Пантелеймон Куліш (1819-1897)
- 25-12-2022, 13:07
- 207
9 Клас , Українська література 9 клас Авраменко (повторне видання) 2022
Пантелеймон Куліш
(1819-1897)
1. Розгляньте світлини П. Куліша та його дружини Ганни Барвінок і виконайте завдання.
А. Коротко опишіть зовнішність П. Куліша та Ганни Барвінок.
Б. П. Куліша називають «українцем у Європі та європейцем в Україні». Чи відповідає ця характеристика зовнішньому вигляду письменника та його дружини (риси зовнішності, одяг, інші деталі)? Якщо так, то чим саме?
В. Яке первинне враження це подружжя справило на вас?
2. Прочитайте життєпис П. Куліша та стисло перекажіть його.
Пантелеймон Куліш народився 7 серпня 1819 р. в містечку Воронежі (тепер Шосткинський район Сумської області). Був дитиною заможного хлібороба Олександра Андрійовича й дочки Катерини козацького сотника Івана Гладкого. Таке рідкісне ім’я батьки дали синові тому, що він народився саме в день святого Пантелеймона. Хлопчик виростав кмітливим, основою його самоосвіти стали фольклор і художні книжки. П. Куліш так згадував свою матір: «Ніхто не співав таких давніх пісень, як вона. Пісня була в неї не забавкою: вона думала піснями. Сидячи за роботою, ніколи не вмовкала, тільки, було, зітхне, задумається й знову співає. А серед бесіди в неї було що слово, то й приказка».
Хлопець навчався в повітовому училищі, а також у гімназії в Новгороді-Сіверському. Ще підлітком він виявляв нахил до словесності та малювання. Разом із побратимом Семеном він тижнями не з’являвся в гімназії, змальовуючи акварельними фарбами краєвиди, птахів і людей. Хлопці піднімалися на найвищий поверх дзвіниці Успенського собору й звідти малювали наддеснянські краєвиди. Саме через надмірне захоплення малюванням хлопець не встигав із математики, тому й не закінчив гімназії. Але знань мав достатньо, щоб працювати домашнім учителем дітей заможних поміщиків. Вищу освіту П. Куліш здобував на філософському та юридичному факультетах Київського університету, проте не закінчив його. Чому? Річ у тім, що уряд у той час почав вимагати, щоб в університетах навчалися лише діти дворян, тож ректори були зобов’язані призначити комісії для перевірки «благородства» студентів. П. Куліш документально не міг підтвердити свого благородного походження через те, що документи про належність до дворянства були втрачені. Саме в цей час батько судився за землю з багатим сусідом і в суді для доказу прав його супротивника за хабар «загубили» документи Куліша про дворянство. Але за 3 роки навчання в університеті Панько здобув ґрунтовну освіту. Незабаром він почав працювати викладачем словесності в Луцькій, а згодом у Київській і Рівненській гімназіях.
На вакаціях, мандруючи Україною, П. Куліш записував фольклорні твори. Він писав і рідною мовою, і російською, як більшість письменників Наддніпрянської України. У ці роки митець пише два цікаві історичні романи — «Михайло Чарнишенко» і «Чорна рада». Писати в той час твори з історії України та ще й українською мовою було громадянським подвигом. Великою честю стало для П. Куліша запрошення від ректора Петербурзького університету на посаду старшого вчителя гімназії й лектора з російської мови для іноземних слухачів університету. Про це митець писав: «Але що мені в цьому розумному місті замінить звуки рідної моєї мови й краєвиди моєї батьківщини?» Ще через 2 роки імператорська Академія наук доручає П. Кулішеві дослідження історії, культури та мистецтва Західнослов’янського краю. А що може бути цікавіше, ніж мандрувати й досліджувати народний побут?
1847 р. П. Куліш одружується з Олександрою Білозерською — поетесою, відомою під псевдонімом Ганна Барвінок. Боярином на їхньому весіллі був Т. Шевченко. Після весілля подружжя вирушило в мандрівку, проте з Варшави Ганна Барвінок мусила повертатися сама, адже Пантелеймона було заарештовано за участь у Кирило-Мефодіївському братстві й доставлено під конвоєм до Петербурга. Допити тривали протягом 3 місяців, і за те, що він «виношував надзвичайні думки про вигадану важливість України», а також за його твори, «які могли вселяти в малоросів думки про право на окреме існування від імперії», П. Кулішеві було винесено вирок: «Заборонити писати й відіслати на службу у Вологду». Через певний час Вологду замінили на Тулу, де молоде подружжя в злиднях прожило 3 роки.
П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. І. Франко писав про горду й неподатливу вдачу Панька, його вічне прагнення бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді. Сучасний письменник Вал. Шевчук так характеризує П. Куліша: «Складна це була особистість, мав багато личин, змінювався часом кардинально... борсався, шукав... писав твори високого й темного духу, не раз дратував громадянство екстравагантністю... неспокійний, гарячий, нервовий, вразливий, непевний, мінливий, людина, зрештою, важкого характеру, але духовна спадщина якої така монументальна, що вразитися нею можемо».
Повернувшись із заслання до Петербурга, П. Куліш працює редактором статистичних видань одного міністерства, готує багатотомне видання творів М. Гоголя, публікує двотомну історико-етнографічну збірку «Записки о Южной Руси», яку високо оцінив Т. Шевченко: «Цю книгу скоро напам’ять буду читати. Вона мені так живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я, немов із живими, бесідую з її сліпими лірниками й кобзарями. Пречудова й вельми благородна праця! Брильянт у сучасній історичній літературі».
Після «Чорної ради», яку П. Куліш писав досить довго (з 1843 по 1857 р.), виходять друком два підручники для школярів: читанка «Граматка» та український буквар. Цікаво, що вони, як і «Записки о Южной Руси», були написані за створеним ним же правописом, який дістав назву «кулішівка». Він був заснований на фонетичному принципі «як чую, так і пишу». Саме цей принцип узято за основу сучасного правопису.
П. Куліш відкриває власну друкарню, а через рік із дружиною подорожує Німеччиною, Бельгією, Швейцарією, Італією, де вивчає культуру та побут народів цих країн. Але життя європейців його не захоплює, бо «тут розкіш не знає меж і не соромиться лахміття, що навколо неї». Ідеал життєустрою П. Куліша — тихий, співучий хутір.
Складними були стосунки П. Куліша з Т. Шевченком. Його лякали революційні, антицарські настрої творів «Кобзаря», хоча він уважав Т. Шевченка видатним поетом, а його слово «животворящим ядром нової сили».
Повернувшись з Європи, П. Куліш видає альманах «Хата», потім засновує журнал «Основа», у якому публікує свої історичні нариси «Хмельниччина» і «Виговщина», а також ліричні твори. Цей журнал відіграв важливу роль у становленні нової української літератури, об’єднавши чимало світлих талантів України.
Останній період свого життя П. Куліш провів на хуторі Мотронівка, що на Чернігівщині. Тут він і господарював, і творив. З-під пера письменника виходять у цей час поема «Магомет і Хадиза», віршована драма «Байда, князь Вишневецький», збірка поезій «Дзвін» та ін. В останні роки свого життя письменник перекладав з англійської твори Дж. Байрона, В. Шекспіра, з німецької — Й. В. Гете, з французької — Ф. Шатобріана. У Мотронівці П. Куліш пропагував ідеал гармонійного життя серед природи, а хутір — як духовний оазис національної самобутності. Тут він завершив у співпраці з І. Нечуєм-Левицьким та І. Пулюєм переклад Біблії українською мовою.
14 лютого 1897 р. за робочим столом, перекладаючи Біблію, П. Куліш помер. Похований на хуторі Мотронівка.
3. Прочитайте відомості з теорії літератури та випишіть у зошит визначення понять «роман», «історичний роман» і «роман-хроніка».
Теорія літератури
Роман (з фр. roman — оповідь романською мовою) — великий за обсягом епічний твір, для якого характерні панорамні зображення дійсності, багатоплановість сюжету, переплетення сюжетних ліній. У романі відображено великий проміжок часу, багато подій, задіяно чималу кількість персонажів. Крім оповіді (викладу від першої особи) або розповіді (викладу від третьої особи), роману властиві пряма мова персонажів у формі діалогів, монологів, внутрішніх монологів, а також описи (портрет, пейзаж, інтер’єр), авторські відступи (ліричні, філософські, публіцистичні). Це все — позасюжетні елементи твору.
Існують такі різновиди романів: соціальні, соціально-побутові, родинно-побутові, історичні, воєнні, філософські, інтелектуальні, психологічні, сентиментальні, сатиричні, пригодницькі, детективні, документальні, автобіографічні, біографічні, науково-фантастичні, утопічні та ін. За часом розгортання сюжету визначають історичний, сучасний, фантастичний, хронологічний романи.
У світовій літературі роман бере початок від античного твору «Дафніс і Хлоя». Особливі можливості роману було розкрито в добу романтизму, зокрема в романах В. Скотта («Айвенго»), В. Гюго («Собор Паризької Богоматері»), які відображали багатогранність особистості, розвинули історичний роман, що став перехідною ланкою від романтизму до реалізму. В Україні жанр роману розвинувся пізніше, ніж в інших країнах Європи. «Чорна рада» (1857) П. Куліша — перший роман в українській літературі, написаний українською мовою, перероблений із російськомовного варіанта.
Історичний роман відображає конкретну історичну добу, певні історичні події, конкретні історичні постаті, які жили й діяли в час, про який ідеться у творі. Роман-хроніка зображає історичні події в часовій послідовності.
«Чорна рада» — перший в українській літературі історичний роман-хроніка.
4. Прочитайте уривки з роману П. Куліша «Чорна рада».
ЧОРНА РАДА (1857)
Роман
(Уривки)
ХРОНІКА 1663 року
І
По весні 1663 року двоє подорожніх, верхи на добрих конях, наближалися до Києва з Білогородського шляху. Один був молодий собі козак, збройний, як до війни; другий, по одежі й по сивій бороді, сказать би, піп, а по шаблюці під рясою, по пістолях за поясом і по довгих шрамах на виду — старий козарлюга. Коні в їх потомлені, одежа й тороки позапилювані: зараз було знати, що їдуть не зблизька.
Не доїздячи верстов зо дві чи зо три до Києва, узяли вони в ліву руку, да й побралися гаєм, по кривій доріжці. І хто тільки бачив, як вони з поля повернули в гай, усяке зараз домислялося, куди вони простують. Крива доріжка вела до Череваневого хутор Хмарища. А Черевань був тяжко грошовитий да й веселий пан із козацтва, що збагатилося за десятилітню війну з ляхами. Річ тут про Богдана Хмельницького, як він років із десяток шарпав із козаками шляхетних ляхів і недоляшків. От тоді-то й Черевань доскочив собі незчисленного скарбу та після війни й сів хутором коло Києва.
Кадр із кінофільму «Чорна рада»
Було вже надвечір.(...). Пташки співали та свистали всюди по гаю так голосно да гарно, що все кругом неначе всміхалося. А подорожні були якось смутнії. Ніхто б не сказав, що вони їдуть у гості до веселого пана Череваня.
