Тарас Шевченко

(1814—1861)

ШЛЯХ ДО ВОЛІ Й ПОКЛИКАННЯ

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту на Київщині в сім'ї кріпаків. Невдовзі родина Шевченків перебралася до сусіднього села Кирилівки. Початкову освіту майбутній поет здобув у сільській школі. Йому рано судилося втратити батьків — в одинадцятирічному віці Тарас залишився сиротою.

Тарас Шевченко (автопортрет, 1853)

Ще з дитинства обдарований юнак захоплювався малюванням, однак після втрати батьків мусив працювати в господарстві свого дядька, бути за школяра-служника при школі, пасти громадську череду. Увесь цей час він наполегливо шукав учителя малювання. Нарешті один із сільських малярів погодився взяти хлопця до себе в науку.

Власником Кирилівки тоді був Павло Енгельгардт. За його наказом управителі шукали обслугу для панського двору. Тараса Шевченка, який звернувся по дозвіл на навчання, вирядили до Вільна, де жив поміщик. Управителі в загальному списку нових слуг навпроти прізвища Шевченка зробили важливий запис: «Годиться як кімнатний живописець».

Так розпочалося життя Т. Шевченка поза межами батьківщини. 1829 року Тарас прибув до Вільна (тепер Вільнюс — столиця Литви). Дізнавшись про талановитого хлопця, пан вирішив виховати для своїх потреб кріпосного художника. У Вільні Тарас був недовго: Енгельгардт дістав службове призначення в Петербурзі. Після року навчання Т. Шевченко мусив залишити малярську науку й теж вирушити до столиці Російської імперії.

Столичне життя відкривало перед талановитою людиною нові можливості. Тарас домігся дозволу на продовження навчання. Він потрапив до мистецької артілі Василя Ширяева, наполегливо працював, удосконалював свої навички. Однак на заваді життєвим планам стояло кріпацтво.

Один із муралів у Києві, присвячений Тарасові Шевченку

У Петербурзі Т. Шевченка підтримали земляки-українці. Спочатку була зустріч з Іваном Сошенком, студентом Академії мистецтв. Сошенко познайомив Тараса зі своїми приятелями Євгеном Гребінкою й Аполлоном Мокрицьким. Значну допомогу молодому художнику надав Василь Григорович, професор Академії мистецтв, українець із Полтавщини. Роботами Т. Шевченка зацікавились відомі митці: Карл Брюллов, Олексій Венеціанов, Василь Жуковський, Михайло Вієльгорський. Щоб зібрати гроші для викупу, вони організували благодійну лотерею, яка відбулася 22 квітня 1838 року. А вже через три дні з рук поета Жуковського Тарас одержав відпускні документи.

Невдовзі сам Т. Шевченко став студентом Академії мистецтв, навчався в майстерні славетного Брюллова. Здавалося б, здійснилося його заповітне бажання. Однак уже тоді заявило про себе нове захоплення — поетичне. Віршувати Тарас почав ще кріпаком. Перші літературні спроби здавалися йому не вартими читацької уваги. Усе змінилося після виходу поетичної збірки, що побачила світ 1840 року. Поява «Кобзаря» знаменувала народження нового майстра слова. Відтоді Тарас усвідомив, що саме поезія є для нього головним життєвим покликанням.

Опрацьовуємо прочитане

1. За матеріалом підручника та творами, прочитаними в попередніх класах, складіть розповідь про дитячі роки Т. Шевченка. Розповідь має містити відповіді на такі питання: коли й де народився Тарас Шевченко? Ким були його батьки? Де він здобув початкову освіту? Яке творче обдарування виявилось у Шевченка в дитячі роки? Як воно вплинуло на його подальшу долю? Куди Т. Шевченко виїхав з України? Як після цього змінилося його життя?

2. Як склалося життя Т. Шевченка в Петербурзі?

3. Коли поет написав перші твори? За яких обставин він зрозумів, що поезія є його покликанням?

4. Яку назву має дебютна Шевченкова збірка? Коли вона вийшла?

Виявляємо творчі здібності

5. Напишіть коротке есе «Звільнення Т. Шевченка з кріпацтва», у якому з'ясуйте значення цієї події для української культури.

ТВОРЧІСТЬ І ЖИТТЄВІ ВИПРОБУВАННЯ

1843 року в перерві між навчанням Тарас Шевченко на кілька місяців виїхав в Україну. Там він знайшов щирих шанувальників свого таланту, збагатився новими враженнями. Змінилась його творчість — вона набула гострого викривального характеру. Поет розпочав рукописний альбом «Три літа», до якого заносив нові вірші. Автор не призначав їх до публікації, однак твори переписували та поширювали читачі.

1845 року закінчилося Шевченкове навчання в академії. Здобувши звання художника, він виїхав в Україну з наміром послужити Батьківщині своїм талантом. Улаштувавшись до Київської археографічної комісії, поет багато часу проводив у поїздках. Він описував і замальовував архітектурні пам'ятки. Мандруючи Україною, Т. Шевченко писав нові твори, спілкувався з читачами. Буваючи в Києві, він зблизився з Кирило-Мефодіївським товариством. 1847 року Т. Шевченка звинуватили в причетності до цієї таємної організації. Його заарештували й відправили до Петербурга. Близько двох місяців Т. Шевченко перебував в одиночній камері. Написані в той час твори склали відомий поетичний цикл «В казематі».

Шевченкові ухвалили вирок: заслання рядовим до війська із забороною писати й малювати. Його покарали не за протиправні дії, а за поетичне слово, сповнене любові до України. Близько десяти років митець провів у засланні в Орській фортеці та Новопетровському укріпленні. Незважаючи на заборону, він продовжив писати, багато малював. У творчості прагнув по-новому осмислити своє покликання, болісно реагував на втрату зв'язків зі звичним середовищем, із сумом переживав самотність. Лише 1857 року Т. Шевченка звільнили. Дорогою із заслання він зупинився в Нижньому Новгороді, а потім виїхав до Петербурга. Роки після звільнення поет провів у російській столиці. Лише раз, і то ненадовго, йому вдалося відвідати рідний край. Влада Російської імперії робила все, щоб не допустити геніального поета в Україну.

Скеля «Монах» (Тарас Шевченко, 1853)

Помер Т. Шевченко 26 лютого (10 березня) 1861 року в Петербурзі. Того самого року відбулося перепоховання поета в Україні на Чернечій горі поблизу Канева.

Опрацьовуємо прочитане

1. Як змінилася творчість Т. Шевченка після 1843 року?

2. Яку назву мав його тодішній рукописний альбом?

3. Де Т. Шевченко працював після завершення навчання?

4. Розкажіть про арешт Тараса Шевченка. У чому його обвинувачували?

5. Чи було покарання справедливим? Чому ви так уважаєте?

6. Розкажіть про життя поета в засланні та його творчість у цей період.

7. Використовуючи матеріали електронного додатка до підручника, розкажіть про місця, де перебував Т. Шевченко під час заслання.

8. Де минули останні роки життя поета?

9. Коли помер Т. Шевченко? Де він похований?

10. Яке враження на вас справила розповідь про біографію Т. Шевченка? У чому трагічність його життя, а в чому — успіх?

Порівнюємо твори різних видів мистецтва

11. Розгляньте на с. 178 акварельний малюнок Т. Шевченка «Скеля "Монах"». Чому, на вашу думку, він має таку назву? Т. Шевченко створив цей малюнок під час перебування в Новопетровському укріпленні. Як ви гадаєте, які почуття переживав художник під час його створення? Як це позначилось на картині?

РАННЯ ТВОРЧІСТЬ ПОЕТА

Тарас Шевченко по-справжньому захопився поезією в Петербурзі. Завдяки Євгену Гребінці зацікавився українською історією й фольклором. Твори старших сучасників Івана Котляревського і Григорія Квітки-Основ'яненка справили на нього незабутнє враження, однак найбільше поета привабила потужна енергія романтизму з його ідеалами індивідуальної й національної свободи та неприйняттям будь-яких проявів рабської покори.

Бандурист (Тарас Шевченко, 1843)

Віршувати Шевченко почав, коли ще був кріпаком, тоді й написав баладу «Причинна». Початок цього чудового твору «Реве та стогне Дніпр широкий...» знає чи не кожен українець. Повною мірою поетичний талант Тараса Григоровича розкрився після звільнення. Тоді він пережив неймовірний емоційний злет, недарма радісно писав братові в Україну: «Велике щастя буть вольним чоловіком, робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить».

Відчуття свободи надихнуло молодого поета, активізувало його творчі пошуки. У 1840 році вийшов славетний «Кобзар». «Ся маленька книжечка, — писав Іван Франко, — відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову».

У ранній творчості Шевченка є різні жанри: елегії, послання, ліро-епічні поеми. Як яскрава творча декларація сприймається елегія «Думи мої, думи мої, / Лихо мені з вами!». З неї, немов з ліричної увертюри, починається перший Шевченків «Кобзар». У цій елегії автор постає як глибоко національний поет, наділений гострим відчуттям відповідальності за свій народ.

Особливе місце в ранній Шевченковій творчості посідає історична тема. Її розкрито в поемах «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гайдамаки». Автор уславив героїзм українського козацтва, подвиги гайдамаків, які боролися за свободу зі зброєю в руках.

Пишучи про волелюбність українців у минулому, Шевченко талановито нагадував сучасникам, що національну свободу треба здобувати у важкій боротьбі.

Коментар фахівця

«Ми підійшли до тематики поезій Шевченка. І вона наскрізь романтична, і, може, найбільш романтичне в ній те, що вона наскрізь національна, українська. Степ і море, здебільшого степ, у якому віє вітер, та буйне схвильоване море, могили, в яких заховане минуле України, буряна ніч... пожежа. Пейзаж здебільшого рухливий, «динамічний»; вітер — знову романтичний образ. До цього приєднуються люди: бандурист — улюблена тема українських романтиків; філософія поезії розвинена Шевченком детально в його віршах до поетів — І. Котляревського, Є. Гребінки, М. Гоголя... Далі — козак як борець за волю; селянин, у якому живе в потенції той самий козак; дівчина; мати, що сумує над долею своїх дітей; гнобитель люду (часто чужинець) — це все теми, узяті з народної поезії або власного життєвого досвіду Шевченка, але вони набули в нього символічного характеру, є образами України, і ця символічна двозначність усіх постатей теж типово романтична».

Дмитро Чижевський, український учений, літературознавець

Опрацьовуємо прочитане

1. Хто допоміг Т. Шевченкові в самоосвіті?

2. Кого поет уважав своїми літературними попередниками?

3. Назвіть перший поетичний твір Тараса Шевченка.

4. До яких жанрів звертався поет?

5. У яких творах він розкрив історичні теми?

6. Чому Д. Чижевський уважає тематику поезій Т. Шевченка «наскрізь романтичною»?

Порівнюємо твори різних видів мистецтва

7. Малюнок «Бандурист», який ви бачите на с. 179, — один із кількох малюнків Т. Шевченка, що зображують народного співця. Чому, на вашу думку, ця тема так цікавила поета і художника?

ПОСЛАННЯ «ДО ОСНОВ'ЯНЕНКА»

Поетичне послання — жанр особливий. Воно звернене не лише до вказаного в ньому адресата, а й до широкої аудиторії. Завдяки цьому численні читачі й читачки залучаються до обговорення важливих тем і проблем.

Природно, що поет-початківець, роблячи перші кроки в літературі, прагне встановити діалог з відомими колегами по перу. Необхідною умовою діалогу є наявність спільних тем, а ще відчуття творчої спорідненості учасників. Обох українських авторів цікавила козацька доба: вона й стала головною темою, що уможливила творче спілкування Шевченка і Квітки-Основ'яненка.

Григорій Квітка-Основ'яненко (Петро Вишняк, 1974)

Шевченка захопив нарис «Головатий» про уславленого козацького старшину, оборонця запорозьких традицій. У ньому Квітка передав свої дитячі враження від особистого знайомства з Антоном Головатим, а послання Шевченка стало відгуком на твір харківського прозаїка.

У творі Шевченка патріотична позиція набагато виразніша, ніж у нарисі Григорія Квітки-Основ'яненка. Увиразнює її застосований автором характерний для романтизму прийом антитези. Героїчне минуле протиставлено сучасному безпам'ятству, а спогади про славу запорожців сусідять у творі з драматичним переживанням утрат. Ці втрати виражено в символічних образах козацьких могил, що «стоять та сумують» у степу.

Пам'ять про героїзм предків автор осмислює як важливий крок до повернення національної гідності. Адже саме «давня слава» у прикрі часи кризи й занепаду є тим безсмертним скарбом, що здатний перетворювати покірних рабів на вільних духом людей: «Слава не поляже; / Не поляже, а розкаже, / Що діялось в світі, / Чия правда, чия кривда / І чиї ми діти».

У творі Шевченка патріотизм поєднано з темою високої місії поета. Адже саме натхненне слово у важкі часи забуття здатне кликати до боротьби за свободу. Звертаючись до Квітки-Основ'яненка, молодий поет Шевченко просить його виконувати цю високу місію: «Співай же їм, мій голубе, / Про Січ, про могили... / Про старину, про те диво, / Що було, минуло...».

Послання «До Основ'яненка», яке має адресатом відомого прозаїка, насправді звернене до всіх українців як талановите нагадування про давні волелюбні традиції нашого народу.

До Основ’яненка

Б’ють пороги; місяць сходить,

Як і перше сходив...

Нема Січі, пропав і той,

Хто всім верховодив!

Нема Січі; очерети

У Дніпра питають:

«Де то наші діти ділись,

Де вони гуляють?»

Чайка скиглить літаючи,

Мов за дітьми плаче;

Сонце гріє, вітер віє

На степу козачім.

На тім степу скрізь могили

Стоять та сумують;

Питаються у буйного:

«Де наші панують?

Де панують, бенкетують?

