Тестові завдання до розділу «Ти знаєш, що ти - людина»
- 10-01-2023, 00:43
- 681
| ... |
Любов Пономаренко (народилась 1955 року)
- 10-01-2023, 00:42
- 195
| Жіноче слово в літературі завжди звучить особливо щиро. Завжди хвилюють твори, у яких авторки так тонко і по-жіночому фіксують кожен порух людської душі, так обережно проникають у внутрішній світ своїх героїв. Такою є проза нашої сучасниці, талановитої письменниці Любові Пономаренко. Вона з ніжністю згадує невеличке село Іванківці на Чернігівщині, бо це її батьківщина, бо саме там, у дитячі роки, уперше проявився її талант. Тоді дівчинка писала вірші, проте захоплення поезією в дорослому віці поступилося захопленню прозою. Життя цієї жінки не стояло на місці - після закінчення педагогічного інституту деякий час вона вчителювала в рідних місцях. Випробовувала себе і в журналістиці, працювала в редакції районної газети. Згодом письменниця покидає свою малу батьківщину і від 1987 року мешкає на Полтавщині, нині - у містечку Гребінка. За свої книжки повістей та оповідань Любов Пономаренко здобула премію «Благовіст» (1998) та Премію імені Олеся Гончара (2000). Її твори приваблюють як дорослих, так і маленьких читачів, бо вони сповнені щирістю, відвертістю, якимось життєдайним теплом. І зовсім не віриться, що письменниця може писати лише під час вихідних та відпусток. Решта часу, за її власним зізнанням, іде на боротьбу за виживання. Але літературу Любов Пономаренко вважає не просто своїм захопленням, а справжнім порятунком, Вічним Містом, де вона знаходить прихисток для душі.... |
Марина Павленко (народилася 1973 року)
- 10-01-2023, 00:42
- 200
| Нам з вами сьогодні випадає нагода познайомитись із надзвичайно талановитою письменницею, художницею Мариною Павленко, яка народилася на Львівщині, у селі Старичі Яворівського району. Окрім того, що вона пише надзвичайно захопливі книги для дітей, вона ще й педагог, викладає в Уманському педагогічному університеті імені Павла Тичини українську мову та літературу. Ця усміхнена жінка дарує нам хвилини істинного захоплення книгою, її талант належно поцінований в Україні - преміями «Смолоскип», «Гранослов». Ми будемо вивчати її повість «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських». Давайте замислимось: адже всі письменники, з творчістю яких ви зустрічаєтеся на сторінках шкільних підручників, чиї книги приходять у ваше життя з полиць бібліотек чи екранів комп’ютерів, колись були дітьми! І з ними траплялися не менш карколомні пригоди, аніж з вами, повірте! Так от, Марина Павленко відшукує цікаві факти дитячих біографій українських письменників і розповідає про це допитливим читачам. Так, з її книг ви можете дізнатися про дитинство Павла Тичини, Василя Стуса, Василя Симоненка, Ірини Жиленко та інших. А якщо по-справжньому зацікавитеся «Русалонькою...», то знайте: про цю надзвичайно привабливу й неординарну героїню Марина Павленко написала цілу серію книг!... |
Василь Симоненко (1935-1963)
- 10-01-2023, 00:41
- 174
| Василя Симоненка на одному з літературних вечорів попросили розповісти про себе. «Я - українець. Оце і вся моя автобіографія» - так просто відповів поет. Він був гордістю свого покоління, сучасники йменували його «витязем» і «лицарем» - почеснішого звання не може здобути Поет і Людина... Це дуже важко - жити у вічному неспокої душі. Коли поетичне слово не повниться примарною втіхою від життя, а тужавіє від пролитого поту і крові предків, коли напувається воно «відлунням кроків князя Святослава» і світлим розумом Ярослава Мудрого, коли оживають у ньому «огненні, пророчі» рядки «з прийдешніх сонячних віків», написані Лесею Українкою. Василь Симоненко узяв до серця увесь біль землі своєї і перелив те все в поезію, таку пронизливу, що вона не залишала байдужим жодного читача, який відтепер з нетерпінням чекав на вихід чергових збірок молодого поета, бо навчився розуміти «тишу і грім» його віршів, «земне тяжіння» його єства, хто згоден був разом з автором шукати «берег чекань». Можливо, тому так рано, у 28 років, обірвалося життя Василя Симоненка, бо надто важкий тягар узяв він на свої плечі, бо непростою виявилася дорога, якою колись уже пройшли Сковорода і Шевченко... Він поспішав, працював на межі людських можливостей - і як поет, і як допитливий журналіст, що цікавився недослідженими сторінками історії, і як член клубу творчої молоді, яка всі надії покладала на національне відродження України, гартуючи патріотичне слово, що запалювало в душах людей вогонь свободи.... |
Ліна Костенко (народилась у 1930 році)
- 10-01-2023, 00:41
- 199