От же вони вже й під Хмарищем. А те Хмарище було окрите гаями, справді наче хмарами. Кругом обняла його річка із зеленими плавами, лозами й очеретами. Через річку йшла до воріт гребелька. А ворота в Череваня не прості, а державськії. Замість ушул — рублена башта під ґонтовим щитом, а під баштою вже дубові ворота, густо від верху до низу цвяховані. Бувало тоді, у ту старовину, таке, що й удень, і вночі сподівайся лихого гостя — татарина або ляха. Так над ворітьми в башті було й віконце, щоб роздивитися перше, чи впускати гостя до господи, чи ні. Над щитом — гостроверхий гребінь із дубових паль, а округ хутора — годящий вал.
Під’їхавши під браму, гості почали грюкати шаблею у цвяхи. По гаю пішла луна, а в хуторі не озивався ніхто; да вже нескоро хтось за ворітьми почав кашляти, і стало чути, як щось або старе, або недуже береться в башті по сходах до віконця, лізе та й гуторить само із собою:
— Враг його, — каже, — знає, який тепер люд настав! Приїде казна-що, казна-звідки та й грюкотить, як воріт не розламле. А якби років п’ятнадцять або двадцять назад! Так усяке сиділо по Вкраїні тихо та смирно, наче бджола в зимовнику. Ге, тото-бо!.. Якби вражі ляхи, собі на лихо, не потривожили козацького рою, то й досі б, може, так би сиділи. Погано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не у свою голову! Ох, Боже правий, Боже правий!
— Се Василь Невольник, — каже тоді піп. — Однаковий і досі.
— Хто там грюкає, наче у свої ворота? — питає Василь Невольник крізь віконце.
— Да годі тобі розпитувати! — озвався піп. — Бачиш, що не татаре, то і впускай.
— Боже мій правий! — аж скрикнув Василь Невольник. — Та се ж паволоцький Шрам!.. Не знаю ж, чи одчиняти ворота, чи перше бігти до пана.
— Одчини перше ворота, — озвався Шрам, — а потім біжи собі, куди хоч.
— Правда, правда, добродію мій любий! — каже старий ключник да й почав іспускатися униз, усе-таки розмовляючи сам із собою: — Гора з горою не зійдеться, а чоловік із чоловіком зійдеться. Ох, не думали ж мої старі очі вбачати пана Шрама!
От одчинилися ворота. Полковник Шрам із сином (той молодий козак був його син), схилившись, і в’їхали. Василь Невольник із великої радості не знав, що й робити: кинувся до Шрама й поцілував його в коліно.
Далі до сина:
— Боже правий! Боже правий! Та се ж твій Петрусь! Орел, а не козак!
Петро нагнувсь із сідла і поцілувався з Василем Невольником.
— Орел, а не козак! — каже знову Василь Невольник. — Що, якби таких друзяк припливло хоч дві чайки до Кермана, як я пропадав там у неволі? Ох, Боже правий! Далася мені та проклята неволя добре знати, не забуду її довіку!
Справді, Василь Невольник був собі дідусь такий мізерний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, похилий, очі йому позападали й наче до чого придивляються, а губи якось покривилися, що ти б сказав — він і зроду не сміявся. У синьому жупанкові, у старих полотняних шароварах, да й те на йому було, мов позичене.
Петро, старого Шрама син, скочив на землю й узяв од панотця коня.
— Веди ж нас, Василю, до пана, — каже полковник Шрам. — Де він? Чи у світлиці, чи на пасіці? У нього здавна була охота до бджоли; так тепер, певно, уже пасічникує.
— Еге, добродію, — каже Василь Невольник, — благую часть ізбрав собі пан Черевань — нехай його Господь на світі подержить! Мало куди й виходить із пасіки.
Кадр із кінофільму «Чорна рада»
— Ну, да все ж од людей ще не одцурався? Чи, може, справді зробився пустинножителем?
— Йому від людей одцуратися! — каже Василь Невольник. — Та йому й хліб не піде в душу, якби його люде покинули. У нас і тепер не без гостей. Побачиш сам, що в нас за гість тепер у Хмарищі.
Да, одчинивши дідусь у пасіку хвірточку, і повів Шрама попід деревом.
Що ж то був за Шрам такий і як се він був разом піп і полковник?
Був він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурний, учився в Київській братській школі, і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялися козаки з гетьманом Остряницею, то й він устряв до козацького війська; бо гарячий був чоловік Шрам і не всидів би у своїй парафії, чуючи, як ллється рідна йому кров за безбожний глум польських консистентів і урядників над українцями, за наругу католиків та уніатів над греко-руською вірою. Тоді-бо дійшло безладдя в Польщі до того, що робив усякий староста, усякий ротмістр, усякий значний чоловік, що йому в божевільну голову прийде, а найбільш із народом неоружним, з міщанами та хліборобами, которі не мали жодного способу супротив його стати. Почали жовніри, консистуючи в городах і селах, беззаконні окорми й напитки від людей вимагати, жінок і дівчат козачих, міщанських і посполитих безчестити й мордовати, людей серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували їх бичовати й поганяти, щоб, на один сміх і наругу, лід плугом орали й рисовали. А тим часом католицькі пани з нашими перевертнями усиловались унію в Україні прищепити й не в одну церкву попом уніата на огиду людям поставили; віру благочестиву мужицькою вірою називали, а оддаючи жидам в оренду села, не раз із селами й церкви їм на одкуп оддавали. І нікому було на такі наруги жаловатися, бо й самого короля сенатори, пани да єпископи в руках держали. Городова ж козацька старшина за коронного гетьмана, за старост, за державців і їх намісників та орандарів руку тягнула, а між себе ділилася козацькою платою — по тридцять злотих на всякого реєстрового від короля й Речі Посполитої. То й реєстровим, чи городовим, козакам було тісно. Багато з них до підданства старостам і державцям приневолено; которі ж осталися реєстровими козаками, тії робили у своєї старшини всяку роботу по дворах. Шість тисяч тілько їх оставлено в реєстрі, да й тії, бувши у великій неволі в старшини, тягли, хотя й нехотя, за ляхів руку й тілько вже при Хмельницькому одностайно за Вкраїну повстали. Так як би їм земляки у своїй тісноті й нуждах жаловалися?.. Жаловалися миряне й попи благочестивії тілько далеким своїм землякам — козакам запорозьким, которі, живучи в диких степах, за порогами, старшину свою самі із себе вибирали й гетьману коронному взяти себе за шию не давали. От і виходили із Запорожжя один за одним гетьмани козацькії: Тарас Трясило, Павлюк, Остряниця — з мечем і пожежею супротив ворогів рідного краю.
Тілько ж не надовго підіймали українці під їх корогвами похилу голову. Ляхи держалися міцно за руки з недоляшками, гасили хутко полом’я й знову по-свойому обертали Україну. Аж ось піднявся страшенний, невгасимий пожар із Запорожжя — піднявся на ляхів і на всіх недругів отчизни батько Хмельницький. Чого вже не робили тії старости й комісари з городовими козаками, тії консистенти-ротмістри зі своїми жовнірами, да й наші перевертні-недоляшки з надвірною сторожею. Як уже не вмудрялися, щоб погасити теє полом’я! Як уже не перегороджували степові дороги своїми заставами, щоб не пустити нікого з України на Запорожжє, так де ж? Кидає пахар на полі плуг із волами, кидає пивовар казани в броварні, кидають шевці, кравці й ковалі свою роботу, батьки покидають маленьких дітей, сини — немощних батьків і матірок, і всяке манівцем да ночами, степами, тернами да байраками чимчикує на Запорожжє до Хмельницького. І отоді-то вже «розлилася козацька слава по всій Україні...»
Де ж пробував, де тинявся попович паволоцький, Шрам, десять років од Остряниці до Хмельницького? Про те багато треба б було писати. Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, узявши собі за жінку бранку туркеню; проповідував він слово правди Божої рибалкам і чабанам запорозьким; побував він на полі й на морі з низовцями; видав не раз і не два смерть перед очима да й загартовався у воєнному ділі так, що як піднявся на ляхів Хмельницький, то мав з його велику користь і підмогу. Ніхто краще його не ставав до бою; ніхто не крутив ляхам такого веремія... У тих-то случаях пошрамовано його вздовж і впоперек, що козаки, як прозвали його Шрамом, то й забули реєстрове його прізвище. І в реєстрах-то, коли хочете знати, не Чепурним його записано.
Било козацтво в ту війну на те, що або пан, або пропав, то не кожний писався власним прізвищем.
От же минули, мов короткі свята, десять років Хмельниччини. Уже й сини Шрамові підросли й допомагали батькові в походах. Двоє полягло під Смоленськом; остався тілько Петро. Іще таки й після Хмельницького не раз дзвонив старий Шрам шаблею; далі, почуваючись, що вже не служить сила, зложив із себе полковництво, постригся в попи да й почав служити Богові. Сина посилав до військового обозу, а сам знав одну церкву. «Уже, — думав, — Україна ляхам за себе оддячила, недоляшків вигнала, унію стерла, жидову передушила. Тепер нехай, — каже, — живе громадським розумом».
Кадр із кінофільму «Чорна рада»
Коли ж дивиться, аж ізнов негаразд починається в Україні. Свари да чвари, і вже гетьманською булавою почали гратися, мов ціпком. Повернулось у старого серце, як почув, що козацька кров іллється понад Дніпром через Виговського й через навіженого Юруся Хмельниченка, що одержав після його гетьманованнє; а як досталась од Юруся булава Тетері, то він аж за голову вхопився. Чи молиться, чи Божу службу служить — одно в його на думці: що ось погибне Україна од сього недруга отчизного й похлібці лядського. Було, чи вийде серед церкви з наукою, то все одно мирянам править: «Блюдітеся, да не порабощенні будете; стережітеся, щоб не дано вас ізнов ляхам на поталу!»
Як же вмер паволоцький полковник, що після Шрама уряд держав, да зійшлася рада, щоб нового полковника вибрати, він вийшов серед ради в попівській рясі да й каже:
— Діти мої! Наступає страшна година: перехрестить, мабуть, нас Господь ізнов огнем і мечем. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля.
Як почула ж се рада, то так і загула від радості. Зараз окрили Шрама шапками, військовими корогвами, дали йому до рук полковницькі клейноди, ударили з гармат, да й став панотець Шрам полковником.
Тетеря аж здригнувся, як почув про таке диво. Що б то робити? Да нічого не зміг, бо так велось у ту старосвітщину, що рада була старша від гетьмана. Мусив Тетеря прислати Шрамові універсал на полковництво. Обидва ж вони поліпшуються, подарунками обсилаються, а нишком один на одного чигають.
От же думав Шрам, думав, як би Вкраїну на добру дорогу вивести; далі, надумавшись, пустив таку поголоску, що нездужає, нездужає полковник; передав осаулові Гулаку свій рейментарський пірнач, а сам виїхав ніби кудись далеко на хутір для спокою, да ото й махнув із сином із Паволочі. Куди ж він махнув і що в його було на думці, незабаром того довідаємося.
