Пам’ятки оригінальної літератури княжої Русі-України
- 9-12-2022, 11:22
- 210
9 Клас , Українська література 9 клас Пахаренко 2017
ПАМ’ЯТКИ ОРИГІНАЛЬНОЇ ЛІТЕРАТУРИ КНЯЖОЇ РУСІ-УКРАЇНИ
Серед помітних творів письменства цього періоду є «Повість врем’яних літ», «Повчання дітям» Володимира Мономаха, проповіді Феодосія Печерського, «Житіє Феодосія Печерського», «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона, «Житіє Бориса і Гліба».
«Повість врем’яних літ»
«Повість врем’яних літ» — перше літописне зведення, укладене в Києві на початку XII ст., яке пізніше входило до всіх літописних зводів XIV-XVI ст.
Теорія літератури
Літбписи (описи літ, років) — це зводи (зібрання) у хронологічному порядку коротких записів чи докладних розповідей про історичні події руської та козацької епох.
Літописи творили з метою зберегти пам’ять про минулі часи. Це одночасно й історичні документи, і художні твори. Вони включають і легенди, і військові повісті, і житія, і різноманітні документи. У язичницьку добу їх складали волхви («Велесова книга»), у християнську — ченці («Повість врем’яних літ»).
Першу редакцію «Повісті...» здійснив Нестор Літописець близько 1113 р. Оригінал пам’ятки до нас не дійшов. Відомі лише списки (копії) — Лаврентіївський та Іпатіївський, — зроблені наприкінці XIV — на початку XV ст.
Нестор Літописець. 1892 р.
Першотворцем «Повісті врем’яних літ», а відтак і батьком української історії вважають Нестора Літописця.
Він народився в середині XI ст. У 17-річному віці прийшов до Печерського монастиря. Від печерських подвижників переймав душевну чистоту й смирення, а ще ретельно студіював книги монастирської й Софіївської бібліотек, досконало вивчив церковнослов’янську, чеську, грецьку, інші мови, захоплювався фольклором, вітчизняною й зарубіжною старовиною.
У Нестора виявився талант і до слова. З-під його пера вийшли житія Феодосія Печерського, Бориса та Гліба,
«Сказання про те, від чого дістав назву Печерський монастир», багато інших творів. Тому саме Несторові великий київський князь Святополк Ізяславич замовив укласти розлогий руський літопис. Описуючи минувшину, Нестор використовував давні літописи, фольклорні твори, свідчення очевидців, чужоземні хроніки, державні документи, власні спостереження й узагальнення. Робота над «Повістю...» тривала майже до кінця життя. Не стало славетного книжника 9 листопада 1114 р. Поховано його з почестями в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, де мощі покояться й досі. 9 листопада в українських церквах відбувається відправа пам’яті преподобного Нестора, а також на його честь у нашій державі з 1997 р. відзначається День української писемності й мови.
Автори «Повісті...» ставлять за мету розповісти про минуле Русі-України (охоплюють період від 852 до 1110 р.) і на основі уроків історії скласти позитивну програму дій для сучасників і нащадків, виховувати в них патріотичні й державницькі почуття. Літописці закликають русинів безкорисливо служити вітчизні, бути єдиними, бо лише в цьому запорука величі держави та процвітання народу. Така ідейно-тематична основа твору.
Починається літопис вступом. Тут переповідається біблійна історія про всесвітній потоп, про розподіл землі між синами Ноя та виникнення різних народів, зокрема слов’ян. Так у літописі вітчизняна історія поєднується зі всесвітньою, наголошується, що наші предки — високоморальні люди, улюбленці Божі. Після цього йдеться про подальшу долю слов’ян, про те, як вони розселялися по землі та стали іменуватися залежно від місця проживання — поляни, древляни, волиняни, сіверяни та ін.
Аркуш «Повісті врем’яних літ» у Радзивіллівському літописі
У наступних двох частинах викладено історію Русі-України, основну увагу автори зосереджують на діяльності київських князів: Олега, Ігоря, княгині Ольги, Святослава, Володимира, Ярослава Мудрого. Дуже докладно розповідають про події, пов’язані з хрещенням Русі. З осудом і болем згадують літописці міжусобну, внутрішню боротьбу князів, зате піднесено говорять про героїчний захист русинами рідної землі від загарбників, насамперед від печенігів.
У «Повісті...» уміщено чимало легенд і переказів, зокрема про те, що народження Києва передбачив ще апостол Андрій, який благословив нашу прекрасну землю, про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком і Хорйвом та їхньою сестрою Либіддю; про смерть Олега від свого коня; про вбивство Ігоря древлянами й помсту Ольги за це; про облогу Києва печенігами; про подвиг Кирила Кожум’яки, який переміг у поєдинку найсильнішого печенізького воїна й урятував місто.
У третій частині, що охоплює період від середини XI до початку XII ст., уже широко використовуються писемні джерела, точніше датуються й докладно описуються події. При цьому літописці не просто викладають факти, а намагаються їх осмислювати й пояснювати. Так, поразку руських князів у битві 1068 р. з половцями трактують як наслідок Божого гніву.
