка — мамі стало холодно?
Таж у кімнаті страшенно душно, пахне валеріанкою і ще чимось незвичним.
— Мамо! Ти що, мамо?
— Синку, — сказала мама. — Тільки ти не хвилюйся. Все буде добре, але... Ти не хвилюйся. Вони не прилетіли. Нічого не відомо... Все повинно бути добре, синку.
Мовби велика холодна хвиля впала на Славка. Збила з ніг і потягла по гострому камінню, в провали, звідки немає вороття. Хлопець прикусив губу, аж відчув на ній солонуватий присмак крові, і над силу вимовив дорослим, чужим голосом:
— Звичайно, все буде гаразд, мамо. Іди ляж, я сам приготую собі вечерю. Я сьогодні тренував новачків. Цікаво, які з них вийдуть спортсмени.
— Так, цікаво, — погодилася байдуже мама і додала: — Чай на столі. І сухарики.
І тато залюбки хрупав смачні, солодкі сухарики. <...>
...Славко сидів за кухонним столом, укритим білим обрусом, тупо дивився на склянку, де плавав круглий, як рятівний круг, шматочок цитрини, і повторював: «Тільки спокійно, тільки спокійно. Все буде добре, мусить бути добре. Тато великий, сильний, мужній, найсильніший у світі — з ним нічого не може трапитися. Правда ж, тату, з тобою нічого не трапилося?»
Тато завжди літав. Тато випробовував літаки. Від нього пахло хмарами. Пахло небом і простором. У тата на лівій руці витавруваний синій номер. Він не стирався і не зникав, хоч його поставили дуже давно; тато, тоді ледь старший від Славка, був у німецькому концтаборі, фашисти випалили йому те тавро. Але тато вижив, тато повернувся на свою землю, тато є, він буде, він зайде у кімнату і скаже:
— Як справи, голубе?
Тато любить мамині коси. Літаки. Синові несподівані запитання. Прозорі яблука — папірівки. Білі-білі сорочки і різьблену з каменю підставку для олівців на маминому столі. І голубі на світанні стовбури беріз. І їхню галасливу, аж надто гуркотливу й неспокійну вулицю. Запах пекарні, що в будинку навпроти. «Він є, він буде, прийде і запитає: як справи, голубе? Він прийде і запитає, він прийде», — як заклинання, повторював Славко.
Надоднем у кімнаті все зробилося сіре, приглушено задзеленчав раптом і непотрібно будильник. Мама лежала, заплющивши очі, син обережно прикрив її хусткою. Хустка сповзла з маминих плечей. Мама удавала, ніби спить, а може, й справді заснула. «Добре, що вже задніло, ніч була страшенно довга», — подумав. За вікном ще біліло, мовби заплаканий, виднівся ріжкатий місяць. Гуркотіли глухо, — спросоння, мабуть, — трамваї. Відгукувався на нечасті кроки тротуар. Годинник переступав поволі крихітними ніжками-стрілками з секунди на секунду. Ніч була страшенно довга, і тато не приходив.
А потім дзеленчав дзвоник, шелестіли сторінки підручників, галасували в коридорах першокласники. В школі все йшло своїм звичаєм.
Славко чув і розрізняв окремі слова, та вони не трималися купи і його свідомості. Він усміхався і кивав, коли до нього зверталися, щось навіть відповідав, не впізнаючи власного голосу. Бачив, як перед ним ходять, рухаються; хтось там сміявся, хтось кричав, однак ніщо не обходило його. <...>
— Беркута! Славко Беркута! — черговий по школі з червоною пов’язкою на рукаві з порога гукав Славка. — Де Беркута, хлопці? Його до телефону!
Спочатку хлопець не зрозумів. Беркута? Це він. До телефону! І раптом, розштовхуючи всіх, майже ліктями продираючись крізь гурт, Славко кинувся до вчительської, де на стіні висів чудернацький старомодний телефонний апарат, який прозвали «ундервудом1».