Де ви забарились?

Вернітеся! Дивітеся —

Жита похилились,

Де паслися ваші коні,

Де тирса шуміла,

Де кров ляха, татарина

Морем червоніла —

Вернітеся!»

— «Не вернуться! —

Заграло, сказало

Синє море. — Не вернуться,

Навіки пропали!»

Правда, море, правда, синє!

Такая їх доля:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче;

Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить...

Тілько ворог, що сміється...

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине, —

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово.

Чи так, батьку отамане?

Чи правду співаю?

Ех, якби-то!.. Та що й казать?

Кебети не маю.

А до того — Московщина,

Кругом чужі люде.

«Не потурай», — може, скажеш,

Та що з того буде?

Насміються на псалом той,

Що виллю сльозами;

Насміються... Тяжко, батьку,

Жити з ворогами!

Поборовся б і я, може,

Якби малось сили;

Заспівав би, — був голосок,

Та позички з’їли.

Отаке-то лихо тяжке,

Батьку ти мій, друже!

Блуджу в снігах та сам собі:

«Ой не шуми, луже!»

Не втну більше. А ти, батьку,

Як сам здоров знаєш;

Тебе люде поважають,

Добрий голос маєш;

Співай же їм, мій голубе,

Про Січ, про могили,

Коли яку насипали,

Кого положили.

Про старину, про те диво,

Що було, минуло —

Утни, батьку, щоб нехотя

На ввесь світ почули,

Що діялось в Україні,

За що погибала,

За що слава козацькая

На всім світі стала!

Утни, батьку, орле сизий!

Нехай я заплачу,

Нехай свою Україну

Я ще раз побачу,

Нехай ще раз послухаю,

Як те море грає,

Як дівчина під вербою

Гриця заспіває.

Нехай ще раз усміхнеться

Серце на чужині,

Поки ляже в чужу землю,

В чужій домовині.

1839

Сприймаємо, аналізуємо, інтерпретуємо художній твір

1. Яке враження справила на вас поезія?

2. У чому полягають особливості поетичного послання як жанру?

3. Чому Т. Шевченко обрав саме цього адресата для свого послання?

4. Який нарис Г. Квітки-Основ'яненка зацікавив поета?

5. До чого закликав поет свого колегу по перу?

6. Якою є основна ідея послання?

Досліджуємо самостійно

7. За допомогою яких образів автор послання передав патріотичний зміст твору? Запис у робочий зошит зробіть у зручній для вас формі (тексту, плану, таблиці, схеми).

Виявляємо творчі здібності

8. Чи актуальні ідеї Шевченкового послання в наш час? Висловте свої роздуми в письмовій формі.

СЛОВО ПРАВДИ Й БОРОТЬБИ (ПОЕЗІЯ «ТРЬОХ ЛІТ»)

У творчому зростанні Шевченка багато важив 1843 рік, коли після тривалої розлуки з рідним краєм поет нарешті відвідав Україну. Ще підлітком-кріпаком він залишив її не з власної волі. Згодом настав період особистісного зростання: перші успіхи в малярстві та літературне визнання. До України повертався вже не безправний кріпак, а відомий художник і поет.

Удома він багато спілкувався з читачами, відвідав рідну Кирилівку. Тоді по-новому відкривав для себе Україну, бо дивився на все очима дорослої людини з неабияким духовним досвідом.

Перебування в Україні відчутно вплинуло на світогляд поета — він глибоко перейнявся відповідальністю за долю рідного краю. Відтоді свої твори заносив до рукописного альбому «Три літа», розуміючи, що через гострий зміст, спрямований проти соціального й національного гноблення українців у Російській імперії, вони навряд чи будуть опубліковані.

Закінчивши в 1845 році Академію мистецтв, Шевченко всі сили присвятив боротьбі, зробивши слово своєю зброєю. Поезії «трьох літ», написані в 1843-1845 роках, не лише талановиті, а й сповнені гнівного протесту проти проявів зла й несправедливості. Коли навесні 1847 року його заарештували, саме ця творчість стала головною підставою для жорстокого покарання.

Коментар фахівця

«Переживання від побаченого і почутого в Україні були емоційно глибокими й породили такі поетичні шедеври, як "Чигрине, Чигрине...", поеми "Сон" ("У всякого своя доля...") та "Сова". В розлуці з Україною, на чужині, вона згадувалася йому в ностальгійно-романтичних тонах. Тепер же, побачивши сумну реальність, він тверезіше осмислює її соціальні та національні біди; в його поезії міцнішають викривальні й сатиричні мотиви; антикріпосницький, антимонархічний і антиколонізаторський пафос його поезії сягає висот гострих інвектив, сатиричних експресій і болісних переживань».

Іван Дзюба, Микола Жулинський, дослідники літератури

ХУДОЖНЯ УМОВНІСТЬ

Поезія «трьох літ» не лише викривальна. Вона також оспівує моральну вищість усіх скривджених і знедолених. А ще вона дуже складна в художньому виконанні, символічна й багатозначна. Її важко зрозуміти, сприймаючи буквально, без урахування художньої умовності.

Під умовністю зазвичай розуміють навмисне, зумовлене творчими завданнями порушення правдоподібності. За рівнем умовності викривальні поезії Шевченка дуже споріднені з давніми біблійними пророцтвами. Вони так само піднесені, символічні, часто змальовують дійсність як боротьбу добра і зла у найдраматичніших епізодах буття народу.

Важливими засобами художньої умовності є фантастика, гротеск, гіпербола, символ, алегорія. Саме до них не раз зверталися поети-романтики. Наприклад, у поемі «Сон» романтик Шевченко з метою сатиричного викриття Російської імперії використав виражальні можливості гротеску — комічного прийому, що поєднує страшне і смішне, потворне і прекрасне, нереальне з реальним. Гротеск дозволив поетові увиразнити дисгармонію дійсності, розкрити її недосконалість.

Опрацьовуємо прочитане

1. Яку роль у творчості Т. Шевченка відіграла поїздка в Україну 1843 року?

2. Чому поет не призначав написані в той час твори для публікації?

3. Як ви зрозуміли поняття «художня умовність»? Яку роль відіграє вона у Шевченкових творах?

4. Що поєднує твори Т. Шевченка з біблійними пророцтвами?

Висміювання устрою Російської імперії в поемі «Сон»

ХУДОЖНІЙ ЗАДУМ ТА ОРГАНІЗАЦІЯ

Сатиричну поему «Сон» майже цілком побудовано на основі художньої умовності. На це вказує й назва твору: герой уві сні переноситься понад просторами Російської імперії у пошуках «земного раю». Умовна форма сну надала авторові оптимальні можливості для мотивування фантастичних епізодів. Підзаголовок твору «комедія» дає чітку вказівку на викривальний, сатиричний характер твору.

Епіграф спрямовує нас до євангельського контексту, допомагаючи повніше осягнути авторський задум: поет прагне вказати на прояви зла в «перевернутому» світі, що не приймає «Духа істини», бо не бачить його. Головним авторським завданням є заперечення такого життєвого устрою, у якому справжнє добро зневажене, а зло натомість панує, приховуючи своє потворне обличчя під благопристойними масками.

Вступна частина поеми містить філософські роздуми на тему суспільної дисгармонії. Далі йдуть три окремі картини: героєві сниться, що він летить над Україною, переноситься до Сибіру, а потім — у Петербург. Ці епізоди складають основний сюжетно-композиційний кістяк твору й добре погоджуються з численними ліричними відступами, що увиразнюють авторську позицію.

Виклад ведеться від імені героя — дивакуватого простака, який щиро й безпосередньо реагує на все побачене. Однак ми розуміємо, що маскою наївного дивака керує всюдисущий автор, тому показна простота реакцій оповідача сприймається нами як частина авторського задуму.

Опрацьовуємо прочитане

1. На що вказує підзаголовок твору?

2. Звідки автор узяв епіграф? Що він означає?

3. На які частини можна умовно поділити твір?

4. Навіщо поет використав прийом сну?

5. Чому автор заховався за образом оповідача?

КАРТИНИ ПОНЕВОЛЕННЯ

Спочатку в нашій уяві постають образи української дійсності — на тлі ідилічної природи зображено поневіряння людей. Прийом контрасту дозволяє передати глибину їхніх страждань. Мальовничий пейзаж різко контрастує з несправедливістю людського світу: у нещасного каліки забирають останнє, єдиного сина вдови-трудівниці примусово віддають до російського війська, а молода мати, замість дбати про дитину, мусить відбувати тяжку панщину. Із таких лаконічних малюнків складається загальна панорама страдницького животіння.

Продаж кріпаків з аукціону (Клавдій Лебедєв, 1910)

Не побачивши «раю» в Україні, розчарований герой переноситься до Сибіру — російської «незамкненої тюрми». У Росії здавна відправляли туди всіх, хто виступав проти тиранії. Перед очима оповідача постають, немов тіні, змучені й закуті в кайдани каторжники. Серед них він помічає й «царя волі», закутого в залізо, який уособлює праведника, борця за свободу і справедливість. Цей символічний образ побудовано на основі контрасту «волі» й «кайданів».

Розчарувавшись у пошуках «раю», герой зрештою переноситься до Петербурга,

столиці Російської імперії. Він не лише швидко долає уві сні далекі відстані, а й може ставати невидимим — так потрапляє до царського палацу. Перед тим на міській вулиці він зустрічає українця, який служить чиновником у Петербурзі. У цьому образі поет сатирично висміяв «землячка», котрий зрікся свого національного коріння, морально деградував у погоні за наживою.

ВИСМІЮВАННЯ САМОДЕРЖАВСТВА

Перебування героя в царському палаці має виразні риси фантасмагорії — химерного, фантастичного зображення. Вражає незвичне змішування страхітливого і смішного, характерне для гротеску з його здатністю поєднувати несумісні речі. Дослідник Михайло Бахтін писав: «Світ романтичного гротеску — страшний і чужий людині. Усе звичне, буденне, загальноприйняте раптом утрачає в ньому свій сенс, стає сумнівним, чужим і ворожим. Свій світ перетворюється на чужий світ. У звичайному раптово відкривається щось страшне».

Гротеск — літературний прийом, який будується на поєднанні несумісних явищ: фантастичного й реального, прекрасного й потворного, правдоподібності й карикатури.

Сарказм — зла, в'їдлива насмішка, що спрямована на викриття вад у характері персонажів, подіях та явищах громадського або побутового життя.

Саме в такому гротесковому освітленні постає царський палац і всі учасники урочистого прийняття. Картини зовнішньої розкоші контрастують із духовною обмеженістю монарха та його придворних. Царська родина змальована сатирично, знижено, майже карикатурно (цар «вилупив баньки з лоба», «одутий, аж посинів», цариця «мов опеньок засушений»). Найбільш повно потворна сутність самодержавства розкривається в моторошній сцені «генерального мордобитія» (І. Франко). Послуговуючись різними засобами художньої умовності, автор викрив імперську владу, що тримається на жорстокості й паразитує на людській покорі.

У поемі важливу роль відіграють роздуми й емоції героя, навіяні спогляданням пам'ятника російському цареві Петрові І на нічній петербурзькій вулиці. Для автора цей монарх є уособленням того зла, що спричинило занепад козацької України. Асоціативно до цього епізоду долучається монолог наказного гетьмана Павла Полуботка («Із города із Глухова / Полки виступали...») — поширений прийом у творах романтиків, пов'язаний з уявним оживленням «духів минулого». Пристрасні обвинувачення на адресу російського самодержавства вкладаються в уста Полуботка, який сам став жертвою тиранії.

Гетьман Павло Полуботок (невідомий художник)

На ранок герой знову потрапляє в царські палати, де стає свідком появи царя перед своїми придворними: монарх порівнюється з ведмедем, який вилазить із барлога. Немов у кошмарному сні, від його рику зникає, ніби крізь землю провалюється, уся обслуга, і врешті-решт цар залишається сам-один, беззахисний, мов кошеня. Для посилення сатиричного ефекту автор використав алегорію, адже ведмідь позначає сильну, але не надто розумну людину — так додається ще один сатиричний штрих до образу російського правителя.

Завершується поема іронічним коментарем героя до своїх сонних видив — своєрідним побажанням враховувати умовність зображених у творі картин.

У складно організованій художній формі автор утілив ідею неприйняття зла й насильства, що його уособлює Російська імперія. Його «Сон» — це не лише ліро-епічна сатирична поема, а ще й гострий політичний памфлет, спрямований проти російського самодержавства.

Опрацьовуємо прочитане

1. Що таке фантасмагорія?

2. Який принцип покладений в основу гротеску?

3. Хто такий Павло Полуботок? Яку роль цей образ відіграє в поемі?

4. Чому поему можна вважати поетичним памфлетом? Запис у робочий зошит зробіть у зручній для вас формі (тексту, плану, таблиці, схеми).

Сон

Комедія

(Уривки1)

Духъ истины, его же міръ

не можетъ пріяти, яко не видитъ

его, ниже знаетъ его.

Иоанна, глава 14, стих 17.

У всякого своя доля

І свій шлях широкий,

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки, —

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі! <...>

Отак, ідучи попідтинню

З бенкету п’яний уночі,

Я міркував собі йдучи,

Поки доплентавсь до хатини.

А в мене діти не кричать

І жінка не лає,

Тихо, як у Раї,

Усюди Божа благодать —

І в серці, і в хаті.

Отож я ліг спати.

А вже підпилий як засне,

То хоч коти гармати —

І усом не моргне.

Та й сон же, сон, напричуд дивний,

Мені приснився —

Найтверезіший би упився,

Скупий жидюга дав би гривню,

Щоб позирнуть на ті дива.

Та чорта з два!

Дивлюся: так буцім сова

Летить лугами, берегами,

та нетрями,

Та глибокими ярами,

Та широкими степами,

Та байраками.

А я за нею та за нею,

Лечу й прощаюся з землею.

