Марко Вовчок (1833-1907)
- 9-12-2022, 11:43
- 199
9 Клас , Українська література 9 клас Пахаренко 2017
МАРКО ВОВЧОК
(1833-1907)
Живу і мислю думою одною про ті світлі часи, коли людина стане володарем своєї долі, свого щастя.
Марко Вовчок
Марко Вовчок — літературний псевдонім Марії Вілінської. Вона була непересічною, надзвичайною особистістю — і як жінка, і як письменниця. Багато незрозумілого й таємничого залишилося після неї. Нею захоплювалися Т. Шевченко, П. Куліш, І. Тургенєв, Д. Писарєв, О. Герцен та інші видатні чоловіки того часу, а багатьох жінок вона чомусь дратувала. Марко Вовчок була зіркою петербурзьких салонів, стала прототипом Анни Одинцової з тургенівського роману «Батьки і діти». Брала участь в антисамодержавному русі, спілкувалася з політемігрантами. Будучи росіянкою, досконало вивчила українську мову, пізнала національну душу й стала класиком нашої літератури, а потім чомусь на багато літ відійшла в тінь. Залишила також помітний слід у російській і французькій літературах.
Марія Олександрівна Вілінська народилася 22 грудня 1833 р. у маєтку Єкатерининське Орловської губернії (тепер Липецька область, Росія). Мати походила зі збіднілого дворянського роду. Батько, армійський майор, відбував службу на Орловщині, походив, очевидно, з українсько-польської шляхти. У всякому разі мову українську знав. Любив співати українських пісень і дідусь по матері. Так закладалися ще генетичні основи майбутнього захоплення Марії Олександрівни Україною.
Вихованням і навчанням Марії та її братів спочатку займалася мати — учила їх читати й писати, грати на роялі, французької мови. Родина жила в злагоді й достатку. Проте дівчинці ще не виповнилося й семи років, як батько занедужав, а невдовзі й помер.
Мати побоялася залишатися сама з трьома дітьми й необдумано та поспішно вийшла заміж за вродливого унтер-офіцера Дмитрієва. Це був затятий картяр і пияк. Він жорстоко знущався з дружини та нерідних дітей, а кріпаків узагалі тероризував по-звірячому, за людей не вважав.
1845 р. Марію віддали вчитися в приватний пансіон для шляхетних дівчат у Харкові, в Україну. Тут вона вперше захопилася українськими піснями, мовою, відчувши серцем її мелодійність і красу. Допитлива дівчина дуже серйозно ставилася до навчання, досконало оволоділа французькою мовою, самотужки вивчила польську, завдяки читанню значно розширила ерудицію. У пансіоні вчителі дивилися на вбогу ученицю Вілінську холодно й зверхньо, а ще дошкульним було зневажливе, глумливе ставлення багатих зарозумілих учениць.
Опанас Маркович
Після навчання в пансіоні в сім’ю вітчима дівчина повертатися не захотіла. Улаштувалася в Орлі в знатній родині своєї тітки К. Мордовиної вихователькою дітей. Тут познайомилася з відомим українським етнографом і фольклористом Опанасом Марковичем, який відбував в Орлі заслання за участь у Кирило-Мефодіївському братстві. 1851 р. проти волі тітки одружилася з ним і виїхала в Україну. У пошуках заробітків подружжя часто переїжджало — з Чернігова до Києва, а потім до Немирова на Вінниччині.
Під впливом чоловіка Марія захопилася збиранням українського фольклору, тісно спілкуючись із простим народом, добре опанувала його мову, побут, звичаї, а незабаром почала писати твори з народного життя.
Прочитавши перше оповідання дружини «Сестра», Опанас був просто вражений художньою майстерністю, життєвістю змісту, красою й багатством мови. Заохочуючи Марію до подальшої літературної праці, він створив їй належні умови: звільнив від будь-яких побутових клопотів, спеціально найняв у селі хатину. Перечитував усе нею написане, редагував, робив зауваження, давав поради. Якби не Маркович, то чи й стала б росіянка Вілінська видатною українською письменницею?
У січні 1857 р. Марковичі надіслали перші оповідання П. Кулішеві, який тоді створив у Петербурзі друкарню. Видатний письменник захоплено сприйняв ці твори, відредагував їх і скомпонував у збірку під назвою «Народні оповідання Марка Вовчка».
