Ідейно-тематичні домінанти

У центрі твору — доля села напередодні скасування кріпацтва. Письменниця зображує людей, які не лише мріють про волю, а й виявляють непокору, протест проти сваволі поміщиків. Цим вони близькі до Шевченкових героїв.

Головна тема повісті — змалювання підневільного, безправного становища кріпаків.

Марко Вовчок розмірковує про вроджене почуття волелюбності українського народу, показує повну протилежність у поглядах на кохання і шлюб панів та кріпаків, згадує про солдатчину як каторгу, про нелегке життя наймички в місті.

Для розкриття ідейно-тематичного змісту твору Марко Вовчок використовує прийом антитези (протиставлення). Це протиставлення подвійне: світ безправ’я кріпаків — світ паразитичного життя кріпосників; доброчесність і гідність людей з народу — користолюбство, жорстокість поміщиків.

Ці світи представлено двома поколіннями панів і двома поколіннями кріпаків. Молода пані змальована ще жорстокішою, ніж стара. А молоде покоління кріпаків, на відміну від терплячої старенької бабусі, здатне на протест, на відстоювання своїх людських прав.

«Любо на волі дихнути!» — цими словами Устини можна визначити провідну художню ідею цієї повісті.

Іван Їжакевич. Кріпаків міняють на собак

Сюжет і композиція

Події у творі розвиваються в хронологічному порядку.

• В експозиції читач дізнається про кріпачку Устину — головну героїню повісті, її безрадісне дитинство. Дівчина рано втратила батьків, зростала в чужих людей, які байдуже ставилися до сироти. Зовсім маленькою, у десятирічному віці, її забрали до панського двору й примусили важко працювати. Проте стара поміщиця кріпачок не била, хоч замолоду була жорстокою та немилосердною. Єдина її розрада — внучка, яка навчалася в інституті й ось-ось мала приїхати до бабусі. Така експозиція твору, в якій окреслено час і місце дії, а також коло головних героїв.

• Приїзд панночки — це епізод-зав’язка повісті. Інститутка справила на всіх враження манірної, нещирої, з великим гонором людини. До навчання вона ставилася вибірково, бо серед усіх предметів виділяла лише музику, танці та французьку мову («...а все інше — тільки морока»). Насправді роки перебування в інституті нічого її не навчили, вона некультурна й обмежена. Найбільша мрія панночки — вигідно вийти заміж, зміст життя — влаштування бенкетів, веселощі та розваги в колі залицяльників. Водночас вона жорстока в стосунках із кріпаками.

• Спочатку молода господиня маєтку пильно стежила за їхньою працею, потім — хмурилась і лаялась, нарешті — штовхала й немилосердно била. Найбільше знущань зазнавала від неї кріпачка Устина, яку панночка вибрала собі за покоївку. У нападі люті молода поміщиця ледве не задушила дівчину. Під впливом онуки змінилася й стара пані — вона жорстоко карала кріпачок, як і за молодих своїх років.

Усі ці епізоди складають розвиток дії. Особливість цього сюжетного елемента в тому, що в ньому поглиблюється конфлікт уведенням нових персонажів, нових поворотів у змальованій історії. В «Інститутці» такою подією стало одруження панночки з полковим лікарем і переїзд їх на хутір. Тут інститутка почала встановлювати свої жорстокі порядки, легко підкоривши безхарактерного, безвольного чоловіка. Помирає стара пані, залишивши після себе недобру пам’ять. У панночки народжується син, проте материнські почуття не змінюють її нелюдського ставлення до кріпаків.

У розвитку дії з’являються нові персонажі — Прокіп, подружжя Назар і Катря. Прокіп закохується в Устину, і вони одружуються. Катря втрачає дитину й не може пережити це велике горе. «А Катря не схотіла на світі жити. Щось їй приключилося після тої наруги. Бігала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далі якось і втопилась бідолашна».

• Кульмінація — розправа поміщиці над бабусею, яка пригостила дітей яблуками. На їхній захист виступив Прокіп, не побоявшись неминучої кари.