Один із муралів у Харкові, присвячений Шевченкові

Летим. Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все-то те, вся країна

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає...

І нема тому почину,

І краю немає!

Ніхто його не додбає

І не розруйнує...

І все-то те... Душе моя,

Чого ти сумуєш?

Душе моя убогая,

Чого марне плачеш,

Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! А онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? Очі! Очі!

Нащо ви здалися,

Чом ви змалку не висохли,

Слізьми не злилися?

То покритка попідтинню

З байстрям шкандибає,

Батько й мати одцурались,

Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!

А панич не знає,

З двадцятою, недоліток,

Душі пропиває!

Лечу, лечу, а вітер віє,

Передо мною сніг біліє,

Кругом бори та болота,

Туман, туман і пустота.

Людей не чуть, не знать і сліду

Людської страшної ноги.

І вороги й невороги,

Прощайте, в гості не приїду!

Упивайтесь, бенкетуйте —

Я вже не почую,

Один собі навік-віки

В снігу заночую.

І поки ви дознаєтесь,

Що ще є країна,

Не полита сльозьми, кров’ю,

То я одпочину...

Одпочину... Аж слухаю —

Загули кайдани

Під землею... Подивлюся...

О люде поганий!

Де ти взявся? Що ти робиш?

Чого ти шукаєш

Під землею? Ні, вже, мабуть,

Я не заховаюсь

І на небі!.. За що ж кара,

За що мені муки?

Кому я що заподіяв?

Чиї тяжкі руки

В тілі душу закували,

Серце запалили

І галичі силу

Думи розпустили??

За що, не знаю, а караюсь,

І тяжко караюсь!

І коли я спокутую,

Коли діжду краю,

Не бачу й не знаю!!

Заворушилася пустиня.

Мов із тісної домовини

На той остатній Страшний суд

Мертвці за правдою встають.

То не вмерлі, не убиті,

Не суда просити!

Ні, то люди, живі люди,

В кайдани залиті.

Із нор золото виносять,

Щоб пельку залити

Неситому!.. То катаржні.

А за що? Те знає...

Вседержитель... А може, ще

Й Він не добачає.

Онде злодій штемпований

Кайдани волочить;

Он розбойник катований

Зубами скрегоче,

Недобитка товариша

Зарізати хоче!

А меж ними, запеклими,

В кайдани убраний

Цар всесвітній! Цар волі, цар,

Штемпом увінчаний!

В муці, в катарзі не просить,

Не плаче, не стогне!

Раз добром нагріте серце

Вік не прохолоне!

А де ж твої думи, рожевії квіти,

Доглядані, смілі, викохані діти,

Кому ти їх, друже, кому передав?

Чи, може, навіки в серці поховав?

О не ховай, брате! Розсип їх, розкидай,

Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

Чи ще митарство? чи вже буде?

Буде, буде, бо холодно,

Мороз розум будить.

І знов лечу. Земля чорніє.

Дрімає розум, серце мліє.

Дивлюся: хати над шляхами

Та городи з стома церквами,

А в городах, мов журавлі,

Замоштрували москалі;

Нагодовані, обуті

І кайданами окуті,

Моштруються... Далі гляну:

У долині, мов у ямі,

На багнищі город мріє;

Над ним хмарою чорніє

Туман тяжкий... Долітаю —

То город безкраїй.

Чи то турецький,

Чи то німецький,

А може, те, що й московський.

Церкви, та палати,

Та пани пузаті,

І ні однісінької хати.

Смеркалося... огонь огнем

Кругом запалало,

Аж злякавсь я... «Ура! ура!

Ура!» — закричали.

«Цу-цу, дурні! схаменіться!

Чого се ви раді!

Що горите?» — «Экой хохол!

Не знает параду.

У нас парад! Сам изволит

Сегодни гуляти!»

«Та де ж вона, тая цяця?»

«Вон видишь — палаты».

Штовхаюсь я; аж землячок,

Спасибі, признався,

З циновими ґудзиками:

«Де ты здесь узялся?»

«З України». — «Так як же ти

Й говорить не вмієш

По-здешнему?» — «Ба ні, — кажу, —

Золота ніч (Іван Марчук, 1981)

Говорить умію,

Та не хочу». — «Экой чудак!

Я всі входи знаю,

Я тут служу, коли хочеш,

В дворец попытаюсь

Ввесты тебе. Только, знаєш,

Мы, брат, просвищенны, —

Не поскупись полтинкою...»

Цур тобі, мерзенний

Каламарю... І зробився

Я знову незримий

Та й пропхався у палати.

Боже мій єдиний!

Так от де рай! Уже нащо

Золотом облиті

Блюдолизи; аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця-небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще, на лихо, сердешне

Хита головою.

Так оце-то та богиня!

Лишенько з тобою.

А я, дурний, не бачивши

Тебе, цяце, й разу,

Та й повірив тупорилим

Твоїм віршемазам.

Ото дурний! а ще й битий,

На квиток повірив

Москалеві; от і читай,

І йми ти їм віри!

За богами — панства, панства

В серебрі та златі,

Мов кабани годовані,

Пикаті, пузаті!..

Аж потіють, та товпляться,

Щоб то ближче стати

Коло самих: може, вдарять

Або дулю дати

Благоволять; хоч маленьку,

Хоч півдулі, аби тілько

Під самую пику.

І всі уряд поставали

Ніби без’язикі —

Анітелень. Цар цвенькає;

А диво-цариця,

Мов та чапля меж птахами,

Скаче, бадьориться.

Довгенько вдвох похожали,

Мов сичі надуті.

Та щось нишком розмовляли —

Здалека не чути —

О отечестві, здається,

Та нових петлицях,

Та о муштрах ще новіших!..

А потім цариця

Сіла мовчки на дзиґлику.

Дивлюсь, цар підходить

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака;

Та меншого в пузо —

Аж загуло!.. А той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого,

А той дрібних, а дрібнота

Уже за порогом

Як кинеться по улицях,

Та й давай місити

Недобитків православних,

А ті голосити;

Та верещать; та як ревнуть:

«Гуля наш батюшка, гуля!

Ура!.. ура!.. ура! а-а-а...» <...>

Піти лишень подивиться

До царя в палати,

Що там робиться. Приходжу,

Старшина пузата

Стоїть рядом; сопе, хропе,

Та понадувалось,

Як індики, і на двері

Косо поглядало.

Аж ось вони й одчинились.

Неначе з берлоги

Медвідь виліз, ледве-ледве

Переносить ноги.

Та одутий, аж посинів,

Похмілля прокляте

Його мучило. Як крикне

На самих пузатих —

Всі пузаті до одного

В землю провалились!

Він вилупив баньки з лоба —

І все затрусилось,

Що осталось; мов скажений,

На менших гукає —

І ті в землю; він до дрібних —

І ті пропадають!

Він до челяді — і челядь,

І челядь пропала;

До москалів — москалики,

Тілько застогнало,

Пішли в землю; диво дивне

Сталося на світі.

Дивлюся я, що дальш буде,

Що буде робити

Мій медведик! Стоїть собі,

Голову понурив,

Сіромаха. Де ж ділася

Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.

Я аж засміявся.

Він і почув, та як зикне —

Я перелякався

Та й прокинувсь... Отаке-то

Приснилося диво.

Чудне якесь!.. таке тілько

Сниться юродивим

Та п’яницям. Не здивуйте,

Брати любі, милі,

Що не своє розказав вам,

А те, що приснилось.

1 В електронному додатку до підручника ви знайдете повний текст твору.

1844

Сприймаємо, аналізуємо, інтерпретуємо художній твір

1. Про що розповідає автор у вступі до поеми?

2. Яким постає перед нами оповідач?

3. На що налаштовує вступ читача?

4. Що таке контраст? Як автор використав цей прийом у зображенні України?

5. Які картини українського життя представлені у творі?

6. Кого побачив оповідач у Сибіру? Що символізує «цар волі»?

7. Кого зустрів оповідач на петербурзькій вулиці?

8. Як автор ставиться до «землячка»?

9. Які завдання виконує гротеск у поемі?

10. Чого дає змогу досягти прийом контрасту в зображенні царського палацу?

11. Як зображено царя та його оточення?

12. Навіщо поет використав алегорію в зображенні царя?

Досліджуємо самостійно

13. Оберіть і виконайте завдання, презентуйте свою роботу однокласникам та однокласницям.

• Знайдіть у творі засоби комічного й охарактеризуйте їх.

• Схарактеризуйте образ оповідача в поемі.

Викриття російських колонізаторів у поемі «Кавказ»

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ

Поему «Кавказ» Т. Шевченко присвятив світлій пам'яті свого приятеля Якова де Бальмена. Вони познайомились 1843 року на Полтавщині й відтоді стали добрими друзями. Де Бальмен був талановитим художником, малював ілюстрації до творів Т. Шевченка. Йому довелося брати участь у війні, яку Російська імперія вела на Кавказі. Шевченків товариш загинув в одному з військових походів улітку 1845 року. Звістка про це боляче вразила поета, його скорбота позначилась на виборі епіграфа — рядків із книги біблійного пророка Єремії. Оплакуючи побратима, автор поеми шукав відповідь на непросте питання: хто ж є справжнім винуватцем цієї трагедії?

Емоційна реакція поєдналась у поемі з роздумами про потворний характер російського самодержавства, яке розпалювало загарбницькі війни.

«Кавказ» визначають як поему лише умовно, головним чином через великий обсяг. Насправді це складно організований ліричний твір, змонтований із різних фрагментів. Іван Франко назвав «Кавказ» «огнистою інвективою проти темного царства». Поєднуючи риси розгорнутої епітафії та сатиричного роздуму, «Кавказ» за своєю викривальною силою більше нагадує інвективу — гостре звинувачення імперії, пристрасний осуд загарбницьких воєн.

Інвектива — гострий викривальний виступ проти кого-, чого-небудь; гостре обвинувачення.

Опрацьовуємо прочитане

1. Ким був Яків де Бальмен? Коли і як він загинув?

2. Як до цього поставився Т. Шевченко?

3. Звідки автор узяв епіграф?

4. Які риси інвективи має твір?

Кавказ

Поема

(Уривок)

Искреннему моему Якову де Бальмену

Кто даст главе моей воду,

И очесемъ моимъ источникъ слезъ,

И плачуся и день и нощь о побиенныхъ...

Иеремии, глава 9, стих 1

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Що день божий добрі ребра

Й серце розбиває.

Розбиває, та не вип’є

Живущої крові —

Воно знову оживає

І сміється знову.

Не вмирає душа наша,

Не вмирає воля.

І неситий не виоре

На дні моря поле.

Не скує душі живої

І слова живого.

Не понесе слави Бога,

Великого Бога.

Не нам на прю з Тобою стати!

Не нам діла Твої судить!

Нам тілько плакать, плакать, плакать

І хліб насущний замісить

Кровавим потом і сльозами.

Кати знущаються над нами,

А правда наша п’яна спить.

Коли вона прокинеться?

Коли одпочити

Ляжеш, Боже, утомлений?

І нам даси жити!

Ми віруєм Твоїй силі

І духу живому.

Встане правда! Встане воля!

І Тобі одному

Помоляться всі язики

Вовіки і віки.

А поки що течуть ріки,

Кровавії ріки!

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Отам-то милостивії ми

Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю

Та й цькуємо. Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові? Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов’їх. А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А матерних гарячих сльоз!

А батькових старих, кровавих,

Не ріки — море розлилось,

Огненне море! Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і псарям,

І нашим батюшкам-царям

Слава.

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся — поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Чурек1 і сакля2 — все твоє,

Воно не прошене, не дане,

Ніхто й не возьме за своє,

Не поведе тебе в кайданах.

А в нас!.. На те письменні ми,

Читаєм Божії глаголи!..

І од глибокої тюрми

Та до високого престола —

Усі ми в золоті і голі.

До нас в науку! Ми навчим,

Почому хліб і сіль почім!

Ми християне; храми, школи,

Усе добро, сам Бог у нас!

Нам тілько сакля очі коле:

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,

Як тій собаці! Чом ви нам

Платить за сонце не повинні!

Та й тілько ж то! Ми не погане,

Ми настоящі християне,

Ми малим ситі!.. А зате!

Якби ви з нами подружили,

Багато б дечому навчились!

У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима,

А тюрм! а люду!.. Що й лічить!

Од молдаванина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує! <...>

1 Чурек — прісний хліб кавказьких горців.

2 Сакля — житло горців.

За кого ж Ти розіп’явся,

Христе, Сине Божий?

За нас, добрих, чи за слово

Істини... чи, може,

Щоб ми з Тебе насміялись?

Воно ж так і сталось.

Храми, каплиці, і ікони,

І ставники, і мирри дим,

І перед обра[зо]м Твоїм

Неутомленниє поклони.

За кражу, за войну, за кров,

Щоб братню кров пролити, просять

І потім в дар Тобі приносять

З пожару вкрадений покров!!

Просвітились! та ще й хочем

Других просвітити,

Сонце правди показати

Сліпим, бачиш, дітям!..

Все покажем! тілько дайте

Себе в руки взяти.

Як і тюрми муровати,

Кайдани кувати,

Як і носить!., і як плести

Кнути узловаті —

Всьому навчим; тілько дайте

Свої сині гори

Остатнії... бо вже взяли

І поле і море.

Звільнення Прометея (Карл Блох, 1864)

Мурал, присвячений Шевченкові, у м. Кременчук

І тебе загнали, мій друже єдиний,

Мій Якове добрий! Не за Україну,

А за її ката довелось пролить

Кров добру, не чорну. Довелось запить

З московської чаші московську отруту!

О друже мій добрий! друже незабутий!

Живою душею в Украйні витай,

Літай з козаками понад берегами,

Розкриті могили в степу назирай.

Заплач з козаками дрібними сльозами

І мене з неволі в степу виглядай.