II
Скоро ввійшов ото Шрам у пасіку, іще не помоливсь і святому Зосимові, що стоїть по пасіках, як слухає — у Череваня щось іграє.
— Е, да се в вас і бандура!
— І бандура, — каже Василь Невольник, — та ще чия бандура!
— Так се в вас Божий чоловік? — спитав тоді Шрам.
— А то хто ж би так заграв у бандуру? Такого кобзаря не було, та, може, уже й не буде між козацтвом.
Ідуть вони, аж бандура заговорила голосніше. Оддалеки — так наче сама із собою розмовляла, а тут і голос почав підтягувати до неї.
Гляне Шрам — аж сидять на траві під липою і Божий чоловік, і Черевань, а перед ними стоїть полудень. Звався Божим чоловіком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині й без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити всякі болісті й замовляти всякі рани. Може, він помагав своїми молитвами над недужим, а може, і своїми піснями; бо в його пісня лилася, як чари, що слухає чоловік і не наслухається. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню свитину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому віддав усякий.
Тепер він розпочав смутную думу про Хмельницького, як умирав козацький батько:
Ой настала жаль-туга да по всій Україні...
(...) Слухав його Шрам довго, а далі вийшов із-за дерева да й став напроти Череваня. Як схопиться ж мій Черевань:
— Бгатику, — каже (бо трохи картавив), — чи се ти сам, чи се твоя душа прилетіла послухати Божого чоловіка?
Да й обнявсь і поцілувавсь із Шрамом, як із рідним братом.
Божий чоловік і собі простяг руки, як зачув Шрамів голос. Зрадів дідусь, що аж усміхався.
— Бувай же, — каже, — здоров, панотче й пане полковнику! Чули й ми, як Господь наустив тебе взятись ізнов за козаковання.
А Василь Невольник, стоючи коло них, собі радується, похитуючи головою.
— Боже, — каже, — правий, Боже правий, єсть на світі такі люде!
— Яким же, бгате, оце случаем? — питає зараз Черевань.
Шрам одвітовав, що на прощу до Києва, да й спитав сам у Божого чоловіка:
— А тебе ж, діду, звідки й куди Господь несе?
— У мене, — каже, — одна дорога по всьому світу. Блаженні милостивії, яко тії помиловані будуть...
— Так, батьку мій! Так, мій добродію! — перебив його Василь Невольник. — Нехай на тебе так Господь оглянеться, як ти на мене оглянувся! Три годи, як три дні, промучивсь я в проклятій неволі, на турецькій каторзі, на тих безбожних галерах; не думав уже вбачати святоруського берега. А ти виспівав за мене сто золотих червоних; от я знову між хрещеним миром, знову почув козацькую мову!
— Не мені дякуй за се, Василю, — каже Божий чоловік, — дякуй Богові да ще тому, хто не поскупився викинуть за тебе із череса сотню дукатів.
— Хіба ж я йому не дякую? — каже Василь Невольник. — Ченці звали мене в монастир, бо я таки й письменний собі трошки; низове товариство закликало мене до коша, бо я всі гирла, як свої п’ять пучок, знаю; зазивав мене й кошовий, й отамання, як проходив я, повертаючи з неволі, через Запорожжє, а я кажу: «Ні, братчики, піду я тому служити, хто визволив мене з бесурменської землі; буду в його грубником, буду в його хоч свинопасом, аби як-небудь йому подякувати».
Так говорив Василь Невольник. А Черевань, слухаючи, тілько сміявся.
— Казна-що ти, — каже, — городиш, бгате! Буцім уже сто червоних — таке диво, що зроду ніхто й не бачив. Після Пилявців і Збаража носили козаки червінці приполами. (..)
— Скажи ж мені, Божий чоловіче, ти всюди вештаєшся й всячину чуєш: чи не чував ти, що в нас діється за Дніпром?
— Діється таке, — одвітує Божий чоловік, важко здихнувши, — що бодай і не казати! Не добре, кажуть, починає на сій Україні Тетеря, а за Дніпром чиниться щось іще гірше. Жодного ладу між козаками.
— А старшина ж із гетьманом на що?
— Старшини там багато, да нікого слухати.
— Як нікого? А Сомко?
— А що ж Сомко? Хоть він і розумом, і славою узяв над усіма, да і йому не дають гетьмановати.
— Як же се так?
— А так, що диявол замутив голову Васюті Ніженському. Уже й чуприна біла, як у мене, і зовсім уже дід; доживав би віку на полковництві: так от же захотілося на старість гетьманувати. Багато козаків і його слухає. А як він собі мається добре, то й бояре, що на Москві коло царя, що хотя роблять, і тії за нього тягнуть руку. А Сомко, бачте, навпростець іде, не хоче нікому придіте поклонімося. Отаке як завелося міждо старшими головами, то й козаки пішли один проти одного. Де зустрінуться, чи в шинку, чи на дорозі, то й зітнуться. «Чия сторона?» — «А ти чия?» — «Васютина». — «Геть же к нечистому, боярський підніжку!» — «Ти геть к нечистому, переяславський крамарю!» Себто, бач, що Сомко має в Переяславі свої крамні комори в ринку, так васютинцям і звадливо. Отак зітнуться, да й до шабель.
Слухаючи таку невеселу повість, полковник Шрам і голову понурив.
— Да стривай же, — каже, — адже ж Сомка вибрали одностайно гетьманом у Козельці?
— Одностайно, — каже, — і сам преосвященний Методій був там і до присяги козаків приводив; да як Сомко собі чоловік прямота, то й не в догад йому, що святий отець думав, мабуть, заробити собі яку сотнягу чи дві червоних на рясу. А Васюта Ніженський водивсь у старовину з ляхами, так проноза вже добрий: брязнув капшуком перед владикою — той і вимудрував щось на Сомка, да й послали в Москву лист. От і пішла така вже поголоска, що рада Козелецька не слушна; треба, кажуть, ізозвати зуповную раду, щоб і військо із Запорожжя було на раді, щоб одностайно собі гетьмана обрали й одного вже слухали; бо Васюта хоче собі гетьманства й не слухає Сомка-гетьмана, а запорожці собі гетьманом Брюховецького зовуть.
— Якого се Брюховецького? — аж скрикнув Шрам. — Що се ще за проява?
— Проява, — каже, — така, що слухаєш, да й віри няти не хочеться. Ви знаєте Іванця?
— Отак! — кажуть. — Іще б не знати чури Хмельницького!
— Ну, а чули, яку наругу прийняв він од Сомка?
— Чули, — каже Шрам. — Що ж по тому?
А Черевань:
— Здається, Сомко налаяв Іванця свинею, чи що?
— Не свинею, а собакою, да ще старим собакою, да ще не на самоті, чи там напідпитку, а перед отаманням, перед генеральною старшиною, на домовій раді в гетьмана.
— Га-га-га! — засміявся Черевань. — Одважив солі добре!
— Одважив солі добре, — каже Божий чоловік, — да зробив негаразд. Іванець був собі не значний товариш, да за свою щиру службу старому Хмельницькому мав велику в його повагу й шанобу. Бувало, проживаєш у гетьманському дворі, то й чуєш: «Коханий Іванець! Іванець, друже мій єдиний!» — озветься до його під веселий час, за чаркою. «Держись, Юру, — каже, бувало, синові, — держись Іванцевої ради, як не буде мене на світі: він тебе не ошукає». От Юрусь і державсь його ради, і вже, було, що скаже Іванець, те й свято. А Сомко, знаєте самі, доводиться Юрусеві дядьком, бо старий Хміль держав уперве його сестру Ганну; так він і незлюбив, що чура орудує небожем. Да ото раз, як з’їхалася до молодого гетьмана старшина да почали радовати про військові речі, от Іванець і собі до гурту — немовби гетьманський чура — да щось і блявкнув із простоти. А Сомко знаєте який? Зараз загориться, як порох. «Пане гетьмане, — до Юруся, — старого пса не пристойно мішати в нашу компанію...» От як воно було, панове, коли хочете знати. Я сам там лучився, то й чув своїми ушима. Да при мені ж зчинився й ґвалт уночі, як Сомко піймав Іванця з ножем коло свого ліжка. Да ото й судили його військовою радою й присудили усікнути голову. Воно б же й сталося так, панове, да Сомко видумав Іванцеві гіршу кару: звелів посадити верхи на свиню да й провезти по всьому Гадячу.
— Га-га-га! — зареготав ізнов Черевань. — Котузі по заслузі.
А Шрам усе слухав мовчки да й каже понуро:
— Се все ми знаємо.
— Знаєте, — каже кобзар, — а чи чували, що після того вкоїв Іванець?
— А що ж він, бгате, вкоїв? — питає Черевань. — Якби на мене, то враг би його й знав, що й чинити після такого сорому! Як тобі здається, бгате Василю?
Той тільки мовчки похитав головою.
— От що зробив Іванець, — прийняв ізнов слово Божий чоловік. — Мабуть, нечистий напутив його. Почав гроші збирати, почав усякому годити, почав прохати уряду в гетьмана. Той і настановив його хорунжим. Як же ото Юрусь не зміг держатися на гетьманстві да пішов у ченці, так Іванець, маючи в себе від усіх льохів гетьманських ключі, підчистив щире срібло, скільки його там осталося, да й махнув на Запорожжє. А там як сипнув грішми, так запорожці за ним роєм: «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» А він, ледачий, з усіма обнімається, да братається, да горілкою поїть...
— Ну, що ж із сього? — ізнов-таки спитав понуро Шрам.
— А от що із сього. Запорожці так собі його вподобали, що зозвали раду, да й бух Іванця кошовим.
— Іванця! — аж скрикнули всі в одно слово.
— Ні, уже його тепер ніхто не зове Іванцем, — додав Божий чоловік, — тепер уже він Іван Мартинович Брюховецький.
— Сила небесная! — закричав, ухопившись за голову, Шрам. — Так се його зовуть запорожці гетьманом?
— Його, панотче, його самого!
— Боже правий, Боже правий! — сказав Василь Невольник, — переведеться ж, видно, ні на що славне Запорожжє, коли такі гетьмани настали!
А Черевань тілько сміявся:
— Га-га-га! Оце так, бгатці, що штука! І вві сні такого дива не снилося нікому!
— Браття моє миле! — рече тоді полковник Шрам. — Тяжко моєму серцю! Не здолаю більш од вас таїтися! Іду я не в Київ, а в Переяслав, до Сомка-гетьмана; а їду от чого. Україну розідрали надвоє: одну часть через недоляшка Тетерю незабаром візьмуть у свої лапи ляхи, а друга сама по собі перевернеться кат знає на що. Я думав, що Сомко вже твердо сів на гетьманстві, — а в його душа щира, козацька, — так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. (...)
— Бгатці! — сказав Черевань. — От я почувся на добре. Ходімо лише до хати. Там нам дадуть таких вареників, що всяке горе на душі одлигне. Годі вже вам гуторити про свої смутки. Я радуюся, що Господь послав мені таких гостей, а ви тілько охаєте та стогнете. Не засмучайте моєї гостини, забудьте свої гіркії думи хоч на сьогоднішній вечір.
Так говорячи, устав да й повів своїх гостей до хати.
