IX

У місті ніхто не довідався, що половина запорожців погналася за татарами. З магістратської вежі вартові помітили тільки, що частина козацьких возів потяглася за ліс; але подумали, що то козаки готували засаду; те саме думав і французький інженер. А тим часом кошовий сказав правду, і в місті забракло харчів; за тодішнім звичаєм, військо не розрахувало, скільки йому потрібно буде. Спробували вискочити за браму, але половину сміливців було враз перебито, а друга ледве вскочила в місто ні з чим. Проте жиди скористалися тим вискоком і пронюхали все: куди й чого пішли запорожці, і з якими отаманами, які курені й скільки їх пішло, і скільки зосталося, і що вони думають робити, — одне слово, про все дізналися, і в місті через кілька хвилин уже все знали. Полковники, підбадьорені звісткою, готувалися до бою. Тарас уже із самого руху та гомону в місті бачив усе те й моторно робив, що треба: будував, давав накази, поставив у три табори курені й сточив їх возами, зробивши з них немов рухомі фортеці, у яких козаки були нездоланні; двом куреням звелів стати в засідку, повтикав частину поля гострими кілками, поламаними списами й поламаною зброєю, щоб при нагоді нагнати туди ворожу кінноту. І коли вже все було зроблене як слід, промовив слово до козаків, — не на те, щоб їх підбадьорити, бо знав він, що й без того міцний дух мають козаки, а просто самому кортіло висловити все те, що було в нього на серці.

М. Дерегус. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Тарас Бульба». (Фрагмент)

— Хочу сказати вам, панове, що таке наше товариство. Ви чували від батьків і дідів, як колись шанували всі нашу землю: і грекам вона далася взнаки, і з Царгорода брала червінці, і міста в нас були пишні, і церкви, і князі були нашого роду, свої князі, а не католицькі недовірки. Та ба, усе сплюндрували бусурмени, усе пропало; тільки й зосталися ми, сироти, та, як та вдова після смерті доброго чоловіка, також сирота, як і ми, земля наша! Ось у який час подали ми, братове, руку на братерство! Ось на чому стоїть наше товариство! Нічого святішого й немає від товариства! Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, діти люблять батька й матір, та це не те: і звір любить свою дитину. Але поріднитися душею, а не по крові, може тільки людина. Бували й по інших землях товариства, а такого, як на нашій землі, не було ніде. Не одному з вас траплялося довго пропадати на чужині; бачиш — і там люди! Також Боже сотворіння, і розбалакаєшся з ним, немовби зі своїм; а коли дійде до того, щоб вилити йому душу, — бачиш: ні! І розумні люди, та не ті; немовби й такі люди, та не такі! Ні, пани-браття, так любити, як козацька душа, — любити не тільки розумом чи ще чим, а всім, що дав тобі Бог і що тільки є в тобі, — еге! — промовив Тарас і махнув рукою, похитав сивою головою, моргнув вусом і додав: — Ні, так любити ніхто не зможе! Знаю, погано тепер повелося на землі нашій: думають тільки про те, щоб у них були стіжки й скирти хліба та коней табуни, та щоб були цілі в льохах запечатані дорогі меди; переймають казна-які бусурменські звичаї, цураються своєї мови, свій зі своїм не хоче розмовляти, свій свого продає, як бездушну тварину на ринку. Ласка чужого короля, та й не короля, а якого-небудь паскудного магната польського, що своїм жовтим чоботом б’є їх у пику, дорожча їм од усякого братерства. Але навіть в останнього падлюки, хоч би який він був, хоч би весь запаскуджений у сажі й низькопоклонстві, є й у того, братове, хоч крихта почуття до свого рідного. І прокинеться воно колись, і вдариться він, бідолашний, об поли руками, ухопить себе за голову, і прокляне він нице життя своє, готовий муками спокутувати ганебні діла. Хай же знають вони всі, що означає в нашій землі товариство! Бо коли вже так станеться, що нам доведеться вмерти, то ніхто ж так не здолає вмерти, як ми, ніхто! Бо не вистачить у них на те мишачої відваги їхньої! (...)

