Войти
Закрыть

Олесь Гончар (1918—1995)

11 Клас

Олесь (Олександр) Терентійович Гончар (Біличенко) народився 3 квітня 1918 року в селі Ломівці Катеринославської губернії (нині — у межах Дніпра) в родині Терентія та Тетяни Біличенків. У трирічному віці втратив матір. Потрапив на виховання до бабусі, жив у слободі Сухій на Полтавщині. При вступі до школи був записаний як Олесь Гончар (дівоче прізвище матері). В офіційних документах місцем свого народження завжди вказував Полтавщину. Навчався в Українському книжково-газетному технікумі, а потім на філологічному факультеті Харківського університету. «Коли я переступив поріг університету, у всьому місті, гадаю, не було людини, щасливішої за мене, здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив я в цей сонячний храм науки...» — пригадував письменник. А вже в червні 1941 року пішов на фронт у складі студентського батальйону. Про це він розповів у романі «Людина і зброя». Влітку 1942 року потрапив у полон, утік і знову воював у Червоній армії. Після війни завершив навчання в Дніпропетровському університеті. Писав новели, повісті. За романну трилогію «Прапороносці» одержав дві Сталінські премії. Відтоді обіймав різні високі й керівні посади в літературних, партійних та виборних радянських установах. Після успіху «Прапороносців» ще багато писав на воєнну тематику, також висвітлював повоєнне життя українців. На 60-ті роки припав розквіт таланту Олеся Гончара: тоді побачили світ романи «Тронка» й «Собор». У наступні десятиліття він написав багато прозових творів у різних жанрах: «Берег любові», «Твоя зоря», «Бригантина», «Крапля крові», «Далекі вогнища» та ін....
0 Переглянути

Олександр Довженко (1894—1956). Мандрівка до світу дитинства («Зачарована Десна»)

11 Клас

Задум «Зачарованої Десни» виник у О. Довженка ще під час Другої світової війни. А працював він над твором майже чотирнадцять років (1942—1956). Писав не лише як літератор, а й як кінорежисер. Можливо, розраховував у майбутньому зробити фільм. Тому й вийшла кіноповість — побудована із застосуванням прийомів кіномистецтва. «Зачаровану Десну» можна легко переробити на кіносценарій: її «складено» з невеликих епізодів, що змінюються, немов кадри у фільмі. Діалоги у творі лаконічні, авторські відступи чіткі й точні — як і має бути в сценарії. Кіноповість автобіографічна. Автор, людина вже немолода й досвідчена, розповів про своє дитинство — зобразив таким, яким бачив його крізь прожиті роки. Реальні факти зазнали значного переосмислення: темні сторони життя відійшли на задній план, поступились світлим дитячим враженням. Ось, для порівняння, інший спогад — із «Щоденника»: «Далекі літа дитячі виринають з тьми часу, і багато дечого з'ясовується в справжній своїй суті — і батьківські запої, і лайки, і бійки, і тяжкий увесь отой нелад, ота відсутність святої тиші, що позначила нашу хату, і смуток, і темне відьомство, і прокльони дітей, і много іншого зла, яким мов притавровані були мої батьки і дід». Натомість у повісті реальні факти романтизовано, хоча навіть при цьому автор визнає, що життя не було ідилічним: «Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму — і прадід, і дід, і батько з матір'ю»....
0 Переглянути

Олександр Довженко (1894—1956). Людина на війні («Воля до життя»)