Книжка була підписана псевдонімом Марко Вовчок. Походження та значення цього псевдоніма — ще одна таємниця письменниці. Існує кілька версій, усі вони видаються вірогідними та доповнюють одна одну.
1. Це поділене навпіл і дещо змінене прізвище за чоловіком Марковичка.
2. За сімейними переказами, рід Марковичів походив від козака Марка, якого прозвали Вовком за його сувору вдачу.
3. Це натяк на твердий, замкнутий, сільський і непоступливий характер Марії.
4. Ім’я Марко дуже поширене в Україні, зокрема довкола Немирова, як і прізвища Вовк, Вовченко, Вовчок. По шляху з Немирова на Брацлав є аж два села з такою назвою. Можливо, псевдонім символізує, уособлює узагальнене поняття «оповідач з народу».
Книжка відразу викликала жвавий інтерес українських і російських читачів, принесла авторці літературне визнання. Зокрема, появу нового яскравого таланту вітав Т. Шевченко в поетичному посланні «Марку Вовчку». У цей же немирівський період була написана й повість «Інститутка».
Марія пробувала також писати й по-російськи. Як не переконував чоловік, що дар її український, що тільки в українській літературі вона зможе створити щось достойне, дружина вперто стояла на своєму.
Згодом з’явилася збірка «Рассказы из русского народного быта» («Оповідання з російського народного побуту»). Найвідомішими серед творів збірки стануть оповідання «Маша», «Игрушечка», «Надежда», «Саша». І все ж це буде блідий відбиток українських «народних оповідань». Справді, літературний талант не може бути двомовним...
• Судження. І. Франко: «Хто читав українського Марка Вовчка, той, хоч би який запеклий теоретик, напевно стоятиме під впливом чару й розкішності його чудової мови. У московських творах Марка Вовчка на дивне диво зовсім навпаки: мова ординарна, безбарвна, неорганічна мішанина людової (народної. — В. П.) великоруської з мовою канцелярії та школи... Так і чуєш, читаючи ті оповідання, що вони неначе переклади з якоїсь іншої мови, рідної й натуральної мови авторки».
Молоду письменницю приваблювала столиця — літературні журнали, салони, культурне, світське життя, — тим паче тепер, коли переконалася в непересічності свого таланту. Отож на початку 1859 р. Маркевичі прибули до Петербурга. Тут познайомилися не тільки з місцевими українськими, а й з російськими та польськими письменниками. Зокрема з І. Тургенєвим. Цей видатний російський письменник віртуозно переклав російською «Народні оповідання», а далі й «Інститутку», увів Марію Олександрівну в найелітарніше російське літературне середовище, щоправда усіляко відгороджував її від українського.
У Петербурзі ж таки збулася давня мрія Марка Вовчка — зустріч з Т. Шевченком. «Народні оповідання» П. Куліш надіслав Тарасові Григоровичу ще в Нижній Новгород. Т. Шевченко щиро захопився збіркою, назвав її «натхненною книгою». А коли приїхав у Петербург, то заохотив членів «Громади» зібрати гроші та зробити подарунок молодій письменниці. На зібрані кошти Тарас Григорович купив золотий браслет і разом з поезією «Сон» («На панщині пшеницю жала...») надіслав у Немирів Марії Олександрівні.
Одразу ж по приїзді Марка Вовчка в Петербург Т. Шевченко зустрівся з нею приязно, захоплено — як з давнім, щирим другом. Не могли наговоритися, адже мали дуже багато спільного й у поглядах, і в характерах. Через кілька днів Тарас Григорович написав елегію-присвяту «Марку Вовчку», у якій назвав молоду письменницю «кротким пророком і обличителем жестоких людей неситих», своєю «силою молодою», своєю донею. Коли в 1860 р. вийшов другим виданням «Кобзар», то ця книжка була присвячена Маркові Вовчкові. Крім того, на титульній сторінці подарованого примірника автор написав: «Моїй єдиній доні Марусі Маркович і рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко». Між тогочасними українськими письменниками з такою великою силою й мужністю кріпацьке зло викривала тільки вона, продовжуючи традиції Т. Шевченка в цій боротьбі.
До її творів поет ставився з великою пошаною. Сприймав їх як «поезію в прозі». Коли йому запропонували редагувати твори Марка Вовчка, поет навідріз відмовився: «Як можна до цього доторкатися! Це для мене джерело істини й краси!» Марко Вовчок присвятила Т. Шевченкові повість «Інститутка» і казку «Чортова пригода». Усе життя берегла як найдорожчу святиню подарований ним золотий браслет.