А з міста вже виступало вороже військо, б’ючи в литаври й сурмлячи в сурми; і пани, узявшись у боки, виїздили, оточені незчисленною челяддю. Дебелий полковник віддавав накази. І почали наступати вони тісно на козацький табір, погрожуючи, націляючись із мушкетів, блискаючи очима й сяючи мідяним обладунком. Як тільки побачили козаки, що вже підійшли вони на мушкетний постріл, усі разом гримнули із семип’ядних пищалів своїх і, не зупиняючись, усе смалили з них. Далеко розляглася голосна стрілянина по всіх довколишніх полях і нивах, зливаючись у безперервний гук; димом пойнялось усе поле. А запорожці все стріляли безперестанку: задні тільки набивали пищалі й передавали переднім, дивуючи тим ворога, що ніяк не міг зрозуміти, як це вони стріляють, не набиваючи зброї. Уже не видко було за густим димом, що оповив і те, і те військо, не видко було, як то одного, то другого не ставало в лавах; але почували ляхи, що густо літають кулі й що не до шмиги прихопиться; і коли відступили назад, щоб вийти з диму й озирнутися, то багатьох не долічилися у своїх лавах, а в козаків, може, два-три було вбито на сотню. І все палили з пищалів козаки, ні на хвилину не даючи собі передиху. Сам чужоземний інженер подивувався з такого небаченого способу, промовивши тут-таки при всіх:

— Ох же й добрі вояки, ці запорожці! Отак треба воювати й іншим в інших землях!

І зразу порадив повернути на табір гармати. Тяжко ревнули широкими горлянками чавунні гармати; затремтіла й далеко загула земля, і ще дужче встелило димом поле. Почули дух пороху по майданах і вулицях, по ближчих і далеких містах. Але гармаші взяли дуже високо: розпечені ядра шугнули великою дугою, страхітливо завили в повітрі, перелетіли через голови всього табору й увігналися глибоко в землю. Ухопив себе за чуб французький інженер, коли побачив таких нікчемних гармашів і взявся сам наводити гармати, незважаючи на те, що козаки ненастанно сипали кулями, як горохом.

Тарас побачив ще здалеку, що біда буде Незаймайківському та Стебликівському куреням, і гукнув на всі груди:

— Вибирайтеся мерщій із-за возів і сідайте на коней!

Але не встигли б зробити цього козаки, коли б Остап не кинувся в саму середину: вибив ґноти в шістьох гармашів, тільки не встиг вибити в чотирьох: одігнали його назад ляхи. А тим часом чужоземний капітан сам узяв у руку ґніт, щоб вистрілити з найбільшої гармати, якої козаки ніколи ще й не бачили. Страшно дивилася вона широчезною горлянкою, і тисяча смертей виглядала звідти. І як гуркнула вона, а за нею ще три інші, глухо здригнулася чотири рази земля, — багато наробили вони лиха! Не по одному козакові заплаче стара мати, б’ючи себе кістлявими руками в старі груди; не одна вдова зостанеться в Глухові, Немирові, Чернігові й по інших містах. Буде, бідолашна, щодня на ринок вибігати, кожного подорожнього хапати, заглядаючи кожному в вічі, чи немає поміж них найдорожчого з усіх; але багато пройде через місто всякого війська, і довіку не побачить вона поміж ним того одного, наймилішого з усіх.

Мов не було половини Незаймайківського куреня! Як градом вибиває враз цілу ниву, де, наче щирозлотний червінець, пишався кожний колос, так їх вибило й поклало.

Як же стрепенулися козаки! Як схопилися всі! Як скипів курінний отаман Кукубенко, побачивши, що кращої половини куреня його немає! Урізався він з останніми своїми незаймайківцями в саму середину. Спересердя посік на капусту першого, що трапився під руку; багатьох вершників збив із коней, доставши списом і вершника, і коня, добувся до гармашів і відбив одну гармату. А там уже, бачить, порається уманський курінний отаман і Степан Гуска вже відбиває головну гармату. Полишив він їм цю роботу й повернув зі своїми незаймайківцями в другу ворожу гущу: там, де пройшли незаймайківці, там уже вулиця; де повернулися, то вже й провулок! Так і видко було, як танули ряди та, мов снопи, лягали ляхи! А біля самих возів Вовтузенко, а спереду Черевиченко, а біля далеких возів Діхтяренко, а за ним курінний отаман Вертихвіст. Двох шляхтичів уже підняв на списа Діхтяренко, та наскочив нарешті на непоступливого третього. Верткий і міцний був лях, пишною зброєю озброєний, і півсотні самої челяді привів із собою. Пом’яв він добре Діхтяренка, звалив його на землю й уже, замахнувшіїся на нього шаблею, закричав:

— Немає поміж вас, собак-козаків, ні одного, щоб посмів би проти мене стати!