Шрам ішов за ним, хитаючи понуро головою. Василь Невольник голосно журився, на нього гледючи. Божий чоловік ясен був на виду, мов душа його жила не на землі, а на небі.
III
Петро знайомиться в домашній пекарні з дочкою Череваня Лесею.
(...) Обернувся козак, переступаючи через поріг, — і серце в його заграло: Леся не спускала з його очей, а в тих очах сіяла й ласка, і жаль, і щось іще таке, що не вимовиш ніякими словами. Сподобався, видимо, козак дівчині. (...)
Кадр із кінофільму «Чорна рада»
IV
Весело й тяжко згадувати нам тебе, старий наш діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збиралися... Скілько-то князів, лицарства й гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скілько-то на твоїх улицях, на тих старосвітських стогнах, на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської! Уже про тих Олегів, про тих Святославів, про тії ясири половецькії нічого й згадувати. Ту славу, тії злигодні вибила нам із голови безбожна татарва, як уломився Батий у твої Золоті ворота. Буде з нас і недавніх споминок про твою руїну.
Іще ж от і дванадцяти літ не налічив Шрам, як у той нещасливий Берестецький рік прийшов до Києва Радзивілл із литвинами, усе попалив і пограбовав, а міщане, сівши на байдаки, мусили до Переяслава втікати. (...)
Смутно було дивитися Шрамові на тії признаки пожежі. Тілько й краси було в Києві, що церкви Божі, да городи із червоними маками, да ще тії гори крутоярі із зеленими покотами.
Тоді ще трохи не весь Київ містився на Подолі; Печерського не було зовсім, а Старий, або Верхній, город після Хмельниччини безлюдовав. Де-не-де стояли по Подолу кам’яниці; а то все було дерев’яне: і стіни з баштами круг Подолу, і замок на горі Киселівці. Улиці були узенькі, плуталися то сюди, то туди; а інде замість улиці майдан, і ніхто його не забудовує, і нічого на йому немає, тілько гуси пасуться.
Їдуть наші прочане по тих закоулках, аж дивляться — посеред вулиці збилися вози в купу. Шрам послав сина прочистити дорогу. Поскочив Петро до возів; гляне, аж за возами, коло хати, перед ґаночками, сидить юрба людей. Посередині — килим, на килимі — пляшки, чарки та всяка страва. (...)
Вид на Поділ. Фото. 1880 р.
Петро сказав, що паволоцький Шрам просить пропустити його через табір. Молодого козака впізнали, побачили й полковника, тут до нього вийшов Тарас Сурмач, який служив у Шрама сурмачем. Він став пригощати подорожніх, бо в нього народився син. Шрам відмовився, бо їхав на прощу поклонитися Божим церквам. Один із міщан сказав, що городове козацтво на старшину «важким духом дихає». Міщани почали ремствувати, що вони тільки тоді козакам потрібні, як треба виручати з польського ярма. Закипів і Шрам від тих слів, почав докоряти, що й міщани не допомогли козакам у битві під Берестечком і місто своє здали без бою Радзивіллу, а відвоювати його допомогли знову ж таки козаки. Міщани зарепетували, що вони теж козаки, тільки одні собі козацтво загарбали, носять шаблі та кармазини, їздять ридванами, а інші власним коштом будують стіни, башти й платять податок. І вони б по-козацьки причепили до боку шаблі й сиділи згорнувши руки.
Громада загула, стала погрожувати козакам чорною радою й заступництвом січових братчиків. Панотець Шрам ледве вгамував міщан розважливим словом, Сурмач перепросив і пропустив прочан далі. Іван Шрам серйозно замислився й зрозумів, що тут не обійшлося без проклятущого Іванця Брюховецького, який мутить воду серед низових запорожців.
V
Рідко, може, єсть на Вкраїні добра людина, щоб ізжила вік, да не була ні разу в Києві. А вже хто був, то знає братство на Подолі, знає ту високу з дзиґарками дзвіницю, муровану кругом ограду, ту п’ятиголову, пишно, з переднього лиця, розмальовану церкву, тії високі кам’яниці по боках. Отже, років за двісті назад, тоді, як отой-то Шрам був у Києві, усе те було інше. Тоді ще стояла дерев’яна церква гетьмана Петра Сагайдачного; й ограда, і дзвіниця, і всі братські школи — усе те було дерев’яне. У середині в монастирі стояв тоді густий старосвітський сад. Була то колись благочестива пані Ганна Гулевичівна, що подарувала на братство свій двір із садом; і на тому-то дворі гетьман Сагайдачний церкву збудував і монастир братський із школами устроїв, щоб теє братство дітей козачих, міщанських і всяких учило, людям у темноті розуму загинути не давало. (...)
Дивляться наші на тії намальовані дива, доходять уже до дзвіниці, аж слухають — за оградою щось гуде, стугонить, наче грім гримить оддалеки, і музики грають.
— Се, — каже ченчик, що проводжав їх по монастирі, — се добрії молодці-запорожці по Києву гуляють. Бачте, як наші бурсаки-спудеї біжать за ворота? Жодною мірою не вдержиш їх, як зачують запорожців. Біда нам із усими іскусителями! Наїдуть, покрасуються тут, погуляють; дивись — половина бурси й вродиться за порогами.
Тим часом музики, галас і тупотня підходили все ближче. Люде один одного пхають і біжать дивитися на січових гуляк. Тілько й чути: «Запорожці, запорожці зі світом прощаються!»
Що ж то було за прощання зі світом? Була то в запорожців гульня, на диво всьому мирові. Як доживе було которий запорожець до великої старості, що воювати більш не здужає, то наб’є черес дукатами, да забере із собою приятелів душ тридцять або й сорок, та їде з ними в Київ бенкетовати. Дома, у Січі, ходять у семряжках і в кажанках, а їдять мало не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани, штани із дорогої саєти, горілка, меди, пива так за їми в куфах і їздять — хто стрінеться, усякого частують. Тут і бандури, тут і гуслі, тут і співи, і скоки, і всякі викрутаси. Отсе одкуплять, було, бочки з дьогтем і розіллють по базару: одкуплять, скілько буде горшків на торгу, да й порозбивають на череп’є; одкуплять, скілько буде маж із рибою, да й порозкидають по всьому місту: «Їжте, люде добрії!»
А погулявши неділь зо дві да начудовавши весь Київ, ідуть, було, уже з музиками до Межигорського Спаса. Хто ж іде, а хто з прощальником танцює до самого монастиря. Сивий-сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, попереду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з напитками й усякі ласощі. Пий і їж до своєї любості, хто хочеш.
А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукає запорожець у ворота.
— Хто такий?
— Запорожець!
— Чого ради?
— Спасатися!
Одчиняться ворота — він увійде туди, а все товариство й уся суєта мирськая, з музиками, і скоками, і солодкими медами, останеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз черес із себе й оддає на церкву, жупани кармазинові із себе, а надіне волосяну сорочку, да й почав спасатися.
Так-то розказують старі люде про тих прощальників.
От же й тепер перед Шрамом і Череванем висипали вони з улиці, як із рукава, танцюючи. Чуприндирі такі, що любо глянути. Ідучи мимо церкви, покладали хрести, били поклони, да знов, схопившись, навприсядки, да через голову, да колесом! А бурсаки, повибігавши за ограду, дивляться на них да й плачуть.
— Не плачте, дурні! — кажуть їм запорожці. — Дніпро тече просто до Січі (...)
— От, бгате, — каже Шрамові, — де люде вміють жити на світі! Коли б я був не жонатий, то зараз би пішов у запорожці!
— Не знать, що ти провадиш, свате! — дав йому одвіт Шрам. — Тепер чесному чоловікові стид мішатися між сі розбишаки. Перевернулися тепер уже кат знає на що запорожці. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд із городів; а тепер хто йде на Запорожжє? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там окаяннії в Січі да тілько п’янствують, а очортіє горілку пити, так і їде в городи да тут і величається, як порося на орчику. Цур їм з їхніми скоками! Поїдьмо боржій у Печерський, а то не застанем на службу.
Коли ж тут хтось із-за плечей:
— Овва!
Обернувся Шрам, аж у його ззаду стоїть запорожець у кармазинах; стоїть і сміється.
— Овва, — каже, — й оце б то наче й правда, а воно зовсім брехня.
— Іроде! — не стерпівши, гукнув на його Шрам; да, схаменувшись, де він, зараз і переміг себе. — Цур тобі, — каже, — опріч Божого дому!
Да скорій до коня, да й поїхав. Черевань із Петром за ним.
Череваниха теж поспішала до ридвана, бо до запорожця пристав другий братчик, і хоть нічого їй не сказали, да поглядали на Лесю так хижо, як вовки на ягницю.
Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні густії брови аж геть піднялися над тими очима, і — враг його знає — глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх. А другий був молодий, високий козак, тілько щось азіатське; зараз і видно, що не нашого поля ягода, бо до Січі сходилися бурлаки з усього світу: прийде турок — і турка приймають; прийде німець — і німець буде запорожцем, аби перехрестився й сказав: «Вірую во Христа Ісуса; рад воювати за віру християнську».
Зрадовалася Череваниха, як наздогнала своїх, мов звільнилась од якої напасті. От і поїхали всі через Верхній город, а далі Михайлівською стежкою через Євсійкову долину, на Печерську гору. А по Печерській горі росла тоді скрізь дика пуща. Дорога через ту пущу була дуже трудна: то крутилася поміж деревом, то спускалась у байраки, то обходила кудлатії кучугури. Ридван, що дальше, то відставав од верхових; а Петро після тих чудних Череванишиних речей не державсь уже жіночого боку. Осталися наші прочанки тілько з Василем Невольником.
Аж ось з обох боків дороги затопотіли коні, затріщало сухе гіллє під копитами, і показалися крізь зелену ліщину кармазини. Їх наздогнали запорожці — ті двоє, що одрізнилися коло братства від прощальників. (...)
Козаки їхали по обидва боки ридвана й говорили наче між собою, що вони зроду не бачили такої гарної дівки. Один казав, що міг би її поцілувати, а другий відповів, що це сало не для кота. Леся злякалася, але Василь заспокоїв її, що молодці лише жартують.
Старший запорожець гукнув побратимові, що Січ він поважає, як матір, але задля такої дівчини можна покинути й батька, і матір. Сказав, що дівчина ця буде його, закине її в сідло й помчить на Чорну Гору, куди ще раніше запрошував його товариш. Перелякана Череваниха ледь наздогнала своїх, а запорожці зникли.
VI
Хто б то мав таке слово пишне да красне, щоб так, як на картині, змалював той монастир Печерський? Щоб хто й не був ізроду в Києві, так щоб і той, читаючи, мов бачив на свої очі тії муровані огради, ту височенну дзвіницю, тії церкви під золотом і під скульптурою? Се ж то воно так тепер; а років двісті назад треба було слова тихого, понурого, щоб розказати, як тоді знаходився монастир Печерський. Далось і йому взнаки батиївське лихоліттє. Велика церква, що прописана в літописах «небесі подобною», зруйнована була по вікна. Хоть же князь Олелькович Симеон підняв її знов із руїн, тілько далеко їй було до стародавньої ліпоти. Не було ні срібла, ні золота, що тепер сіяє по Лаврі всюди; усе було тоді убогенько.
