Іван Котляревський (1769-1838)
- 9-12-2022, 11:25
- 194
9 Клас , Українська література 9 клас Пахаренко 2017
ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИМ
(1769-1838)
Котляревський має винятковий вплив на своїх сучасників і на українську суспільність уже півтора століття не завдяки самому талантові й майстерності. І в «Енеїді», й особливо в «Наталці Полтавці» та «Москалеві-чарівнику» він утвердив високе почуття гідності, людської й національної гідності, без чого не можна було б і думати про відродження культури пригнобленого краю.
Є. Сверстюк
Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 р. в м. Полтаві в козацькій родині.
Батько майбутнього письменника володів невеликою маєтністю. Через незначні статки мусив служити канцеляристом у міському магістраті. Мати — Параска Леонтіївна Жуковська — дочка козака.
Малий Іван розпочав навчання в школі-дяківці. Пізніше він так згадував про той час: «Учився спочатку в дяка. Навчання було важким, бо вчили по-церковнослов’янськи, а кожної суботи дошкульно били. Єдина відрада — читання книжок і слухання кобзарів край битого шляху».
З 1780 р. І. Котляревський вступив до Полтавської духовної семінарії (що була фактично реформованим староукраїнським колегіумом). Основою викладання тут залишалися традиційні богослов’я, поетика, риторика та філософія. Дуже багато часу відводилося на вивчення античних поетів Горація, Овідія й Вергілія. Семінаристи читали їхні твори в оригіналі, робили переклади й наслідування. Вивчали також французьку та німецьку мови.
Уже в семінарії І. Котляревський виявив свій поетичний хист: за вміння добирати влучні рими до будь-яких слів, вправно віршувати однолітки прозвали хлопця «Римачем». Напевно, уже в ці роки він захопився «Енеїдою» Вергілія, принаймні досконало її простудіював. Іван навчався дуже добре. Недаремно його обрали серед чотирьох найкращих семінаристів для продовження освіти в Олександро-Невській семінарії в Петербурзі. Він не поїхав до імперської столиці лише через випадковість: його вчасно не змогли відшукати й повідомити, бо десь по маєтках учив поміщицьких дітей (після батькової смерті родина опинилася в скрутному становищі — довелося заробляти).
Юнак не закінчив останнього (богословського) класу — можливо, через ті ж таки нестатки (а навчання було платним) чи не бажаючи бути священиком. У двадцятирічному віці він вступив на державну службу канцеляристом. Серед звиклої до хабарництва чиновницької братії Іван вирізнявся своєю непідкупністю й чуйністю до людей. Кар’єра просувалася досить успішно.
Будинок Котляревських у м. Полтаві. Нині — меморіальний музей І. П. Котляревського
Г. Коваленко. Портрет І. Котляревського в молоді роки
Проте хлопець залишає державну службу й починає вчителювати в поміщицьких маєтках Золотоніського повіту. Це була непроста праця: крім занять із дітьми, учитель мусив виконувати різну роботу по господарству, прислуговувати й розважати гостей на банкетах. Платили ж за все це мізер — по 10-12 рублів на рік.
Хоча були в цьому новому становищі й свої переваги: опинившись на Золотоніщині, у самому серці України, І. Котляревський отримав прекрасну нагоду вивчити народне життя. Допитливий і веселий, він з радістю приймав запрошення на весілля, хрестини, вечорниці й забави молоді. Переодягнувшись у народний стрій, сам брав у них участь, придивляючись до звичаїв і традицій, обрядів, услухаючись у живу, мелодійну й багату мову. Молодий учитель записував також пісні, прислів’я, приказки, дотепи, влучні слова й перекази, особливо про козацьку старовину. Він мав також змогу добре пізнати й побут, інтереси, звички поміщиків, чиновників і духовенства.
Увесь цей багатющий досвід став невичерпним джерелом літературної творчості письменника. Він помітив якісь дивовижні перегуки життя тогочасного українства й героїв поеми Вергілія. Так з 1794 р. почалася багатолітня праця над власного, «перелицьованою» «Енеїдов». Відразу ж поема почала поширюватися в рукописних списках (копіях) по Україні й мала величезний успіх у читачів.
1796 р. І. Котляревський став військовиком. Сучасники згадували, що причина таких різких змін — велика любов. Іван щиро закохався у свою ученицю, племінницю поміщика Марію. Однак виявилося, що дівчина вже засватана й стосунки їхні приречені. Звістка про це стала для нього тяжким ударом. Того ж дня юнак назавжди залишив маєток і вчительську працю. І. Котляревський був людиною великої сили волі й не раз докорінно змінював своє життя, не боявся починати все спочатку.