А поки що мої думи,

Моє люте горе

Сіятиму — нехай ростуть

Та з вітром говорять.

Вітер тихий з України

Понесе з росою

Мої думи аж до тебе!..

Братньою сльозою

Ти їх, друже, привітаєш,

Тихо прочитаєш...

І могили, степи, море,

І мене згадаєш.

1845

ОБРАЗ ПРОМЕТЕЯ

Поет виступає із запереченням зла, що засліплює людей облудою й лицемірством. Він вказує на прояви цього зла у світі, викриває його підступність, але водночас утверджує неминучу перемогу добра. У цих переходах від викриття до ствердження, від саркастичного до піднесеного тону якраз і полягає важлива особливість Шевченкової сатири. Автор гнівно висміює колонізаторів і водночас співчуває повстанцям, які чинять спротив загарбникам.

Нескореність народу у його поемі представлена символічним образом Прометея. Згідно з давнім міфом, цей титан заради людей викрав вогонь з Олімпу, за що був прикутий до скелі в горах Кавказу й приречений на постійні страждання. Це один із «вічних образів», тобто таких, що не втрачають своєї актуальності впродовж багатьох століть.

Вічні образи символізують певні людські риси, що можуть бути властивими також і всьому народу. Із Прометеем насамперед пов'язані волелюбність, героїчна самопожертва й сила духу. Автор співвідносить цей образ зі становищем народів Кавказу та їхньою нескореністю у боротьбі за волю. Симпатії поета цілком на боці повстанців, які захищають рідну землю від загарбників: «Борітеся — поборете, / Вам Бог помагає! / За вас правда, за вас сила / І воля святая!».

Коментар фахівця

«Бойові дії Російської імперії проти кавказьких народів у першій половині XIX століття зображені Шевченком мало не в категоріях космічної війни між добром і злом, кінцевої битви за даровану Богом волю».

Володимир Діброва, письменник, літературний критик

Опрацьовуємо прочитане

1. Які образи називають «вічними»?

2. Ким є Прометей в античній міфології?

3. За що його покарав Зевс?

4. Що символізує образ Прометея в поемі?

5. З якими словами автор звернувся до кавказьких повстанців?

АВТОРСЬКІ МОНОЛОГИ

Уся поема «змонтована» з різних монологів, різних голосів. Одні відображають пряму авторську позицію, інші відтворюють колективний знеособлений голос імперського «ми», з яким полемізує поет. Почергово він звертається до кількох адресатів: до Бога з наріканням на панування зла у світі, зі словами підтримки — до повстанців, до прибічників імперії — з викриттям їхнього лицемірства, до Христа — з низкою риторичних питань («За кого ж ти розіп'явся, / Христе, сине Божий?»), нарешті, завершує поему слово до загиблого товариша.

У сатиричному зображенні імперської політики автор вдається до різних прийомів, але найбільше він використовує іронію: приховану насмішку, яка в багатьох випадках сягає саркастичного — злого, уїдливого викриття. Цитуючи голоси прихильників імперії, поет розкриває фальш пропагандистських тверджень про нібито просвітницьку місію росіян, які завойовують чужі землі.

Автор гостро висміює лицемірну суть «благоденствія», яке насправді тримається на насильстві й поневоленні. Так само саркастично схарактеризована російська церква, яка на ділі є одним із засобів імперської колоніальної політики. За велемовними словами російських церковників стоять не любов та істина, а ненажерливість, нестримна жадоба збагачення: «Суєслови, лицеміри / Господом прокляті. / Ви любите на братові / Шкуру, а не душу!».

Піднесений виклад змінюється саркастичним і навпаки, а потім, наприкінці твору, заступається мінорною інтонацією. Поет може бути непримиренним противником зла, але й водночас людиною з особливою здатністю до християнської любові і співчуття. Звертаючись до побратима, він веде з ним останню душевну розмову: «О друже мій добрий! Друже незабутий! / Живою душею в Украйні витай, / Літай з козаками понад берегами, / Розриті могили в степу назирай».

Сприймаємо, аналізуємо, інтерпретуємо художній твір

1. Як скомпонована поема?

2. До яких адресатів звертається автор?

3. Який тип насмішки переважає у творі?

4. Чому поет зневажливо ставиться до російських церковників?

5. З якими словами звернувся він до загиблого товариша?

УЗАГАЛЬНЕНА ІДЕЯ ТВОРУ

У поемі «Кавказ» Т. Шевченко виходить поза межі української тематики. Він засуджує колоніальну імперську політику щодо інших народів, які, подібно до українського, зазнали жорстокого національного гноблення. Автор продовжив розвивати тему національно-визвольного повстання як дієвого засобу в досягненні національної свободи. Узагальненою ідеєю твору є важлива думка: краще загинути в боротьбі, аніж прийняти фальшиві цінності й перетворитися на покірного раба.

Сприймаємо, аналізуємо, інтерпретуємо художній твір

1. Чому поет розповідає у творі про життя чужого народу?

2. Чи підтримує автор національно-визвольну боротьбу?

3. У чому полягає ключова ідея твору? Чи є актуальною ця ідея сьогодні?

Україна і світ

Одна з вершин на північному схилі Кавказьких гір має назву Пік Шевченка. Ім'я поета дали їй українські альпіністи, що підкорили безіменну вершину 1939 року. Висота Піку Шевченка 4200 м.

Послання поета до свого народу («І мертвим, і живим, і ненарожденним...»)

АВТОР І АДРЕСАТ

Літературне послання може бути звернене не лише до певної особи, а й до великої групи людей. Шевченкове «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» (1845), як видно з повної назви твору, адресоване всій нації поза часовим і територіальним вимірами її буття. Такий тип звернення подібний до спілкування пророка зі своїм народом; він, зокрема, характерний для біблійних пророків та апостолів, які проголошували істину й викривали прояви зла.

Поетові образ пророка був дуже близьким. Він вірив у здатність натхненного правдивого слова впливати на свідомість людей і спонукати їх до змін. Не випадково Шевченко обрав епіграф із Соборного (тобто зверненого до багатьох) послання апостола Іоанна Богослова. Цим епіграфом автор нагадує про братню любов і порозуміння як духовну основу національної єдності.

Слова Шевченка звернені в першу чергу до української еліти, освічених поміщиків, які в розмовах охоче підтримували передові ідеї, а на ділі часто з байдужістю ставились до соціального й національного поневолення свого народу й навіть сприяли цьому поневоленню.

І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє

Аще кто речетъ, яко люблю Бога,

а брата своего ненавидить, ложь есть.

Соборное посланные Иоанна, глава 4, стих 20

І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений,

І все спочиває.

Тілько я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає —

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають,

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають,

А що вродить? побачите,

Які будуть жнива!

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що Бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!.. Якби взять

І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тойді оставсь би сиротою

З святими горами Дніпро!

Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались,

Щоб там і здихали, де ви поросли!

Не плакали б діти, мати б не ридала,

Не чули б у Бога вашої хули.

І сонце не гріло б смердячого гною

На чистій, широкій, на вольній землі.

І люди б не знали, що ви за орли,

І не покивали б на вас головою.

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших... і не буде

Кому помагати.

Одцурається брат брата

І дитини мати.

І дим хмарою заступить

Сонце перед вами,

І навіки прокленетесь

Своїми синами!

Умийтеся! образ Божий

Багном не скверніте.

Не дуріте дітей ваших,

Що вони на світі

На те тілько, щоб панувать...

Бо невчене око

Загляне їм в саму душу

Глибоко! глибоко!

Дознаються небожата,

Чия на вас шкура,

Та й засядуть, і премудрих

Немудрі одурять!

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрость би була своя.

А то залізете на небо:

«І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані Раю.

Немає й Бога, тілько я!

Та куций німець узловатий,

А більш нікого!..» — «Добре,брате,

Що ж ти такеє?»

«Нехай скаже

Німець. Ми не знаєм».

Отак-то ви навчаєтесь

У чужому краю!

Німець скаже: «Ви моголи».

«Моголи! моголи!»

Золотого Тамерлана

Онучата голі.

Німець скаже: «Ви слав’яне».

«Слав’яне! слав’яне!»

Славних прадідів великих

Правнуки погані!

І Коллара читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І в слав’янофіли

Так і претесь... І всі мови

Слав’янського люду —

Всі знаєте. А своєї

Дас[т]ьбі... Колись будем

І по-своєму глаголать,

Як німець покаже

Та до того й історію

Нашу нам розкаже, —

Отойді ми заходимось!..

Добре заходились

По німецькому показу

І заговорили

Так, що й німець не второпа,

Учитель великий,

А не те, щоб прості люде.

А ґвалту! а крику!

«І гармонія, і сила,

Музика та й годі.

А історія!., поема

Вольного народа!

Що ті римляне убогі!

Чортзна-що — не Брути!

У нас Брути! і Коклеси!

Славні, незабуті!

У нас воля виростала,

Дніпром умивалась,

У голови гори слала,

Степом укривалась!»

Кров’ю вона умивалась,

А спала на купах,

На козацьких вольних трупах,

Окрадених трупах!

Подивіться лишень добре,

Прочитайте знову

Тую славу. Та читайте

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть... та й спитайте

Тойді себе: що ми?..

Чиї сини? яких батьків?

Ким? за що закуті?..

То й побачите, що ось що

Ваші славні Брути:

Раби, подножки, грязь Москви,

Варшавське сміття — ваші пани

Ясновельможнії гетьмани.

Чого ж ви чванитеся, ви!

Сини сердешної Украйни!

Що добре ходите в ярмі,

Ще лучше, як батьки ходили.

Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,

А з їх, бувало, й лій топили.

Може, чванитесь, що братство

Віру заступило.

Що Синопом, Трапезондом

Галушки варило.

Правда!., правда, наїдались.

А вам тепер вадить.

І на Січі мудрий німець

Картопельку садить,

А ви її купуєте,

Їсте на здоров’я

Та славите Запорожжя.

А чиєю кров’ю

Ота земля напоєна,

Що картопля родить, —

Вам байдуже. Аби добра

Була для городу!

А чванитесь, що ми Польщу

Колись завалили!..

Правда ваша: Польща впала,

Та й вас роздавила!

Так от як кров свою лили

Батьки за Москву і Варшаву,

І вам, синам, передали

Свої кайдани, свою славу!

Доборолась Україна

До самого краю.

Гірше ляха свої діти

Її розпинають.

Заміс[т]ь пива праведную

Кров із ребер точать.

Просвітити, кажуть, хочуть

Материні очі

Современними огнями.

Повести за віком,

За німцями, недоріку,

Сліпую каліку.

Добре, ведіть, показуйте,

Нехай стара мати

Навчається, як дітей тих

Нових доглядати.

Показуйте!., за науку,

Не турбуйтесь, буде

Материна добра плата.

Розпадеться луда

На очах ваших неситих,

Побачите славу,

Живу славу дідів своїх

І батьків лукавих.

Не дуріте самі себе,

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає,

Того діти цураються,

В хату не пускають.

Чужі люди проганяють,

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому.

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

Отака-то наша слава,

Слава України.

Отак і ви прочитай[те],

Щоб не сонним снились

Всі неправди, щоб розкрились

Високі могили

Перед вашими очима,

Щоб ви розпитали

Мучеників, кого, коли,

За що розпинали!

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата —

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати.

Благословить дітей своїх

Твердими руками

І діточок поцілує

Вольними устами.

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України,

І світ ясний, невечерній

Тихо засіяє...

Обніміться ж, брати мої.

Молю вас, благаю!

1845

Сприймаємо, аналізуємо, інтерпретуємо художній твір

1. Яке враження справив на вас твір?

2. Хто є адресатом Шевченкового послання?

3. Чим воно нагадує послання пророків та апостолів?

4. Звідки автор узяв епіграф? У чому полягає зміст епіграфа?

ГОЛОВНА ДУМКА ПОСЛАННЯ

«Розкуйтеся, братайтеся...» — у цих Шевченкових словах міститься ключ до розуміння всього твору. Поет закликає своїх адресатів на шлях звільнення-прозріння. Заради щасливого майбутнього вони мають позбутися важких кайданів духовного рабства й усвідомити відповідальність за долю нації. Адже оновлене життя можливе лише за умови подолання соціальної несправедливості, визнання історичних помилок та єднання всього народу на основі братньої любові.

Сприймаємо, аналізуємо, інтерпретуємо художній твір

1. У яких словах послання сформульовано його ідею?

2. До чого закликає автор своїх читачів?

3. Яким він бачить оновлене життя? У яких рядках твору змальовано образ оновленого життя?

ЗМІСТ І ХУДОЖНЯ ОРГАНІЗАЦІЯ

Якщо в поемі «Сон» Т. Шевченко спрямував свою сатиру проти Російської імперії як зовнішнього зла, то в посланні він звернувся до критичного осмислення внутрішнього українського життя. Не випадково твір побудований так, що в ньому звучать суперечки, заклики, перестороги, навіть погрози, а адресати для автора то «недолюди», то «брати».

Уже від початку поет виявляє себе як пророк, якому відкрилась уся глибина народного горя («Тілько я, мов окаянний, / І день і ніч плачу...»). Розпач переростає у звинувачення та заклик до українців, які миряться з таким становищем: «Схаменіться, недолюди, / Діти юродиві!»

Після емоційного вступу поет переходить до аналізу причин виродження української еліти. Автор апелює до національної свідомості читачів, закликає триматися свого родового досвіду. Бо навіть найкраща чужоземна наука нічого не варта, якщо не приносить духовної свободи. Попри засвоєні гучні слова, прогресивні заклики, на ділі все лишається як колись: «І хилитесь, як і хилились! / І знову шкуру дерете / З братів незрящих, гречкосіїв».