Крізь тріск і шипіння почувся мамин голос:
— Знайшлися, синку! Вимушена посадка. Рація зіпсувалася, не було зв’язку. Тільки ти не хвилюйся... Ти не хвилюйся, я тобі ска.
— Тато?! Мамо!
— Ні, не тато. Другий пілот.
Нижня губа Славкова дрібно сіпалася, рука ніяк не могла почепити на гачок телефонну трубку, мовби не належала більше хлопцеві, а рухалася з власної волі.
Радість: «Не тато, не тато, не з татом», — ця радість входила в нього, ніби він ковтав свіже, морозяне повітря після важкої задухи. Голова йшла обертом, слідом за радістю наскочив сором — як він може радіти! Як може сам собі казати: «Не тато, не тато!» Як він може так підло радіти!
Вийшов з учительської. Було тихо. Вже йшов урок. З усіх класів пробивалися крізь двері голоси — різні голоси, звичні інтонації.
Мабуть, він дуже підлий, коли може так радіти. Але ж він радий не з того, що хтось загинув, тільки з того, що тато є, тільки тому, тільки через те — тато є!
1 «Ундервуд» — марка друкарської машинки; друкарська машинка такої марки.
Другий пілот. Другий пілот. Тихий, маленький Євген Павлович. Євген Павлович з волоссям, підстриженим їжакувато, як у хлопчака.
Удома, незважаючи на безсонну ніч, не ліг відпочивати. Хотів дочекатися матері з чергування в друкарні, хотів розпитати про все докладно, бо хоч вона і дзвонила вдруге, але нічого більше не сказала, окрім того, що Славко вже знав. <...>
Славко того вечора не знаходив собі ані місця, ані якої роботи. <...> Хтось подзвонив. Може, мама? Тільки щось не мамин дзвінок, мама дзвонить весело, ніби їй подобається натискати на кнопку, а тут просто-таки несміливо доторкнулися до неї.
— Свої, свої, — запевнив голос із-за дверей.
Хлопець не впізнав голосу, але все одно відімкнув двері.
— Що, твоїх нема?
— Ні, — відповів Славко, зрадівши гостеві. Це був механік з аеропорту, Комарин. Славко забув, як його звали, пам’ятав тільки прізвище. Бачив цього механіка не більше трьох разів, та тепер зрадів з його появи, бо сподівався довідатися щось і поговорити про тата. Ось цього, здається, і треба було найбільше — поговорити про батька.
— Сідайте, сідайте, — метушився хлопець, підсуваючи гостеві стільця, подаючи попільничку — в руках Комарин тримав сигарету.
— Ех, ти-и! — сказав раптом сльозливо Комарин і погладив Славка по голові.
Хлопець трохи відсторонився — він лише тепер помітив, що Комарин добре-таки напідпитку, від нього тхнуло неприємною, їдкою сумішшю горілки, цибулі й машинного масла.
— Ех, ти-и... Що ти знаєш... Хіба тобі скажеш, хлопче? А мені говорити треба, мені душу, душу мені вивільнити треба, ти розумієш, що воно за птиця — ота душа?
— Може, чаю вип’єте? З цитриною? — запропонував Славко. Тепер він уже знав, що не почне з Комариним розмову про батька.
— Ех, ти! Та мені зараз — що чай? Мені б душу, ясно тобі? Душа в мене горить, хіба чаєм допоможеш? Мені три ночі підряд одне й те ж ввижається — я на землі лежу, ніби приклеєний, а на мене літак падає, падає, реве і падає, і нікуди я від нього подітися не можу! Ні, брате, авіація — це тобі не футбол! Ти думаєш, я не казав своїй? Я їй казав: кину все до біса, навіщо воно мені здалося, давай поїдемо кудись, ну, хоч до діда у Демидівку, там літака раз на рік у небі побачиш. Тихо, ні галасу тобі, ні гуркоту, вози ремонтуватиму, а що — і вози ж потрібні.
