Передумова чергового національного відродження
- 9-12-2022, 11:25
- 204
9 Клас , Українська література 9 клас Пахаренко 2017
НОВА УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
ПЕРЕДУМОВИ ЧЕРГОВОЮ НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ
Г. Сковорода виявився останнім представником давньої (староукраїнської) літератури. На межі XVIII-XIX ст. — 1798 р. — розпочався наступний етап в історії вітчизняного письменства — нова українська література. За яких же умов відбувалося становлення нового письменства?
До кінця XVIII ст. Україна була повністю загарбана двома сусідніми імперіями: західна її частина — Австрійською, східна — Російською. Особливо нестерпним був колоніальний гніт у підросійській Україні. Основні його вияви.
Підпорядкування церкви. 700 років, із часів хрещення Русі-України, Київська митрополія була автономною й підпорядковувалася патріархові Царгородському. 1684 р. московити підступом і примусом домоглися від патріарха підпорядкування Української церкви Москві. Поступово з нашої церкви витравили все демократичне, самобутнє й перетворили її на ефективний засіб зросійщення краю та зробили опорою самодержавства.
Знищення державності. Віроломно порушуючи Переяславську угоду 1654 р., московські царі спочатку розкололи Україну навпіл, віддавши ще на 150 років Правобережжя Польщі, а на Лівобережжі (у Гетьманщині) раз за разом урізали автономію, доки 1764 р. Катерина II зовсім скасувала гетьманство. 1768 р. московські й польські війська знову ж таки віроломно потопили в крові Коліївщину — національно-визвольне повстання на Правобережжі проти Польщі. А незабаром Росія поневолила й свого союзника Польщу разом із Правобережжям.
1775 р. Катерина II наказала армії знищити Запорозьку Січ — багатовікову твердиню української свободи й демократії. Саму назву «Україна» було заборонено вживати, а територію колишньої держави поділили на кілька так званих «новоросійських» і «південно-західних» губерній.
З кінця XV до кінця XIX ст. Московське царство загарбало 130 км2 територій щоденно й збільшилося в 57 разів. Тільки впродовж XVIII і XIX ст. Росія провела 128 років війни й мала 72 роки миру. З цих 128 кривавих літ 5 років припадає на оборонні війни та 123 — на загарбницькі. На початку XVIII ст. населення Росії становило 12 млн чоловік, до 1900 р. — 132 млн.
О. Шупляк. Чайка. 2016 р.
Закріпачення селянства. 1783 р. за указом Катерини II українське селянство й значну частину козацтва було обернено на кріпаків — фактично рабів, цілковиту власність поміщиків.
Ліквідація освіти. Разом із кріпацтвом на нашу землю з Росії прийшло неуцтво. Окупаційна влада масово закривала народні школи, що були до того майже в кожному українському селі. Ще в 1740-х роках на одному лише Лівобережжі працювало 866 початкових шкіл, а 1800 р. не було вже жодної. 1817 р. російський уряд закрив Києво-Могилянську академію. Знищували друкарні, забороняли друкувати навіть букварі.
Масове зросійщення. Імперія жорстоко викорінювала навіть найдрібніші вияви українського патріотизму (як зневажливо говорили росіяни — «мазепинства»). Тисячі й тисячі старшин, козаків, священиків за це було замордовано або вислано в Сибір на каторгу. Натомість усіляко заохочувалося зречення українцями своєї мови, культури, духовності — зросійщення. Тому представники насамперед вищих верств українського суспільства — шляхти, козацької старшини, духовенства — масово зросійщувалися.
Багато хто в цій ситуації доходив висновку, що українська мова, література, культура, сама нація неминуче зникнуть назавжди. Однак сталося навпаки. Очевидно, спрацював механізм національного самозбереження — розгорнулося чергове потужне українське національне відродження. Його творцем стала передусім інтелігенція. А ґрунтом, об’єктом і водночас енергетичним джерелом цього відродження стали багатомільйонний простий народ, селянство, його жива мова, прекрасний, багатющий фольклор.
Відродження розпочалося ще в час класицизму. Однак по-справжньому почало розвиватися вже в наступну добу — романтичну.
На початку XIX ст. таємнича Україна — своєю трагічною й героїчною історією, чарівною природою й піснею — захопила романтичну інтелігенцію, насамперед чужоземну. 1818 р. видатний англійський поет Дж. Г. Байрон пише поему «Мазепа», через десять літ однойменний твір виходить з-під пера такого ж видатного француза В. Гюго. У польській літературі виникла ціла так звана «українська школа» (драми Ю. Немцевича й Т. Заборовського під однією назвою «Богдан Хмельницький»; поеми А. Мальчевського «Марія», С. Гощинського «Канівський замок», поезія М. Чайковського, Т. Падури, Б. Залеського). З’являються українські теми й у російській літературі («Зиновій-Богдан Хмельницький, або Звільнення Малоросії» Ф. Глинки, «Войнаровський», «Наливайко» К. Рилєєва, «Полтава» О. Пушкіна). Поступово виробився надзвичайно привабливий міф (поетичний образ) України.