Виголосивши свої аргументи й застереження, автор нагадує про неминучу розплату за байдужість до народних страждань: «Схаменіться! Будьте люди, / Бо лихо вам буде. / Розкуються незабаром / Заковані люде, / Настане

Слова поета прості й водночас афористичні. У них звучить гостра критика дилетантизму і всезнайства, відірваного від реальних проблем. Соромно знати всі слов'янські мови, та не знати до пуття рідної. Те саме стосується й історії: некритичне сприйняття минулого заважає розумінню сучасного життя. Поетове ставлення до козацької верхівки не завжди однозначне, іноді доволі жорстке через її колись зрадницькі дії: «Раби, подножки, грязь Москви, / Варшавське сміття — ваші пани / Ясновельможнії гетьмани».

Чи є підстави пишатися такими предками, котрі передали нащадкам лише «свої кайдани», тобто покору й поневолення? Зрештою, автор робить гіркий висновок: «Доборолась Україна / До самого краю. / Гірше ляха свої діти / її розпинають».

Однак поет не песиміст, який утратив віру. Наголос на національній кризі важливий для нього як переконливий аргумент, що має загострити потребу змін. Твір є «виправною» сатирою, адже критику він поєднує з благанням схаменутися та прийняти ідеал братньої любові. Не випадково в посланні звучать заклики критично осмислити своє минуле, подолати комплекс меншовартості, згадати справжню «славу» й визнати за рівних своїх «найменших братів».

«Обніміться ж, брати мої, / Молю вас, благаю!» — ці пристрасні слова завершують послання, що сприймається на одному подиху як сповнене мудрої любові звернення поета-пророка.

Сприймаємо, аналізуємо, інтерпретуємо художній твір

1. Як автор називає своїх адресатів?

2. Чому поет дає їм полярно протилежні оцінки?

3. У чому автор звинувачує українське панство?

4. Як він ставиться до прикрашання минулого?

5. Якими словами завершується послання?

6. Чому послання називають «виправною» сатирою? Викладіть свої думки у зручній для вас формі.

АФОРИСТИЧНІ ВИСЛОВИ

Рядки Шевченкового твору давно перетворились на афоризми. Їх часто можна почути на офіційних урочистостях, у промовах відомих людей. Ставши звичними, вони не завжди розкриваються нам у всій своїй значущості й глибині, іноді здаються занадто простими.

Кожне слово в Шевченковому посланні по-справжньому вистраждане й пережите, органічно пов'язане з нашим буттям. Пригадаймо деякі з афоризмів поета.

«В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля».

«Якби ви вчились так, як треба, / То й мудрість би була своя».

«Учітесь, читайте, / І чужого научайтесь, / Й свого не цурайтесь».

«Бо хто матір забуває, / Того Бог карає...».

АКТУАЛЬНІСТЬ ПОСЛАННЯ

Як і належить генію, Т. Шевченко мислив не лише сьогоденням, його погляд вражає масштабом справді пророчого бачення. Не випадково поет звертався до всіх українців — мертвих, живих, ще не народжених. Поряд із проникливим художнім аналізом причин минулих утрат, поряд із сатиричним викриттям сучасних йому негараздів, поет-пророк відкрив своєму народові правдивий шлях до вільного майбуття. І сьогодні ідея всенародної єдності, проголошена в посланні, не втратила своєї гостроти й актуальності.

Коментар фахівця

«Уже для багатьох українців — і не тільки українців — Шевченко означає так багато, що сама собою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, в нас. Та це лише ілюзія. Шевченко явище велике й вічне — невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з буттям рідної держави продовжується нею, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, відгукуючись на нові болі та думи, стаючи до нових скрижалей долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічному шляху до Шевченка...».

Іван Дзюба, Микола Жулинський, дослідники літератури

Запрошуємо до дискусії

1. Чи може поетичне слово спричинити суспільні зміни?

Виявляємо творчі здібності

2. Напишіть твір-роздум на тему «Актуальність ідей Шевченкового послання».

Жіноча доля в поезії Т. Шевченка

СВОЄРІДНІСТЬ ТЕМИ

У мистецтві є теми, близькі й зрозумілі людям різних епох. Вони не вичерпують себе повністю, а розкриваються щоразу новими гранями. Є в цих «вічних темах» особлива притягальна сила, що змушує митців повертатися до них знову й знову. Вони мають загальнолюдське значення.

До «вічних» належать не лише філософські теми на кшталт життя і смерті, добра і зла, а й більш конкретні теми кохання, війни тощо. До вічних належить і тема жіночої долі та один з її варіантів — тема материнства.

Ідеальним утіленням ідеї материнства в українській традиції часто вважають міфологічний християнський образ Богородиці. Але той образ вийшов поза межі релігійного життя й був органічно сприйнятий народною свідомістю.

Повінь (Костянтин Трутовський, 1881)

Наприклад, козаки вважали Богородицю своєю небесною заступницею. Народний ідеал не проводив чіткої межі між земним і небесним. Недарма в народній уяві Богородиця наближалась до реалій українського життя, набувала земних рис. Саме на цей народний ідеал багато в чому орієнтувався Шевченко, працюючи над темою материнства та жіночої долі.

Опрацьовуємо прочитане

1. Які теми називають вічними?

2. Який жіночий образ у християнстві вважається взірцевим?

3. Яким є народний ідеал жінки-матері?

Запрошуємо до дискусії

4. Чому тема жіночої долі належить до вічних?

ЛЮДИНА І ЗВИЧАЄВО ПРАВО

Життя сільської громади в часи Шевченка відчутно залежало від звичаєвого права. Це неписані соціальні норми і правила поведінки, закріплені в народній традиції.

Суворим було ставлення сільської громади до жінок, які народжували дітей поза шлюбом. За українським звичаєм, їм обрізали коси й покривали голову хусткою. Звідси й походить слово покритка. Нешлюбних матерів та їхніх дітей зазвичай засуджували, вважали їх людьми другого сорту.

Зі звичаєвим правом Шевченко був добре знайомий іще з дитинства. Однак він завжди виступав проти жорстокого ставлення до скривджених і зневажених, глибоко й щиро співчував їхній страдницькій долі.

Опрацьовуємо прочитане

1. Що таке звичаєве право?

2. Як воно визначало ставлення до жінки в сучасному Т. Шевченкові українському суспільстві?

3. Чому селяни того часу підтримували звичаєве право, яке вимагало жорстокого ставлення до їхніх доньок та сестер?

4. Як називали таких жінок? Як називали позашлюбних дітей?

5. Чи поділяв Т. Шевченко вимоги звичаєвого права у ставленні до жінок, які народжували поза шлюбом? Доведіть свою думку.

РОМАНТИЧНЕ ВТІЛЕННЯ ТЕМИ

Уперше до теми материнства Шевченко звернувся в поемі «Катерина». Головна героїня твору — проста дівчина, зваблена й покинута російським офіцером. У поемі розкрито трагедію щирого серця, що зазнало обману та страждань.

Свою героїню автор наділив романтичними рисами, зокрема увиразнив її конфлікт з оточенням. Катерину зраджує, кинувши напризволяще, коханий, якому вона довірилась. Після народження сина жінка на собі відчула зневагу односельців. Із немовлям на руках її випроваджують із рідного села — шукати батька дитини.

Молода мати приречена мандрувати похмурим непривітним світом у пошуках коханого. Коли ж зрештою знаходить батька дитини, наштовхується на його погорду й байдужість. Вона знає, що її син так само не матиме щасливої долі, адже народжений поза шлюбом, є людиною другого сорту.

У зображенні жінки-матері поет увиразнив соціальний і національний моменти. Соціальний розкривається в неприхильному, навіть жорстокому ставленні людей до дівчини. Національний виявлено вже в початкових рядках твору: «Кохайтеся, чорнобриві, /Та не з москалями, / Бо москалі — чужі люде, / Роблять лихо з вами». Поет указав на ментальні та звичаєві відмінності різних народів. Він протиставив довірливу й щиру дівчину аморальному чужинцеві-офіцеру, якому байдуже до її долі.

Катерина

Поема

(Скорочено)

І

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине...

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ Божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи,

Коли знає, за що;

Люде серця не побачать,

А скажуть — ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Знущаються вами.

Не слухала Катерина

Ні батька, ні неньки,

Полюбила москалика,

Як знало серденько.

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила. <...>

Прийшли вісти недобрії —

В поход затрубили.

Пішов москаль в Туреччину;

Катрусю накрили.

Незчулася, та й байдуже,

Що коса покрита:

За милого, як співати,

Любо й потужити.

Обіцявся чорнобривий,

Коли не загине,

Обіцявся вернутися. <...>

Не журиться Катерина

І гадки не має —

У новенькій хустиночці

В вікно виглядає.

Виглядає Катерина...

Минуло півроку;

Занудило коло серця,

Закололо в боку.

Нездужає Катерина,

Ледве-ледве дише...

Вичуняла, та в запічку

Дитину колише. <...>

Катерино, серце моє!

Лишенько з тобою!

Де ти в світі подінешся

З малим сиротою?

Хто спитає, привітає

Без милого в світі?

Батько, мати — чужі люде,

Тяжко з ними жити!

<...>

II

Сидить батько кінець стола,

На руки схилився,

Не дивиться на світ Божий:

Тяжко зажурився.

Коло його стара мати

Сидить на ослоні,

За сльозами ледве-ледве

Вимовляє доні:

«Що весілля, доню моя?

А де ж твоя пара?

Де світилки з друженьками,

Старости, бояре?

В Московщині, доню моя!

Іди ж їх шукати,

Та не кажи добрим людям,

Що є в тебе мати...» <...>

Ледве-ледве

Поблагословила:

«Бог з тобою!» — та, як мертва,

На діл повалилась...

Обізвався старий батько:

«Чого ждеш, небого?»

Заридала Катерина,

Та бух йому в ноги:

«Прости мені, мій батечку,

Що я наробила!

Прости мені, мій голубе,

Мій соколе милий!»

«Нехай тебе Бог прощає

Та добрії люде;

Молись Богу та йди собі —

Мені легше буде».

Ледве встала, поклонилась,

Вийшла мовчки з хати;

Осталися сиротами

Старий батько й мати. <...>

Пішла селом,

Плаче Катерина;

На голові хустиночка,

На руках дитина.

Вийшла з села — серце мліє;

Назад подивилась,

Покивала головою

Та й заголосила.

Як тополя, стала в полі

При битій дорозі;

Як роса та до схід сонця,

Покапали сльози.

За сльозами за гіркими

І світа не бачить,

Тільки сина пригортає,

Цілує та плаче.

А воно, як янгелятко,

Нічого не знає,

Маленькими ручицями

Катерина (Тарас Шевченко, 1842)

Пазухи шукає.

Сіло сонце, з-за діброви

Небо червоніє;

Утерлася, повернулась,

Пішла... Тілько мріє.

В селі довго говорили

Дечого багато,

Та не чули вже тих річей

Ні батько, ні мати... <...>

[Катерина блукає разом з дитиною, виживає завдяки допомозі добрих людей. Одного дня вона зустрічає москалів, серед яких і її коханий Іван.]

IV

...Через пеньки, заметами,

Летить, ледве дише.

Боса стала серед шляху,

Втерлась рукавами.

А москалі їй назустріч,

Як один верхами.

«Лихо моє! Доле моя!»

До їх... Коли гляне —

Катерина (Іван Їжакевич, 1950)

Попереду старший їде.

«Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!

Де ти так барився?»

Та до його... За стремена...

А він подивився,

Та шпорами коня в боки.

«Чого ж утікаєш?

Хіба забув Катерину?

Хіба не пізнаєш?

Подивися, мій голубе,

Подивись на мене —

Я Катруся твоя люба.

Нащо рвеш стремена?»

А він коня поганяє,

Нібито й не бачить.

«Постривай же, мій голубе!

Дивись — я не плачу.

Ти не пізнав мене, Йване?

Серце, подивися,

Їй же богу, я Катруся!»

«Дура, отвяжися!

Возьмите прочь безумную!»

«Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж присягався!»

«Возьмите прочь! Что ж вы стали?»

«Кого? Мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе

В садочок ходила,

Свою Катрю, що для тебе

Сина породила?

Мій батечку, мій братику!

Хоч ти не цурайся!

Наймичкою тобі стану...

З другою кохайся...

З цілим світом... Я забуду,

Що колись кохалась,

Що од тебе сина мала,

Покриткою стала...

Покриткою... Який сором!

І за що я гину!

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина.

Не покинеш?.. Серце моє,

Не втікай од мене...

Я винесу тобі сина».

Кинула стремена

Та в хатину. Вертається,

Несе йому сина.

Несповита, заплакана

Сердешна дитина.

«Осьде воно, подивися!

Де ж ти? Заховався?

Утік!.. Нема!.. Сина, сина

Батько одцурався!

Боже ти мій!.. Дитя моє!

Де дінусь з тобою?

Москалики! Голубчики!

Возьміть за собою;

Не цурайтесь, лебедики:

Воно сиротина;

Возьміть його та оддайте

Старшому за сина.

Возьміть його... бо покину,

Як батько покинув, —

Бодай його не кидала

Лихая година!

Гріхом тебе на світ Божий

Мати породила;

Виростай же на сміх людям!»

На шлях положила.

«Оставайся шукать батька,

А я вже шукала».

Та в ліс з шляху, як навісна!

А дитя осталось,

Плаче, бідне... А москалям

Байдуже; минули.

Воно й добре; та на лихо

Лісничі почули.

Біга Катря боса лісом,

Біга та голосить;

То проклина свого Йвана,

То плаче, то просить.

Вибігає на узлісся;

Кругом подивилась,

Та в яр... біжить... Серед ставу

Мовчки опинилась.

Катерина (Михайло Дерегус, 1956)

«Прийми, Боже, мою душу,

А ти — моє тіло!»

Шубовсть в воду!.. Попід льодом

Геть загуркотіло.

Чорнобрива Катерина

Найшла, що шукала.