Уважно слідкував хлопець за ходом думки гостя, вслухався у заплутані фрази, але нічого не міг збагнути.
— Ти знаєш, де він сідав? У нього свій столик був біля вікна. Вони після польоту приходять ковтнути чогось, — воно, знаєш, після польоту спрага мучить. Не думай, аби щось таке міцненьке, ні, тільки трохи нарзану і бутерброд... Він завжди, бувало, питав: «Як тут земля без нас — усе в той же бік обертається, хлопці?»
Славкові раптом як обручем перехопило горло. Комарин говорив про другого пілота.
— А я не винен! Я тобі кажу, не винен! При чому тут я, що з ними так? Я перед польотом оглядав, я все оглядав, ти чуєш, не винен я-а-а!
Тепер у кімнаті висів неприємний запах, захотілося розчинити вікно. Але тут знову подзвонили, Славко кинувся до дверей і — ледве встиг відхилити їх, а вже міцні татові руки підняли його вгору, як у дитинстві. Йому тоді здавалося, що він летить аж під хмари, і дух захоплювало, і всередині аж лоскотно стало. А від тата знову пахло хмарами, небом і трохи втомою.
Вони стояли один перед одним — і батько, мабуть, відчув, що синові зараз хочеться бути знову малим і забути про пережите, і не думати про другого пілота.
— Ну от, — сказав тато, — от я і вдома.
І коли він помітив сльози на синових очах, то відвернувся, ніби йому обов’язково треба було відвертатися, скидаючи плащ, і син зрозумів, що батько ставиться до нього, як до дорослого, не хоче бачити його слабкості.
— А-а-а! — сказав Комарин і рушив до батька. — А я прийшов до тебе.
— Бачу, — сказав тато і посторонився від Комарина.
— Ти чого? Чого ти? Я от йому вже казав, я малому казав, нехай підтвердить: я тут ні при чому, чуєш?
— Мало казати. Мало казати, Комарин. Треба самому вірити у те, що говориш. А ти віриш? Ти віриш? <...>
— Брешете! — раптом закричав Комарин. — Вам так простіше — на механіка усе, вам так простіше!
Диким здавалося, що великий кремезний чоловік може кричати тонким, пронизливо-безсилим голосом.
— Я доведу! Я доведу! — гарячкував Комарин, задкуючи до дверей.
А тато сказав:
— Ти б хоч Євгена посоромився. Чи ти і його у брехні відважишся звинувачувати?
Комарин затулив обличчя шапкою і, п’яно стогнучи, вийшов з кімнати. Славко чув, як гупали його ноги на сходах, — кроки були непевні, мовби Комарин не знав, куди ступати.
— Мама на чергуванні? <...>
Славко зрозумів: розмови про аварію не буде. Звичайно, розмови про аварію не буде. Не про все, мабуть, можна говорити з сином, навіть якщо він став дорослим. І все-таки наважився запитати:
— Це через... Комарина?
Запаливши сигарету, батько якусь мить думав, що сказати.
— Бачиш, сину. Ти чув про максимальне навантаження? У цього, — тато кивнув на стілець, де сидів перед тим Комарин, — у цього максимум дуже незначний. Максимальне навантаження — справа немаловажна. Це вимір характеру і людських сил. Пхинькає він, як немовля, ходить п’яний і всіх запевняє — не винен. Боїться, слимак поганий! Відповідальності боїться, а не того, що людина. Так, синку, максимальне навантаження — така штука. Ну, я піду мамі назустріч. А ти чаю приготуй. Міцного. Їй треба буде гарячого міцного чаю.
Механічно всипав чорні дрібні чаїнки у малий чайничок з надбитим носиком. Постелив чистий накрохмалений настільник. Сьогодні усе це не мало такого значення, як завжди, коли батько повертався з польоту. Зараз мало значення інше.