Е, да були скрізь по стінах у великій церкві помальовані князі, гетьмани, воєводи благочестивії, що тую церкву боронили й підпирали. Тепер би дорого дали ми, щоб їх узріти! А внизу, повз стін, скрізь були надгробки тих великих людей, того лицарства православного. І того нічого вже немає!..
В. Тімм. Краєвид старого міста з Ярославового Валу. Літографія. 1854 р.
Вистоявши службу, Шрам ходив зі своїми від одного надгробка до другого. Тут читав, що отакий-то «Симеон Лико, муж твердий вірою й хоробрий, почив по многих славних подвигах». А там — буцім озивався до його з того світу пишний князь золотими словами: «Многою сіяв я, — каже, — знатностію, властію й доблестію, а як умер, так з убогим старцем зрівнявся, і за широкі свої лани сім ступнів землі взяв. Не дивуйся, — каже, — тому, читачу, бо й тобі те ж буде: нерівними на світ народжаємося, а рівними вмираємо!» А там іще який-небудь пан просить, хто читатиме підпис, то промов, каже, ідучи мимо, благе слово: «Боже! Милостив буди душі раба твоего». (...)
Отже, і Шрам, розглядаючи ту горорізьбу да читаючи епітафії, засмутився душею да й каже:
— Колико-то гробів, а всі ж то тії люде жили на світі й усі пішли на суд перед Бога! Скоро й ми підем, де батьки й діди наші.
Да погадавши так, вийняв із-за пазухи щирозлотий обушок, що одбив колись на войні в лядського пана чи в недоляшка, да й повісив на ризі в Богоматері.
З великої церкви повернули наші прочане до печер, коли ж дивляться — іде з печер против їх хтось у дорогих кармазинах, високий і вродливий; а по кармазинах скрізь комір і поли гаптовані золотом; зверху — кирея, підбита соболем; підпирався срібною булавою. А за ним — купа людей чимала, усе в кармазинах да в саєтах. Ченці їх проводжали.
Шрам аж затремтів, як глянув.
— Боже мій! — каже. — Да се ж Сомко!
А той собі зрадів, побачивши Шрама.
Обнялися, поцілувалися і довгенько держали один одного, обнявшись.
Далі привітався гетьман і із Череванем.
Черевань так зрадів, що нічого й не зміг сказати на гетьманське привітаннє, да вже обнявшись, промовив тілько:
— А, бгатику мій любезний!
Череваниху назвав гетьман, вітаючись, рідною ненею. Вона аж помолодшала й уже нащебетала йому всячини.
— А ось і моя наречена! — сказав Сомко, обернувшись до Лесі. — Вам, ясная панно, чолом до самих ніжок!
І взяв її за руку й поцілував як дитину.
— Давно ми, — каже, — не бачилися за військовими чварами, да ось немов Господь нас ізведе навіки докупи.
Кадр із кінофільму «Чорна рада»
Леся почервоніла, да аж нахилилася, як повна квітка в траві, і пригорнулася до матері, обнявши її руку.
Тут-то вже Петро мій догадався, що за гетьман снився Череванисі. У них, мабуть, давно вже було із Сомком поладжено. Дивно тілько здалось йому, що Черевань про те ані гадки; да, видно, се така була пані, що справлялась і за себе, і за чоловіка.
Тепер уже нічого було думати про Лесю Петрові. Хоть він був і значний козак, да не проти гетьмана; хоть він був юнак уродливий, да не проти Сомка. «Сомко був воїн уроди, возраста й красоти зіло дивної» (пишуть у літописах); був високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить — то справді по-гетьманськи. Так куди вже з ним мірятися Петрові!
Не пустив Шрама Сомко в печери, завернув до себе з усіма на козацьке подвір’я. А козацьке подвір’я було не вкупі з монастирем; бо мирянам здумається гримнути іноді й лишній раз кубком або загомоніти буйними речами; так щоб не вводили братії в іскушеніє, стояв на одшибі про такий случай хуторець. Туди Сомко повів своїх гостей.
Увійшли у світлицю, а там уже все готове на столі до обіду.
Шрам іще раз обняв Сомка.
— Соколе мій, — каже, — ясний!
— Батьку мій рідний! — каже Сомко. — Я здавна привик звати тебе батьком!
Тоді Шрам сів край стола, підпер руками сиву голову й гірко заплакав.
Усі засмутилися. Здивувався гетьман. Знав він Шрамову тугу натуру; сам був притомен, як принесли до Шрама козаки сина, сім раз наскрізь пробитого кулями. Старий попрощавсь із мертвим тілом мовчки й без плачу, жалю, поблагословив на погреб. А тепер ось іллється сльозами, мов на похоронах у Хмельницького, на тих смутних похоронах, що три дні гримали самопали, три дні сурмили смутно сурми, три дні лилися козацькії сльози.
— Батьку мій! — каже гетьман, приступивши до Шрама. — Що за біда тобі склалася?
— Мені! — каже, піднявши голову, Шрам. — Я був би баба, а не козак, коли б заплакав од свого лиха.
— Так чого ж, Бога ради?
— А хіба ж нічого?.. У нас окаянний Тетеря торгується з ляхами за християнські душі, у вас десять гетьманів хапається за булаву, а що Вкраїна розідрана надвоє, про те всім байдуже!
— Десять гетьманів, кажеш? А нехай хоть один за неї вхопиться, поки я держу в руках!
— А Іванець? А Васюта?
— Васюта — старий дурень, з його химери сміються козаки; а Іванець гетьманує тілько над п’яницями. Давно я потоптав би сю ледар, да тілько честь на собі кладу!
— Так, ледар-το вони ледар, да й не дають твоїй гетьманській зверхності розширятися в Україні!
— Хто тобі сказав? Од Самари до Глухова вся старшина зове мене гетьманом, бо в Козельці на раді всі полковники, осаули, сотники, усі значні козаки присягли мене слухати.
— Аже ж сьому правда, що Васюта подав у Москву лист против твого гетьманства?
— Правда, і якби не сива голова Васютина, то зробив би я з ним те, що покійний гетьман із Гладким.
— Ну, і тому правда, що Іванця в Січі огласили гетьманом?
— І тому правда; так що ж? Хіба не знаєш юродства запорозького? У них що ватажок, то й гетьман.
— Знаю я його добре, пане ясновельможний! Тим-то й боюся, щоб вони не заподіяли тобі якої пакості. Окаянна сірома нишпорить усюди в Україні да баламутить голови поспільству. Хіба не чув ти поголоски про чорну раду?
— Химера, батьку! Козацьке слово, химера! Нехай лиш виїдуть у Переяслав царські бояре, побачимо, як та чорна рада устоїть против гармат! Запорожців тоді я здавлю, як макуху, гетьмана їх поверну у свинопаси, а дурну чернь навчу шанувати гетьманськую зверхність!
Подумав Шрам да й каже:
— Од твоїх речей душа моя оживає, яко злак од божої роси. Тілько смущає мене, що запорозькі гультяї баламутять не одно сільське поспільство, бунтують вони й міщан против козацтва.
— Знаю й се, — каже Сомко, — і, правду тобі сказати, воно мені й дармо. Нехай наш казан закипить іще й із другого боку, щоб зварилася каша. А то козаки дуже вже розопсіли: «Ось ми-το люде, а то все грязь! Нехай годує нас поспільство, а наше козацьке діло — тілько по шинках вікна да пляшки бити». Потурай тілько їм, то якраз заведуть на Вкраїні шляхетськії звичаї та заколотять миром не згірше. Уже ж, здається, Польща нас добре провчила, уже пора нам знати, що немає там добра, де немає правди. Ні, нехай у мене всяке, нехай і міщанин, і посполитий, і козак стоїть за своє право; тоді буде в Україні й правда, і сила.
Шрам за сі слова обняв і поцілував гетьмана.
— Дай же, — каже, — Боже, щоб твоя думка стала думкою всякого доброго чоловіка в Україні!
— І дай, боже, — додав Сомко, — щоб обидва береги Дніпровії приклонилися під одну булаву! Я отсе скоро одбуду царських бояр, хочу йти на окаянного Тетерю. (...)
Шрам аж помолодшав од такої речі.
— Боже великий! Боже милосердний! — каже, простягши руки до образа. — Положив єси йому в душу мою найдорожчу думку, поможи ж йому й доказати сю справу!
— Годі ж уже про великі діла, — каже Сомко, — давайте ще про малії. Не добро бути чоловіку єдиному. Треба, щоб у гетьмана була гетьманша. Отже, ознаймую перед усіма, хто тут єсть, що давно вже зложив руки з панією Череванихою за її дочку Олександру. Тепер благослови нас, Боже, ти, панотче, і ти, паніматко!
Да так говорячи, узяв за руку Лесю, да й поклонились обоє батькові й матері.
— Боже вас благослови, дітки мої! — каже Череваниха. (...)
Далі Шрам сказав, що не знав про домовленість щодо Лесі й Сомка, адже сам сватав Лесю за свого сина. Тут з’явився Кирило Тур, він виявився тим самим запорозьким отаманом, який урятував колись Шрама й добув йому коня.
VII-XI
Вечеря Сомка, Шрама, Тура й Череваня. Тур натякає, що викраде Лесю. Кирило Тур уночі викрадає Лесю. За ними женеться Петро Шрам, далі починається «козацький герць». Міркування Шрама про долю України. Гостини Шрама у Гвинтовки. Зустріч Петра Шрама з Кирилом Туром, сніданок. Тур покидає село, дізнавшись від Пугача, що на нього чекає козацька розправа за той сором, який він наробив товариству.
XII
Шраменко шукає серед козаків Кирила Тура.
(...) Зупинивсь і розглядає добрих молодців, чи не вздрить Кирила Тура. Аж дивиться — іде збоку чоловік середнього росту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба всякого люду — і запорожці, і городове козацтво, і міщане, і прості мужики-гречкосії. «Іван Мартинович! Іван Мартинович!» — знай круг його гукають. Петро й постеріг, хто се такий, і почав придивлятися, що там за Брюховецький. Що ж? Він думав, що сей пройдисвіт зробився тепер таким паном, що й через губу не плюне, думав, що весь у золоті да в блаватасі; аж де тобі! Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла від золота, да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на його, не подумав би, що в сій голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають спідтишка чоловіка. Іде, трошки згорбившись, а голову схилив набік так, наче каже: «Я ні від кого нічого не бажаю, тілько мене не чіпайте». А як у його чого поспитаються, а він одвітує, то й плечі, наче той жид, підійме, і набік одступить, що б ти сказав — він усякому дає дорогу; а сам знітиться так, мов той цуцик, ускочивши в хату.
Кадр із кінофільму «Чорна рада»
Отакий-то був той Брюховецький, такий-то був той гадюка, що наварив нам гіркої на довгі роки! (...)
Жорстоке покарання біля стовпа Кирила Тура, який зневажив козацький звичай, зв’язавшись із жінками. Повернення Кирила й Петра додому.