Військова служба. Перше видання «Енеїди». У 27 років І. Котляревський став кадетом1 Сіверського карабінерного полку, який був укомплектований солдатами-українцями та квартирував у селах Полтавщини. Це давало змогу письменникові продовжити вивчення народного життя.
Під час війни з Туреччиною (1806-1808) він брав безпосередню участь у багатьох боях, відзначився винятковою хоробрістю й винахідливістю. Ворожий гарнізон однієї з фортець якось здався взагалі без жодного пострілу — тільки завдяки майстерно розіграному за сценарієм І. Котляревського спектаклю «прибуття свіжих підкріплень» (уже тут виявився реалізований згодом театральний хист митця).
Він виявив талант дипломата: за дорученням військового уряду вмовив буджацьких татар2 добровільно здатися під владу Росії. За успішне завершення переговорів його нагородили орденом Святої Анни.
1 Кадет (від фр. молодший) — молодий дворянин на військовій службі в солдатському чині.
2 Буджацькі татари — одна з орд, яка кочувала між гирлами Дністра й Дунаю та перебувала кілька століть у васальній залежності від Кримського ханства й Туреччини.
Вдалою була також поїздка І. Котляревського в Задунайську Січ із проханням до козаків підтримати російську армію. Дуже пригодилася тут йому й літературна слава.
Молодший товариш і перший біограф І. Котляревського С. Стеблин-Камінський так переповідає про ті відвідини: «Коли при переправі через Дунай гребці, упізнавши в московському офіцерові земляка, запитали, хто він, то прізвище Котляревський помітно схвилювало їх:
— Чи не той це бува, що скомпонував «Енеїду»?!
Котляревський ствердно кивнув.
— Так це ти, батьку наш! — вигукнули козаки й кинулися цілувати йому руки. — Зоставайся, батьку, у нас, ми тебе зробимо отаманом!
Через кілька днів з допомогою задунайських козаків російські війська успішно переправилися через Дунай...»
За час перебування в армії, на війні письменник оволодів воєнним ремеслом, добре пізнав спосіб життя, взаємини й солдатів, й офіцерів (адже сам дослужився до штабс-капітана1). Усе це йому дуже згодилося під час продовження роботи над «Енеїдов» і написання п’єси «Москаль-чарівник».
1808 р. у долі І. Котляревського знову відбувся крутий злам — його відправили у відставку.
Діяльність після відставки. Залишившись практично без засобів до існування, відставний офіцер подався до Петербурга шукати роботу. Однак без грошей і знайомств не зумів улаштуватися в імперській столиці. Повернувшись до Полтави, отримав скромну посаду наглядача (директора) Будинку виховання дітей бідних дворян (дитячого притулку). У притулку жило щороку 200-250 хлопчиків, на утримання яких виділялися невеликі кошти. Але І. Котляревський умів сумлінно й по-хазяйськи ними розпоряджатися. Діти мали білизну, казенні мундири, окремі постелі, добре харчування. На заощаджені гроші для них було побудовано лазню й лікарню.
Для позбавлених родинного затишку хлопчиків Іван Петрович став справжнім батьком — суворим, вимогливим і водночас добрим, уважним і справедливим. Він скасував фізичну кару, на бешкетників і лінюхів впливав поясненнями. Організовував для дітей різні розваги: виїзди на природу, різдвяні ялинки, колядування, а також вистави невеликих п’єс, у яких і сам грав разом із вихованцями. Діти його дуже любили й шанували.
Усі ці роки митець не залишав і літературної творчості: продовжував працювати над новими частинами «Енеїди», клопотався про її видання, писав інші твори. Його гордістю була солідна бібліотека — багато томів античних, французьких, англійських і російських авторів, рукописні копії творів Г. Сковороди, якого особливо шанував, вважав своїм життєвим і творчим наставником.
І. Котляревського приваблювала й театральна діяльність. Він майстерно грав у домашніх виставах, захоплювався театральними постановками своїх вихованців.
1 Штабс-капітан (від нім. основний, центральний і латин. головний) — одне із середніх офіцерських звань у російській царській армії в 1801-1917 рр.
У ті часи Полтава славилася першим в Україні постійним театром. Особливо бурхливу діяльність театр розгорнув з 1818 р., коли його директором став І. Котляревський. Саме для театру письменник створив славетні п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Ролі Макогоненка й Чупруна він передбачав спеціально для геніального актора-кріпака Михайла Щепкіна. До речі, І. Котляревський узяв найактивнішу участь у викупі М. Щепкіна з кріпацтва.
У цей час Іван Петрович зустрів своє останнє кохання — акторку Тетяну Пряженковську. їхнє знайомство тривало близько двох років. Усі вважали, що все завершиться весіллям. Саме Тетяна перша зіграла роль Наталки Полтавки. Однак, якраз у той вечір, коли з тріумфом пройшла прем’єра вистави, померла мати І. Котляревського. Ця трагедія глибоко вразила письменника, надовго вибила його з повсякденної життєвої колії. Поступово зійшли на ніщо й стосунки з Т. Пряженковською.