Серйозно захворівши, Марко Вовчок навесні 1859 р. у супроводі чоловіка й сина та ще в товаристві І. Тургенєва їде на лікування до Німеччини. Там зустрічається з Менделєєвим, Сєченовим, іншими світилами російської науки, зав’язує листування з О. Герценом — найвидатнішим борцем з російським самодержавством, політемігрантом, видавцем журналу «Колокол». Восени зустрічається з ним у Лондоні. Відтоді активно поширює герценівські нелегальні видання, пересилає в «Колокол» матеріали з України та Росії.
Щодалі більше давалася взнаки скрута. Єдиним прибутком родини були гонорари з Петербурга за нові Маріїні публікації. Чоловік рвався в Україну — боліла душа за рідним краєм, також не міг спокійно жити на утриманні дружини, крім того, гнітив сімейний розлад. У цьому винен був і закордон, і численні «доброзичливці» та «друзі», і надзвичайно різні, непоступливі вдачі обох. Опанас Маркович сам повертається в Петербург, а незабаром — на Батьківщину, оселяється в Чернігові. Фактично це було розлучення, хоча Марія та Опанас продовжували листуватися, зберігали досить дружні стосунки. Навіть після того, як у Марковича з’явилася нова родина, він, як тільки міг, допомагав колишній дружині й синові — практично до кінця свого життя.
За кордоном Марія Олександрівна вивчила кілька мов. Маючи рідкісну пам’ять і тонке чуття фонетичних особливостей кожної мови, у Німеччині вона говорила як німкеня, у Франції — як француженка, в Італії — як італійка; без акценту, вільно розмовляла польською та англійською.
Попри всі складнощі й негаразди, Марко Вовчок продовжувала активно писати. Нові твори пересилала в «Основу» та інші петербурзькі журнали. У цей час були написані українською мовою «Ледащиця», «Лимерівна», «Три долі», російською — «Глухой городок», «Червонный король», «Тюлевая баба» тощо; багато перекладено зарубіжних авторів — Ж. Верна, В. Гюго, Г. К. Андерсена, Дж. Грінвуда й інших...
Якою була Марко Вовчок? За спогадами І. Тургенєва, вона не вирізнялася особливою вродою, але була висока, статурна, з довгою русою косою, яку закладала короною довкола голови, мала чудові, незвичайної глибини сірі очі й уміла одягатися зі смаком, володіла даром «підкоряти людей і робити з ними, що сама хотіла». Була натурою мрійливою, самозаглибленою (це добре видно зі щирих листів до чоловіка), а також замкнутою, дуже вольовою, незалежною, категоричною, поводилася стримано, холодно, аристократично.
У цій жінці було щось таке, що примушувало захоплюватися нею майже всіх знайомих чоловіків. Можливо, дивовижне поєднання зовнішньої беззахисності, граційності з внутрішньою рішучістю й самостійністю, відточений, критичний інтелект разом із житейською беззахисністю, наївністю, щиросердною чутливістю (не випадково ж Т. Шевченко назвав її «кротким пророком»).
До чоловіків ставилася прихильно, дружелюбно, але як тільки вони починали розчаровувати її або посягати на самостійність — різко, безоглядно розривала з ними стосунки. Наприклад, припинила дружбу з П. Кулішем, коли помітила його самозакоханість і пиху. До речі, «гарячий Панько» так і не простив цього Марії, бо вона виявилася єдиною жінкою, що залишила його. У відповідь він відмовився видавати її твори. А ще пізніше висловив здогад (можливо, і цілком щирий), що Марком Вовчком, тобто автором «Народних оповідань» та «Інститутки», був О. Маркович, а не М. Вілінська. На основі листів і творів Марії Олександрівни, зокрема й написаних після смерті чоловіка, І. Франко й інші авторитетні науковці досить аргументовано довели, що цей здогад безпідставний. Однак сумнів озивається в читацькому середовищі й донині...
Дуже багато зробив для Марії І. Тургенєв, але будь-які стосунки з ним письменниця припинила, коли помітила в образі Базарова з роману «Батьки і діти» злісну карикатуру на недавно померлого критика М. Добролюбова, який був фанатично відданий літературі.
Справді, ця жінка безоглядна й у захопленнях, і в розчаруваннях, але жила повноправним життям і завжди залишалася собою.