— А отже, і є! — промовив і, мов із землі, виріс перед ним Мусій Шило. Дужий був він козак, не раз отаманував на морі й багато натерпівся всякої біди. Захопили їх були раз турки біля самого Трапезунда й усіх забрали невільниками на галери, закували їм руки й ноги в залізні кайдани, не давали цілими тижнями каші й напували бридкою водою морською. Усе стерпіли бідні невільники, аби не відректися православної віри. Не стерпів отаман їхній Шило Мусій, потоптав ногами святий закон, поганою чалмою обкрутив грішну голову, здобув довіру в паші, став ключником на кораблі й старшим над усіма невільниками. Дуже засумували бідні невільники, бо добре знали, що коли вже свій продасть віру й пристане до гнобителів, то ще тяжче й гірше бути під ним, ніж під усяким іншим бузувіром. Так воно й сталося. Усіх Мусій Шило закував у нові кайдани, посадивши по три в ряд; прикрутив їм аж до білої кості тверді мотузи, усім шиї понабивав, частуючи запотиличниками. І коли турки, раді, що здобули собі такого вірного служника, почали бенкетувати, і, забувши свій закон, усі повпивалися, він усі шістдесят і чотири ключі приношав, невільникам роздавав, щоб себе відмикали, кайдани й пута в море кидали, а самі шаблі брали та турків рубали. Багато тоді здобичі козаки набралися, зі славою додому верталися, і довго за те кобзарі Мусія Шила прославляли. Вибрали б його й кошовим, та якийсь він удався чудний: іншого разу зробить таке діло, що й наймудрішому не снилось, а іноді якийсь сказ нападе на козака. Пропив він і прогуляв усе, у всіх напозичав у Січі, а до того ще й прокрався, як останній злодій: уночі поцупив із чужого куреня всю козацьку збрую й заставив шинкареві. За такий ганебний вчинок прив’язали його на майдані до палі й поклали кия, щоб кожний погладив його тим києм від щирого серця; але не знайшлося серед усіх запорожців такого, щоб підняв на нього кия, пам’ятаючи колишні його заслуги. Отакий був козак Мусій Шило.

— То є ж такі, що б’ють вас, собак! — промовив він і кинувся на ляха.

Ну й рубалися вони! І наплічники, і нагрудники повтиналися в обох. Розрубав на ньому вражий лях залізну сорочку й дістав лезом самого тіла; зачервоніла козацька сорочка. Але не звернув уваги на те Шило, замахнувся жилавою рукою (важка була козацька рука!) і торохнув його зненацька по голові. Розскочився надвоє мідяний шолом, захитався лях і гримнув на землю; а Шило почав рубати й хрестити вже очамрілого.

— Не добивай, козаче, ворога, краще назад оглянься!

Не оглянувся козак назад, й один із челядників убитого загнав йому ножа в шию. Повернувся тоді Шило й уже досягнув був його шаблею, але той зник, потонувши в пороховім диму. З усіх боків знялася тріскотня із самопалів. Похитнувся Шило, почуваючи, що рана його смертельна. Упав він, затулив рукою свою рану й промовив, звертаючись до товаришів:

— Прощайте, пани-браття, прощавайте, товариство! Хай же вічно стоїть православна земля козацька й хай буде вічна їй честь!

І заплющив ослаблі свої очі, і полинула козацька душа із суворого тіла.

А там уже вискочив зі своїми козаками Задорожний, трощив ворожі лави курінний Вертихвіст і виступав Балабан.

— А що, панове? — спитав Тарас, перегукуючись із курінними. — Чи є ще порох у порохівницях? Не ослабла ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях! Не ослабла ще козацька сила, ще не гнуться козаки!

М. Дерегус. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Тарас Бульба». (Фрагмент)

І натиснули дуже козаки: геть поламали всі лави. Низенький полковник дав гасло збиратися до гурту та звелів підняти вісім мальованих корогов, щоб зібрати своїх, що далеко розсипалися по цілому полі. Усі ляхи почали збігатися під корогви; але не встигли вони ще й вишикуватися, як уже курінний отаман Кукубенко врізався знову зі своїми незаймайківцями в саму середину й насів просто на череватого полковника. Не видержав полковник і, повернувши коня, пустився щодуху тікати; а Кукубенко далеко гнав його через усе поле, не даючи йому з’єднатися з полком. Забачив те з бокового куреня Степан Гуска й кинувся йому навперейми з арканом у руці, припавши коневі до гриви, вибравши слушну хвилину, ураз накинув йому на шию аркан. Почервонів полковник, аж посинів, ухопився за мотузку обома руками, силкуючись розірвати її, але дужа рука загнала йому в самий живіт смертельного списа. Так і залишився він, мов цвяхом прибитий до землі. Але не поталанило й Гусці! Не встигли оглянутися козаки, як уже побачили піднятого на чотири списи Степана Гуску. Тільки й устиг промовити неборака:

— Хай же згинуть вороги й пишається на віки вічні козацька земля!