Дунув вітер понад ставом —

І сліду не стало. <...>

V

Ішов кобзар до Києва

Та сів спочивати;

Торбинками обвішаний

Його повожатий,

Мале дитя, коло його

На сонці куняє,

А тим часом старий кобзар

Ісуса співає.

Хто йде, їде — не минає:

Хто бублик, хто гроші;

Хто старому, а дівчата

Шажок міхоноші.

Задивляться чорноброві —

І босе і голе.

«Дала, — кажуть, — бровенята,

Та не дала долі!»

Їде шляхом до Києва

Берлин1 шестернею.

А в берлині господиня

З паном і сім’єю.

Опинився против старців —

Курява лягає.

Побіг Івась, бо з віконця

Рукою махає.

Дає гроші Івасеві,

Дивується пані.

А пан глянув... Одвернувся...

Пізнав, препоганий,

Пізнав тії карі очі,

Чорні бровенята...

Пізнав батько свого сина,

Та не хоче взяти.

Пита пані, як зоветься?

«Івась». — «Какой милый!»

Берлин рушив, а Івася

Курява покрила...

Полічили, що достали,

Встали сіромахи,

Помолились на схід сонця,

Пішли понад шляхом.

1 Берлин — карета.

1842

Сприймаємо, аналізуємо, інтерпретуємо художній твір

1. Чому Катерину засуджували односельці? Як поставились до неї батьки?

2. Куди помандрувала Катерина? Чим завершились її мандри?

3. Яку роль у розумінні ідеї твору відіграє остання частина поеми? Яке враження вона на вас справила?

4. У чому полягає романтизм поеми?

Порівнюємо твори різних видів мистецтва

5. Розгляньте картину Т. Шевченка «Катерина» (с. 209). Художник так написав про неї в листі до свого друга: «Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині під куренем дідусь сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тіль не плаче...» Чи вдалось авторові передати на картині почуття Катерини?

Виявляємо творчі здібності

6. Напишіть есе на тему «Моє ставлення до історії життя Катерини».

ПОЕМА «НАЙМИЧКА»: НОВИЙ ПОГЛЯД НА ТЕМУ МАТЕРИНСТВА

Тему материнства Шевченко розвинув у «Наймичці». Як і в «Катерині», зобразив героїню, котра народила дитину поза шлюбом. Однак її життєвий вибір інший, ніж у Катерини, яка в розпачі наклала на себе руки.

Усвідомлення власної соціальної неповноцінності в умовах звичаєвого права, що передбачало осуд позашлюбних стосунків, з одного боку, та самовіддана любов до дитини, з другого, змушують її зректися материнства. Віддаючи сина чужим людям, вона прагне зробити його повноправним членом громади — знімає з нього ганебне тавро байстрюка. Однак, навіть залишивши дитину на виховання бездітному подружжю, Ганна все ж постійно перебуває поряд із ним, але вже не як матір, а як наймичка, і лише в останні хвилини життя наважується відкрити синові свою таємницю.

Самозречену материнську любов героїні автор осмислив як високе жертовне почуття. Він докладно зобразив її ніжне й турботливе ставлення до сина: навіть недужа, вона знаходить сили для прощі, щоб просити для нього вищого заступництва.

У цій поемі Шевченко йде далі в розкритті теми материнства: підносить материнську любов до рівня святого почуття, опосередковано відсилаючи читачів до найважливішого в християнській традиції жіночого образу — Богородиці. У творі також посилено художню роль побутових картин, зокрема подано яскраві ідилічні малюнки хутірського життя. Весільна обрядовість, згадки про прощу, низка інших етнографічних деталей надають цій поемі Шевченка більшої життєвої конкретики.

Наймичка

Поема

(Скорочено)

Пролог

У неділю вранці-рано

Поле крилося туманом;

У тумані, на могилі,

Як тополя, похилилась

Молодиця молодая.

Щось до лона пригортає

Та з туманом розмовляє:

«Ой тумане, тумане —

Мій латаний талане!

Чому мене не сховаєш

Отут серед лану?

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш?

Ні, не дави, туманочку!

Сховай тілько в полі,

Щоб ніхто не знав, не бачив

Моєї недолі!..

Я не одна, єсть у мене

І батько, і мати...

Єсть у мене... туманочку,

Туманочку, брате!..

Дитя моє! Мій синочку,

Нехрещений сину!

Не я тебе хреститиму

На лиху годину.

Чужі люде хреститимуть,

Я не буду знати,

Як і зовуть... Дитя моє!

Я була багата...

Не лай мене; молитимусь,

Із самого неба

Долю виплачу сльозами

І пошлю до тебе». <...>

І

Був собі дід та баба.

З давнього-давна, у гаї над ставом,

Удвох собі на хуторі жили.

Як діточок двоє,

Усюди обоє.

Ще змалечку удвох ягнята пасли.

А потім побралися,

Худоби діждалися,

Придбали хутір, став і млин,

Садок у гаї розвели

І пасіку чималу —

Всього надбали.

Та діточок у їх бігма,

А смерть з косою за плечима.

Хто ж їх старість привітає,

За дитину стане?

Хто заплаче, поховає?

Хто душу спом’яне?

Хто поживе добро чесно

В добрую годину

І згадає, дякуючи,

Як своя дитина?..

Тяжко дітей годувати

У безверхій хаті,

А ще гірше старітися

У білих палатах,

Старітися, умирати,

Добро покидати

Чужим людям, чужим дітям

На сміх, на розтрату!

II

І дід, і баба у неділю

На призьбі вдвох собі сиділи

Гарненько, в білих сорочках.

Сіяло сонце, в небесах

Ані хмариночки, та тихо,

Та любо, як у раї.

Сховалося у серці лихо,

Як звір у темнім гаї.

В такім раї, чого б, бачся,

Старим сумувати?

Чи то давнє яке лихо

Прокинулось в хаті?

Чи вчорашнє, задавлене

Знов поворушилось,

Чи ще тілько заклюнулось —

І рай запалило?

Не знаю, що і після чого

Старі сумують. Може, вже

Оце збираються до Бога,

Та хто в далекую дорогу

Їм добре коней запряже?

«А хто нас, Насте, поховає,

Як помремо?»

«Сама не знаю!

Я все оце міркувала,

Та аж сумно стало:

Одинокі зостарілись...

Кому понадбали

Добра цього?..»

«Стривай лишень!

Чи чуєш? Щось плаче

За ворітьми... мов дитина!

Побіжім лиш!.. Бачиш?

Я вгадував, що щось буде!»

І разом схопились

Та до воріт... Прибігають —

Мовчки зупинились.

Перед самим перелазом

Дитина сповита —

Та й не туго, й новенькою

Свитиною вкрита;

Бо то мати сповивала —

І літом укрила

Останньою свитиною!..

Дивились, молились

Старі мої. А сердешне

Неначе благає:

Випручало рученята

Й до їх простягає

Манюсінькі... і замовкло,

Неначе не плаче,

Тілько пхика.

«А що, Насте?

Я й казав! От бачиш?

От і талан, от і доля,

І не одинокі!

Бери ж лишень та сповивай...

Ач яке, нівроку!

Неси ж в хату, а я верхи

Кинусь за кумами

В Городище...»

Чудно якось

Діється між нами!

Один сина проклинає,

З хати виганяє,

Другий свічечку, сердешний,

Потом заробляє

Та, ридаючи, становить

Перед образами —

Нема дітей!.. Чудно якось

Діється між нами!

[Названі батьки охрестили хлопчика й назвали його Марком. За якийсь час на хутір прийшла молода жінка на ім’я Ганна, і старенькі взяли її в найми. Ганна була веселою, працьовитою і ставилася до Марка, як до власної дитини, а він називав її мамою. І тільки ввечері, коли ніхто не бачив, вона плакала і проклинала долю.

Минуло багато років, уже дорослий Марко чумакував. Його названа мати Настя померла, а батько Трохим із наймичкою Ганною думали про Маркове одруження. Марко засватав дівчину на ім’я Катерина, а Ганна на час весілля пішла на прощу до Києва, не в силі витримати того, що не може бути на весіллі в ролі матері. Повернувшись, вона жила з молодим подружжям у злагоді. Ганна щороку ходила на прощу. Після четвертої подорожі вона відчула, що нездужає.]

VII

Ввійшла в хату. Катерина

Їй ноги умила

Й полудновать посадила.

Не пила й не їла

Стара Ганна.

«Катерино!

Коли в нас неділя?»

«Післязавтра».

«Треба буде

Акафіст найняти

Миколаєві святому

Й на часточку дати;

Бо щось Марко забарився...

Може, де в дорозі

Занедужав, сохрань Боже!»

Й покапали сльози

З старих очей замучених.

Ледве-ледве встала

Із-за стола.

«Катерино!

Не та вже я стала:

Зледащіла, нездужаю

І на ноги встати.

Тяжко, Катре, умирати

В чужій теплій хаті!»

Занедужала небога.

Уже й причащали,

Й маслосвятіє служили —

Ні, не помагало.

Старий Трохим по надвір’ю,

Мов убитий, ходить.

Катерина ж з болящої

І очей не зводить;

Катерина коло неї

І днює й ночує.

А тим часом сичі вночі

Недобре віщують

На коморі. Болящая

Що день, що година,

Ледве чути, питається:

«Доню Катерино!

Чи ще Марко не приїхав?

Ох, якби я знала,

Що діждуся, що побачу,

То ще б підождала!»

VIII

Іде Марко з чумаками.

Ідучи, співає,

Не поспіша до господи —

Воли попасає.

Везе Марко Катерині

Сукна дорогого,

А батькові шитий пояс

Шовку червоного,

А наймичці на очіпок

Парчі золотої

І червону добру хустку

З білою габою.

А діточкам черевички,

Жінка з полотном (Костянтин Трутовський, 1870-ті)

Фіг та винограду,

А всім вкупі — червоного

Вина з Цареграду

Відер з троє у барилі,

І кав’яру з Дону —

Всього везе, та не знає,

Що діється дома!

Іде Марко, не журиться.

Прийшов — слава Богу!

І ворота одчиняє,

І молиться Богу.

«Чи чуєш ти, Катерино?

Біжи зустрічати!

Уже прийшов! Біжи швидче!

Швидче веди в хату!..

Слава тобі Христе-Боже!

Насилу діждала!»

І Отче наш тихо-тихо,

Мов крізь сон, читала.

Старий воли випрягає,

Занози1 ховає

Мережані, а Катруся

Марка оглядає.

«А де ж Ганна, Катерино?

Я пак і байдуже!

Чи не вмерла?»

«Ні, не вмерла,

А дуже нездужа.

Ходім лишень в малу хату,

Поки випрягає

Воли батько: вона тебе,

Марку, дожидає».

Ввійшов Марко в малу хату

І став у порогу...

Аж злякався. Ганна шепче:

«Слава... слава Богу!

Ходи сюди, не лякайся...

Вийди, Катре, з хати:

Я щось маю розпитати,

Дещо розказати».

Вийшла з хати Катерина,

А Марко схилився

До наймички у голови.

«Марку! Подивися,

Подивися ти на мене:

Бач, як я змарніла?

Я не Ганна, не наймичка,

Я...»

Та й оніміла.

Марко плакав, дивувався.

Знов очі одкрила,

Пильно, пильно подивилась —

Сльози покотились.

«Прости мене! Я каралась

Весь вік в чужій хаті...

Прости мене, мій синочку!

Я... я твоя мати».

Та й замовкла...

Зомлів Марко,

Й земля задрижала.

Прокинувся... до матері —

А мати вже спала!

1 Заноза — дерев'яна палиця, частина упряжі для волів.

1845

Сприймаємо, аналізуємо, інтерпретуємо художній твір

1. Чим Ганна з «Наймички» відрізняється від героїні поеми «Катерина»?

2. Чому героїня залишила свою дитину чужим людям?

3. Як Ганна довела свою любов до сина? Як це її характеризує?

4. Коли вона відкрила синові правду про своє материнство?

5. Який жіночий образ був зразком для автора поеми?

6. Що привабило вас в образі наймички Ганни?

Досліджуємо самостійно

7. Розгляньте в поемі побутові картини. Доведіть, що у творі переважає реалістичний підхід до зображення дійсності.

СИМВОЛІЧНО-УЗАГАЛЬНЕНА ВЕРСІЯ ОБРАЗУ МАТЕРІ

Символічний підхід до розкриття теми жіночої долі, ледь накреслений у «Наймичці», повною мірою був реалізований у поемі «Марія». Цей твір, який належить до пізньої творчості Т. Шевченка, став своєрідним підсумком в осмисленні теми материнства. Автор запропонував дуже суб'єктивне трактування євангельської розповіді про Марію та її сина Ісуса. Він наблизив священну історію до сприйняття українських читачів. Залучення фольклорних художніх деталей дозволило йому показати звичайну жінку й водночас підкреслити, що саме в таких «звичайних» людях криється величезна сила, яка здатна змінювати світ. У цьому образі поєдналися риси стражденної української жінки-покритки й величної у своєму святому материнстві Богородиці. Поет змалював матір як джерело любові й добра, утвердив ідею самовідданої боротьби за вічні життєві цінності.

Шевченко пройшов через творчу еволюцію в розкритті теми жіночої долі від романтичного образу Катерини до освяченого євангельським авторитетом образу Марії. Дослідниця Валерія Смілянська писала: «Позбавивши євангельську історію будь-якої містики, поет не принизив Марію; навпаки, вмістив її як найбільший скарб "в душі невольничій, малій"..., творячи апофеоз родини — Матері й Сина, що віддали себе громадському служінню заради високих ідеалів правди, справедливості, "всетворящої" любові, братерства».

ЖІНКА В ШЕВЧЕНКОВІЙ ЛІРИЦІ («У НАШІМ РАЇ НА ЗЕМЛІ...»)