Зрозуміло, не залишав цей міф байдужими й вітчизняних інтелігентів. Вони почали збирати перлини народної творчості, а відтак зацікавилися звичаями, традиціями й повір’ями народу. Незабаром з’являються перші збірники української народної поезії: «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень» М. Цертелєва, «Малоросійські пісні, видані М. Максимовичем», шість томів «Запорозької старовини» І. Срезнєвського, «Руське весілля» Й. Лозинського. Початком українського відродження в Галичині став вихід у світ «Русалки Дністрової» М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького. Поступово складаються в окремі науки українська фольклористика1й етнографія2. Першим видатним вітчизняним фольклористом й етнографом став М. Максимович.
Михайло Максимович (1804-1873) — поет, дослідник-біолог, філософ, літературознавець, фольклорист, етнограф, історик. Народився на хуторі Тимківщині (тепер Золотоніського району на Черкащині). Походив зі старовинного козацького роду. Закінчив Московський університет. Працював у ньому професором кафедри ботаніки. Написав понад 100 природознавчих праць. З 1834 р. став професором і деканом філологічного факультету, а згодом і першим ректором новоствореного Київського університету Св. Володимира. Фундаментом його університетської діяльності був збірник «Малоросійські пісні...», у якому вміщено 127 фольклорних творів (думи, гайдамацькі, чумацькі, обрядові пісні).
Окрім фольклору, М. Максимович також досліджував «Слово о полку Ігоревім». Науковець переконливо довів, що цей твір справжній, а не підробка, і створений на праукраїнській землі мовою нашого народу, за нашими фольклорними традиціями.
Ґрунтовні розвідки з українського фольклору й етнографії друкували також М. Цертелєв, М. Маркевич, О. Бодянський, М. Костомаров та багато ін. Найвагомішою фольклорно-етнографічною працею романтичної доби стали двотомні «Нотатки про Південну Русь» П. Куліша.
Отже, українське відродження на початку XIX ст. найяскравіше виявилось у фольклористиці й літературі. У цей час з’явилася ціла плеяда3 визначних майстрів слова. Найавторитетніші з них — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, М. Гоголь, Т. Шевченко, П. Куліш. їхня творчість розбудила, піднесла національну свідомість тисяч і тисяч українців.
З розвитком капіталізму почав зростати й загальнокультурний рівень на українських землях: відкриваються гімназії (у першій половині XIX ст. їх уже було 10), ліцеї (в Одесі та Ніжині), Харківський і Київський університети. 1818 р. виходить друком перша граматика української мови О. Павловського. У Харкові й інших великих містах з’являються перші газети та журнали («Харьковский Демокритъ», «Украинский вьстникъ», «Украинский альманахи»). На жаль, з огляду на вимоги цензури, усі періодичні видання були російськомовними, хоча й друкували часто статті з історії України, фольклору й етнографії. У Харкові відкрили публічну бібліотеку.
Українську науку того часу представляли математик М. Остроградський, філолог І. Срезнєвський, геолог Н. Борисяк, історики Д. Бантиш-Каменський, О. Бодянський, М. Маркевич.
Зароджується й новий український театр. Перші професійні театральні колективи було засновано в Харкові, Києві та Полтаві. Музичне мистецтво розвивали видатні кобзарі А. Шут і О. Вересай, композитори М. Маркевич і С. Гулак-Артемовський (автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм»). Якісно оновилося й малярство. Це виявилося у творчості таких майстрів пензля, як Д. Левицький, В. Боровиковський, Т. Шевченко.
1 Фольклористика (від англ. народна мудрість) — наука про фольклор, що займається збиранням і дослідженням словесної та музичної народної творчості.
2 Етнографія (від грецьк. народ і графія) — галузь історичної науки, яка вивчає культуру й побут народу, його походження, розселення та культурно-побутові взаємозв’язки з іншими народами.
3 Плеяда — група визначних діячів у якійсь галузі, об’єднана спільністю поглядів, завдань і спрямування.
Таким був світанок нового, модерного відродження нашої нації.
Становлення та сутність нової української літератури. Першим твором нової української літератури стала «Енеїда» І. Котляревського (три початкові частини поеми з’явилися друком 1798 р.). Чому саме вона?
• Це був перший твір, написаний не старою книжною, а живою народною розмовною мовою.
• В основі твору — національно-соціальна проблематика, докладно змальоване життя народу.
• Поема створена на основі фольклорної традиції.
Це ті ознаки, що відрізняють нову літературу від давньої. Перший драматичний твір нової української літератури — п’єса І. Котляревського «Наталка Полтавка» (1819), а перший прозовий — повість Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся» (1832).
Специфіку нового письменства можна окреслити одним словом, яке тоді було воістину священним, — народність. Що включає це поняття?