• Розв’язка — Прокопа віддають у солдати, Устина таким чином здобуває волю та переїжджає до міста. Назар сумує через втрату дружини й донечки: «А сам почав уже сивим волосом, як сніжком, присипатись; ...а самого, видно вже, що ніхто не розважить». Він тікає від поміщиці, і слід його губиться назавжди.

Отож однолінійний сюжет повісті — це історія кріпачки Устини, у якій втілено долю сотень таких стражденних дівчат.

Конфлікт твору соціальний — протистояння двох антагоністичних позицій, багатих і бідних, поневолювачів і поневолених, класові суперечності між ними.

І хоча Марко Вовчок зобразила один поміщицький маєток, вона мала на увазі всю покріпачену Україну, яка стогнала від панського гніту.

Для композиції твору характерні лаконічні пейзажі та інтер’єри. Це пояснюється тим, що на першому плані — людські характери, їхні, вчинки, думки, оцінки того, що відбувається. Описи поглиблюють уявлення читача про героїв повісті. Так, авторка вмонтовує в текст такий інтер’єр сільської оселі: «У печі палає, як у гуті. Одсвічують весело білі стіни і божничок, вишиваним рушником навішений, квітками сухими й зіллям уквітчаний. З полиці миси, миски й мисочки, і зелені, й червоні, і жовті, наче каміння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тій хаті було, прибране, осяюще: і кужіль м’якого льону на жердці, і чорний кожух на кілку, і плетена колиска з дитинкою». Це помешкання Катрі, і воно характеризує її охайність, бажання жити серед краси, а також виступає контрастом до трагічних подій, зумовлених приїздом панночки.

Так само картини природи — квітучої, спокійної, вічної — відтіняють нестерпне життя кріпаків: «Цвіте хутір і зеленіє... Коли б же поглянув хто, що там коїлось, що там діялось! Люди прокидались і лягали плачучи, проклинаючи».

Образи

Кращі риси українського народу — чесність, працьовитість, гідність — Марко Вовчок утілила в образах селян-кріпаків. Кожний із них індивідуалізований, тобто увиразнений певною рисою характеру, притаманною лише йому. Так, Прокіп непокірний, рішучий, мовчазний, Назар — жартівливий, дотепний, більш поміркований, вважає втечу єдиним способом позбутися кріпацької неволі. Так само здатна на протест проти безправ’я й несправедливості Катря.

По-іншому змальовано образи Устини й старенької бабусі. Ці героїні покірно зносять знущання жорстокої панночки, хоча Устина і мріє про волю, а бабуся не втратила почуття власної гідності.

Образи кріпосників у повісті також індивідуалізовані. Найжорстокішою й свавільною поміщицею змальовано панночку, а також її бабусю, яка під впливом поведінки внучки згадала про можливість безкарно знущатися над кріпаками. Чоловік інститутки зображений як «добрий» пан, який під цією маскою лише приховує свою жорстокість. Його вчинок сам говорить за себе: він віддає Прокопа в солдати.

Образ Устини центральний у творі. Його роль підсилюється тим, що вустами цієї кріпачки ведеться розповідь у повісті. Доля Устини типова, тобто загальна для багатьох безправних людей того часу. Сирітство, важка щоденна праця на поміщиків. Лише один світлий промінь — думки про волю. Після драматичної події, яка трапилася з Прокопом, Устина звільняється від кріпосницької залежності. І хоч у місті їй живеться тяжко, вона радіє тому, що вільна.

Дівчина завжди привітна, лагідна в ставленні до простих людей — подруг, старенької бабусі, хатньої хазяйки в місті. Доброта її вдачі виявляється в мові. Вона використовує багато пестливих слів, наприклад, «сестрице», «бабусенько моя люба», «серденько».

Устина від природи розумна, спостережлива, тому може правильно оцінити події.