Розмовляючи з Комариним, тато не попросив Славка вийти. Раніше такого не траплялося. Славко не бував присутній при розмовах старших, коли ті розмови не стосувалися його. Так повелося ще з раннього дитинства. А тепер хлопець став свідком важкої, серйозної розмови дорослих людей і відчув себе приналежним до світу, де ніхто не має права легковажно, безвідповідально і безрозсудливо ставитися до життя. Міркував над отим максимальним навантаженням, про яке говорив тато після відвідин Комарина, по-іншому оцінював, співставляв і зважував слова та вчинки. Несподівано дрібниця могла набрати значного змісту, а те, що досі здавалося важливим, ставало тільки додатком до чогось найголовнішого, чого Славко, може, досі ще й не осягнув.
Звичайно, приємно й легко відчувати під собою нехибний твердий ґрунт, ні в чому не сумніватися і поняття не мати про тривогу, яка може затулити собою світ. Але ж до кожної людини врешті приходить момент, коли вона стає старшою, і не обов’язково для цього лічити свій вік на десятки — події не раз важать більше, ніж час.
[В один з осінніх днів учитель географії Антон Дмитрович запропонував замість уроку провести практичне заняття — прогулятися парком. Юлько зустрів там Стефка Вуса, свого сусіда. Вони знайшли сороку з перебитим крилом, яка могла загинути. Юлько байдуже відштовхнув птаха ногою, а Стефко і Славко підібрали сороку й віднесли до вчительки біології, яка доглядала хворих тварин.
Удома Юлько пригадав, як одного разу взимку Славко віддав йому свою шапку і тим врятував від холоду й застуди. А колись давно, ще в п’ятому класі, під час шкільного шахового турніру Славко навмисне програв вирішальну партію Юлькові, щоб той став чемпіоном.
Лілі Теслюк запросила однокласників до театру — вона сама грає у виставі. Не зміг прийти лише Беркута — у нього вирішальне тренування.
Юлькові небайдужа Лілі, він збирається після вистави зробити їй подарунок — маленьку бурштинову фігурку балерини.
Тим часом Славко Беркута виграв відбіркове змагання з фехтування, на нього чекає поїздка на турнір до Харкова. Славко вважається найкращим учнем свого тренера Андрія Степановича. Хлопець одразу зі змагань поспішив до театру, щоб привітати Лілі. Вистава вже закінчилась, і він побачив, як виходить Лілі з батьками, а поруч — Юлько.
Славко вирушив до Харкова на фехтувальний турнір. Юлько дізнався з газетної статті неприємні речі про батька: у своїй книжці про Львів він використав чужі ідеї, а хтось про це дізнався й повідомив журналістам. Юлькові було дуже соромно за свого тата.
На змаганнях Славко не зміг показати все, на що здатен, — посів лише четверте місце. Саме в той день йому виповнилося чотирнадцять років. Від тренера хлопець одержав у подарунок дуже гарну шпагу. Славко дав собі слово не брати до рук нової шпаги, доки не заслужить цього своїми досягненнями.
Одного разу на тренування до Славка прийшли Лілі та Юлько. Між хлопцями сталася суперечка: Юлько доводив, що шпагою орудувати неважко — будь-хто зможе. Тоді Славко не стримався, дав Юлькові шпагу й маску. Він образився й одразу не подумав, що це нечесно — битися з непідготовленим супротивником. Під час поєдинку стався нещасний випадок. Славко поранив однокласника у стегно — на нозі у Юлька залишилася чимала подряпина.
Поранення насправді не було надто серйозним, однак Юлько вдавав із себе хворого, лежав у ліжку. Коли його провідали однокласники, Лілі нагадала, що саме Юлько спровокував суперечку, яка й призвела до нещасного випадку.
Славко картався докорами сумління: він підвів багатьох людей, які в нього вірили. Йому було соромно перед тренером, перед батьками, перед однокласниками. Хлопець приходив провідати Юлька, навіть вибачився перед ним.]
НАПЕРЕДОДНІ
О дванадцятій годині дня:
Обурений Антон Дмитрович переконував Варвару Трохимівну:
— Ви цього не зробите! Ви просто не повинні так робити!