11 Клас

Для фронтового кореспондента О. Довженка було важливим віднайти не казенні, а по-справжньому людяні слова для підтримки рядових бійців, котрі проливали кров за батьківщину та щодня ризикували своїм життям. Тому й звернувся письменник до теми «людина на війні», тому й розповів цю історію — про волю до життя в майже безнадійній ситуації. Усе почалося з питання: яку ж таємницю розкриває в людині війна? Армійський хірург Микола Дудко має свою відповідь: «Воля». Мовляв, «скільки волі, стільки й людини...». А ось і розказана ним історія про Івана Карналюка. І ніби нічого в цій людині героїчного: до війни — «подільський колгоспний пастух», а на війні «був звичайним рядовим бійцем». Потім поранення, триденне очікування операції, ампутація руки, що так і не допомогло спинити гангрену. А лікарі вже втратили надію на порятунок бійця. Кінематографічна стилістика наявна й у цьому творі: важливу роль відіграють виразні зорові образи, немов кадри з фільму. Прочиняються двері, і входить «безнадійно хворий»: «Хірург глянув — Карналюк! Він стояв у дверях у самій білизні, в мокрих од крові та гною бинтах і весь у холодному поту». А ось цікавий авторський коментар: «Страшний був Карналюк і прекрасний». Прекрасний своєю незламною волею до життя, що допомогла подолати смерть. Звичайно, у цьому не було дива, просто «сила опору смерті помножила силу лікаря...». І вже хірург невдовзі із захопленням спостерігав за одужанням свого пацієнта: «Дякую вам. Ви навчили мене жити. Я схиляюсь перед благородством вашої волі»....
0 Переглянути

Олександр Довженко (1894—1956). Подвиг материнства («Мати»)

11 Клас

Україну представлено в образах звичайних людей, от як в оповіданні «Мати», що його, як відзначив автор, написано «не ради сліз, і розпачу, й скорбот...», а «задля слави нашого роду...». Трагічну розв'язку винесено на початок. Боєць Василь Стоян звільняє рідне село й дізнається, що його матір страчено гітлерівцями («Хто мертвий висить коло хати під небом? Оце його мати»). Авторський стиль наближений до кінематографічного. А окремі фрагменти твору майже повністю побудовані на зорових образах, що почергово змінюються — як кадри у фільмі. Загальна картина передає образ спустошеного рідного дому. Простір, немов за окремими «кадрами», стрімко звужується: «хати немає», «двору немає», «нема саду», «тільки одна стара груша, а на груші мати». В основі твору — розповідь про подвиг матері, яка побачила в поранених льотчиках-росіянах своїх синів: намагалась урятувати їх від смерті й через це загинула. А коли німці підвели до шибениці — сама наділа зашморг, перехрестилась «та й одділилась од землі». У викладі О. Довженка ця історія набуває і символічності, і публіцистичності. Марія Стоян поєднала в собі любов і самопожертву: заради чужих синів, які стали на якийсь час своїми. Історія легко прочитується і в контексті християнської символіки, недарма героїня оповідання — Марія. Але автор мусив віддати й данину радянській публіцистичності, що межує з пропагандою: «Були ви комуністкою чи ні? Чи був у вас партійний квиток? Напевно, не було. Але зерно, посіяне великим сіятелем Леніним, зійшло і виросло у вашому серці»....
0 Переглянути

Олександр Довженко (1894—1956). Твори часів війни

11 Клас

Розповідаючи про війну, О. Довженко зосередився на темі народних страждань і героїзму, писав художню історію народного подвигу. Другу світову війну сприймав як глобальну катастрофу, недарма писав у щоденнику: «Війна стала великою, як життя, як смерть. Воює все людство. Ніби земна куля влетіла в якусь криваву божевільну туманність». Митець розмірковував і над тим, як саме слід писати про війну: «Дійсність стала багато страшнішою за всяку, навіть позбавлену смаку, уяву. І її так і треба показати. Душа людська міряється повною мірою, та такою, про яку навіть і не підозрював світ. Книги і фільми про нашу правду, про наш народ мусять тріщати од жаху, страждань, гніву і нечуваної сили людського духу». У творах про війну О. Довженко художньо досліджує патріотизм. Не радянський, а передусім український. Це важливо для розуміння позиції автора: хоч і трапляються в нього неминучі радянські ідеологічні штампи, однак вони поступаються національним переживанням, адже найперше вболіває автор за свою, рідну землю: «На українських ланах і селах в огні і полум'ї вирішується велетенська проблема світової гегемонії, вирішується доля людства на нашій недолі. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива». Національне в письменника — щось дуже заповітне й особисте: «Образ нещасної моєї України, на полях, і на костях, і на сльозах і крові якої буде здобута перемога, заслонив уже в моїй душі все, з чим я і закінчу своє життя». Читаємо взірці української художньої літератури Прочитайте оповідання Олександра Довженка «Мати». Порівняйте власні враження від твору з матеріалом, запропонованим у статтях підручника. У розділі «Віртуальна бібліотека» електронного додатка до підручника ви знайдете повний текст твору....
0 Переглянути