У стосунках із Прокопом, який одразу запримітив її красу, вона чесна й щира. Спочатку рішуче відкидає залицяння парубка, а коли пересвідчується в справжності його почуттів, то стає його вірною дружиною. Свою місію Устина бачить у тому, щоб підтримувати чоловіка. Вона вдячна йому за визволення з кріпацтва. Попри те, що вже сім років чекає повернення Прокопа з солдатської служби, сповнена надії на краще: «То як же мені свого чоловіка забути хоч на хвилинку? Він мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й Бог забуде! Він чоловік мій, і добродій мій. Поздоров його, Мати Божа: я вільна. І ходжу, і говорю, і дивлюсь — байдуже мені, що й є ті пани у світі!».

Прокіп змальований як високий і ставний хлопець із лагідною життєрадісною вдачею. Проте знущання панночки вплинули на його характер, він спохмурнів, задумався про своє майбутнє, яке не обіцяло нічого доброго. Лише хвилювання за долю Устини стримувало його рішучі дії.

Хлопець серцем і розумом відчував несправедливість становища кріпаків: «Воли в ярмі та й ті ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпіла і не озвалась!». Прокопа до глибини душі обурила розмова панського кухаря про цілковиту покору панам: «Тебе б’ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стій, не моргни!..». Як рішуча і справедлива людина, він протистоїть сваволі поміщиків. Промовистим є епізод, коли панночка побила стареньку бабусю й почала тягати за волосся Устину. Навіть солдатчина здається Прокопу волею порівняно з кріпацьким життям.

Анастасія Малашенко. Ілюстрації до повісті «Інститутка»

Працьовита й моторна Катря мала свій погляд на стосунки панів і кріпаків — вона навіть намагалася їх задобрити: «Робитиму, робитиму, поки сили. (А очі в неї так і горять позападавши.) Може, вгоджу, може, вмилосерджу!». Але така лінія поведінки не могла допомогти, бо панночка продовжувала знущатися над жінкою навіть тоді, коли в неї важко захворіла дитина. Після смерті донечки Катря сміливо заявляє: «Тепер я вже не боюсь вас!.. Хоч мене живцем із’їжте тепер!». Вона, вільна козачка в минулому, свій протест проти кріпаччини виявляє, покінчивши життя самогубством.

Чоловік Катрі Назар такий великий життєлюб, що, здається, недоля не переможе його. Проте чоловіка гнітить неволя, панські знущання, він ненавидить кріпосників й обирає таку форму протесту, як утеча.

Високоморальному світу простих людей Марко Вовчок протиставляє представників так званого «вищого класу».

Інститутка, як і Устина, — сирота. Проте її доля, починаючи з дитинства, суттєво відрізняється від життя Устини, що зрозуміло. Панночкою опікувалася бабуся, багата поміщиця. За звичаєм дворян, з яких походила дівчина, її віддали навчатися до інституту шляхетних дівчат. Повернувшись у маєток після закінчення цього закладу, вона продовжує жити в розкоші та мріях про багатого нареченого. Зустріч із полковим лікарем перевернула її життя — дівчина покохала. Але це почуття не принесло щастя, адже обранець не мав великих статків. Лише звістка про невеликий хутірець її судженого звеселила панночці серце. Так само сильно порадувало її рішення бабусі подарувати дівчині маєток Дубці. І якщо для полкового лікаря Дубці овіяні романтикою кохання, бо тут молоді люди познайомилися й покохали одне одного, то для панночки — це прибутки, збагачення, яке неможливе без каторжної щоденної праці кріпаків. Перебравши на себе всі господарські турботи, панночка ще більше експлуатує селян — і дорослих, і дітей, і калік: «Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили». Таким чином вона примножила власні статки в кілька разів, заслужила похвалу сусідніх поміщиків і прокльони кріпаків.

Антигуманний зміст учинків панночки найбільш повно розкрито в її ставленні до селян як до людей нижчого сорту. Вона ненавиділа їх, використовувала їхню важку працю, могла вдарити, жорстоко покарати, принизити.