І тут же таки вилинула його козацька душа з тіла. Озирнулися козаки, а вже збоку козак Метелиця частує ляхів, гамселить то того, то іншого, а з другого боку натискає зі своїми козаками курінний отаман Невеличкий, а біля возів шаткує ворога Закрутигуба, а біля дальших возів третій Писаренко розігнав цілу ватагу; а ще в іншому місці зчепилися й б’ються вже на самих возах.

— А що, панове? — гукнув отаман Тарас, проїхавши попереду всіх. — Є ще порох у порохівницях? Чи міцна ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?

— Є ще, батьку, порох у порохівницях; ще міцна козацька сила, не гнуться ще козаки!

А вже впав із воза Бовдюг. Просто під саме серце влучила його куля; та зібрав свою останню силу й промовив старий:

— Не жаль мені прощатися зі світом. Дай Боже всякому такої смерті! Хай же славна буде довіку козацька земля!

І полинула у високості Бовдюгова душа, щоб розповісти там старим товаришам, які давно відійшли на той світ, як уміють битися в землі українській, а ще краще, як уміють умирати за святу віру.

Балабан, курінний отаман, невдовзі після того також гримнув на землю. Три смертельних рани дісталися йому: від списа, від кулі та від важкого палаша. А був він один із найхоробріших лицарів, багато разів водив під своїм отамануванням козаків у море, але найславетнішим був похід його до анатолійських берегів. Багато набрали вони тоді цехинів, дорогої турецької габи, киндяків і всякого вбрання, та зазнали біди, повертаючись: потрапили, бідолахи, під турецькі ядра. Як ударили по них із турецького корабля — половина козацьких байдаків закрутились і перевернулися, не одного в воді потопивши, але прив’язані до човнів очеретяні кулики не дали потопитися човнам. Балабан на всіх веслах одплив далі й став проти сонця, через що його не видко було з турецького корабля. Потім цілу ніч черпаками й шапками вибирали вони воду та латали пробиті дірки; з козацьких штанів поробили вітрила й таки втекли від найпрудкішого турецького корабля. І не тільки щасливо повернулися на Січ, а ще й привезли шиту золотом ризу архимандритові Межигірського монастиря та Покрові, що на Запорожжі, шати зі щирого срібла. І славили довго потім кобзарі козацьке щастя. Похилив Балабан тепер голову, відчувши передсмертну муку, і стиха промовив:

— Здається мені, пани-браття, що помираю доброю смертю: семеро зарубав, дев’ятьох списом проткнув, потоптав конем чимало, а вже не пригадаю, скільки кулею поклав. Хай же вічно цвіте козацька земля!..

І полетіла у вирій його душа.

Козаки, козаки! Бережіть найкращий цвіт свого війська!.. Уже обступили Кукубенка; уже тільки семеро зосталося з усього Незаймайківського куреня; уже й ті ледве відбиваються; уже закривавилася на ньому одежа... Сам Тарас, уздрівши Кукубенкове лихо, поквапився на допомогу. Але пізно надбігли козаки; уже встромили йому під самісіньке серце списа вороги, перше ніж відігнали їх Тарасові козаки. Тихо схилився він на руки козакам, що підхопили його, і ринула струменем молода його кров, немов те дорогоцінне вино, що його несли в скляній посудині з льоху необережні служники, підковзнулися на порозі й розбили коштовну сулію: усе розлилося на землю вино та, прибігши туди, ухопив себе за голову хазяїн, що беріг його на найкращий у житті випадок, щоб коли приведе Бог на старість зустрітися з товаришем із молодих літ, то щоб було чим згадати разом із ним минулий, давній час, коли інакше й краще веселилася душа... Повів Кукубенко навколо себе очима й промовив:

— Дякую Богові, що довелося мені вмерти на ваших очах, товариство! Хай же після нас живуть іще кращі, ніж ми, і хай красується вічно люба Христові козацька земля!.. (...)

— А що, панове, — перегукнувся Тарас із тими, які залишилися, куренями, — чи є ще порох у порохівницях? Не пощербилися ще шаблі козацькі? Не втомилася ще козацька сила? Не гнуться ще козаки?