| Вона дорослішала під невпинний гуркіт гармат Другої світової війни. Тоді ж і стала поетесою - коли музичним супроводом для перших віршованих рядків було нескінченне виття бомб, від яких ховались у сипкому окопі. Тому й вірш вона назвала безпомильно щиро: «Мій перший вірш, написаний в окопі». Доля попервах складалася, як і в багатьох звичайних дітей - школа, педагогічний інститут, а ще далі - знаменитий Літературний інститут у Москві, який Ліна Костенко успішно закінчила в 1956 році. Початок її творчості припав на роки так званої «хрущовської відлиги», яка прийшла на зміну періоду сталінізму в Радянському Союзі. Почався процес демократизації суспільного життя. Люди відчули, що свобода - це не просто слово, узяте з книжок геніальних письменників. Заради того, щоб ви сьогодні могли взяти до рук поетичну збірку будь-якого автора, зокрема Ліни Костенко, саме вона боролася за це ваше право завжди, кожним рядком своїх поезій, кожним своїм вчинком. Ліні Костенко попервах щастило - на вдячних читачів, на переповнені зали спраглих до вартісного поетичного слова співвітчизників, на письменників-побратимів. Адже її шлях в літературу починався разом із Василем Симоненком, Василем Стусом, Миколою Вінграновським, Іваном Драчем. Але дуже скоро демократичні процеси в тогочасній радянській країні почали поступово згасати, а поетичне слово Ліни Костенко - від значилося гостротою і не було пристосоване для того, щоб не помічати несправедливість.... |
Богдан Лепкий (1872-1941)
- 10-01-2023, 00:41
- 209
| Серця багатьох українців з далеких Америки, Канади, Австралії линуть журавлями до рідної землі, яку вони покинули в пошуках кращої долі. А «Журавлі» Богдана Лепкого стали для наших співвітчизників-емігрантів справжнім гімном, народною піснею, тією життєдайною криницею, з якої черпали вони свої сили, яка не давала їм забути про своє коріння. Лише людина такого поетичного таланту могла перетворити звичайні слова на вічні рядки народної пам’яті! У сім’ї малого Богданка, де батько був священиком, завжди панувала атмосфера пошанування Бога, цінувалося все прекрасне і добре, що є в людині, цікавилися мистецтвом та національною історією. Тож не дивно, що письменник часто в дорослому житті згадував своє рідне Поділля: «Поможи пам’яті моїй, церковце деревляна, старенька й маленька... Ти перша чула мій шепіт молитви, перша бачила мій перший лет у країну тайн незбагнутих...» Багатьма талантами був наділений Богдан Лепкий - гарно співав, декламував, мав неабиякий хист до малярства і навіть збирався до Відня навчатися цього, але перемогла в його душі любов до слова, до літератури. Також він виявився обдарованим дослідником і викладачем. Можливо, ще й досі живі його колишні студенти з Ягеллонського університету з Кракова (Польща), які можуть засвідчити велику пошану до свого улюбленого професора Богдана Сильвестровича. На жаль, доля постійно розлучала його з Батьківщиною. Відтоді, як по Першій світовій війні вони з братом, січовим стрільцем Левком Лепким, схилили голови над руїнами батьківської оселі, зустрічі з рідною землею ставали щораз коротшими. Останньою такою зустріччю став відпочинок у с. Черче у нинішній Івано-Франківській області, де Богдана Сильвестровича захопила Друга світова війна. І письменнику довелося негайно повертатися назад до Кракова, тікаючи від радянських військ, що наступали.... |
Олекса Стороженко (1806-1874)
- 10-01-2023, 00:40
- 186
| Уявіть-но собі приємну зустріч із симпатичним вусатим чоловіком, що лукаво позирає на вас мудрими очима з-під розгонистих брів. І пересипана його мова приказками та прислів’ями, спалахує час від часу іскрами теплого гумору, а інколи так пече перцем, що аж дух забиває! Саме таким постає зі сторінок своїх творів Олекса Петрович Стороженко. Тож настав час познайомитись із цим письменником, що зумів побачити закоханого чорта й розповісти нам про нього. Стародавній козацький рід, прославлений сотниками та полковниками, дав Україні ще й письменника - Олексу Стороженка. Доля щедро наділила цю людину талантами. Вдався він у прадідів - обрав справою життя військову службу. І не посоромив рід свій: за воєнні звитяги в турецькій війні дістав найпочесніший орден російської армії, хрест Святого Георгія. ДІЗНАЙТЕСЬ БІЛЬШЕ ПРО ПИСЬМЕННИКА Напевно, для вас не є секретом те, що головний герой популярних фільмів, таких як «Турецький гамбіт» та «Статський радник», Ераст Петрович Фандорін був чиновником з особливих доручень при Міністерстві внутрішніх справ. Цей образ створив грузинський письменник Борис Чхартішвілі (псевдонім - Борис Акунін). А чи