Учитель не вірив, не міг повірити, що Славко Беркута з ватагою хлопчаків ховався від людських очей, щоб випити з пляшки ковток вина. Просто якесь непорозуміння, треба спершу все з’ясувати, а потім уже влаштовувати суд, якщо виявиться потреба. Антон Дмитрович щойно повернувся з наради членів Географічного товариства.
Звівши вгору брови-рисочки, Варвара Трохимівна дивувалась:
— Я вас не розумію. Ви берете під захист хулігана? <...>
Директор, як і Варвара Трохимівна, розводив руками і дивувався:
— Не розумію вас, Антоне Дмитровичу... Ви збираєтеся стати на захист хулігана?
— Беркута не хуліган. Хіба можна чіпляти до хлопця образливе слово, навіть не спробувавши все як слід зрозуміти? Та навіть коли й трапилося те, — я не вірю, але припустимо, — то чи слід влаштовувати дитячий суд над дорослою людиною? Поставте себе на місце батьків Беркути. Вони — розумні, порядні люди. І раптом тринадцятирічний хлопчак звертається до них з такими словами: «Ви погано виховали свого сина!» Це ж комедія! Такі вистави псують стосунки дітей і батьків, розбещують школярів.
Аргументи Антона Дмитровича здавались, мабуть, директорові необґрунтованими і наївними, бо він доводив своє — спокійно, розважливо, ніби йшлося про придбання для школи наочного приладдя, а не про долю учня:
— У нашій школі не траплялося нічого подібного. Коли раптом у здоровому, дружному колективі з’явилось хворобливе явище, його слід ліквідувати. Товариські суди практикувалися у багатьох школах, і це давало добрі наслідки. Не розумію, чого ви заперечуєте проти думки вчительського колективу. Зрештою, ми б виглядали смішно, якби відмовились од свого рішення. <...>
О другій годині дня:
Втомлена немолода жінка мружила очі з короткими віями, постукувала за звичкою олівцем по столу. Робота в дитячій кімнаті міліції привчила її до уважності. Запам’ятовувала обличчя і інтонації, звертала увагу навіть на жести і одяг. Ця дівчинка, що сиділа зараз перед нею, мала дуже чорні — аж зіниць не видно — очі і світлу гривку волосся над темними бровами. Дівчинка хвилювалась, вона узяла до рук аркуш паперу, що лежав на столі, шматувала його дрібненько, сама того не помічаючи.
Дівчинка говорила:
— Беркута не міг так. Та не міг він пити! Я розумію, може, він там стояв з ними, а потім не хотів називати їхні прізвища, може, він і справді не знав... Беркута такий... він не міг, якщо ви не вірите мені, то запитайте у наших, кого завгодно з сьомого «Б» запитайте, вони вам скажуть. Вони стоять на вулиці. Беркута не такий, це просто непорозуміння.
— Я хочу тобі вірити, дівчинко, мені подобається, що ти прийшла захищати товариша. Та коли людина відмовляється од того, що насправді було, як ти гадаєш, що це означає?
Дівчинка розсипала на столі клаптики паперу, знову зібрала їх докупи:
— Беркута не відмовляється, він взагалі нічого не говорить, він каже: «Якщо ви мені не вірите, я не буду нікого до цього змушувати». Він страшенно гордий, Славко Беркута! І коли буде оцей суд, то.
— Який суд? Про що ти говориш, дівчинко? Я написала листа у вашу школу, порадила директорові звернути на хлопця увагу. Власне кажучи, він справив на мене досить приємне враження, бо анітрохи не скидався на хулігана.
— Він фехтувальник. І спелеологією цікавиться. Не міг він!
Старша співрозмовниця усміхнулася, і тоді її невиразне і нічим не примітне обличчя раптом ожило, ніби вона вийшла із затінку на яскраве сонце.
— Добре, що він фехтувальник і спелеолог. Але ж не це визначає людину. Хіба ти прийшла сюди до мене тому, що він фехтувальник і спелеолог?