— Вистачить ще, батьку, пороху; ще годящі шаблі; не втомилася ще козацька сила; ще не гнуться козаки!

І рвонулися знову козаки так, наче б і втрати в них не було. Уже тільки три курінних отамани залишилися живі; червоніли вже скрізь криваві річки; високо гатилися греблі з козацьких і ворожих тіл. Глянув Тарас на небо, а по ньому вже лине низка кречетів. Ну, буде комусь пожива! А вже он підняли на списи Метелицю; уже голова другого Писаренка крутнулась і закліпала очима; уже підламався й гримнув на землю начетверо порубаний Охрім Гуска.

— Ну, — промовив тихо Тарас і махнув хусткою. Зрозумів той знак Остап і стрімко рвонув, вихопившись із засідки, на кінноту. Не витримали дужого натиску ляхи, а він їх гнав і нагнав просто на те місце, де були повбивані в землю кілки й оцупки поламаних списів. Пішли спотикатися коні й летіти через їхні голови ляхи. А тієї миті корсунці, які стояли останні за возами, побачивши, що вже можна дістати з мушкета кулею, стрілили враз із самопалів. Збилися, розгубилися ляхи, і підбадьорилися козаки.

М. Дерегус. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Тарас Бульба»

— От і наша взяла! — почулися з усіх боків голоси запорожців. Вони засурмили в сурми та підняли переможну корогву. Скрізь тікали й ховалися ляхи.

— Ба ні, ще не зовсім наша взяла! — сказав Тарас, дивлячись на міську браму, і сказав правду.

Брама відчинилася, і вилетів із неї гусарський полк, окраса всіх кінних полків. Під вершниками були всі як один руді аргамаки. Попереду полку летів лицар, дужчий і кращий за всіх. З-під мідяного шолома вибивався неслухняний чорний волос; розвівалася зав’язана на руці дорога хустка, яку вишила своїми руками перша красуня. Так і остовпів Тарас, як уздрів, що то Андрій. А він тим часом, охоплений запалом бою, бажаючи заслужити пов’язаний на руку подарунок, помчав, як молодий хорт, найкращий, найпрудкіший і наймогутніший у зграї. Тюгукнув йому досвідчений ловчий, і він понісся, витягши просто над землею свої лапи, усім тілом похилившись набік, здіймаючи куряву зі снігу й десять разів випереджаючи самого зайця в розпалі свого лету. Зупинився старий Тарас і дивився на те, як він чистив перед собою дорогу, розганяв, рубав і сипав удари на обидва боки.

Не стерпів Тарас і закричав:

— Як?.. Своїх?.. Своїх, чортів сину, своїх б’єш?.. — Та Андрій не бачив, хто перед ним був, свої чи якісь інші; нічого не бачив він. Кучері, кучері він бачив, довгі, довгі кучері, і, мов той лебідь на воді, груди, і білу, як сніг, шию, і плечі, і все, що створене для нестямних поцілунків.

— Гей, хлоп’ята! Заманіть мені тільки його до лісу, тільки заманіть мені його! — гукнув Тарас.

І тут же зголосилося тридцятеро наймоторніших козаків заманити його. І, поправивши на собі високі шапки, миттю погналися кіньми навперейми гусарам. Ударили збоку на передніх, збили їх і відрізали від задніх, дали по гостинцю одному-другому, а Голокопитенко угрів плазом по спині Андрія, і враз кинулися тікати від них, скільки було козацької сили. Як скипить Андрій! Як забунтується по всіх його жилах молода кров! Ударив він гострими острогами коня й щодуху полетів за козаками, не оглядаючись і не бачачи, що позад нього тільки яких двадцятеро ледве встигали за ним. А козаки летіли щосили на конях і просто повернули до лісу. Розігнався на коні Андрій і вже був трохи не догнав Голокопитенка, як ураз чиясь дужа рука вхопила за поводи його коня. Озирнувсь Андрій — перед ним Тарас! Затремтів він усім тілом і раптом пополотнів... Так школяр, необачно зачепивши товариша й діставши від нього за те лінійкою по лобі, спалахує, як вогонь, осатаніло вискакує з-за лавки й женеться за зляканим товаришем своїм, ладний роздерти його на шматки, і раптом натикається на вчителя, який входить до класу: миттю вщухає його запал і спадає безсила лють. Так миттю згас, як і не було його, гнів Андріїв. І бачив він перед собою тільки страшного батька.