• Судження. М. Томенко (сучасний український політолог і культуролог): «Марко Вовчок... не була фатальною жінкою. Вона намагалася зрозуміти саму себе, збагнути, що вона хоче від життя, а чоловіки були важливими для неї лише тоді, коли не заважали пізнавати світ і саму себе».
За кордоном Марко Вовчок серйозно взялася за історичну прозу з української минувшини («Сава Чалий», «Гайдамаки»). Отже, і на чужині письменниця зберегла любов до України.
Особливо вдалою виявилася повість-казка «Маруся».
В основі твору — події, пов’язані з Андрусівським перемир’ям 1668 р., коли дві країни-хижачки Польща та Росія розчахнули живе тіло України по Дніпру: Правобережжя знову потрапило під гніт Речі Посполитої, а Лівобережжя — Московії. Готуючись до написання «Марусі», Марко Вовчок виробляла історичну концепцію, опрацювала дуже багато матеріалу. Письменниця мріяла видати історію України для дітей, а робота над такою книжкою дала поштовх до народження «Марусі». Сюжет твору захопливий і драматичний. Запорожець-посланець, видаючи себе за сліпого бандуриста, пробирається із Січі через польські й московські заслони до Чигирина й Гадяча, аби домовитися з козаками про спільне повстання проти загарбників. Його супроводжує дівчина Маруся. Попри небезпечні випробування, запорожець здійснив свою місію — переконав право- й лівобережних українців спільно піднятися на бій за свободу.
Умовним гаслом до початку повстання обрано червону хустину. Умираючи від тяжких ран, козак попросив Марусю передати хустину селянинові-зв’язковому.
Не раз ризикуючи життям, виявляючи дивовижну кмітливість і силу духу, дівчина майже дісталася до умовленого місця. Та неподалік її застрелив ворог.
І все ж Маруся виконала завдання: незабаром її тіло знайшов селянин і забрав хустину.
Отже, Марко Вовчок створила яскравий образ молодої патріотки, справжньої українки, яка заради Батьківщини пожертвувала життям. Не випадково французи називали Марусю «українською Жанною д’Арк».
М. Ларін. Ілюстрація до повісті «Маруся». 2015 р.
Перекладена французькою мовою, повість набула широкої популярності. Починаючи з 1875 р., вона понад 20 разів була надрукована окремою книжкою, стала улюбленим твором французьких дітей, отримала нагороду від Французької академії, була рекомендована міністерством освіти для шкільних бібліотек. У паризьких школах «Маруся» входила до числа тих книжок, якими наприкінці навчального року нагороджували найкращих учнів.
Після восьми років закордонного життя Марко Вовчок повертається в Росію й майже 10 років мешкає в Петербурзі, співпрацює в журналах «Отечественные записки» і «Русское слово», багато пише (переважно російською мовою), перекладає твори французьких авторів, зокрема всі романи Ж. Верна.
Трагічно склалося особисте життя жінки: ще за кордоном вона закохалася в юриста й публіциста С. Пассека. Але їхнє щастя тривало недовго — 1867 р. коханий помер на руках у Марії від туберкульозу.
Д. Писарев
Ще одна спроба створити нову родину — романтичні теплі стосунки з далеким родичем, молодим критиком Дмитром Писаревим. Марія захоплювалася його критичними працями, підтримувала матеріально й морально, коли вийшов після ув’язнення за політичні погляди, турбувалася, коли погіршилося його здоров’я. Умовила поїхати відпочити на морі. Якось він пішов купатися й несподівано потонув, хоч був неабияким плавцем. Ця нагла смерть дорогої людини стала навіть для мужньої Марії нестерпним ударом: вона зчорніла, постаріла на кілька років, дні і ночі сиділа в каплиці над домовиною, а під час похорону побивалася так, що не могли стримати сліз навіть суворі чоловіки.
Особливо складними для письменниці виявилися 1870-і роки. Надії на визнання в російській літературі не справдилися. Треба було тяжко працювати над перекладами заради шматка хліба.
1878 р. Марія Олександрівна вдруге взяла шлюб із морським офіцером Михайлом Лобач-Жученком. Молодший на 17 років, чоловік оточив Марію любов’ю та турботою. У щасливому шлюбі вони прожили три десятиліття. Після відставки Михайло став чиновником. Родина мешкала в місцях служби чоловіка на Київщині, Ставрополі, Кавказькому узбережжі Чорного моря. Поступово відійшла від активної літературної й громадської діяльності. Лише зрідка друкувала російсько- й україномовні твори в періодиці.