Олександр Довженко (1894—1956)

11 Клас

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 року на хуторі В'юнище (нині — у межах селища Сосниці) на Чернігівщині в сім'ї селян. Його дитячі роки минули в мальовничій місцевості поблизу Десни. «Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину...» — зізнавався митець. Навчався О. Довженко в Сосницькій школі та Глухівському вчительському інституті. У цей час познайомився з українською літературою. Після інституту вчителював у Житомирі. 1917 року переїхав до Києва, працював учителем та одночасно навчався в Комерційному інституті, слухав лекції в Українській академії мистецтв. Під час національно-визвольних змагань зі зброєю в руках захищав Українську Народну Республіку. Побував у полоні, лише дивом врятувався від загибелі. Деякий час жив і працював у Варшаві й Берліні, майже рік навчався в школі відомого німецького художника Віллі Геккеля. Улітку 1923 року О. Довженко оселився в Харкові — тодішній столиці України. Там опанував професії художника-ілюстратора й карикатуриста, публікував твори під псевдонімом Сашко. 1926 року захопився кінематографом, переїхав до Одеси, був режисером на місцевій кіностудії. Зняв стрічки «Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Іван», «Аероград» та ін. Його фільми завоювали світове визнання. Кінокартина «Земля» на Всесвітній виставці в Брюсселі 1958 року ввійшла до числа 12 найкращих фільмів усіх часів і народів....
0 Переглянути

Воєнне лихоліття

11 Клас

Друга світова війна стала трагічною сторінкою в житті всього українського народу. Не маючи власної держави, українці воювали проти Німеччини та її союзників у складі різних військових утворень, а найбільше — в Радянській та Українській повстанській арміях. У ході війни українські землі було окуповано німецькими, румунськими й угорськими військами. У часи воєнного лихоліття загинув кожен п'ятий українець (сукупні втрати склали близько 8 мільйонів життів). Література не могла лишатися осторонь загальнонародної трагедії. У часи випробувань письменники гостро усвідомлювали нагальну потребу бути зі своїм народом, захищати його інтереси. Багато з них пішли на фронт, брали участь у бойових діях, були військовими кореспондентами. Інші потрапили до евакуації, працювали в газетах і на радіо. Реакцією на початок війни стали поезії «Ми йдемо на бій» Павла Тичини, «Клятва» Миколи Бажана, «За землю рідну» Максима Рильського, «Ми переможемо» Володимира Сосюри. Ці твори, хоч і не були позбавлені радянських ідеологічних штампів, відзначались патріотизмом та щирими закличними інтонаціями. Українські поети підтримували віру в перемогу, гостро засуджували війну. Найбільшого розвитку набула громадянська лірика. У часи війни М. Рильський видав збірки «Слово про рідну матір», «Світова зоря», написав поему «Жага». В. Сосюра видав вірші, які увійшли до збірок «В годину гніву», «Під гул кривавий». Андрій Малишко написав цикл «Україно моя»....
0 Переглянути

Микола Куліш (1892—1937). У жорсткому вирі революцій («Патетична соната»)

11 Клас

У «Патетичній сонаті» (1929) автор звернувся до теми революції. Розкрив її через протистояння різних ідей і тих соціальних груп, що із цими ідеями пов'язані. Основна боротьба точиться між більшовиками, білогвардійцями й прихильниками самостійної України. І ця боротьба драматично позначається на людських душах, загострюючи конфлікт між особистими почуттями та громадським обов'язком, а у випадку одного з героїв узагалі призводить до руйнування його особистості. «Патетична соната» перегукується з новелою М. Хвильового «Я (Романтика)»: у ній схожим чином розкрито тему душевної деградації людини під впливом революційного фанатизму. Центральною проблемою п'єси М. Куліша є «людина і революція», яка дає змогу автору висвітлити проблеми фанатизму, класової моралі, кохання. Коментар фахівця «Патетична соната» — продовження теми «Народного Малахія». Ця тема — згубність, трагедійність ідейного фанатизму будь-якого ґатунку. Тетянa Свербілова, дослідниця української літератури Читаємо взірці української художньої літератури Прочитайте п'єсу Миколи Куліша «Патетична соната». Порівняйте власні враження від твору з матеріалом, запропонованим у статтях підручника. В електронному додатку до підручника ви знайдете повний текст твору....
0 Переглянути