— Ну, що тепер ми будемо робити? — сказав Тарас, дивлячись йому просто в вічі.

Але не промовив ні слова на те Андрій і стояв, утупивши в землю очі.

— Що, синку, помогли тобі твої ляхи? — Андрій мовчав. — Отак продати? Продати віру? Продати своїх?.. Стій же, злазь із коня!

Покірно, як дитина, зліз він із коня і стояв ні живий ні мертвий перед Тарасом.

— Стій же й не ворушися! Я тебе породив, я тебе й уб’ю! — промовив Тарас і, відступивши крок назад, зняв із плеча мушкета. Білий як полотно стояв Андрій: видко було, як тихо ворушились уста його, як він вимовив чиєсь ім’я; але не було то ім’я Вітчизни, чи матері, чи брата — то було ймення красуні-польки. Тарас вистрілив.

Як колос пшеничний, підрізаний серпом, як молоде ягня, що почуло під серцем смертельне лезо ножа, схилив він голову й упав на траву, ані слова не промовивши.

Зупинився синовбивець і довго дивився на бездиханне тіло. Він і мертвим був прекрасний; мужнє лице його, ще недавно повне сили й непереможного для жіночого серця чару, і тепер виявляло чудову красу; чорні брови, як жалобний оксамит, відтінювали його зблідлі риси.

— Чим не козак був? — промовив Тарас. — І станом високий, і чорнобривий, й обличчя, як у шляхтича, і рука міцна була в бою!.. А пропав, пропав без слави, як поганий пес!

М. Дерегус. Ілюстрація до повісті М. Гоголя «Тарас Бульба»

— Батьку, що ви наробили! Це ви вбили його? — спитав, під’їхавши тієї хвилини, Остап.

Тарас кивнув головою.

Пильно глянув мертвому в вічі Остап. Жаль йому стало брата, і промовив він чуло:

— Поховаймо ж його, батьку, чесно, щоб не глумилися над ним вороги й не шматувало його тіло хиже птаство.

— Поховають його й без нас! — промовив Тарас. — Знайдуться в нього й голосільниці, і жалібниці! (...)

— На коня, Остапе! — гукнув Тарас, кваплячись застати ще козаків, щоб подивитися ще на них, та й щоб вони глянули перед смертю на свого отамана. Та не встигли вони виїхати з лісу, як уже ворожа сила оточила з усіх боків ліс і поміж деревами скрізь з’явилися вершники із шаблями й списами.

— Остапе! Остапе, не піддавайся! — гукнув Тарас, а сам вихопив шаблю з піхов та й ну чесати на всі боки кожного, хто траплявся йому під руку. А на Остапа вже наскочило раптом шестеро; та лихої години, видко, наскочили: з одного скотилася голова, другий перевернувся, відступивши; списом проколото ребро третьому; четвертий був одважніший, ухилив голову від кулі, і поцілила коневі в груди гаряча куля, — звівся дибки скажений кінь і впав навзнак, задушивши під собою вершника.

— Добре, синку!.. Добре, Остапе!.. — гукав йому Тарас. — А ось і я слідом за тобою!..

А сам усе відбивався від нападників. Рубає та б’ється Тарас, роздає гостинці й тому, й іншому, а сам дивиться все вперед на Остапа та бачить, що вже знову зчепилося з Остапом мало не восьмеро разом.

— Остапе!.. Остапе! Не давайся!

Але вже замагають Остапа; уже один накинув йому на шию аркан, уже беруть, уже в’яжуть Остапа.

— Ех, Остапе, Остапе! — кричав Тарас, пробиваючись до нього та рубаючи на капусту кожного, хто тільки трапиться. — Ех, Остапе, Остапе!..

Та немов важким каменем ударило його самого тієї ж миті. Усе закрутилося й перевернулося в очах у нього. На мить безладно спалахнули перед ним голови, списи, дим, вогонь, сучки, листя з дерева, що мигнуло йому просто в вічі. І бабахнувся він, як підрубаний дуб, на землю. І повило туманом йому очі.

X

Вірний товариш відвіз посіченого, ледь живого Тараса до Січі, вилікував його. Через півтора місяця він став на ноги, але був похмурим, адже загинули всі його давні товариші. Знаючи, що поляки оцінили голову Остапа у дві тисячі червінців, Тарас заховався на дні воза, завантаженого цеглою й дістався Варшави. Допоміг йому Янкель. Бульба не зміг побачитися із сином і визволити його з в’язниці. Переодягнутий в іноземного графа, він прийшов на майдан, де мали стратити Остапа.