Поезію «У нашім раї на землі...» (1849) Шевченко написав на засланні. Тоді дуже сумував за батьківщиною, занурювався у спогади, обмірковував давні враження з часів, коли ще був вільний, пригадував не лише світлі, а й темні сторони українського життя. Не раз замислювався над недосконалістю суспільства, обдумував болючі життєві проблеми.

Мама йде (Іван Їжакевич, 1898)

Одним із важливих показників суспільної дисгармонії вважав несправедливе ставлення до жінки-матері. Тому й не приймав жорстоких проявів звичаєвого права, протестував проти байдужості людей до чужого горя. Поета дуже турбувало знецінення жінки в громаді й селянській родині. Сповідуючи християнську любов і милосердя, він щиро вболівав за долю зневажених і скривджених. Високо цінував щасливу родину — цей «земний рай», адже сам теж мріяв про сімейну ідилію, маючи вірне подружжя за ідеал душевного миру й гармонії.

У вірші «У нашім раї на землі...» поет з непідробним душевним болем і співчуттям підніс жіночі трагедії до рівня тихого життєвого подвигу, змалювавши своїх героїнь як непомітних народних праведниць, котрі щиро прагнули до щастя, але стали жертвами несправедливо влаштованого світу. Шевченко зобразив дві емоційно забарвлені життєві історії: сердешної селянки, яка виростила дітей, а на старість лишилася самотою без підтримки й доброго слова, та покритки, котра народила дитину від панича й уповні відчула на собі людську зневагу. Уболіваючи за їхню долю, автор майже молитовно оспівує велич і красу материнства.

* * *

У нашім раї на землі

Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Буває, іноді дивлюся,

Дивуюсь дивом, і печаль

Охватить душу; стане жаль

Мені її, і зажурюся,

І перед нею помолюся,

Мов перед образом святим

Тієї Матері святої,

Що в мир наш Бога принесла...

Тепер їй любо, любо жити.

Вона серед ночі встає,

І стереже добро своє,

І дожидає того світу,

Щоб знов на його надивитись,

Наговоритись. — Це моє!

Моє! — І дивиться на його,

І молиться за його Богу,

І йде на улицю гулять

Гордіше самої цариці.

Щоб людям, бачте, показать

Своє добро. — А подивіться!

Моє найкраще над всіми! —

І ненароком інший гляне.

Весела, рада, Боже мій!

Несе додому свого Йвана.

І їй здається, все село

Весь день дивилося на його,

Що тілько й дива там було,

А більше не було нічого.

Щасливая!..

Літа минають.

Потроху діти виростають,

І виросли, і розійшлись

На заробітки, в москалі.

І ти осталася, небого.

І не осталося нікого

З тобою дома. Наготи

Старої нічим одягти

І витопить зимою хату.

А ти нездужаєш і встати,

Щоб хоч огонь той розвести.

В холодній молишся оселі

За їх, за діточок.

А ти,

Великомученице! Села

Минаєш, плачучи, вночі.

І полем-степом ідучи,

Свого ти сина закриваєш.

Бо й пташка іноді пізнає

І защебече: — Он байстря

Несе покритка на базар.

Безталанная! Де ділась

Краса твоя тая,

Що всі люде дивувались?

Пропала, немає!

Все забрала дитиночка

І вигнала з хати,

І вийшла ти за царину,

З хреста ніби знята.

Старці тебе цураються,

Мов тії прокази.

А воно таке маленьке,

Воно ще й не лазить.

І коли-то воно буде

Гратись і промовить

Слово мамо. Великеє,

Найкращеє слово!

Ти зрадієш; і розкажеш

Дитині правдиво

Про панича лукавого,

І будеш щаслива.

Та не довго. Бо не дійде

До зросту дитина,

Піде собі сліпця водить,

А тебе покине

Калікою на розпутті,

Щоб собак дражнила,

Та ще й вилає. За те, бач,

Що на світ родила.

І за те ще, що так тяжко

Дитину любила.

І любитимеш, небого,

Поки не загинеш

Межи псами на морозі

Де-небудь під тином.

1859

Сприймаємо, аналізуємо, інтерпретуємо художній твір

1. У яких ліричних творах Т. Шевченко розкрив тему жіночої долі?

2. Які жіночі образи створив поет у вірші «У нашім раї на землі...»?

3. Яким є авторське ставлення до жінки-матері?

Готуємо проєкт

4. Розробіть мультимедійну презентацію «Жіноча доля в поезії Т. Шевченка». Представте її перед класом.

Ліричні роздуми поета

БІОГРАФІЧНИЙ КОНТЕКСТ

Долю поета багато в чому визначив арешт 1847 року. Відтоді на нього чекало життя солдата в російській армії. Він був відірваний від звичного оточення, а головне — від українських читачів. Навіть за цих умов не полишив творчої праці. Свої вірші заносив до невеликих саморобних записників, які було легко сховати. Усього існувало чотири такі «захалявні книжечки».

Майже півтора року Шевченко провів у науково-географічній експедиції, що займалася вивченням Аральського моря, потім потрапив до Оренбурга. Дуже багато писав і малював; за доносом одного з офіцерів у 1850 році його знову заарештували.

Серед товаришів (Тарас Шевченко, 1851)

Арешт гнітюче вплинув на Шевченка, спричинив тривалу творчу кризу. Надалі заслання довелося відбувати у військовому поселенні на півострові Мангишлак, що на узбережжі Каспійського моря. Лише після смерті російського царя Миколи І у поета з'явилася надія на звільнення. В ув'язненні й на засланні йому судилось провести понад десять років.

Повертаючись із заслання в 1857 році, Шевченко мусив зупинитися в Нижньому Новгороді. Там після майже семилітнього поетичного мовчання написав нові твори, зокрема й ліричну медитацію «Доля». Згодом Шевченко оселився в Петербурзі. Лише раз, у 1859 році відвідав Україну, мріяв про власну домівку на батьківщині, однак ця мрія не здійснилася: поета заарештували й вислали до російської столиці, де й минули останні роки його життя.

Опрацьовуємо прочитане

1. Куди поет записував свої твори часів заслання?

2. За що Т. Шевченка заарештували 1850 року? Як це на нього вплинуло?

3. Куди його відправили після заслання?

4. Коли Т. Шевченко востаннє побував в Україні?

5. Чому він повернувся до Петербурга?

Досліджуємо самостійно

6. Поясніть, чому біографічний контекст допомагає краще зрозуміти творчість поета.

Порівнюємо твори різних видів мистецтва

7. Розгляньте ілюстрацію на с. 220. Який настрій викликає у вас малюнок Т. Шевченка? Як малюнок допомагає зрозуміти внутрішній світ поета?

НАСТРОЇ ЧАСІВ ЗАСЛАННЯ

Більшість Шевченкових творів часів заслання становить лірика. Майже повна ізоляція, у якій він опинився, обумовила переважання в його творах сумних ліричних інтонацій. Іноді Шевченків герой балансує на межі зневіри. Його охоплює емоційне неприйняття неволі, однак уберегтися від розпачу допомагають мудрість і витримка: «Людей і долю проклинать / Не варт, єй-богу».

А щоб подолати сумні настрої, поет шукає розради, духовного захисту. Подумки переноситься до рідної України, звертається до її героїчної історії та народної пісні як джерел духовної сили й натхнення. Особисті переживання часто поєднує з викривальними. Наприклад, у вірші «І виріс я на чужині...» згадка про дитинство й рідне село переростає у пристрасне викриття зла й несправедливості: «І не в однім отім селі, / А скрізь по славній Україні / Людей у ярма запрягли / Пани лукаві».

Майже всі Шевченкові твори часів заслання перейняті настроями нескореності й готовності до нових випробувань. Поет може сумніватися, переживати хвилинну емоційну кризу, однак завжди пам'ятає про свою високу місію. Немов пророк, він покликаний перебувати в духовній єдності зі своїм народом, нести правдиве слово, бути вищим за особисті вагання й сумніви.

ТЕОРЕТИЧНИЙ КОМЕНТАР

Ліричним поезіям завжди властивий певний автобіографізм. І це не якісь конкретні події з життя автора, а відображення емоцій і настроїв, викликаних цими подіями. Не випадково лірику вважають справжньою душевною й духовною біографією поета.

Тарас Шевченко (автопортрет, 1851)

В епічному творі діють різні персонажі, а в ліриці ми, як правило, знайомимось лише з одним героєм — ліричним. Це художній двійник автора, виразник його думок і переживань. Він має чимало спільного з реальним автором, але не тотожний йому, адже в літературному творі не обійтися без художнього вимислу й ідеалізації.

Ліричні твори передають не лише мінливість людських настроїв та емоцій. Вони можуть охоплювати весь внутрішній світ людини — з роздумами морального, соціального, філософського характеру. А найкраще представити ці складні роздуми дозволяє окремий ліричний жанр — медитація. Назва цього жанру якраз і походить від латинського слова meditatio — роздум. У поетичній медитації ліричний герой максимально наближений до самого автора. Його хвилюють переважно філософські питання, він сповнений думок про сенс життя, прагне розібратися в самому собі, у своїх відносинах зі світом та власною долею.

Опрацьовуємо прочитане

1. Чому ліричного героя вважають художнім двійником автора?

2. Чи може він відрізнятися від автора?

3. На підставі чого ми характеризуємо ліричного героя?

4. Чи можна вважати ліричну поезію душевною автобіографією автора? Чому?

5. Як називається жанр лірики, у якому переважають не емоції, а роздуми автора?

6. Які настрої виявились у Шевченковій ліриці часів заслання?

7. До яких тем звертався автор?

8. Назвіть основні риси ліричного героя у творах Т. Шевченка періоду заслання.

Запрошуємо до дискусії

9. На засланні Т. Шевченко зробив чимало малюнків, на яких зобразив природу, людей із тих країв, де він перебував. Але писав Тарас Григорович лише про Україну. Чому поет не зображував дійсність, яка його оточувала, а подумки переносився до рідного краю?

ПОЕЗІЯ ПІСЛЯ ЗАСЛАННЯ: РОЗМОВА З ДОЛЕЮ

Після заслання Шевченко написав чимало ліричних творів, відобразивши в них тодішні почуття й переживання. А ще прагнув підбити підсумки пройденого життєвого шляху, осмислити теперішнє й передбачити майбутнє. Цей намір почасти реалізував у ліричній медитації «Доля» (1858): згадки про дитинство й життєві випробування поєднав з роздумами про сенс життя.

«Долею» відкривається цикл із трьох поезій (до нього ще належать вірші «Муза» і «Слава»). Цей ліричний цикл автор написав в етапний період свого життя — після завершення тривалого заслання, коли вже перебував у Нижньому Новгороді й чекав вирішення своєї подальшої долі.

Ліричний герой твору, ніби перебуваючи на життєвому роздоріжжі, намагається осмислити власне буття у світі, розібратися в самому собі, підбити певні життєві підсумки. Озираючись у минуле, веде уявну розмову зі своєю долею. Згадує дитинство — коли розпочав свій шлях до науки, до слова. Він визнає, що доля не надто обдарувала його, не принесла багато щастя, однак і не нарікає на неї. Як справжній філософ, виявляє мудру розважливість і стриманість в оцінках свого життя. Уявляє долю «другом, братом і сестрою», вірною супутницею на тернистому шляху випробувань.

Переживши ув'язнення й заслання, подолавши чимало сумнівів і вагань, поет із гідністю міг сказати, звертаючись до своєї долі: «Ми просто йшли, у нас нема / Зерна неправди за собою».

Відомий учений Сергій Єфремов писав: «Слово для Шевченка тільки через те й дороге таке, що воно служить за видимий знак правди, тієї бажаної основи всіх людських стосунків; ми бачимо, що скрізь у нього правда і слово стоять поруч, єднаються неподільно».

Доля

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

— Учися, серденько, колись

З нас будуть люде, — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

1858

Сприймаємо, аналізуємо, інтерпретуємо художній твір

1. Де й коли поет написав вірш «Доля»? Яким є жанр цього твору?

2. З якими поезіями «Доля» поєднана в цикл?

3. Про що згадує ліричний герой поезії? Як він ставиться до своєї долі?

4. Як ви розумієте останні рядки поезії?

5. Пригадайте твори зарубіжної літератури, у яких розкривається тема долі поета.

МРІЯ ПРО ЩАСТЯ

Заслання, а потім роки самотнього життя в російській столиці забрали в Шевченка багато фізичних і душевних сил, однак не позбавили його життєвого оптимізму. Він мріяв про особисте щастя, а свої заповітні мрії відобразив у ліриці, зокрема в поезії «Росли, укупочці зросли...» (1860).

Для поета, який засуджував зло і звеличував красу материнства, ідеалом особистого життя й найвищим утіленням добра було гармонійне подружжя двох людей на основі взаємної любові й поваги. Його ліричний герой щиро вірить у можливість ідеального шлюбу навіть у недосконалому світі. Він переконаний, що двоє закоханих завжди здатні створити свій затишний куточок добра й любові, захистити його від усіх загроз та вберегти у життєвих випробуваннях.

Ханга-баба (Тарас Шевченко, 1851-1857)

Автор захоплюється тими простими людьми, які, попри все лихо світу, зберігають свою душевну чистоту, любов і вірність у подружньому житті. Визнання їхньої духовної величі поет передає у формі стилізованого молитовного прохання: «Подай же й нам, всещедрий Боже! / Отак цвісти, отак рости, / Так одружитися і йти, / Не сварячись в тяжкій дорозі, / На той світ тихо перейти». У цих словах вчувається й сум ліричного героя, якому болить його власна самотність. Він мріє про щастя і не втрачає надії та віри в можливе втілення ідеалу.

У своїй особистісній ліриці Шевченко завжди постає максимально відвертим. Поета приваблює душевна краса простих і чесних людей, його проникливе слово не лише по-мистецькому довершене, воно по-справжньому правдиве й людяне.

* * *

Росли укупочці, зросли;

Сміятись, гратись перестали.