XIII
Перипетії в Ніжині перед чорною радою.
XIV
(...) Як ось ударили голосно в бубни, засурмили в сурми. Виходить із царського намету боярин, князь Гагін, з думними дяками. У руках — царська грамота. Його помічники несуть царську корогву козацькому війську, кармазин, оксамит, соболі від царя в подарунок старшині з гетьманом. Усі посли, по-московському звичаю, з бородами, у парчевих соболевих турських шубах; на ногах у князя гаптовані золотом, викладені жемчугом сап’янці. Поклонились обом гетьманам і козацтву на всі чотири боки. Усі втихли, що чутно було, як бряжчали в бояр шаблюки на золотих ланцюгах коло пояса. Перехрестився князь великим хрестом (...) і почав вичитувати царське ім’я.
Як ось, позад брюховців, сільська голота, не чуючи нічого, що читають, почала гукати:
— Івана Мартиновича волимо! Брюховецького, Брюховецького волимо!
А Сомкове козацтво заднє собі, чуючи, що оглашають гетьманом Брюховецького, почало гукати:
— Сомка, Сомка гетьманом! (...)
І зачепилися. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою.
— Стійте, стійте лавою! — крикне Сомко на своїх. — Даймо шаблями їм одвіт!
Хто ж виймає шаблю да горнеться до гетьманського боку, а хто, ніби з ляку, тиснеться назад, кричучи:
— Не наша сила, не наша сила! До табору! Утікаймо до табору!
А запорожці схопили Іванця за руки да вже й на стіл саджають, і булаву, і бунчук до рук дають. Зіпхнули й князя з думними дяками, як поперлися.
— Гетьман, гетьман Іван Мартинович! — кричать на все горло.
— Діти! — крикне на своїх старий Шрам. — Так отсе ми потерпимо таку наругу! Спихайте Іванця к нечистій матері!
І кинулися купою до столу. Січуть, рубають низовців, саджають на столець Сомка. А запорожці, як злії оси, не боячись нічого, з одними киями да ножаками, лізуть і б’ють Сомкову сторону. Вирвали в Сомка бунчук і переломили надвоє, одняли й булаву.
Оглянеться Сомко, аж при ньому тільки жменя старшини.
— Ей, — каже, — годі! Немає тут наших!
Старшина гляне — аж кругом самі запорожці. Іванець, махаючи булавою, кричить:
— Бийте, небожата, крамаря! Шапку червінців за добру руку!
Тоді Сомкова старшина бачить, що лихо, скупилася тісно, плечем повз плече, да назад до намету. А інші там же поклали голови. За наметом стояли їхні коні. Може б, і тут не влизнули, та московське військо, що прийшло з Гагіним, пропустивши до намету Сомка із старшиною, заступило їх од запорожців.
Тим часом Черевань усе окрикував Сомка гетьманом.
— Що се ти, вражий сину, репетуєш, стоючи між нашими? — крикнуть на нього запорожці.
Кадр із кінофільму «Чорна рада»
— А що ж, — каже, — бгатці? Я свого зятя на всякому місці оберу гетьманом.
— Еге! — закричав отаман. — Се крамарів тесть! Бийте його, кабанячу тушу!
Тут деякі поточилися до Череваня, і, може б, там йому й капут був, да Василь Невольник пізнав ватажка.
— Пугу-пугу! — закричав. — Пугу, Головешка! Гаврило! Хіба не впізнав Василя Невольника? Не чіпай сього пана: він на моїх руках!
— Еге! Ось де зійшлися! — каже той, пізнавши Василя. — Угамуйтеся, братчики, — каже до своїх, — багацько нам тепер роботи й без його.
Да й поперлися до столу, б’ючи всякого, хто не з блакитною стрічкою.
А Гвинтовка тим часом, сівши на коня, проїхав сюди-туди, піднявши вгору срібний пірнач (де він його взяв, ніхто не знає); на пірначі пов’язана широка блакитна стьожка.
— Гей, — каже, — козаки, непорожні голови! Хто не забув держатися за мушкети, до мене! За мною! — І поїхав із ради до табору, держачи високо над головою пірнач із блакитною стьожкою. А за ним повалило козацтво, як за маткою бджоли.
Козацтво ж просте, реєстрове собі, а старшина, значні козаки — собі. Хто оддалеки забачить срібний пірнач, так і прилучається до боку ніженського осаула. Поки переїхав поле до Сомкового табору, назбирався за ним такий поїзд, як і за гетьманом. Сомко ж зі своєю купою на конях прибуває в табір до полку Переяславського, а Гвинтовка — до полку Ніженського.
Покликне Сомко на своїх козаків:
— До шику! До лави! Пушкарі, риштуйте гармати! Піхота з пищаллю — поміж гарматами, а комонник — по крилах!
Поїхали генеральнії старшини з полковою старшиною по всіх полках, по всіх сотнях шикувати до бою військо. Сомко, увесь палаючи, поблискує поміж лавами своїм срібним панциром. Одна в його думка — ударити на Іванців табір, розметати, як полову, ті гайдамацькі купи, силою вирвати бунчук і булаву в харцизяки, коли не стало ні розуму, ні правди в Україні!
Іще ж не пошиковала старшина полків, іще не крикнув він: «рушай», а вже полк Ніженський із табору й рушив.
— Е, Васюта не звик слухати старших! — каже Сомко. — Ну, дармо, нехай б’є первий, а ми підопремо його.
Коли ж прибігає сам Васюта конем:
— Біда, пане гетьмане! Отепер ми посіли!
— Що? Як?
— Отепер-то в нас кобила порох поїла! Не я вже полковник ніженський, а Гвинтовка! Дивись, як пірначем над козаками посвічує!
За Васютою біжать деякі й із старшини ніженської. Сотник Костомара кричить:
— Пропала справа! Без Ніженського полку, як без руки правиці!
Іще Сомко не наважився, що в таку трудну минуту чинити, як ось козаки, підскочивши до війська сторони Брюховецького, наклонили сотня за сотнею корогви й одвернули, да зараз і почали вози своїх старшин жаковати — тих, що до Сомка прихилилися. А з другого крила сомківці теж заворушилися.
— Якого, — кажуть, — чорта чекатимеш, поки нас візьмуть шаблею з безбулавним нашим гетьманом? — да, похапавши кожна сотня корогви, і собі рушили на поклон Брюховецькому.
Бачить тоді Сомко, що зовсім лихо, побіг із старшиною на конях до царського намету, до князя. Уходять у намет, а Іванець там од князя царські дари приймає. Круг Іванця — Вуяхевич та інші значні сомківці із запорожцями.
— Га-га! — крикнув клятий на радощах. — От яка рибка в сак ускочила!
А Сомко, нічого не слухаючи, до князя:
— Що се ти, князю, дієш? Хіба на те послав тебе цар в Україну, щоб ти потакав запорозьким бунтам?
А князь стоїть, мов тороплений, бо ще й до себе не прийшов за великим ґвалтом поміж військом. У Московщині він зроду такої хуги не бачив.
А Сомко:
— Нащо ж ти й військо з Москви на наш хліб привів, коли воно стоїть, не ворухнеться? Не доведе вас до добра така політика, щоб меншого на старшого підпирати? Давай мені свою воєводську палицю — я одіб’ю твоїми стрільцями голоту від табору!
Князь тілько переступав з ноги на ногу.
Як тут гукне Брюховецький:
— Властю моєю гетьманською бороню тобі, князю, утручатись у наші справи! Козаки — самі собі судді: два з третім що хотя роблять. А візьміть, небожата, та вкиньте в глибку сього бунтовника!
— Так немає ніде правди? — каже Сомко. — Ні у своїх, ні в чужих?
А Іванець:
— Єсть правда, пане Сомко, і вона тебе покарала за твою гордость! Візьміть його, братчики, та забийте в кайдани!
— Пане гетьмане! — каже вірна старшина, обступивши Сомка. — Лучче нам положити всім отут голови, ніж оддати тебе ворогу на наругу!
Заплакав тоді Сомко, поглянувши на своє товариство.
— Братці мої, — каже, — милії! Що вам битися за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругався лихий мій ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай і голова! Прощай, безщасна Україно! — і кинув об землю свою шаблю.
Усі круг його теж покидали свої шаблі. Щиро заплакали вірні козаки.
— Боже правосудний! — кажуть. — Нехай же наші сльози впадуть на голову нашому ворогу!
Дуже звеселився тоді Брюховецький. Зараз ізвелів Сомка, Васюту та всю їхню вірну старшину взяти за сторожу, а Вуяхевичу — на Москву листи писати, що ось нібито Сомко зі своїми підручниками на царя козацтво бунтує, Гадяцькії пункти ознаймує людям, радючи царського величества одступати.
А князь Гагін собі компонує, як би тих нещасних іще більш притушкувати, щоб не спливла наверх неправда, що, узявши від Іванця великі подарунки, його неситій злобі потурає. Тим часом повів нового гетьмана із старшиною в соборну ніженську церкву до царської присяги. А вийшовши із церкви, гетьман запросив князя з послами до себе на обід, у двір до бурмістра Колодія. Там міщане наготовили бучний бенкет Брюховецькому зі старшиною.
XV-XVI
Шляхта роз’їжджається, мужики тікають додому, щоб їм не дісталося. Черевань — у відчаї, адже Брюховецький засватав Лесю за свого писаря. Брюховецький бенкетує в Ніжині з князем Гагіним. Розчарування січових дідів у Брюховецькому. Брюховецький збирається позбавити життя Якима Сомка.
XVII
Мізкує собі ледачий Іванець, ходючи по світлиці, аж ось увійшов вартовий: — Якийсь чоловік має про негайне діло ясновельможного сповістити.
Дозволив гетьман позвати перед себе. Увійшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тілько очі видно, а сам у широкій семрязі; на спині чималий горб. Брюховецький сам не знав, чого злякався; так уже грішна душа його тривожилася.
— Хто ти такий?
— Той, кого тобі треба.
В Іванця пішов мороз поза спиною.
— Кого ж, — каже, — мені треба?
— Тобі треба такого, щоб заворожив на впокій Гетьманщину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панів люде та компонують, як би Сомка на волю визволити; та й ніженські міщане шепотять про Сомка, як жиди про Мусія.
— Що ж ти за чоловік?
— Я чоловік собі мізерний — швець із Запорожжя, та як пошию кому чоботи, то вже других не треба буде.
— Як же ти заворожиш Гетьманщину?
— А так. Піду тілько та розкажу Сомкові твій сон; зараз усе й утихомириться.
— Дияволе! — скрикнув Брюховецький. — Звідки ти мій сон знаєш?
— Од усатого пацюка знаю.
— Буде ж тому пацюкові!
— Угамуйся, пане гетьмане, на сю годину, лучче подумай, як од свого ворога скоріш одкараскатися, щоб через тебе та й усім нам не було — сьогодні пан, а завтра пропав.
Довгенько помовчав Брюховецький.
— Одкрий, — каже, — голову; я подивлюся, чи не нечистий справді до мене присусіджується.
— Нечистому багацько діла й по монастирях, — одвітує той да й одкинув відлогу.
Брюховецький аж одшатнувсь:
— Кирило Тур!
— Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти знатимеш, хто був Сомкові катом, — каже Кирило Тур і накривсь знову відлогою.
— Невже ти оце візьмешся за таке діло? — питає Брюховецький.
— А чому ж? — каже. — Хіба в мене руки не людські?
— Ти ж, кажуть, був трохи свій із Сомком!
— Так, як чорт із попом. Я вже давно на його чигаю, і в Києві — сам здоров знаєш — трохи не доказав йому дружби. А наші дундуки подякували мені киями. Отака у світі правда!
— За що ж ти на його злишся?
— Я то вже знаю, за що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай і ти в мене. Не гай мене, пане ясновельможний, та коли хочеш, щоб я тобі подякував за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи мені тілько, як до його добратися.
— От як, — каже. — Візьми ти оцей перстень. Пропустять тебе з ним, куди схочеш.
— Гарна каблучка, — каже Кирило Тур. — Ще й сагайдак із стрілкою на печаті вирізано.
А Брюховецький:
— Се, коли хочеш знати, той самий перстень, що покійний Хмельницький зняв у сонного Барабаша. Я сам їздив із сим знаком і в Черкаси до Барабашихи. Покійний гетьман подарував мені його на пам’ятку.
— Еге! — каже Кирило Тур. — Що то з доброї руки подарунок! Так от він на добро й здався, — да й вийшов із світлиці.
Іванець сам провів його за двері, а він йому шепче:
— Лягай спати, не турбуйся. Перед світом приснився тобі сон, перед світом і справдиться.
Пішов Кирило Тур, похилившись, у своїй відлозі з горбом. Ніхто б не пізнав тепер його молодецької ходи, ні високого стану. Так собі, наче горбатий дід. Уже надворі стемніло. Ось добирається він до Сомкової глибки. Зараз у надвірніх дверей стоїть козак із ратищем. Наставив супротив Кирила Тура ратище:
— Геть!
— А се що? — каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на руці перстень.
Скоро вздрів сторож гетьманський знак, зараз і одчинив двері.
За тими дверима ще двері. Ізнов коло дверей козак... Каганчик стоїть у стіні на віконці. І той пропустив мовчки, як побачив перстень. За тими дверми ще треті двері, і третій козак при дверях сторожем. Узяв Кирило Тур у його каганчик і ключ од глибки.
— Іди, — каже, — до свого товариша. Я буду сповідати в’язня, дак, може, таке почуєш, що лучче б тобі на сей час позакладало.
А той йому:
— Та я й сам рад звідси заздалегідь убратися. Знаю добре, на яку прийшов ти сповідь.
— Ну, коли знаєш, то й лучче, — каже запорожець. — Гляди ж, не входь сюди до самого ранку. Він після сповіді засне.
— Засне після тієї сповіді всякий! — бурчав, зачиняючи двері, сторож.
Він же виходить в одні двері, а Кирило Тур входить у другі. Увійшов і зараз запер двері. Гляне, посвічуючи по глибці каганцем, аж у кутку сидить на голому ослоні Сомко. Одним залізом за поперек його взято й до стіни ланцюгом приковано, а другі кайдани на ногах замкнуті. У старій подраній сірячині, без пояса та без сап’янців. Усе харцизяки поздирали, як узяли до в’язення; тілько вишиваної сріблом і золотом сорочки посовістилися знімати. Вишивала ту сорочку небога Леся; і по ковніру, і по пазусі, і по ляхівках широких рукавів повиписовала голубонька сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки й мережки; а Череваниха подарувала її безталанному гетьманові на пам’ятку гостювання в Хмарищі. Так отся тілько сорочка зо всього багатства йому зосталася, і чудно, і жалісно було б усякому дивитись, як вона у тій мізерній глибці із-під старої сірячини на гетьманові сіяла!
Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам зблизився до понурого в’язня. Той дивиться на його мовчки. Дістав запорожець із-за халяви ножаку й показує Сомкові. Той ізвів до неба очі, охрестився:
— Що ж? — каже. — Роби, що тобі сказано робити.
А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом:
— Хіба ж тобі не страшно вмирати?
— Може б, мені, — каже Сомко, — і страшно було, якби не було написано: «Не убойтесь от убивающих тіло, душі же не могущих убити...»
А Тур каже:
— Та се ти так мізкуєш, поки не почув заліза за шкурою. Ось лише, я трошки різону по грудині...
— Адова утробо! — крикне тоді Сомко. — Невже тобі мало моєї крові? Ти ще хочеш навтішатися моїми муками! Бачу по твойому голосу, що ти, як паскудний черв’як, живучи під землею, звик ссати кров християнську! Так упивайся ж, гадино, у моє тіло! Не почуєш ти, пакосний, як Сомко стогне!
— Добре, єй-богу, добре! — каже тоді Кирило Тур своїм голосом, ховаючи ніж на халяву. — Єй-богу! — каже. — Мені здається, що я — смик, а всі люде — скрипки: як поведу, так вони й грають! Не життє я на світі коротаю, а весіллє справляю.
— Що се! — каже Сомко. — Невже я од нудьги починаю з марою розмовляти? Скажи, на ім’я Боже, чи справді ти Кирило Тур, чи се вже моя голова починає з печалі туманіти?
Запорожець зареготав:
— Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, пробралася до тебе через три сторожі? Тілько він один зачарує всякого так, що й сам не тямить, що робить.
— Що ж ти мені скажеш?
— А от що я тобі скажу. Давай лишень мінька на одежу та виходь із сієї пакосної ямки. Тут тілько б гадині жити, а не чоловікові. Уподобав же чорт знає що! Там тебе під Бугаєвим Дубом жде такий же дурень, як і я: паволоцький піп із попеням. Уже вертавсь у Паволоч, думав, що ти попався навіки чорту в зуби, так їхав рятувати паволочан. Тетеря, бач, пронюхав, що тут коїть супротив його Шрам, да, пронюхавши, і давай тиснуть паволочан — притьмом хоче зруйновати місто; так їхав Шрам рятувати. А я послав козака навперейми. «Постривай, — кажу, — попе, ще, може, вернемо сокола з клітки!» А тут і поміж миром пустив таку поголоску, що Сомко вже на волі, так куптеся та ждіте гасла. Ти, може, не знаєш, сидячи тут, що вже розжував усяк харцизяку Іванця. Тепер тілько гукнеш по Вкраїні, дак тисяча тисячу попихатиме та до тебе бігтиме. Піднімуться й тії, що не були на раді, бо на раду позлазилася до Іванця тільки сама погань з України, а добрі люде не пойняли гольтяпакам віри. Тим-то Іванець із поганцями таке лихо і вкоїв! А із Запорожжє теж тілько самі паливоди на Вкраїну вийшли, а що зосталося доброго, те все тепер за тебе, тілько озвешся, руку потягне й допомогу дасть. Що ж ти мовчки слухаєш, мов я тобі казку кажу?
— Того слухаю мовчки, — одвітує Сомко, — що із сеї бучі пуття не буде. Багато розлив християнської крові Виговський за те нещасне панство да гетьманство; багато й Юрусь погубив земляків, добиваючись того права, щоб над обома берегами гетьманувати; невже ж не уйметься плисти в Україні кров християнська ні на часину? Отсе я ще почну одного супротив другого ставити й за своє право людську кров точити! Бо Іванець із козаками стоїть тепер міцно; щоб його збити, треба хіба всю Вкраїну надполовинити; а навіщо? Щоб не Брюховецький, а Сомко гетьманував!
— От же ні, коли хочеш знати! — каже Кирило Тур. — Не на те, щоб Сомко гетьманував, а на те, щоб правда взяла верх над кривдою!
— Візьме вона верх і без нас, брате Кирило. Може, се тілько на науку мирові й пустив Господь Україну в руки харцизякам. Не можна, мабуть, інше, як тілько горем да бідою, довести людей до розуму.
— Так оце ти зрікаєшся свого гетьманського права? — питає Кирило Тур.
— А що ж би ти робив? Уже коли в мене були й другії, і приятелі, були й полки, і гармати, да не благословив мене Бог властвовати, другії мої та іскреннії мої оддалече мене стали та чуждаються імені мого; так чого ж мені тепер супротив своєї долі пручатися?
— Старий Шрам не так думає, — каже Кирило Тур.
— Думав і я гордо да несито, поки смерть не заглянула мені в вічі.
— Ну, дармо, — каже запорожець. — Нехай воно буде собі як хотя; тілько все ж таки в тебе в голові зосталося, думаю, доволі мозку, хоч і заглянула смерть у вічі. Нічого тобі ждать обуха в сих різницях, коли тобі одчинено настіж двері. На лиш, надінь відлогу та ще оцей персник про запас візьми, то пройдеш скрізь огонь і воду.
— А кайдани? — спитав Сомко.
— Що нам кайдани? Я призапас такої розрив-трави, що тілько притулю, дак ік нечистому й порозпадаються. Ке лиш сюди ноги.
— Підожди, брате, — каже Сомко, — скажи перше, а ти як звідси вийдеш?
— Що тобі до мене? Іди лишень ти, а я найду собі дорогу...
— Е, ні, мій голубе! Сього не буде. Нехай той гине, на кого Господь показав перстом своїм! Чужою смертю я волі купувати не хочу.
— Смертю! — засміявшись, каже Кирило Тур. — Казна-що городить! Мабуть, тут од вологості в голові тобі завернулося. Може, думаєш, я тут довго сидітиму? Найшов дурня! Ще до схід сонця опинюся на волі...
— Як же ти вирвешся звідси?
— Як? Так як Бог дасть... Мені вже про те знати. Хіба не чував ти про наших характерників, що намалює углем на стіні човен, сяде та й попливе, неначе по лиману? А Кирило Тур хіба вже дурніший од усіх, щоб і собі чого такого не видумав?
— Дивно мені, — каже Сомко, — як у тебе достає охоти жартувати, одважившись на смерть!
— Ех, пане мій милий! — одвітує Кирило Тур. — Хіба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастя! Аж глянеш — усе одна омана! Тим-то й кидаєш її за нізащо. Та що про те балакати! Ну лиш, давай мінька на одежу.
— Ні, мій голубе сизий, сього не буде!
— Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зостануся? А що б же ти сього не діждав! Я тілько й радувався, що, отже, — кажу, — старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовсім ледащо, а ти в мене й послідню радість однімаєш!
— Невже оце, щоб тілько оправдати Запорожжє перед Шрамом? — питає Сомко.
— А то ж якого мені ще біса? — каже Кирило Тур. — Ти ще подумаєш, що в мене на умі, як там кажуть, Отчизна! Що от би то визволю своєю головою Сомка — він тепер більш потрібен... Казна-що! Так робить тілько, хто й того не розшолопає, що своя сорочка до тіла ближче. То якби прийшлося положити голову за дітей абощо, так се було б святе діло, бо сказано: який батько дітей не жалує? А то підстав під обух голову за химеру! Ні, мій добродію, у нас в Україні таких божевільних не дуже густо! А я ж хіба виродок?
— Ох, голово ти моя мила! — каже Сомко. — Ти й у темницю приніс мені втіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серці й не загине вона на Вкраїні! Попрощаймося ж, поки побачимося на тім світі!