У XVIII-XIX ст. основою нації починають вважати народ, народну мову та народну творчість, де найповніше виявляється душа нації. Отож відходить у минуле штучна староукраїнська літературна (книжна) мова. Відтепер найвищим взірцем художності в літературі стає народне мистецтво.
Принцип народності вимагає від письменника змальовувати й досліджувати зовнішнє (побутове, суспільно-політичне) і внутрішнє (духовне) життя народу, тобто національну душу.
Такий підхід спричиняв поступове творення нової літературної мови, єдиної для всіх українських земель, на основі народної, а це призводило до згуртування нації, усвідомлення її права на державну самостійність. Ця ідея чітко простежується вже у творчості Т. Шевченка та документах Кирило-Мефодіївського братства.
У чому, на ваш погляд, полягає символічний зміст картини-«двовзора» О. Шупляка «Чайка» (с. 81)? Як можна пов’язати цей символізм із матеріалом 1 і 2 підрозділів?
• Завдання основного рівня. Пригадайте недавно вивчене із зарубіжної літератури.
1. Яке філософське й естетичне підґрунтя класицизму?
2. За якими правилами будувався класицистичний твір?
3. У чому полягає теорія освіченості?
4. Які ознаки класицизму й просвітництва виявилися в комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич» і романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера»?
Література доби класицизму. Нова українська література зародилася в епоху класицизму.
Класицизм (від латин. classicus — взірцевий) зосередив основну увагу на пам’ятках античної культури й літератури. Ці твори почали трактувати як ідеально досконалі, класичні взірці мистецької краси, які необхідно наслідувати.
Визначальні стильові ознаки класицизму:
1. Свідоме прагнення найточніше, без зайвих прикрас сформулювати думку.
2. Проста побудова твору, у цілому твір справляє враження спокійної гармонії.
3. Метою твору стала краса — як досконалість форми, а також величавість.
В. Боровиковський. Портрет Марії Лопухіної. 1797 р.
4. Високо цінувалося точне дотримання мистецьких канонів, натомість новизну, оригінальність сприймали насторожено. Було чітко розроблено систему жанрів: певні сторони життя відтворювали лише в «серйозних», «високих» жанрах (трагедія, епопея, роман, ода, елегія, ідилія); інші — у «низьких», «розважальних» жанрах (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).
5. Ідеалом у мистецтві класицизму була людина розумна, вольова, освічена, з розвинутим почуттям морального та громадянського обов’язку.
6. Ідеологічною основою класицизму стала теорія освіченості (найвизначніші її представники: Вольтер, Монтескь'є, Лессінг). За цією теорією найвищим виявом людського духу, основною історичною силою є розум.
Найяскравіші представники французького класицизму: П. Корнель, Ж. Б. Расін, Ж. Б. Мольєр; німецького — Й. Ф. Шиллер, Й. В. Ґете; російського — М. Ломоносов, В. Тредіаковський, А. Сумароков та ін.
Український класицизм (кінець XVIII — початок XIX ст.). Класицизм в Україні, на відміну від Франції, Росії чи Польщі, проіснував недовго й розвинувся мало. Поширення набули переважно «низькі» жанри — травестійна поема, комедія, байка. До цього призвели дві причини.
1. Внутрішня: романтична українська душа не приймала раціональної настанови, жорстко унормованої поетики, холоднуватої атмосфери класицизму. Викликали інтерес лише «низькі» стилі цього напряму, бо в них знаходилося місце для людських емоцій, живих, упізнаваних характерів, злободенних проблем.
2. Зовнішня: до кінця XVIII ст. Україна була цілком поневолена й знекровлена Російською імперією. У результаті остаточного знищення гетьманської держави, козацтва, зросійщення церкви й вищих верств суспільства український народ поступово перетворився на «неповну» націю — націю без культурно важливих для тих часів суспільних верств — вищого духовенства та вищого дворянства, навіть середні класи невпинно зросійщувалися. А «неповній» нації відповідає зазвичай «неповна» література. Тотальна русифікація катастрофічно звужувала середовище творців і сприймачів українського письменства. Соціальне замовлення тепер формували переважно «нижчі» верстви, найбільше — селянство. Тому українська література класицизму обмежилася всього кількома жанрами, і то «низькими».
Однак класицизм в українській літературі залишив визначний, епохальний слід. Саме в цю добу відбувся перехід від українізованої книжнослов’янської до живої народної мови. У такий спосіб започаткувалося нове відродження українського письменства, а згодом і нації в цілому. Цьому переходові посприяла «неповнота» українського класицизму: жанри, які в ньому найкраще розвивалися — травестія, комедія, байка, — вимагали використання саме народної мови.
Представники літературного класицизму — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський. Видатні художники-класицисти — А. Лосенко, В. Боровиковський (у пізній творчості їхня барокова манера переросла в класицистичну), скульптори — І. Оброцький, А. Шімзер.
Коментарі (0)