Неначе й справді розійшлись!..

Зійшлись незабаром. Побрались;

І тихо, весело прийшли,

Душею-серцем неповинні,

Аж до самої домовини.

А меж людьми ж вони жили!

Подай же й нам, всещедрий Боже!

Отак цвісти, отак рости,

Так одружитися і йти,

Не сварячись в тяжкій дорозі,

На той світ тихий перейти.

Не плач, не вопль, не скрежет зуба —

Любов безвічную, сугубу

На той світ тихий принести.

1860

Сприймаємо, аналізуємо, інтерпретуємо художній твір

1. Які особисті мрії поета відобразились у творі «Росли, укупочці зросли...»?

2. Яким автор бачить ідеальне подружжя?

3. Чи узгоджується погляд ліричного героя з народними уявленнями?

Виявляємо творчі здібності

4. Підготуйте літературну композицію «Лірика Т. Шевченка — його душевна й духовна автобіографія».

Βπлив Біблії на творчість і світогляд Тараса Шевченка

ШЕВЧЕНКО І БІБЛІЯ

Шевченко дуже добре знав Біблію, любив її перечитувати. Захоплювався духовним змістом біблійних книг, цінував їх за сповідування високих моральних ідеалів. Сприймав Біблію не формально, а як джерело правдивої релігійності, в основу якої покладено любов до ближнього. Недарма у своїй творчості повсякчас звертався до Бога як уособлення любові й вищої справедливості. Віра живила поета, надавала впевненості в неминучій перемозі добра над злом.

Розп'яття (Тарас Шевченко, 1850)

Підтримуючи духовний зв'язок зі своїм народом, поет віддавав перевагу простоті народної релігійності, яка понад усі формальні прояви християнства ставила щиру віру в перемогу правди над кривдою. У його поетичному слові народний оптимізм органічно поєднався з християнським уявленням про братню любов як основу гармонійних стосунків у суспільстві.

Дуже часто герої Шевченкових поезій звертаються до Бога, нарікаючи на безкарність зла. Окремі монологи у його творах являють собою стилізовані молитовні звернення. Його духовна розмова з Богом завжди позначена впевненістю в перемозі добра.

РИСИ ПРОРОКА В ОБРАЗІ ПОЕТА

Біблійні пророки приваблювали поета безкомпромісним засудженням зла, викриттям сильних цього світу, передбаченням вищого суду та прийдешнього оновлення. У багатьох Шевченкових творах автор наближається до пророка: так само розвінчує зло, виступає з пересторогами, закликає до змін. Він глибоко переймається болючими проблемами українського життя, нагадуючи сучасникам про минуле й передбачаючи майбутнє. Євген Сверстюк підмітив цю його пророцьку рису: «Євангельські мотиви любові до брата наскрізні в Шевченковій творчості. Вони дають поетові силу прочитати нашу історію так, як ще ніхто не читав — "од слова до слова". Правда, уся до кінця, і підносить, і зобов'язує говорити як той, кому дане право говорити одному за всіх».

Опрацьовуємо прочитане

1. Чим приваблювали поета біблійні книги?

2. Як герої Шевченкових поезій ставляться до Бога?

3. За якими ознаками автор нагадує біблійних пророків?

ПЕРЕСПІВИ ПСАЛМІВ У ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

У Шевченка є вільні переклади біблійних текстів та численні варіації на біблійні теми. Уперше поет звернувся до творчого осмислення Біблії в циклі «Давидові псалми».

Псалми — це духовна лірика, пісні релігійного змісту, авторство яких приписують біблійному цареві Давиду. Насправді їх створювали протягом століть різні автори. Псалми складають одну з книг Біблії — Псалтир.

У давній духовній ліриці поета привабив не лише викривальний потенціал, а й мистецькі можливості цих творів. Він пішов шляхом осучаснення, наближаючи їх до українського життя. Усього поет створив десять вільних перекладів, що відповідали його духовним устремлінням. Він наділив давню лірику актуальним звучанням. Герой Шевченкових переспівів картає зажерливих і злих «владик», указує на рівність багатих і бідних перед Богом, уславлює братню любов. «Діла добрих оновляться, / Діла злих загинуть», — у цих рядках виражено загальну ідею циклу.

Опрацьовуємо прочитане

1. Що таке псалми? Кому приписують їх авторство?

2. Чим поета привабили біблійні псалми?

3. Яку назву має цикл переспівів псалмів?

4. Які акценти поставив автор у своїх переспівах?

СВІТЛЕ ПРОРОЦТВО («ІСАІЯ. ГЛАВА 35»)

Впливи Біблії особливо помітні в пізній творчості Шевченка. Тоді постали його «Ісаія. Глава 35», «Подражаніє Ієзекіїлю. Глава 19», «Осія. Глава XIV». У цих поезіях поетове слово наближається до піднесених рядків біблійних пророцтв і псалмів. Автор вибухає праведним гнівом до кривавих царів-тиранів, поетизує праведників, пророкує оновлення народного життя.

Пророк Ісаія (Рафаель Санті, 1512)

Ісаія — один із біблійних пророків, який торкався не лише релігійних, а й гострих соціальних та моральних проблем. Він таврував жадібність і грошолюбство суспільної верхівки, нагадував про вищий суд. На основі його пророцтва український поет створив справжній гімн, присвячений перемозі добра. При цьому використав яскравий паралелізм: буяння природи знаменує оновлення в людському житті. У цій поезії немає картин важких народних страждань — це піднесений гімн щасливого життя. Юрій Бойко виділив деякі особливості авторського підходу: «У пророка Ісаії, в 35 главі, що її оце переспівує Шевченко, є "спасенні" і є "нечисті", царство "нечистих" згине, "спасенних" збудується. Шевченко увиразнює в своєму переспіві момент соціальний. На місце "нечистих" ставить "владик", а в іншому варіанті рукопису — просто царів. "Спасенних" замінює "рабами". Від цієї заміни поезія оживає фарбами сучасності і звучить як ораторія, як гімн в честь переможного ходу Божої справедливості, що визволяє убогих і воздає злодіям за їхні злочинства».

Шевченкове звернення до Біблії важливе не лише в громадянському й мистецькому планах, адже поет розкрив ще й своєрідність національного, власне українського погляду на християнські цінності.

Опрацьовуємо прочитане

1. У яких творах поет наслідував біблійних пророків?

2. Ким був пророк Ісаія? Проти чого він виступав?

Ісаія. Глава 35

Подражаніє

Радуйся, ниво неполитая!

Радуйся, земле, не повитая

Квітчастим злаком! Розпустись,

Рожевим крином процвіти!

І процвітеш, позеленієш,

Мов Іорданові святії

Луги зелені, береги!

І честь Кармілова і слава

Ліванова, а не лукава,

Тебе укриє дорогим,

Золототканим, хитрошитим,

Добром та волею підбитим,

Святим омофором своїм.

І люде темнії, незрячі,

Дива Господнії побачать.

І спочинуть невольничі

Утомлені руки,

І коліна одпочинуть,

Кайданами куті!

Радуйтеся, вбогодухі,

Не лякайтесь дива, —

Се Бог судить, визволяє

Долготерпеливих

Вас, убогих. І воздає

Злодіям за злая!

Тойді, як, Господи, святая

На землю правда прилетить

Хоч на годиночку спочить,

Незрячі прозрять, а кривії,

Мов сарна з гаю, помайнують.

Німим отверзуться уста;

Прорветься слово, як вода,

І дебрь-пустиня неполита,

Зцілющою водою вмита,

Прокинеться; і потечуть

Веселі ріки, а озера

Кругом гаями поростуть,

Веселим птаством оживуть.

Оживуть степи, озера,

І не верствовії,

А вольнії, широкії,

Скрізь шляхи святії

Простеляться; і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами

Без ґвалту і крику

Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села.

1859

Сприймаємо, аналізуємо, інтерпретуємо художній твір

1. Яка емоційна тональність переважає в поезії Т. Шевченка?

2. Якими засобами художньої виразності мови досягається відповідна тональність?

3. Який композиційний прийом покладений в основу твору?

Досліджуємо самостійно

4. Як Т. Шевченко поєднав біблійні мотиви з актуальними проблемами українського життя? Запишіть свої міркування.

МОЛИТОВНА СИЛА ПОЕЗІЇ

Звернення віруючого до Бога, богів, інших надприродних або асоційованих з Богом істот називають молитвою. У багатьох релігіях існують канонізовані, незмінні зразки молитов. У справжньої поезії й молитви є чимало спільного: їх єднають щирість і чесність.

Шевченко не раз поєднував творчість і духовну силу релігійної традиції. Наприклад, його вірш «Злоначинающих спини...» є одночасно мистецьким явищем і молитовним проханням, зверненим до Бога. Поет просить не карати, а лише спинити тих, хто замислив зло, молиться за вищу підтримку для добротворців та янгольське заступництва для чистих серцем.

Виносячи віршовану молитву на суд читачів, він немовби запрошує приєднатися до молитовного прохання за «єдиномисліє» і «братолюбіє».

* * *

Злоначинающих спини,

У пута кутії не куй,

В склепи глибокі не муруй.

А доброзиждущим рукам

І покажи, і поможи,

Святую силу ниспошли.

А чистих серцем? Коло їх

Постави ангели свої

І чистоту їх соблюди.

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

1860

Сприймаємо, аналізуємо, інтерпретуємо художній твір

1. Що таке молитва? До кого вона має бути адресована?

2. Чи згодні ви з тим, що молитва й поезія мають багато спільного? Поясніть свою думку.

3. Що, на вашу думку, спонукало Т. Шевченка виразити свої молитовні прохання в поетичній формі?

4. Чому поет закликає не карати «злоначинающих»?

5. Що просить автор для добротворців та «чистих серцем»?

6. До яких ідеалів прагне автор?

7. Чи можна назвати прохання поета егоїстичними? Чому ви так уважаєте?

ЗНАЧЕННЯ ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Читачі знають Т. Шевченка як талановитого художника, драматурга й прозаїка, але все-таки найбільше цінують його поезію.

Як відзначив Максим Рильський, «Тарас Шевченко увійшов в історію нашої і світової літератури як поет — і як поет здобув собі безсмертя». Розглянуті в підручнику твори становлять лише невелику частину літературної спадщини Т. Шевченка, але й вони показують, наскільки масштабними й різноплановими є його здобутки.

Згадаймо лише основні досягнення поета.

• Уславив волелюбні традиції українського козацтва в посланні «До Основ'яненка».

• Викрив і висміяв політику Російської імперії в поемі «Сон».

• Засудив загарбницькі колоніальні війни в поемі «Кавказ».

• Визначив шлях українців до морального очищення й визволення в посланні «І мертвим, і живим, і ненарожденним...».

• Усебічно осмислив тему жіночої долі, уславив святість материнства та викрив старі звичаї в поемах «Катерина», «Наймичка», «Марія».

• Виступив непримиренним противником кріпацтва, розкрив народні уявлення про щастя («На панщині пшеницю жала...», «Росли укупочці, зросли...»).

• Створив високохудожні зразки ліричної медитації («Доля», «Муза», «Слава»).

• Майстерно використав викривальні можливості біблійних псалмів і пророцтв для засудження соціальної несправедливості та утвердження моральних ідеалів («Псалми Давидові», «Ісаія. Глава 35»).

• Надав українському слову якісно нового звучання. Завершив процес формування літературної мови, розпочатий Іваном Котляревським, Григорієм Квіткою-Основ'яненком, поетами-романтиками.

• Підніс українську літературу до рівня розвинених європейських літератур, визначив на багато десятиліть уперед основний напрям її розвитку.

Творчість Т. Шевченка має світове значення. Вона по праву належить до кращих культурних надбань людства. Учені не раз порівнювали поета з такими визначними митцями, як Міцкевич, Пушкін, Байрон, Гейне, Гюго. Завдяки Шевченкові світова література збагатилася новим поглядом на життя простої людини. Сьогодні поезія Т. Шевченка перекладена більшістю мов світу, а його «Кобзар» привертає увагу шанувальників слова як визнана літературна класика світового рівня.

Значення Т. Шевченка не вичерпується лише мистецьким виміром його особистості. Він став одним із творців української нації. Юрій Луцький у зв'язку з цим писав: «Творчість Шевченка становить чіткий вододіл у розвитку ідей. Шевченкові поетичні твори висловлюють національну самосвідомість у таких категоричних термінах, до яких ніхто раніше не звертався. Якщо під націоналізмом розуміти обстоювання основних людських прав (соціальних, національних, культурних і мовних), тоді Шевченко справді націоналіст. Його вимоги соціальної справедливості й національного самовияву по суті являли собою декларацію незалежності». Для багатьох поколінь українців поет був і залишається справжнім національним пророком, символом високих духовних можливостей української людини.

Готуємо проєкт

1. Розробіть мультимедійну презентацію на тему «Живопис Тараса Шевченка».

Виявляємо творчі здібності

2. Підготуйте усну доповідь «Актуальність Шевченкового слова».

Виявляємо обізнаність у сфері культури

3. На с. 177, 189 і 196 підручника розгляньте мурали, присвячені Т. Шевченкові. Про що свідчить зображення поета на таких картинах? Якою є роль Т. Шевченка в піднесенні національної гідності в наш час?

ПОВТОРЮЄМО ТА УЗАГАЛЬНЮЄМО

Підсумуйте свої знання про творчий шлях Т. Шевченка. Виділіть у його творчості періоди, запишіть основні твори, що належать до цих періодів.

Щоб перевірити свої знання, пройдіть тест 3 в розділі «Нова українська література» в електронному додатку до підручника.

 

 

скачать dle 11.0фильмы бесплатно

 

Даний матеріал відноситься до підручника "Українська література 9 клас Борзенко, Лобусова (Повторне видання) 2022", створено завдяки МІНІСТЕРСТУ ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ (МОН)