— Та ні, не тому, ви правду кажете. Ми тому. Ми всі знаємо, який він.
— Поясни, що ти мала на увазі, коли згадала про суд, — попросила жінка.
...На вулиці до дівчинки стрімголов кинулися дівчата і хлопці з сьомого «Б».
— Що вона тобі сказала?
— Ти їй усе пояснила, Лілі?
— Буде суд чи ні?
— Вона дуже симпатична. Вона дзвонила в школу. Директор сказав, що тепер він уже нічого не може і не хоче змінювати. Ця жінка обіцяла обов’язково прийти на суд. <...>
Сьомий «Б» непокоївся. Сьомий «Б» хотів допомогти Славкові Беркуті.
О третій годині:
— Вам повістка на суд, — сказала дівчинка і подала Славковій матері конверт.
— Як, як? — перепитала Марина Антонівна. — Ти, дівчинко, мабуть, помилилась. Який суд?
— Шкільний, — незворушно мовила посильна. — Судитимуть Славка Беркуту.
— Як судитимуть? Що ти говориш? За що судитимуть?
— А там довідаєтесь, — так само спокійно, вивчаючи жінку ясними, аж прозорими очима, пообіцяла дівчинка, що виконувала доручення. — Ну, все, я піду, — ще сказала вона і додала: — До побачення!
— До побачення, — механічно відповіла Марина Антонівна. Вона тримала в руках конверт і не наважувалася розірвати його.
Увечері,
десь близько дев’ятої години:
Славко Беркута прийшов додому.
Обережно, немов боячись доторкнутися до сина, Марина Антонівна пропустила його в коридор. І по тому, як вона дивилася кудись повз нього, як удавано байдужим голосом повідомила:
— На тебе тут чекали, сину, — Славко зрозумів, що мама знає все.
— Хто, мамо?
— Лілі Теслюк. Хотіла з тобою про щось поговорити.
— А... а... Вона не сказала, про що?
— Ні. Вона взагалі нічого не говорила.
— А тато вдома?
Мама продовжувала удавати, ніби нічого не трапилось. Чому вона так себе поводить? Може, боїться? Може, не вірить?
Шукав маминих очей. Вона не відвела погляду, сказала:
— Вдома. Зараз повечеряємо.
Однак не було ніякої вечері. Тато довго ходив по кімнаті. Усі чомусь ходять по кімнаті або ж дивляться в одну точку, коли щось таке трапляється. Може, це допомагає зосередитися?
А ще пізніше тато підійшов до Славка.
Тато узяв сина за підборіддя, підвів його голову:
— Сину, то що ж це? Як ти мені все поясниш, мій хлопчику?
І від лагідного батькового руху, від ласкавого «мій хлопчику». Славко раптом відчув себе сильним і здатним довести власну правоту. Бо ж могло бути інакше. Бо ж тато міг також сказати: «Один раз повірили — досить. Досить».
— Я не пив. Я не був там, тату, я нічого такого не робив, я не знаю, що це все означає!
Тато вірив. Навіть не запитав, де Славко був того вечора, йому не треба було встановлення алібі, тато сказав:
— Нікуди ви не підете! Ні ти, ні мама! Я сам піду!
Тато не погрожував: «Я їм покажу! Влаштовувати судилище! Травмувати дитину!» Ні, тато нічого такого не говорив. Він розумів: хлопцеві доведеться ходити до школи, вчитись у вчителів, які вирішили судити його, не встановивши вини, і тато не кричав і не говорив ніяких гучних слів. Він просто хотів прийняти удар на себе і врятувати Славка, і пояснити усім, що його син не міг бути винен.