Запорожець насупився:
— Так ти справді хочеш зостатися в сій різниці?
— Я вже сказав, — одвітує Сомко, — що чужою смертю не куплю собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить.
— Так? — питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомкові в вічі.
— Так! — одвітує твердо Сомко, дивлячись на його.
— Будь же проклята оця година! — каже тоді запорожець. — Хто в неї народиться або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни топляться на морі! Нехай коні спотикаються в воротях! А як кому Бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до мертвого тіла! Проклята, проклята, проклята однині й довіку! Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на сім мізернім світі!
Обнялись та обидва заплакали.
Вийшов Кирило Тур із сирої глибки, скинув із себе відлогу та швиргонув сторожам.
— Нате, — каже, — вам, іродові діти, за вход і виход! Знайте, що не кат Іванців, а Кирило Тур приходив одвідати праведну душу!
Ізнов, ідучи мимо надвірнього сторожа, кинув подушку, що була в його за спиною замість горба.
— Візьми, — каже, — собако, щоб не спати на соломі, стережучи неповинну Душу!
І пішов із замка. Усі по персню його пропускали. (...)
XVIII
Тепер би то отсе треба нам їхати слідом за Шрамом та його сином, і все, що з ними діялося, по ряду оповідати; тілько ж, якби почав я виставляти в картинах да в речах, як той Тетеря обліг Паволоч, як хотів достати й вистинати все місто за турбацію супротив гетьманської зверхності та як старий Шрам головою своєю одкупив полковий свій город, то б не скоро ще скінчив своє оповідання. Нехай же останеться та історія до іншого часу, а тепер скажемо коротко, що Шрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удався до Тетері й прийняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й, осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти. Так, зогнавши зі світу свого ворога, удовольнивсь, дав Паволочі впокій та одійшов із військом до свого столичного міста.
Того ж року, уступаючи в осінь, о святому Сімеоні, одтято голову й Сомкові з Васютою у городі Борзні, на Гончарівці. Брюховецький доказав-таки свого, хоть після й прийняв слушну кару від гетьмана Дорошенка: пропав під киями собачою смертю.
Так-то той щирий козарлюга та піп, Іван Шрам паволоцький, і славний лицар Сомко переяславський, не врадивши нічого супротив лихої української долі, полягли від беззаконного меча шановними головами. Хоть же вони й полягли головами, хоть і вмерли лютою смертю, да не вмерла, не полягла їхня слава. Буде їх слава славна поміж земляками, поміж літописами, поміж усіма розумними головами.
* * *
(...) А Петро оставсь у Череваня, як у своїй сім’ї. Черевань йому став тепер за батька, а Череваниха — за матір. Стали жити вкупі люб’язно да приязно.
Ну, сього вже хоть і не казати, що, зождавши півроку, чи що, почали думати й про весілля. Іще не гаразд і весна розгулялась, іще й вишеньки в саду в Лесі не одцвіли, а вже Петро з Лесею в парі.
Кадр із кінофільму «Чорна рада»
Так-то все те лихо минулося, мов приснилося. Яке-το воно страшне всякому здавалося! А от же, як не Божа воля, то їх і не зачепило. Се так, як-от інколи схопиться завірюха — громом гримить, вітром бурхає, світу Божого не видно, поламле старе дерево, повиворочує з корінням дуби й берези: а чому указав Господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело да пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило.
5. Опрацюйте матеріал про історію написання роману, його джерела та композицію. Зробіть конспект у вигляді тез.
Історія написання та видання, жанр роману. Роман П. Куліша «Чорна рада» має підзаголовок «Хроніка 1663 року». Перші частини його були опубліковані в «Современнике». Твір побачив світ українською мовою через 12 років після написання. Про громадянську сміливість П. Куліша писав С. Єфремов: «Це була досить на той час смілива думка — дати українською мовою історичний роман, а надто після гоголівського "Тараса Бульби”, і треба сказати, що автор своє завдання виконав досить добре. Як перша спроба українського роману, "Чорна рада” завжди буде посідати почесне місце в історії українського письменства».
Т. Шевченко, прочитавши «Чорну раду», був надзвичайно вражений твором і написав листа П. Кулішу: «Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за "Чорну раду”. Я вже її двічі прочитав, прочитаю й третій раз. Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував "Чорну раду” по-нашому... Розумний, дуже розумний і сердечний епілог вийшов».
Джерела й історична основа твору. Задум написати хроніку в П. Куліша народився під впливом козацьких літописів Григорія Граб’янки й Самовидця, які підказали прозаїкові образ центрального персонажа — постать старого Шрама. Прототипом Шрама став паволоцький полковник Попович, який для польських істориків був тільки політичним авантюрником і зрадником, а для Самовидця — патріотом, ворогом ляхів, який шукав шляхи об’єднання обох берегів Дніпра. Народні перекази про козака Мамая, історичні пісні й думи сприяли створенню правдивих образів козаків у романі.
З глибоким знанням історії України П. Куліш відтворив події часів Руїни, коли на Правобережній Україні гетьманував Павло Тетеря, а на Лівобережній наказним гетьманом був Яким Сомко. З ним за булаву змагалися полковник І. Золотаренко та запорозький кошовий І. Брюховецький, якому й удалося спритно захопити владу на чорній раді в Ніжині в червні 1663 р. Народні маси, «чернь» (від цього слова походить назва роману), усупереч козацькій старшині, обрали гетьманом І. Брюховецького, бо він обіцяв зменшити побори, обмежити феодальне гноблення, але все це залишилося лише обіцянками, популізмом. Після завоювання булави гетьман скарав своїх суперників на смерть. Гніт народу посилився, що викликало хвилю народних повстань: 1666, 1668, 1670 рр.
І. Рєпін. Кошовий отаман
Тематика, основна ідея, конфлікт, композиція, сюжет роману. Тема твору — зображення історичної події — виборів гетьмана в Ніжині 1663 р. Основна ідея роману полягає в утвердженні думки про необхідність національної злагоди українців; про те, що провідною силою для розумної організації українського суспільства є його національна еліта — культурна, освічена, здатна до мудрого державотворення.
Художньо відтворюючи час кривавого розбрату (доба Руїни), П. Куліш згадує недавнє, а подеколи й давнє минуле України та її славних лицарів: Петра Конашевича-Сагайдачного, Самійла Кішку, Тараса Трясила, Северина Наливайка, Якова Остряницю, Нестора Морозенка й ін. Автор спрямовує свою увагу на чвари між рядовими козаками та старшиною, між міщанами й шляхтичами. Наскрізним образом, який ніби рухає сюжет твору, є дорога, у яку вирушає священник Іван Шрам зі своїм сином Петром до гетьмана Якима Сомка. Цією дорогою вони зустрічають різних за соціальним статусом і політичними поглядами людей.
П. Кулішеві вдалося майстерно вибудувати композицію з пригодницькими колізіями: викрадення посеред ночі Лесі, лицарський двобій, запорозький суд і кара. Кульмінаційним моментом у романі є сцена самої ради, у якій беруть участь широкі верстви населення: від простих людей («черні») до козацької старшини. У розв’язці Іван Шрам рятує Паволоч від Павла Тетері ціною власного життя. Хай там як, а фінал роману оптимістичний: хоч і переміг демагог і пройдисвіт Іван Брюховецький, проте майбутнє — за нащадками Петра Шраменка й Лесі.
6. Скориставшись матеріалами мережі «Інтернет» або спеціальною літературою, заповніть таблицю в зошиті.
Герої твору: Михайло Черевань, Леся Черевань, Іван Шрам, Петро Шраменко, Яким Сомко, Іван Брюховецький, Кирило Тур, Матвій Гвинтовка, Васюта, Павло Тетеря, Золотаренко, Пугач, Вуяхевич.
7. Скориставшись цитатним матеріалом, охарактеризуйте героїв роману П. Куліша «Чорна рада».
• «...Високий, огрядний собі пан, кругловидий, русявий; голова в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зорі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-гетьманськи» (Яким Сомко).
• «...Чужою смертю я волі купувати не хочу» (Яким Сомко до Кирила Тура, який хотів ціною свого життя визволити побратима).
• «Здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялися над тими очима» (Кирило Тур).
• «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного» (Кирило Тур про козацьку честь).
• «Чи заговорить, чи рукою поведе, чи піде по хаті — так усякому на душі мов сонечко світить» (Леся).
• «Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по шаблі можна б здогадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла від золота; да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький» (Іван Брюховецький).
• «...Тільки похитувався, гладячи черево; а щоки — як кавуни: сміявсь од щирого серця. Така була в його вдача» (Черевань).
• «Діти мої! Наступає страшна година: перехрестить, мабуть, нас Господь знов огнем і мечем. Треба нам тепер такого полковника, щоб знав, де вовк, а де лисиця. Послужив я православному християнству з батьком Хмельницьким, послужу вам, дітки, ще й тепер, коли буде на те ваша воля» (слова Шрама перед військовою радою на Запорожжі).
• «Він добрий був син і щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік преогорчити й золоту свою славу гряззю закаляти» (Петро Шраменко).
• «Темний він був на очі, а ходив без проводиря; у латаній свитині й без чобіт, а грошей носив повні кишені. Що ж він робив із тими грішми? Викупляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті й замовлять усякі рани» (Божий чоловік).
8. Виконайте завдання.
1. Задум написати «Чорну раду» виник під впливом
- А «Повісті минулих літ»
- Б «Слова про похід Ігорів»
- В творчості М. Гоголя
- Г літописів Григорія Граб’янки й Самовидця
2. Установіть послідовність подій у творі.
- А на хуторі Хмарище в Череваня
- Б чорна рада в Ніжині
- В поєдинок Тура та Шрама
- Г зустріч у Києво-Печерській лаврі із Сомком
3. Установіть відповідність між персонажем та уривком із твору.
4. Які риси вдачі П. Куліша вам найбільше запам’яталися? У чому виявлялася складність характеру митця?
5. Які романи ви читали раніше? На конкретному прикладі розкрийте ознаки роману як літературного жанру.
6. Які ви знаєте позасюжетні елементи? Знайдіть приклади позасюжетних елементів у романі П. Куліша «Чорна рада».
7. Доведіть, що роман П. Куліша «Чорна рада» — романтичний.
8. Чим Іван Брюховецький відштовхує від себе, а Яким Сомко приваблює?
9. Що символізує Божий чоловік? Чому його так названо?
10. Якби вам довелося створити демоверсію роману «Чорна рада» (скорочену версію), то які події ви в ній зберегли б? Прокоментуйте свій вибір.
11. Визначте й запишіть у зошит елементи сюжету двох сюжетних ліній роману «Чорна рада»: історичної та любовної.
12. Візьміть участь у дискусії в класі, підтримавши або спростувавши думку «Ідеї роману "Чорна рада” актуальні й у наші дні, навіть в епоху інформаційних технологій». Використайте приклади з твору й сучасного життя.
9. Виконайте домашнє завдання.
Накресліть схему мандрівки героїв роману П. Куліша «Чорна рада».
Коментарі (0)