Важливо, що ліричний герой називає себе словом «окаянний», а сучасників - «юродивими», тобто в середовищі користолюбів, байдужих чи й просто недалеких розумом людей почувається щонайменше диваком, чужим, навіть небезпечним для них, бо взявся пророчити біду, невідворотне наближення якої ще ніхто не відчуває. Юродиві, тобто в буквальному розумінні - розумово відсталі, напівбожевільні сучасники насправді ж - духовні ледарі, ті, хто відкладає на завтра нагальну роботу, хто добре розуміє необхідність власної держави, але пасивно очікує, надіючись, що її успішно рано чи пізно збудують без нього, а тому нічого напружувати власні розум і тіло.

Якщо взяти до уваги, що для Т. Шевченка властиво різні часові проміжки доби накладати на безповоротно проминальне людське життя, а також на час як вічність, то й у цьому творі читач отримує нагоду збагнути минуле як уже даремно втрачений період, що був призначений Господом для прозріння, виправлення помилок, переосмислення всього скоєного в ім’я власної наживи й користі.

Уривок від слів «І смеркає, і світає...» до «...I сила, і воля» можна умовно вважати вступом, але цей вступ - не типове введення автором своїх читачів у хід описаних у творі подій, а своєрідна ревізія висновків, які давно повинен був би зробити кожен Шевченків сучасник.

У Т. Шевченка страшну картину життя народу в Україні бачили всі, але старалися цю жахливу правду не помічати, заздалегідь відводили погляди від народних страждань, мук і тієї кричущої несправедливості, яку неможливо було не фіксувати ні пам’яттю, ні розумом.

Ліричний відступ (від слів «Нема на світі України...» до «...З святими горами Дніпро») - це невимовна туга поета через те, що в жодному разі не повинно було статися, але сталося і вже є! Освічена молода верства повертається з європейських університетів із викривленою свідомістю, усього лише «великих слів великою силою», а причина такої національної катастрофи - відсутність національної системи освіти, утрата пильності й настороженості до чужоземних віянь, що неминуче призводить до непомірної наївності, дилетанства, «нахапаних» ідей, під якими нема жодної доказової бази.

Зневажливо звучить Шевченкове узагальнення непоправної шкоди від таких опрогресивлених «современними огнями» українців: «Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, / щоб там і здихали, де ви поросли! / Не плакали б діти, мати б не ридала, / Не чули б у Бога вашої хули. / І сонце не гріло б смердячого гною / На чистій, широкій, на вольній землі. / І люди не знали б, що ви за орли, / І не покивали б на вас головою». Проте жорстокі висновки вимагають переліку провин і гріхів, тому Т. Шевченко вдається до рольового обігрування питання освіти чи одурманения, знань чи кривотолків, гордості чи безплідного хизування.

Сам текст послання вражає діалогічним викладом і виразно прямою мовою тих нібито «позалаштункових персонажів», що їх читачі майже поіменно розпізнають уже з перших фраз. При цьому, на думку Ю. Івакіна, сатиричний задум зреалізовано завдяки ораторському викривальному монологу, який по вінця сповнений обурення й сарказму, але сатира у творі таки поєднана з лірикою. Таким чином послання «І мертвим, і живим...» Т. Шевченка набуває вигляду дискусії, у якій «поет вів ідейну суперечку - спростовував і доводив, соромив і закликав». Усе це в посланні постійно відбувається на передньому плані, а задній план - власне, непідкупно-страшне історичне тло, - проривається на авансцену лише тоді, коли поетові вже просто несила слухати наївні побрехеньки з уст українських нібито освічених мужів.

«І мертвим, і живим...» не має яскраво вираженого сюжету та його складників - сюжетних ліній. «Композиційно поема подана суцільним текстом, але за змістом у ній можна виділити п’ять частин» (Василь Пахаренко).

Ці п’ять частин накладаються на типові риси біблійних послань апостолів, а також послання українських письменників-полемістів. Така структура нібито безсюжетного тексту витворює міцний підтекстовий сюжет, який і тримає все сказане Т. Шевченком у «єдиному тілі».

«Шевченко бачив, як пани, які кричали, що люблять Україну, насправді... розпинали її. Ці пани "замість пива праведную кров із ребер точать”. Отже, їхня любов до України, до поневоленого народу наскрізь фальшива».