Але син не погодився. Він навіть усміхнувся:
— Ні, я не хочу ховатися. Я не винен у тім — навіщо мені ховатися? Пам’ятаєш, ти... тоді... тоді ти казав про максимальне навантаження? Ну от, не треба замість мене йти завтра в школу, тату. <...>
КІНЕЦЬ ЩАСЛИВИЙ, НЕМОВ У КАЗЦІ
Був вечір. Синій зимовий вечір. Тіні на снігу — безвітря — як накреслені на ватмані химерні, незрозумілі знаки. Сьомий «Б» йде притихлим гуртом — не дбає про сніг, про гарний вечір, про вислизгану льодову доріжку на тротуарі. Сьомий «Б» замислений.
Славко Беркута з матір’ю — трохи оддалік. Сьомий «Б» не відважується наблизитися, може, тому, що Славко йде з матір’ю, а може, через те, що всі розуміють — Славкові треба побути самому. Часом так трапляється — треба побути самому.
— Мамо, як ти думаєш.
Славко хоче запитати: той, хто назвався його іменем, — сидів у залі? Невже це хтось із знайомих хлопців? Та ні, не повинно, не може цього бути! Він не з сьомого «Б». Та хто б не був, максимальне навантаження — нульове. Нічого не навантажиш. Нуль. Може, сидів у залі, дивився на Славка, слухав, як починається суд.
— Мамо, як ти думаєш, тато вже вдома?
— Звичайно, вдома, — говорить мама. Зараз вона зовсім схожа на школярку. Мама підставляє долоню снігові — одна, дві сніжинки, тихі, як несказані слова.
— Пам’ятай, — радить Славкові мама, — пам’ятай, але без злості.
Закінчилося все ніби гарно і просто. Два по два — чотири. Розумний Юлько Ващук, два по два — чотири. Так несподівано просто і легко усе розв’язалося. Прийшла ота жінка, і подивилась, і сказала, що він — це зовсім не він, власне, ні, не так, той інший зовсім не він, не Славко Беркута. Усе ніби так просто, так гарно. Як у казці. Судили — вибачили — помилилися, не гнівайся — завтра задачу скажуть на дошці писати. Задача задачею, а що, коли це хтось із сьомого «Б»? Тільки б не з сьомого «Б», бо як же тоді? Як тоді?
Мама схиляється, набирає в долоню снігу, і сніговою грудкою — просто Славкові в плече.
Славко всміхається — криво, одними куточками уст, і мама більше не намагається розсмішити його. Хлопцеві страшенно кортить озирнутися, десь там на другому кінці вулиці — сьомий «Б», усі разом, хтось би подумав, що вони живуть в одному домі, що їм усім по дорозі із Славком Беркутою, не наздоганяють, але й не розходяться. Славкові кортить озирнутись і водночас дуже важко зробити це, мовби хто притримує долонями обличчя — не озирайся, не озирайся.
— Ні, ви скажіть — ми ж добре зробили, що пішли до тієї жінки в міліцію! Подумати тільки, коли б Антон Дмитрович не підказав, що так треба зробити, — ні, ви тільки подумайте, як би все обернулось, чілдрен! — у тому гурті Лілі розводить долонями в білих рукавичках.
— Коли б я знала, хто це зробив, ну як він міг, як у людини язик повернувся — зробити щось паскудне і прикритись чужим іменем? Я б йому... я б йому... я сама не знаю, що б я зробила!
— Що? — питає Юлько і раптом спиняється. — А що б ти йому зробила? — він стоїть і дивиться на Лілі — смикаються губи і ніяк не укладаються у звичну зневажливу гримасу. Юлькові бачиться чорне місто у чорній ночі, білий сніг і білі рукавички Лілі. «Се же король Данило, князь добрий, хоробрий і мудрий, іже созда городи многі... і украсі є разнолічними красотами. бяшет бо братолюбієм освєтяся з братом своїм Васильком.»
— Не знаю. Щось би таке зробила, аби він на все життя за падлюку самого себе мав, щоб він сам на себе не міг би ніколи подивитись.
Білі рукавички миготять Юлькові перед очима, одна, дві, десять. Дурниці, звідки десять рукавичок? Завтра, звичайно ж, завтра та жінка увійде в клас і вкаже на нього, на Юлька Ващука.