Микола Куліш (1892—1937). Не лише про зміну прізвища («Мина Мазайло»)

11 Клас

Микола Куліш відгукувався на злободенні теми й проблеми. До них належало й національне питання: у суспільстві велась активна дискусія про шляхи його вирішення. Щоб завоювати довіру національних еліт, радянська влада проголосила політику «коренізації». Її місцевим варіантом стала українізація — низка заходів, спрямованих на підтримку української мови й культури. На ділі ця політика не була послідовною й довготривалою, а отже, і не досягла очікуваних суспільством результатів. Та все ж вона активізувала громадське обговорення про майбутнє української людини й нації. Талановитим відгуком на українізацію стала комедія М. Куліша «Мина Мазайло». Драматург завершив її 1928 року, а наступного року прочитав перед колективом театру «Березіль». Так сталося, що комедію вперше виставив Дніпропетровський театр ім. Т. Шевченка в березні 1929 року, а через місяць вона з'явилася і на сцені «Березоля». Невдовзі п'єса ввійшла до репертуару більшості українських театрів. Її виставляли в Києві, Одесі, Вінниці, Житомирі, Херсоні та інших містах України. Коли ж українізацію припинили, «Мину Мазайла» теж зняли з репертуару. На довгі роки комедія була вилучена з українського театрального життя. 1953 року її постановку здійснив Театр-студія Й. Гірняка та О. Добровольської в США. На театральну сцену України «Мина Мазайло» повернувся лише 1989 року (постановки в Харкові та Львові). Нині комедія М. Куліша, як і інші його твори, входить до репертуару багатьох українських театрів....
0 Переглянути

Микола Куліш (1892—1937)

11 Клас

Микола Гурович Куліш народився 6 грудня 1892 року в селі Чаплинці на Херсонщині в селянській сім'ї. Початкову освіту здобув у народній школі, навчався в Олешківському міському училищі та в гімназії. Саме тоді захопився літературною творчістю. Іспити за повний курс гімназії склав екстерном. Вступив до університету, однак Перша світова війна змусила змінити плани: потрапив до Одеської школи прапорщиків, а згодом брав участь у бойових діях. 1917 року в Олешках на Херсонщині М. Куліш займався громадською роботою, визначився з політичними вподобаннями — вступив до комуністичної партії. Сформував і очолив Дніпровський селянський полк, у складі якого воював із білогвардійцями. Потім займався організацією закладів освіти в Олешках та Одесі. 1924 року М. Куліш написав п'єсу «97» про голод 1921—1923 років. Прем'єра відбулась у Харківському театрі ім. І. Франка й одразу завоювала прихильність глядачів. Драматург переїхав до Харкова, одержав посаду в редакції журналу «Червоний шлях». Входив до ВАПЛІТЕ, був членом президії, а згодом і президентом цієї організації. У дискусії 1925—1928 років підтримав позицію М. Хвильового, виступив проти провінціалізму в культурі. У Харкові М. Куліш написав нові п'єси — «Комуна в степах», «Зона», «Хулій Хурина», «Отак загинув Гуска» та ін. А його твори «Народний Малахій» і «Мина Мазайло» були виставлені Лесем Курбасом у театрі «Березіль». Після розпуску ВАПЛІТЕ М. Куліш очолював Українське товариство драматургів і композиторів, входив до редколегії журналу «Літературний ярмарок», був членом президії мистецької організації Пролітфронт, що 1931 року припинила існування. Влада переслідувала драматурга. Після кількох показів заборонили його п'єсу «Маклена Граса»....
0 Переглянути
Вперед
1 ... 200 201 202 203 204 205 206 207 208 ... 229
Назад

Навігація