Осінь життя письменниця провела на Кавказі, де працював чоловік, і вона мала змогу лікувати хворе серце... 1902 р. Марко Вовчок востаннє відвідала Київ, заходила в редакцію журналу «Киевская старина», запропонувала для друку казку «Чортова пригода», присвячену Т. Шевченкові. Це був останній завершений україномовний твір письменниці.
Навесні 1906 р. Марко Вовчок із сім’єю оселяється в затишній садибі з великим тінистим садом у кабардинському містечку Нальчику. Незважаючи на тяжку хворобу, продовжувала роботу над повістю «Гайдамаки», любила писати в саду під старезною грушею.
Улітку хвороба прикувала Марію Олександрівну до ліжка, а 10 серпня 1907 р. її не стало. Поховали письменницю під улюбленою старою грушею.
Своєрідним життєвим підсумком цієї людини можуть бути слова, які вона написала в одному з листів незадовго до смерті: «Я прожила весь свій вік, ідучи по одній дорозі й не звертаючи вбік. У мене могли бути помилки, слабкості, як у більшості людей, але в головному я ніколи не осквернила себе відступництвом».
Загальна характеристика творчості. Мистецька спадщина М. Вілінської досить значна й різногранна — понад 100 оригінальних творів і майже стільки ж перекладів. Письменниця перекладала (на російську) з французької, німецької, англійської, польської мов. Зокрема — її перекладацькому активі — 14 романів Ж. Верна. Писала французькою оповідання й казки. Серед її російських творів повісті «Жива душа», «Нотатки причетника», оповідання «Маша», «Ігрушечка».
Марко Вовчок у м. Нальчику
По-справжньому ж талант Марка Вовчка в усій неповторності й красі виявився в українському доробку. Це — повісті «Інститутка», «Кармелюк», «Маруся», «Гайдамаки», «Народні оповідання», казки, нариси.
Насамперед і, може, найяскравіше творча манера Марка Вовчка відтворена у двох збірках «Народних оповідань», що побачили світ відповідно в 1857 і 1862 рр.
1. Тут авторці, як жодному іншому прозаїкові до неї, удалося показати український народ таким, яким він сам себе бачив, яким був насправді. Ці збірки — унікальні за глибиною та всебічністю енциклопедії живих українських народних характерів.
Тут і героїчна історія українського народу, і мрії про щастя, і містичні уявлення та вірування, і реальне життя з його світлими й темними, веселими й сумними сторонами, а над усім цим — страхітлива примара кріпацтва.
2. Марко Вовчок за традицією веде оповідь від першої особи. Її героїні говорять невимушено, справжнюю народною мовою. Водночас виявляють себе обдарованими психологами, здатними наскрізь бачити людську душу.
• Судження. М. Костомаров (уривок зі статті «Народні оповідання» Марка Вовчка»): «Усе невимушене, усе природне. Це мова народу, але не списана зі слів хоч і людини з народу, одначе призваної розповідати по-народному й через те поставленої в штучне становище, а підмічена й підслухана в той час, коли вона (людина з народу) висловлювалася мимовільно, не на показ».
Г. Клочек: «Марко Вовчок створила зовсім інший тип оповідача: розповідь ішла від імені дуже розумної жінки-селянки, що надзвичайно проникливо сприймала життя. Ця оповідачка була, власне, надзвичайно обдарованим психологом, що володіє здатністю немовби наскрізь бачити внутрішню сутність людей».
3. Проза Марка Вовчка дивує відсутністю очевидних традиційних естетичних прийомів. Цим досягається ота невимушеність, природність зображеного. Але художні прийоми є, просто вони невидимі. Тексти письменниці стають мистецькими («поетичними») завдяки:
• надзвичайному багатству й красі мови, що пересипана пісенними висловами, прислів’ями, приказками, постійними епітетами, порівняннями, народнорозмовними метафорами, літотами, інверсіями, риторичними запитаннями, звертаннями, вигуками, прошита довгими синонімічними рядами тощо;
• витонченому психологізмові — тобто розкриттю внутрішнього світу людини, насамперед жінки-селянки. Марко Вовчок досягає психологізму, використовуючи тільки художні деталі (портрети, мовні, сюжетні, пейзажні).