— А коли б то був я? — ворушить важким, кам’яним язиком у роті Юлько.
Лілі не помічає скам’янілого напруження, вона регоче, білі рукавички миготять Юлькові перед очима, білі рукавички затуляють усміхнений рот дівчинки.
— Ні, ви тільки послухайте, послухайте, що він говорить! Чілдрен, він каже...
— Мовчи! — Юлько намагається впіймати білу рукавичку. — Лілі, мовчи! Чуєш?
Нехай завтра, нехай не сьогодні. Ще не сьогодні.
Сьомий «Б» далеко. Сьомий «Б» йде серединою вулиці, тільки вони удвох стоять. «Послухай, Юльку, ти ж вигадуєш, правда, чи не вигадуєш?» Білі рукавички завмирають, складені докупи, Юлько відступає, відходить, він боїться тих завмерлих білих рукавичок, він не відважується повторити знову, що то він, що не вигадує, усе правда. «Се же Данило, князь добрий, хоробрий і мудрий.»
— Юльку, чекай, куди ж ти, Юльку, ну, скажи, що то неправда! — просить Лілі, однак не біжить услід за Юльком, не наздоганяє, стоїть зламана й осамотніла, білі рукавички, на темному тлі зимового пальта. Лілі стоїть, і тінь її на снігу — накреслена химерно картина.
— Славку, Беркута, почекай! — десь там попереду гукає сьомий «Б», відважившись нарешті наздогнати Славка.
Славко спиняється. Озирається. Ще раз, тепер уже сміливіше. Славко Беркута чекає.
— Егей, Лілі, Юльку, а ви чого відстали? — вимахує хтось рукою.
Біла рукавичка поволі зводиться вгору для відповіді: наздожену. Ковзнувши по втоптаному сніжку, хтось перехибнувся і мало не впав. Сміється сьомий «Б». Всміхається Славкова мама. Ловить краєчком ока вираз синового обличчя. Славкове обличчя трохи розпогіднюється. Білі рукавички зовсім вгамувалися. Не злітають вгору до розсміяного рота. Бо то не так, як у казці.
Вулиця стелиться білим сувоєм полотна. Холодним і чистим. Будинки обігріті жовтим світлом, вікна — як відхилені дверцята печей. Вулиця дихає, вулиця — розтулена долоня міста, по якій можна прочитати його життя.
1968
Сприймаємо, аналізуємо, інтерпретуємо художній твір
1. У якому місті відбуваються події твору? Назвіть героїв повісті. У якому класі вони навчаються?
2. Чи давно товаришують Юлько Ващук і Славко Беркута?
3. Що читачі дізнаються про Лілі Теслюк?
4. Як склалося життя Стефка Вуса? Чому Стефко недолюблює свого батька?
5. Як Юлько ставиться до однокласників?
6. Чому в школі влаштовують товариський суд? Як однокласники поставилися до суду над Беркутою?
7. Чому Славка виправдали?
8. Об’єднайтеся в малі групи або пари, дайте обґрунтовану відповідь на запитання.
- Чим життя сучасних школярів відрізняється від того, яке зображене в повісті?
- Чи не застаріли проблеми, що розглядаються у творі?
Досліджуємо самостійно
9. Складіть порівняльну характеристику Славка та Юлька. Визначте чинники, які сформували їхні характери. Запишіть їх у робочий зошит у зручній для вас формі (тексту, плану, таблиці, схеми).
10. Яку роль у повісті відіграють заголовки розділів? Чи полегшують вони сприйняття твору?
Читаємо виразно
11. Який епізод твору сподобався вам найбільше? Підготуйте виразне читання цього епізоду.
Виявляємо творчі здібності
12. Підготуйте переказ розділів «Суд», «Кінець щасливий, немов у казці» від імені Славка Беркути, Юлька Ващука, Лілі Теслюк.
13. Намалюйте ілюстрації до твору.
Коментарі (0)