І. Котляревський брав участь у підпільному декабристському русі. Зокрема, організації «Малоросійське товариство». Метою цієї групи було створення незалежної від Росії й Польщі Української держави. Члени товариства були свідомими патріотами, захоплювалися державницькою діяльністю І. Мазепи, пропагували українську мову й культуру.
Після невдалого декабристського виступу 14 грудня 1825 р. заарештували всіх, хто був хоч якось пов’язаний із декабристами. І. Котляревського врятувало лише те, що на допиті він тримався спокійно, визнав своє знайомство з деякими підпільниками, але наголосив, що всього лише обмінювався з ними дозволеними книжками, мав звичайні розмови, далекі від політики.
Останні роки письменника. В останні роки до І. Котляревського прийшло справжнє визнання. До нього писали, приїздили відомі літератори й історики — зверталися за консультаціями як до неперевершеного знавця минулого України. Сам письменник ніколи не хвалився своїм внеском у літературу. Приймаючи в себе знаменитих гостей, по-провінційному ніяковів.
За спогадами земляків, Іван Петрович розмовляв завжди по-українськи, проте легко міг переходити за потреби на російську чи французьку. Любив гостювати й приймати гостей. Ставав душею будь-якого щирого товариства, мав тонке почуття гумору, був неперевершеним розповідачем анекдотів. У стосунках з людьми був дуже простий, любив козацькі звичаї. У Полтаві з ним віталися по-козацьки, по-старовинному: «Здоров був, пане Іване Петровичу!» чи «Здоровенькі були, добродію куме!»
І. Котляревський був зразковим християнином. Матеріально підтримував бідних, своїми клопотаннями й авторитетом допомагав скривдженим, не боячись при цьому викривати найможновладніших хабарників і крутіїв.
Утім, високу вимогливість і чесність він виявляв не тільки до інших, а й до себе. Відчувши, що через хворобу не виконує належно службові обов’язки, до яких сумлінно ставився 25 років, написав заяву про звільнення, хоча міг бути на цій посаді до смерті.
У будинку І. Котляревського в Полтаві
Письменника не стало 10 листопада 1838 р. Перед смертю він відписав садибу економці, інше майно — родичам, а частину бібліотеки й архів — молодому товаришеві С. Стеблину-Камінському. Своїх вісьмох кріпаків відпустив на волю.
В останню путь веселого мудреця проводжало все місто й мешканці довколишніх сіл. Поховали його на тому місці, де заповідав, — на цвинтарі неподалік від битого шляху під кроною тополі. Коштом близьких друзів на його могилі було встановлено скромний надгробок у вигляді колони з хрестом. На смерть письменника щиро відгукнувся Т. Шевченко присвятою «На вічну пам’ять Котляревському».
Пророчими стали поетові слова з цієї присвяти:
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть.
Відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві. 30 серпня 1903 р. Світлина
1898 р. громадськість і Східної, і Західної України широко відзначила сторіччя з часу виходу у світ «Енеїди» — початку нового відродження нації. А 30 серпня 1903 р. у Полтаві було урочисто відкрито зведений на народні пожертви пам’ятник І. Котляревському. Це був перший в історії пам’ятник українському письменникові.
На відкриття монумента з’їхалися майже всі видатні діячі вітчизняної культури з Наддніпрянщини й Галичини. Свято, що тривало кілька днів, попри всі утиски й заборони імперської влади, перетворилося на величну національну маніфестацію. Коли на урочистій академії міський голова заборонив виголошувати вітальні промови українською мовою, уся багатолюдна громада на знак протесту залишила зал театру. Українці, розділені між різними імперіями, тоді чи не вперше засвідчили свою національну свідомість, єдність і гордість.
Діячі української культури на відкритті пам’ятника І. Котляревському. Зліва направо: М. Коцюбинський, В. Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, М. Старицький, Г. Хоткевич, В. Самійленко. Світлина
• Завдання основного рівня
1. Яким постає у вашій уяві І. Котляревський? Які почуття й міркування викликає його доля?
2. Доведіть, що письменник був українським патріотом.
3. Який життєвий досвід І. Котляревського допомагав йому у творчості?
4. Чи можна твердити, що І. Котляревський у своєму житті керувався основними ідеями філософії Г. Сковороди?
5. Як вплинуло ознайомлення з біографією І. Котляревського на роздуми про ваше життя?
Користуючись матеріалами з Інтернету та бібліотеки, підготуйте й презентуйте для ваших однокласників доповідь на тему «Історія відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві».
Коментарі (0)