4. Письменниця якісно розвинула жанрову систему української прози, збагатила її:
• соціально-проблемними оповіданнями («Козачка», «Одарка», «Горпина», «Ледащиця»);
• баладними оповіданнями («Чари», «Максим Тримач», «Данило Гурч»);
• соціальною повістю («Інститутка»);
• психологічним оповіданням і повістю («Павло Чорнокрил», «Три долі»);
• соціальною казкою («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»);
• історичною повістю-казкою («Кармелюк»);
• художнім нарисом («Листи з Парижа»).
А. Кисельов. Українська хата. 1883 р.
5. Частину «Народних оповідань» написано в романтичному стилі. Тут вступають у конфлікти сильні, горді, безкомпромісні характери, що діють у бурхливі, суворі часи козаччини (оповідання «Максим Гримам» і «Данило Гурч»). В оповіданнях «Чари» та «Свекруха» наявні елементи народної фантастики. Оповідання «Сон» змальовує щасливе заміжжя жінки за чумаком. У цих творах багато уваги приділено описам народних звичаїв, повір’їв, одягу, страв тощо, ідеться насамперед про родинно-побутові взаємини.
Але в більшості оповідань розкривається трагізм уярмленого селянства, сатанинська жорстокість, антигуманність кріпосної системи, непереборне прагнення народу до волі. Тут ідеться в основному про соціальні взаємини, непримиренні конфлікти між поміщиками й кріпаками. Це вже реалістичні за стилем твори.
Однак характерною ознакою письма Марка Вовчка було поєднання реалістичного підходу до світу з романтичним чи навіть сентименталістським. Така єдність помітно підсилювала ліризм, емоційність оповіді, ще разючіше розкривала весь трагізм зображуваних картин.
Ось Олеся Хмара (героїня оповідання «Козачка»), вільна селянка, щиро полюбила парубка-кріпака й вирішує вийти за нього заміж (а це значить — за тогочасними законами — стати кріпачкою). Усе село вмовляє дівчину-сироту не робити такого необачного кроку. І все ж любов перемагає. Але, на жаль, не торжествує: жорстока пані привласнює майно Олесі, руйнує її сім’ю. Та найстрашніше те, що після смерті чоловіка Олеся залишається кріпачкою й помирає в неволі. їй ніхто не повідомив, що, за законами того часу, якщо вдова кріпака колись була вільною, статус козачки до неї повертався зі смертю чоловіка.
Ще одна трагедія постає в оповіданні «Два сини». Знову пан порушує закон: якщо мати самотня, удова, то двох синів одразу забрати в армію не мали права, один повинен був залишитися при ній. І от одного, Андрія, у бою скосила куля, а другий, покалічений на війні, Василько, у перший же день повернення з війська сказав матері найстрашніші для неї слова: «Я, мамо, до вас умирати приїхав!» Та ж таки промовиста деталь: одна лише фраза — а за нею страхітлива життєва драма двох добрих, достойних людей, матері та сина.
Безутішне, шекспірівського масштабу горе розчавлює душу Горпини, героїні однойменного оповідання. Недужа дитина потребувала материнської уваги й ласки. Але панських прикажчиків це не цікавило — вони гнали нещасних матерів на роботу, відриваючи від колиски. Тому Горпина напоїла своє хворе немовлятко відваром з маківок, щоб заснуло й не плакало. Та наївна юна мати й поняття не мала про те, що напій виявиться смертельним...
Особливе емоційне напруження в більшості творів збірок спричиняє наскрізний контраст: на початку твору панують мир і благодать, наприкінці — смуток, відчай, страждання. Усе це через те, що в середині історії нормальний плин життя руйнують кріпосницькі порядки. От і в цьому оповіданні варто лише порівняти портрет Горпини на початку й наприкінці.
• Підсумкове судження. Д. Писарєв: «Устами Марка Вовчка промовляє сама Україна зі своєю розкішною природою й зі своїм поетичним народом, який любить свою минувшину, свою волю й свою поезію; у цьому злитті автора з народом, у цьому цілковитому відчутті духу народу... і полягає вся його сила, уся таїна його чарівної принадності».
• Завдання основного рівня
1. Прочитайте кілька оповідань Марка Вовчка з романтичної та реалістичної групи.
2. Пригадайте народні балади, родинно- та суспільно-побутові пісні. Які спільні мотиви, образи, художні прийоми в цих творах і оповіданнях Марка Вовчка ви помітили?
3. Знайдіть і проаналізуйте в одному з «Народних оповідань» згадані вище ознаки стилю Марка Вовчка.
Коментарі (0)