Багатство — ось основне мірило інститутки щодо людей, навіть з її соціального середовища. Коли після народження сина вона дізнається, що пан запросив кумом свого хорошого товариша, молода пані з обуренням говорить: «Боже мій, я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество... Та я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!.. Полковника треба прохати, — от кого! ».

Користолюбство рухало панночкою й у коханні, у пошуку нареченого. Вона не щира навіть із тим, хто їй сподобався, використовує різні способи, щоб зблизитися з полковим лікарем: шле йому запрошення через друзів, прикидається хворою. Одружившись, не поважає ні свого чоловіка, ні його думки.

Письменниця, змальовуючи панночку, використала контраст. Її зовнішня привабливість («здається, не змалювати такої кралі») протиставляється жорстокому характеру, позірна освіченість — духовній обмеженості (панночка хизується своїм вбранням, багатством, успіхом у чоловіків; ніколи не цікавиться літературою, музикою, лише господарством). Також авторка майстерно використала контраст у мові інститутки. Зі своїм оточенням вона мила, ніжна («голубочко», «бабуню», «моє серце»), а з кріпаками — лайлива, брутальна («гадина», «ледащо», «дурна»).

Отож в образі інститутки зовнішня фізична краса різко контрастує її внутрішнім моральним потворством.

Чоловік панночки, полковий лікар, — ще один тип із галереї панства, представленої в повісті. Він освічений, спокійний, добріший за свою дружину. Але залишається кріпосником, який підпорядковується владній і жорстокій дружині, як і тим законам, котрі панували в несправедливому суспільстві. М’який за характером, безвольний, він приймає позицію дружини, бо йому так комфортно. Тож «добрі» пани нічим не відрізняються від жорстоких. Ця думка дуже влучно розкривається словами Назара: «Сказано: добрий пан, не б’є, не лає, та нічим і не дбає». Той же Назар першим розгледів справжню сутність полкового лікаря: «Не буде з його нічого... Я одразу побачив, що квач, ще тоді, як він Устину обідом нагодував...». Марко Вовчок засуджує лібералізм, м’якотілість і безпринципність такого типу людей. Адже залежність від деспотичної дружини перетворює колись «доброго» пана на покірного, байдужого спостерігача насильства й жорстокості.

Образи героїв повісті, як і її зміст у цілому, увиразнено й підкреслено мовою твору. Вона близька до фольклору своєю образністю. У ній переважають народнопоетичні звороти, прислів’я, приказки. Письменниця — майстер мовних характеристик персонажів. Так, мова інститутки лайлива, з погрозами й докорами в бік кріпаків. Натомість Устина розмовляє спокійно й лагідно, використовуючи відповідну лексику.

Позиція письменниці однозначна — вона співчуває кріпакам, розуміє їхні страждання й трагедії. І водночас засуджує жорстокість, паразитичне існування поміщиків, утрату ними людських якостей.

Уперше в українській прозі Марко Вовчок так гостро й викривально порушила питання соціальної несправедливості й нерівності, звернувшись до простих, навіть буденних історій простих людей. Але, змальовуючи їх, письменниця зобразила шекспірівські пристрасті скривджених, упосліджених селян, увесь трагізм їхнього існування. Зі сторінок її творів заговорив сам народ — щиро, просто, емоційно. Розповідь від першої особи додала переконливості оповіді про трагічне життя покріпаченого українського селянства.

Марку Вовчку вдалося вперше в українській прозі відтворити психологічні стани пригніченої людини, її страждання та відчай. Особливого статусу набув у творах письменниці образ жінки, яка в стократ більше відчувала тягар кріпаччини, бо була часто-густо позбавлена найсвятішого свого права й обов’язку — материнського. Жіноча доля під пером Марка Вовчка набула глибокого реалістичного звучання. Жінка — не лише жертва, яку письменниця захищає художнім словом, а й сильна особистість, котра намагається сама розпорядитися своїм життям («Три долі», «Ледащиця»).