Представлені в «Повісті...» і житія перших українських святих християнської церкви — Ольги, Володимира, Антонія й Феодосія Печерських, Бориса та Гліба.
Знайдіть і прочитайте в повному тексті «Повісті...» чи в хрестоматії епізоди про подорож апостола Андрія на Русь і заснування Києва, про похід на Візантію князя Олега та його смерть, про загибель Ігоря й помсту Ольги древлянам, про Кирила Кожум’яку, про хрещення Русі та смерть Бориса й Гліба.
Які з цих історій переповнили вашу душу гордістю, а які — сумом, обуренням? Чому?
Мова «Повісті...» образна, наспівно-ритмізована, попри церковнослов’янську основу, переповнена живими народними висловами, прислів’ями й приказками.
У літописі проступають: • короткі афористичні речення, репліки дійових осіб (перед битвою князі мовлять: «Будемо або живі, або мертві»); • нахил до ритмізації мови й алітерацій: «І встав Боняк отїха от вой і поча вити волчски»; • перевага сталих формул при змалюванні певних ситуацій (так, початок битви завше означається словами: поставити стяг, зломити спис); • утвердження ідеї про те, що Русь здатна до самостійного духовного й політичного існування, без чужоземної варязької чи грецької опіки; • палке засудження міжусобних чвар і здирства князів; • осуд язичництва, утвердження християнського світогляду.
«Повість врем’яних літ» є найавторитетнішим джерелом для нашої історичної літератури (поема для дітей О. Олеся «Княжа Україна», драма Н. Забіли «Троянові діти» про Кия, Щека, Хорива та їхню сестру Либідь, драматична поема І. Кочерги «Ярослав Мудрий», роман П. Загребельного «Диво» та багато інших творів).
Традицію «Повісті...» продовжили Київський літопис і Галицько-Волинський літопис, у яких зафіксовано основні події з життя Руської землі від 1111 до 1292 р. В Іпатіївському зводі всі три твори було об’єднано в єдиний Руський літопис. Він став національним зводом української духовності й історії від найдавніших часів до кінця XIII ст.
«Повчання дітям» Володимира Мономаха
Цей твір представляє інший жанр руської словесності — повчання (а також певного мірою й послання).
Теорія літератури
Повчання — жанр руського красномовства (проповідницько-ораторської прози), у вужчому розумінні — звернення досвідченої людини до дітей, нащадків з метою передати їм набуту життєву мудрість. До цього жанру вдавалися Володимир Мономах, митрополит Іларіон, Кирило Турівський, Климент Смолятич та ін.
Послання — це публіцистичний твір, написаний у формі листа-звернення до певної особи чи багатьох осіб. Яскравим зразком цього жанру в прадавньоукраїнській літературі є «Слово» й «Моління» Данила Заточника.
Написав його, очевидно, 1117 р. Володимир Мономах (1053-1125). Він був третім у трійці найвидатніших київських князів — після прадіда Володимира Великого й діда Ярослава Мудрого. Уславився не лише військовою доблестю та патріотизмом, а й побожністю, мудрістю, милосердям, увагою до освіти й культури.
Володимир Мономах пристрасно заповідав нащадкам жити в мирі й взаємодопомозі, понад усе дбати про єдність і розквіт вітчизни, самим учитися й поширювати освіту, власного поведінкою подавати добрий приклад іншим. «Повчання...» розкриває цілу концепцію виховання — від родинного до державного, від релігійного до практично-житейського. Князь наголошує, що вчити й виховувати треба насамперед любов’ю та доброчинністю.
Уривки з «Повчання...»: «Перш за все не забувайте вбогих, а яко можете по силі годуйте їх і подавайте сиротам. І вдову захистіть, не дайте сильним губити людину. Хто б не був, правий чи винний перед вами, не вбивайте й не веліть убивати його; якщо і завинив хто в смерті, не губіть християнської душі...
Ніколи не майте гордощів у своєму серці й у розумі, а скажіть: сьогодні живий, а завтра помру; смертні ми. Старих шануйте, як батька, а молодих, яко братів. При старших годиться мовчати, премудрих слухати, старшим підкорятися, з рівними й молодими мати згоду та бесіду вести без лукавства, а щонайбільше розумом убирати. Не лютувати словом, не ганьбити нікого в розмові, не сміятися багато. Очі тримати донизу, а душу вгору...
Хворого навідайте, покійника проведіть в останню дорогу, бо всі ми смертні. Не проминіть ніколи людину, не привітавши її, і добре слово їй мовте. Дружину свою любіть, та не давайте їй влади над собою. На світанні, побачивши сонце, з радістю прославте день новий і скажіть: "Господи, додай мені літа до літа, щоб я честю й добром виправдав життя своє”» (Переклад В. Яременко).
• Завдання основного рівня. Поміркуйте над цими повчаннями. Які з них, на ваш погляд, злободенні й сьогодні? Можливо, якісь уже застаріли? Як ви зрозуміли пораду «при старших очі тримати донизу, а душу втору»?
Фактично в цьому творі закладаються основи такої популярної надалі в Україні «філософії серця», яку розвинуть згодом Г. Сковорода, М. Гоголь, Т. Шевченко, П. Юркевич.
Коментарі (0)