відомо вам те, що Олекса Стороженко також тривалий час був чиновником з особливих доручень при київському генерал-губернаторі Бібікові, а потім - при Міністерстві внутрішніх справ! І судячи з архівних матеріалів та спогадів, Олекса Петрович умів блискуче розкривати складні й заплутані карні справи. А вийшов він у відставку в чині дійсного статського радника. Проте не менш цікавою була й інша частина його життя після виходу у відставку. Олекса Стороженко оселився у власному маєтку Горішині неподалік від міста Брест (Білорусь). І лише тут повністю віддався творчості. Подивіться ці фільми, спробуйте знайти спільне в житті героя фільмів та українського письменника. Хто ще з українських письменників був талановитим художником, музикантом? А що обдарування мав різнобічні, то й визнання прийшло до нього заслужене. Олекса Петрович блискуче грав на віолончелі й знався на історії світової музики, виявив він також неабиякий талант у малюванні та скульптурі. За свої скульптурні роботи був нагороджений медаллю Академії мистецтв, а за проект пам’ятника Несторові Літописцю отримав титул художника.... |
Тестові завдання до розділу «Про минулі часи»
- 10-01-2023, 00:40
- 508
| ... |
Григір Тютюнник (1931-1980)
- 10-01-2023, 00:39
- 185
| Навчився він за своє життя цінувати ті речі, котрі ми зазвичай не помічаємо і сприймаємо як належне: хліб - бо голодомор в Україні на багатьох людських долях поставив своє тавро; чисте небо - бо добре пам’ятав, як розтинали його шуліки-літаки з чорними хрестами на крилах; а ще - мир, любов, материнську ласку, рідну мову. І, звичайно, свою батьківщину - маленьке село Шилівка на Полтавщині, де стояла «хата наша, батьківська й дідівська, старовинна... над шляхом, що веде з Полтави до Гадяча. Стояла при самій греблі - вся у вербах, берестах, жовтій акації та бузині. Одразу ж за глухою стіною мало не від призьби й до самої річки лежав родючий низовий сінокіс...». Саме звідти пішов у життя Григір Михайлович. Дуже непростим був шлях Григора Тютюнника до своєї першої книги і до своїх читачів. Уявіть собі: простує спопеленою окупованою Україною одинадцятилітнє хлоп’я, у торбі в якого - лише кілька сухарів, перепічка і слоїк1 з медом. І так цілих два тижні - із голодного Донбасу, де мешкав у тітки, на Полтавщину, до матері. Чимало протягом цього часу довелося витерпіти малому, гартуючи характер, за яким потім його, уже дорослого, пізнаватимуть друзі. Про це все - у повісті «Климко», де Григір Тютюнник описав свої враження від тієї подорожі. І то була, на жаль, не перша з недитячих трагедій у його ще дитячому житті. Скільки їх повинно було перекраяти серце малого хлопчика, запектися гірким болем, щоб потім постати перед людьми у відвертих і щирих оповіданнях! Уже у півторарічному віці майбутній письменник мало не втратив життя від голоду. Григір «перестав ходити (вже вміючи це робить), сміяться й балакать перестав». Опухла вся родина, помер дід - Василь Феодулович.... |
Михайло Стельмах (1912-1983)
- 10-01-2023, 00:39
- 214
| Поверталися з далекого вирію гуси-лебеді, летіли вони над самою стріхою, і майбутньому письменникові, а тоді маленькому Михайликові, здавалося, що вони струшують на землю «бентежні звуки далеких дзвонів». Тоді небо уявлялося дитині неповторним оркестром, у якому можна почути шляхетний спів скрипки і тонке бриніння сопілки, тихі акорди бандури і притлумлений голос кобзи... Світ такий гарний, життя таке прекрасне! І про це Михайло Стельмах протягом усього життя розповідав людям. Як ви гадаєте, чому твір про своє дитинство автор назвав «Гуси-лебеді летять»? Дітьми всі ми вчимося пізнавати світ, бачити його красу, співіснувати з ним. Але на створення дивовижних історій з дитинства здатні лише письменники, і не всі, а тільки ті, які ще змалку навчились розуміти мову трав і птахів, усього живого, серцем і душею відчувати, сприймати те, що їх оточує. Таким був Михайло Панасович Стельмах. Інакше як би він міг дізнатись і переповісти нам, як уночі достигають суниці, котрі «стають схожими на росу, що випала з зірок», як «в саме небо врізались вітряки і намотують на свої крила сонячні нитки і час», а «на сніг рожевими калюжками лягли мерехи світанкової зірниці»? Чарівні спогади залишились у письменника про його дитячі роки: «Я й досі прислухаюся до світанків! Мене й досі хвилює, як досвіт назбирує ще темні роси, визбирує з крайнеба зорі, солодко позіхаючи, бреде посеред туманів, відчиняє двері якоїсь хати-білянки, посилає дівчину по воду, а далі прочинить оті двері, за якими ночувало сонце, і посміхнеться, вдоволений своєю роботою».... |